Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2631
Творів: 48065
Рецензій: 92816

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Переклад

Жанетта Волз-3

© Yephrem Patsyukevitch, 02-10-2010
***
Завтра мама з татом помирились і надвечір вона стригла його у вітальні, в помешканні, що ми зняли в Блайсі. Він скинув сорочку та сидів на стільці верхи, опустивши голову та кинувши хвости наперед. Мама чикала ножицями, а тато стежив, де ще лишалися задовгі патли. Коли закінчили, тато зачесався гребінцем назад і оголосив, що мама до чорта вправно постригла вівцю.
Квартира наша була в одноповерховому шлакоблочному будинку на околиці міста. На ньому була велика пластикова синя та біла вивіска, як овал із бумерангом, і сказано "Житловий комплекс ЛБД". Я думала то значить Лорі, Браян і Джанетта, але мама сказала що Лебеде - то ініціали президента, який, додала, шахрай і злодій, ласий до війни. (Ліндон Б. Джонсон, президент США. Заступив на посаду після замаху на президента Кеннеді. Час на посаді: 1963 —1969рр.) В Лебеде знімали квартири водії-рейсовики та ковбої, але більшістю були робочі на заїзд і їхні сім'ї, та ми чули як вони гомонять за тонкими шпатльованими стінами. Мама казала то один із плюсів Лебеде, бо ми наберемось іспанської, навіть і на курси не треба ходить.
Блайс лежав у Каліфорнії, але хіба за крок од Арізони. Тамтешні жителі казали місто впало за 150 миль од Фініксу, за 250 од Лос-Анжелесу у дику глуху глухомань. Але завжди звучало, ніби хваляться.
Мамі з татом Блайс не дуже припав до смаку. Занадто цивілізований, казали вони, і геть-таки неприродний, бо якого доброго дива такому великому місту робити в пустелі Могаве. Блайс був неподалік од річки Колорадо, а заснував його в дев'ятнадцятому столітті якийсь дядько, що задумав нажитися, перетворивши пустелю на грунт. