Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47038
Рецензій: 91444

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Розкинувши руки над прірвою. (2)

© Ганзенко Олексій, 05-10-2010
              Шампанське, червоне вино та скарги на нещасливе життя.

Валентин виїхав з міста перетнув шосе пустив авто ґрунтовкою попід лісосмугою і за хви-лину темно-червона “сімка” круто звернула в посадку на добре знайому водієві галявину. Лариса сиділа поруч.
Вони пили шампанське, пригощались цукерками, потім звично перебрались на заднє сидін-ня
Він пригорнув жінку до себе прагнучи зашитися обличчям між її гарних грудей, які не втра-тили ще пружності
– Лисичко моя! Як з тобою гарно як утішливо! Тільки з тобою. Яка незбагненність що я тебе знайшов! Ти мене любиш?
– Авжеж серце – пестила вона пальцями його міленький чубчик – люблю!
Надокучливий комар вперто дзижчав біля його дрібненького схожого на жіноче вуха й не-зрозуміло було чи той прицілюється на вухо чи на її білосніжні перса. Про всяк випадок вона відігнала нахабу дратівливим помахом.
– Тільки ти мене розумієш – продовжував Валентин – Тільки ти, єдина моя! Я цього вже просто не витримую! Я не хочу повертатись додому! Вона їсть мене живцем: нескінченні докори приниження. Я й такий і сякий; і слизняк, і не мужчина. Ну скажи скажи хіба я не мужчина?
– Ти справжній мужчина! – заспокоїла його Лариса й хутким рухом вбила таки докучливого комара  на його шиї.
– Ну от! А тій усе не так. І життя я їй занапастив і доньку не виховую як слід і зарплатня в мене маленька; а я ж – усе  в сім’ю все для них! І навчання доччине оплачую й вона в мене ходить, як павичка а однак не те. Знаєш вона казала що все про нас знає!
– Пусте!
– Еге ж тобі. А я? Жонатий мужик при посаді
– Заспокойся серце. Не думаю що вона здійме бучу.
– Хтозна. Я її навіть трохи боюсь
Кутики звабних Ларисиних вуст склалися в тоненький посміх.
– Не переймайся серце я з тобою.
До салону знову влетів комар і задзижчав тепер уже в неї біля шиї.
– Еге ж – їй здалося ніби Валентин тихенько хлипнув. – В Іванки свої справи – парубчаки он вже табунами топчуться біля під’їзду я старію І тільки ти Лисичко моя розрада. Тільки тобі  мо-жу звірити свою душу. Тільки тобі!
Почали збиратися.
– На ось – він простягнув їй кілька купюр. – Купи що-небудь Юлечці.
– Ох – вона зітхнула й вдячно торкнулася губами його щоки. – Дякую! Скільки дірок треба запхнути І за квартиру не платила давно й туфлі он уже розлазяться
– Побачимо. Скоро може ще щось підкину – Він сів за кермо. – Пора їхати – сутеніє. І ці комарі

– Сутеніє – промовив Олег. – Давай я тебе відвезу.
– А можна я побуду ще?
– Має вернутися старий. Я б не хотів Кролику ми ж розлучаємось ненадовго!
– Не в тім річ. Просто не хочу йти в той барліг. Вдома таке обстановисько Мене аж верне.
– А в чому справа?
– Холодна війна! Татусь розважається з любасками а мамуня гризе його цілодобово й кор-чить заразом із себе королеву яку відсторонили від трону. Все їй не так і всі не такі. Я б на місці батька сама від такої половини до потіпахи чкурнула але нехай би залишався при цьому мужчиною! А то дрижить перед нею виправдовується. Словом персонажі одне одного варті. Уявляєш якось вона зачинила його в ванній і заявила що поки той не відмиється – не випустить! Від нього мовляв прошмандовкою тхне! І що ти думаєш – мився!
– Ну тут власне я б її підтримав
– І коли починають лаятись то я для них ніби невидимець. Хоч би постидались бридко! Хоч я й без мамуні знаю про ненькові „звитяги”. Що таке Макарівка – велике село. Хіба тут щось втаїш? Дякувати „добрим” людям розказують. Змандрувала б звідси світ за очі! Взагалі останнім часом  почуваюсь там зайвою. Татусь той упритул мене не помічає. А це ще й мама Якось попросила в неї золоті сережки не на зовсім – поносити, то такий ґвалт здійняла: „Я що по-твоєму вже нікому нецікава я вже здохла? Що ж зривайте з мене сережки можете й золоту коронку видерти разом із зубом! А чого я ж стара карга яку тільки й тримають аби прала та на кухні товклася! Набіса мені прикраси?” А я ж тільки на вечір хотіла!
– Бідненька. І все ж час їхати.
– Добре, Олежку. Розумію
Сьогодні вино було червоним. Він наливав його з химерної обплетеної соломкою пляшки. Густий темний напій чарував ароматом і важким багатим відтінками смаком.
– Знаєш скільки коштує колба? – хизувався Олег. – Двадцять баксів!
Музичний центр співав нескінченну заколисуючу пісню іноземною мовою було млосно й приємно. Хоч найприємніше чекало попереду
Він знов відправляв її до ванної.
– Я приготувалася вдома
– Ні Кролику то не рахується. Ти ж знаєш я люблю, щоб ти в мене була чистенька Розумі-єш особиста гігієна Ну я тобі потім розкажу.
І знову вона ширяла. В небі що зветься блаженством. Злітала вгору пірнала вниз вищала від екстазу й повноти почуттів впивалася губами й зубами в його міцне жилаве поросле рідкими чор-ними волосинками парке тіло. Сьогодні було ще краще, ніж минулого разу. Щоразу це ставало все несамовитіше щоразу відчуття робились розкішнішими, і вона смакувала їх ніби оте густе запашне вино з заплетеної соломкою пляшки за двадцять баксів


   Солодкі спогади, переддипломна практика й перше розчарування.

Ірина додому не квапилась. Не хотілось бачити ні чоловіка який ховає очі й белькоче щось про чергову нараду семінар чи наїзд київського начальства ні доньку що зиркає останнім часом вовченям. Ірині кортілось побути самій. Головбух Марія Мілентіївна влаштувала для підлеглих скромненькі „вечорниці” з нагоди своїх іменин із пляшчиною „Української з перцем” „фірмовими” голубчиками у виноградному листі на закуску і кавою з тортиком на десерт. Посиділи погомоніли про своє про жіноче ніхто нікуди не квапився; принаймні  вона Ірина точно нікуди не поспішала. Мілентіївна скаржилась на дітей, яких усе важче стає втримувати від зваб та небезпек дорослого життя. Валечка висловлювала сумніви в добропорядності вічного свого жениха котрий не квапиться розлучатися з таким своїм статусом заради статусу жонатого. Звичні бабські ляси довгенько засиді-лись. І от ішла додому поволі втомлено а надокучливі як деренчлива муха думки все ворохобились в її голові де ледь шуміло від випитого спиртного.
Помилка. Та яка коштувала їй якщо не життя то долі й щастя напевно. Помилка якої припу-стилася багато вже (ох-хо-хо!) років тому вийшовши заміж за Валентина – ось що не давало їй спокою. Схилилась перед умовляннями матері й здоровим як тоді видавалося глуздом. Мама й майбутня свекруха були подругами та здавна поклали поєднати дітей у шлюбі. Їй і досі вчувалося улізливе мамине бубоніння: „Надійний при дипломі при батьках неабияких. Вони одинчикові-синочку загибнути не дадуть не бійся – землю копать не піде! І ти при нім як у Бога, житимеш. По-слухай доню матір. Мати лихого не скаже.”
Послухала. Валентин м’який люблячий. Тоді гадалося: все життя линутиме тихо та лагідно чого тобі ще! А вийшло – марудно й нецікаво! Нудотний чоловік нудотна робота пісне життя Хі-ба такого вона прагнула? Вона красуня яка й досі у тридцять шість не втратила привабливості! Відмінниця розумниця в музичній школі вчилась на обласних конкурсах перемагала! На неї чекав світ! А що отримала? Тоскну бухгалтерію замість концертів гастролів та аплодисментів! Безхребет-ного слимачка-чоловіченька не здатного обстояти власні інтереси! (А був же шанс відхопити посаду в Києві!) Ну виростила діваху та вже вважай доросла а що далі? Верескливі онуки в мокрих пе-люшках чи то пак памперсах? І все?
А  могло ж  скластися  інакше. Гриша! Якби вона не слухала матері! Нічого що старший був від неї років на дванадцять. Зате який красень! А такі чоловіки не старіють! Та він і зараз певно ви-глядає молодшим за Валентина! Високий ставний – зразок чоловічої краси й мужності. В неї аж мурашки тілом бігали коли ловила на собі його насмішкуватий дещо зверхній погляд. Та хіба лише в неї? Всі дівчата за ним тремтіли!
Близьких стосунків у неї з Гришею не було. Так одна з шанувальниць. Гуляли разом кази-лись; хоч мати аж нетямилась угледівши якось їх разом: „Щоб я й близько тебе біля того блудяги нежонатого не бачила! За ним он міліція плаче мандрьохою!” Що вона розуміла! Ні, повік не зі-треться з пам’яті той вечір. „То ти я чув заміж виходиш? А як же я?” – разив її гіпнотичним поглядом що Ірину аж дрож проймав. „Хіба не знаєш як?” – відказували за неї її віддані очі
Він здолав її прямо в сухому, витолоченому дітворою, спориші на пустирищі. Владно брута-льно. Якийсь реп’ях боляче в’їдався в сідницю але вона терпіла. Гриша належав їй! Нехай усього лиш раз і завтра вона піде до Валентина! Але сьогодні Він тиснув її в обіймах та був недосяжним. Вибір зроблено
„Сімейна маруда не для мене! – говорив Гриша таким як вона, жовтодзьобикам котрі слуха-ли його пороззявлявши роти. – І гниловодь ваша для такої жаби як я замілка! Ще про мене почуєте!”
Гриша – ото була її пара; і за вдачею вибуховою пристрасною й за видом акторським. А що невловимий сам як вітер то вже б вона його впокорила приборкала. Але сталося як сталося. І чекає її сьогодні вдома не давній зромантизований герой юності, а безхребетний збабілий Валентин. Хоч прочухана дасть йому зараз для розради. А привід знайдеться!
Як не ступала повільно нехотя розтягуючи шлях але він таки скінчився. Підійшла до будин-ку коли починало вже сутеніти.

– Сутеніє – промовив Северин підводячись з землі обтрушуючи одяг і витираючи об штани руки. – Саме наш час! Хто далі?
– Я – озвався Букет.
Вони стояли на далекій забур’яненій колії де іржавіли під небом три-чотири зчеплених між собою вагонів.
Букет зробив кілька розминочних рухів руками підступив до вагона та ліг вздовж рейки ви-конуючи ніби вправу „упор лежачи”. Ромка простягнув Северинові секундомір.
– Готовий? – спитав Северин – Ап!
Букет відірвався від землі й зугарно спрямував тіло через рейку під вагон. Приземлившись простягнувся уздовж рейки вже всередині колії, прагнучи щонайдужче притиснутись до шпал які ледь виднілися з-під трави.
– Одна й дві десятих – сказав Северин дивлячись на секундомір. – Потім вирахуємо швид-кість поїзда.
Звільна не підводячи голови Букет посунувся до другої рейки.
– Готов? Ап! – і хлопець був уже на тому боці колії.
– А тепер давай назад! – скомандував головний вітрогон.
– Оця тяга вздовж вагона – озвався Ромка – слід мати її на гадці бо як підчепить за комір то цурпелитиме аж до Таганчі!
Тим часом Букет повернувся двома стрибками назад.
– Ну що – підсумував Северин – метод зрозумілий? Далі можна вправлятися самостійно...
– А це що таке? – вигулькнув раптом, наче вродився, сивуватий тонковусий дядько в зашму-льганому комбінезоні й не менш зашмульганому кашкеті залізничника.
Ромка що саме був під вагоном завмер.
– Спокійно дядьку! – підвів руку Букет. – Ми студенти інституту залізничного транспорту. В нас тут практика. Вас що не попередили?
– Які студенти? Ану забирайтеся звідсіль поки я міліцію не нагукав!
– Та що ж це таке! – вибухнув Букет. – Ви зриваєте нам дипломне дослідження! – Він тицьнув під носа залізничникові секундомір. – Сам начальник станції дозволив! Вас повинні були попереди-ти. Ні я цього так не залишу. Ваша посада прізвище?
– Та ні та нащо я нічого – відступив залізничник. – Раз уже сам начальник станції Я думав – якісь шалапутники
Збоку, прикрашений розкішним бузковим синцем під оком, стояв Корозія, лускав насіння та частував вилузаними зернятами Блондина. Мишка сиділа в хлопчака на долоні й ритмічно ворушила вусиками: здавалося, то не живе мишеня а якийсь іграшковий механізм на батарейці.
– Бачте – він гордовито продемонстрував Блондина залізничникові – в нас навіть лаборатор-на миша є!
Залізничник зачудовано стенув плечима й хутенько ретирувався.

– Мабуть, я тебе, кролику, засмучу але до нас наскочили родичі на півтора тижні. То поки ми зустрічатись не зможемо.
– Чому? Я перемовлюсь з Галкою
Олег гидливо скривився.
– Ці чужі барлоги антисанітарія Це не для мене. Ти ж знаєш як мені в кайф, коли все чи-стенько
– Яка антисанітарія? В Галки все блищить! Або можна й у нас вдень як нікого немає.
– Ні кролику. Зрозумій це не моє. Жахатися кожного шелесту впрівати від страху Наче той мужик з анекдоту. Та й ніколи мені зараз – робота. Доводиться багато мотатись – є вигідна пар-тія ячменю… Словом, ти поки відпочинь. Коли будеш потрібна
– Он як! То це зараз я тобі не потрібна?
– Ну я не те хотів сказати
– Та ні ти сказав саме те що думав! Бо коли людину кохаєш то можна знайти й час і місце для побачення а коли людина тобі не потрібна
– Може нам іще як твій татусь, – похапцем у машині? Грязь мухи тіснота!
Краще б він цього не казав.
– Не чіпай будь ласка мого батька! Грязь. Ти просто зсунувся на грязі! Вона тобі скрізь вви-жається! Боїшся доторкнутись до мене, поки не вимиєш у ванні ніби я шалава що перепустила щойно із десяток клієнтів!
– Кролику! Ти просто не розбираєш! Моє прагнення чистоти Я просто хочу
– Та заткнися врешті решт! Він хоче! Тільки себе й чуєш. І не називай мене більше цим при-дуркуватим назвиськом! Теж мені кролівник-любитель знайшовся!
Іванка вийшла з авто і хряснула дверцятами.
Напиндючений індик що слухає й любить тільки себе! – кипіла дівчина повертаючись рані-ше аніж планувала, додому. ¬– І що я в ньому найшла? Все знає й усе вміє! Оце слід робити так а це так! Тьфу! А коли я не хочу робити так? Гроші? Обридли мені його гроші – несправжні вони якісь. Він і сам несправжній!  Ромка таким не був. Ромка був простим лагідним; з Ромкою було весело й прикольно. А цей?.. Ну так він кохається краще за Ромку але ж Ромка просто недосвідчений а хіба це вада? Цікаво: де коли і з ким збагатився своїм неоціненним досвідом Олег? Ромка чистий чистий навіть  без отого дурнуватого відмивання у ванні! – Іванка зітхнула. – Прийшов би Ромка
Але назавтра вона знову побачила Олега. Олег привіз квіти Олег вибачався Олег присягався спокушав
Врешті-решт, вони пішли до ювелірного відділу й Олег подарував їй золотого ланцюжка. Та-кого як вона мріяла. Вони помирились.


              Колеса, рейки та шалені відчуття.

Простуючи до умовленого місця Ромка зустрів Корозію (синець у того вже стух, натомість на щоці маковіла свіжа подряпина) й далі вони пішли разом.
– Спецодяг взяв? – діловито поцікавився рудий забіяка.
– Взяв.
– Боїшся?
– Ні – збрехав Ромка.
– Триндиш. Перший раз усі бояться. Я б теж боявся.
– А чому не спробуєш?
– Северин не пускає. Каже, я неповнолітка. Досадно…
– Чого ж тиняєшся з нами?                                                                                                                                                                              
– А цікаво! – Корозія цвіркнув крізь зуби. – Та й дах, як не як. Ти Вовку Шило знаєш?
– Ні.
– Він і раніш мене діставав. Козел – козлом, я з ним іще колись поквитаюсь. Якось він і ще четверо відморозків захомутали мене біля ставка й ну глумитись! Збиткувалися як хотіли а тоді Шило кинув ідею мене пофарбувати. Ну – волосся. Послали одного по фарбу навіть грошей гади не пожаліли! За руки й за ноги мене держали щоб не змився. Принесли краску намочили мені голо-ву в ставку Я й плакав і кусався й страхав а вони козли гиготять!
– То може хай би вже фарбували не був би рудий?
– І ти туди? Хоча... я сперш сам таке скумекав – удавав, що опираюсь – аби вони не переду-мали. А як просік що капосники зелену барву купили
Від неприємних спогадів Корозія розхвилювався й рясне ластовиння на його щоках і кирпа-тому носі зарябіло ще виразніше, а подряпина  аж палала.
  – Словом якби не нагодилися Северин з Букетом та не відбили мене в Шила – він знову сплюнув. – А ти кажеш чого я за вами ходжу!
– Так – погодився Ромка, – тобі нелегко. А це від кого?
Корозія обережно торкнувся роздряпини пальцем:
– Були діла...

– Він – сказав Букет котрий першим почув далекий хуткий постук товарняка. – Наш! – І усміхнувся посмішкою гурмана який  дочекався нарешті улюбленої страви.
Вони зістрибнули з рампи пролізли попід непорушними составами й наблизились до колії на яку мав заходити потяг.
Ромці здалося що його шлунок стиснувся до розмірів курячого яйця охолонувши при цьому до мінусової температури. Він нишком зиркав на обличчя товаришів: Северин видавався незворуш-ним голову тримав високо й лише неспокійні жовна видавали його хвилювання; Антон стояв міцно стиснувши зуби в його очах мерехтіли таємничі зелені блискітки; Букет покусував губу але погляд його випромінював спокій з чималою дещицею виклику та нахабства. „Цікаво – подумав Ромка – а який вираз обличчя в мене?”
–  Не дрейф, – плеснув його по плечу Букет. – Перший раз не страшно от підеш вдруге! – „Заспокоїв!”
Товарняк наближався
 Вагони гуркотіли вже поряд. Рейки гнулись піл колесами. Вся колія видавалась нескінчен-но довгою живою металевою гадючою двійнею. Северин тримав секундомір і шепотів щось дивлячись то на стрілку то на вагонні колеса. Ось він озирнувся на товаришів хитнув головою та передав секундомір Ромці. Через гуркіт годі було щось почути але з поруху його губів Ромка зрозу-мів: „Пішов!”
Северин зосередився ліг поруч з рейкою і підвівши догори голову подивився вперед. Трохи звівся, підібгавши ноги руки підвів під тулуб. Ромка відчував як його проймає легкий нервовий дрож. Всі завмерли...
Щойно повз Северина важко прокотилась перша пара коліс чергового вагона як він наче стиснена пружина вистрелив своїм тілом у бік потяга. І коли наступна колісна пара вгинаючи рей-ку прокотилась попри місце де він щойно лежав Северин був уже по інший бік рейки під вагоном. Всі зітхнули з полегшенням. Северин обережно повернув голову до друзів і показав великого паль-ця.
Колеса продовжували грюкати на з’єднаннях. Під потягом Северин підповз до протилежної рейки й таким самим вивіреним рухом перекинув тіло на інший бік колії. Там він рвучко схопився на коліна та відсалютував собі переможним жестом руки: „Йес!”
Наступним рушив Антон. Його рухи були точними й раціональними здавалося хлопець ви-конує буденну роботу. Кидок підготовка знову кидок. За Антоном – Букет. Опинившись під потягом він підбадьорливо помахав Ромці рукою: „Не дрейфи!” – Ромку як новака, залишили наос-танок, коли швидкість потяга що заходив на станцію знизиться до гранично безпечної.
Пора! – сказав собі Ромка. – Що ж молодче покажи на що здатний! Він зайняв стартову по-зицію зручно вперся ногою в шпалу й підвів погляд. Прямо на нього втискуючи рейки зі шпалами в ґрунт одне за одним котилися масивні лискучі колеса.
Саме так – подумалось Ромці, – вони й чавучать – вперто й нещадно. Ну, чого вилежуєшся? Давай! Чи ти лежати прийшов? На тебе дивляться. – Хлопець ковтнув слину. – Не можеш? Уяви що це війна й треба підвестися та кинутись в атаку. В атаку на твій страх. Ну, це ж як тоді, перед кабіне-том стоматолога! І він метнувся через рейку
Нічого. Живий-здоровий. Тільки потяг котиться тепер не поряд а над ним. Ромка повернув голову вбік і зустрівся поглядом з Корозією. Той стояв оддалік, тримав чистий одяг вітрогонів. Уже досить споночіло та було видно що парубійко хвилюється. „Все в нормі!” – махнув Ромка хлопцеві та поволі посунувся до другої рейки. Северин Букет й Антон стояли по інший бік мовчки. Згрупува-вся. Ось могутнє вкрите з боків масним шаром глею колесо з загрозливим шелестом прокотилось мимо і одразу – пружний кидок – вже подалі від рейки, в обійми друзів. Так тепер він справді відчу-вав їх друзями. По той бік колії захоплено підскакував Корозія. Вийшло!
– Ну що – трусонув його за плечі Букет – як враження?
А Ромка й не втямив одразу що ж змінилося. На перший погляд – ніби нічого. Просто опини-вся по інший бік колії та замурзався ото й усе. Але ні! Відчував що стоїть не просто по інший бік колії а ніби по інший бік самого себе. Він сам став іншим. Колишній боязкий меланхолійний зако-мплексований Ромка – там а тут – рішучий впевнений у собі – майже всесильний! От як воно, виявляється, просто! Слід було лише пірнути під вагонами! Вдячними очима Ромка дивився на това-ришів. Вони певно відчували щось подібне.
Всі були збуджені кожен прагнув щось сказати вихлюпнути надмір емоцій назовні.  Мовчаз-ний Антон гарячково розказував щось Северинові. Тільки Букет якось на диво швидко зів’яв, опустив плечі:
– Ех, пацани, – промовив зажурено. А тоді махнув рукою, – до кого б його сьогодні гайнути? А піду до Вітки! Ромко то така тьолка – Афродіта, богиня!  Дми й ти до своєї. Давай вище кирпу!
Тим часом повз них повільно прокотився останній вагон потяга. Підбіг Корозія та хвацько привітав кожного з перемогою ляснувши долонею в долоню. Він виглядав таким само збудженим як і решта:
– Це що я б теж зміг! Якби мені дозволили
– Я ось тобі дозволю! – посварився пальцем Северин.
Ромка повертався додому втомлений і розбурханий водночас. Він уже знав що робитиме зав-тра – піде до Іванки. І навіть знав що їй скаже


              Деякі наслідки походів на базар і пірнання під вагонами.

У вихідний Ірина вибралась на базар. Чоловіка в такий день і до обіду з-під ковдри не витяг-неш Іванка, та навпаки чкурнула кудись з самого досвітку. А торби з продуктами кому тягати? Їй Ірині! Роздратування накочувалось хвилями. Підійшла з добре вже натовареними пакунками до ят-ки де купувала зазвичай масло. Стояла дивилася в широку спину покупця що розмовляв з господарем ятки. Важкий пакунок відтягував руку а високий плечистий чоловік з кучмою сивіючого волосся на голові, відходити не збирався. Ірина дратувалася все більше врешті не витримала:
– Чоловіче – легенько штовхнула незнайомця пакунком – ви ж не сам на базарі!
Той озирнувся. Років під п’ятдесят. Мужнє красиве обличчя. Легка іронічна посмішка.
– О перепрошую!
І лише почувши голос упізнала. Боже це ж він... Її давнє дівоче кохання її невимовний біль її загублена, але не забута мрія! Отетеріла мало пакунки з рук не впустила.
– Гришо
– Ми знайомі? – пролунав той-таки іронічний голос і запитально злетіла вгору брова.
– Як же! Я Ірина Ірка! Пам’ятає те?
– Ірка? Ірка. Щось не згадаю... Господи та Ірка ж! Так-так! Скільки літ! – погляд зробився за-цікавленим – А ти нічого, збереглась!
І від такого не надто вишуканого компліменту розгубилася зашарілась як старшокласниця.
– А ви… а ти яким побитом до нас?  
– Знаєш що – торкнувся рукою до її оголеного ліктя – А чи не відзначити нам нашу здибан-ку,  як належиться давнім друзям? Дозволь – підхопив пакунки – поможу!
Гриша запросив її до кафе. Сиділи за столиком нахилившись одне до одного й розмовляли про життя. Він пригощав вином у неї злегка шелестіло в голові від питва а більше від близькості його. Відчувала себе затишно вспокоєно та розказувала йому все так наче то перед нею сидів рід-ний батько який усе зрозуміє, втішить і розрадить. Розповідала про Валентина про своє занапащене життя про дорослу доньку яка не звіряє більше мамі своїх таємниць; скаржилась на долю і на ско-роминущість жіночих літ. Гриша слухав уважно співчував хитав головою підливав у склянку.
Розказував про себе:
– Де мене тільки Іринко, не валандало! І телевізори кольорові на Польщу тягав і дрантя ту-рецьке в Одесу поромами доставляв і фури сигаретами забиті з Молдавії приганяв – усе було! І цех був у мене Іринко макаронний і меблевий цех був ба навіть пельменний!
– А зараз?
– Зараз маю бізнес у Чехії – готель! Сюди в справах приїхав. Ненадовго.
– Власний готель?
– Ну! Хіба сумнівалась коли в моїх здібностях?
– Що ти!
– А пам’ятаєш яким я був замолоду..?
Мить повагалась і опустивши очі, спитала:
– Сім’я?..
– Сам Іринко сам. З моїм трибом життя заводити родину Невсидливий я. Нудно мені на місці. Наче й літа вже а все ніяк не вгамуюсь. А скажи – Гриша підняв палець та націлив його у співрозмовницю –  хіба ми в цьому з тобою не схожі? Згадай
Вертали в спогадах молоді роки спільних знайомих. Ладна була просидіти з ним увесь день але Гриша квапився по справах.
Він підвіз її до будинку розкішною чорною іномаркою. Цьомнув на прощання в щічку. Диви-лась на нього відданими закоханими очима які здавалось волали: „Не залишай мене не залишай!” Певно, зглянувшись на той благальний погляд взяв номер її телефону. Хоч вона звісно була пере-конана що причина інша

Ромка поклав собі хай там що а змусити Іванку його вислухати. Навіть, якщо доведеться ви-садити двері квартири! Він не збирався вмовляти дівчину покинути свого нового бойфренда та повернутись до Ромки. Не планував розказувати як йому без неї кепсько як порожньо й незатишно. Не намірявся говорити як мало не щодня куди б не йшов намагається пройти повз пам’ятний буз-ковий кущ за парканом той, що був свідком найщасливіших миттєвостей Ромчиного життя, а нині відцвів як і її до нього симпатія хоча хлопець сподівався що відцвіла вона таки не назавжди. Він просто хотів зробити Іванці пропозицію. Незвичну й цікаву. Наприклад запросити на спектакль ні скоріше на кориду де відважний матадор присвячує свою перемогу коханій. Певна річ якщо відбу-деться перемога

Двері висаджувати не довелось. Їх відчинила сама Іванка озирнувши Ромку неуважним, сон-ливим поглядом.
– А це ти, Ромцю – промовила втомлено. – Просила ж не приходити.
– Я ненадовго. Хочеш побачити щось цікаве?
– Що саме?
– Завтра о пів на десяту вечора приїжджай із дружком на той бік  станції до рампи. Він му-сить знати де це. Приїжджай буде класно не пошкодуєш!
– І що ж воно буде за диво?
– Приїжджай буде дуже цікаво. І він хай приїде. Хай не боїться – ніхто його не зачепить. Ска-жи що прийдеш бо нам треба підготуватись.
Дівчина знизала плечима.
– А все ж таки що там буде?
– Це сюрприз! Пообіцяй, що приїдеш! Я ж нічого більше не прошу тільки щоб ви приїхали! Обіцяєш?
– Ну добре – вона посміхнулась як всміхаються аби відчепитись від напосідливого прохача. – Прикотимо.
– О пів на десяту! До завтра!
– І все ж..? – гукнула Іванка коли він уже збігав східцями.
– Побачиш як заради коханої людина кидається під поїзд! – вигукнув Ромка та докинув зга-давши Антона. – В принципі!

Гриша зателефонував наступного дня. Ірина підняла слухавку зраділа зашарілась. В кімнаті сидів Валентин але що їй до Валентина, коли  дзвонив ВІН!
– Доброго дня Іринко! Чи не могли б ми зустрітися?
– Так... чого ж, я буду рада!
Валентин лише здивовано звів брови.
Авто чекало неподалік.
– Даруй мусив би кудись запросити та ніколи – цейтнот. А до тебе Іринко маю розмову. І розмову важливу.
– Слухаю – промовила дещо спантеличено.
– Ти як я розмислив скажімо, м-м-м... не зовсім задоволена своїм теперішнім буттям. А що, коли отак: взять і відрізать! І почати нове життя! На новому місці з нуля!
– Не розберу...
– Я тобі казав що маю в Празі готель. Власне, я його лиш нещодавно придбав. Власне процес оформлення ще триває. Навколо всі чужі. Конкуренти рекетири... І жодної надійної людини поруч. Жодної! Ні на кого покластись тямкуєш? Навколо самі заздрісники шахраї та пролази! А мені так потрібна надійна людина. Своя аби я міг довіритись їй стовідсотково! І я подумав ти ж бухгалтер. Якби погодилась мені допомогти. Чеську вивчиш – то дрібня. В них правда документація не така як тут але ти б швидко розібралась. Та ми б з тобою гори зрушили вдвох! Таких висот би досягли! Подумай!
Ірина була приголомшена. Чого завгодно вона чекала від Гриші тільки не такої пропозиції.
– Але ж… Отак раптово Робота сім’я Іванка… Все кинути?
– Подумай Іринко! Перед тобою світ відкривається. Ну хіба це не шанс? Донька? Заробиш грошей і влаштуємо дівчину до кращого університету Європи! Висмикнеш  її з цього вбогого хутора покажеш Прагу Париж Амстердам! Та вона сама вклонятиметься потім за твій вибір! А чоловік – Гриша делікатно помовчав. – Ну це вже на твій розсуд...
– Навіть не знаю. Все це так галопом
– Розумію розумію. Не квапся помисли зваж. Але мисли Іринко швидше – скоро маю їхати.
– Я подумаю.
– Чудово! Іншого я від тебе й не чекав. Закордонного паспорта маєш?
– Маю.
Обіцяла подумати. Але що там думати коли вона  буде з ним! Він і вона. Боже та задля цього Ірина не те що в Чехію – на Чукотку б піхом почумакувала нехай би там навіть чекав на неї не го-тель а холодний барак і полумисок табірної баланди!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Василь Тибель, 06-10-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Львів, 06-10-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Техану, 05-10-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 18.024762153625 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …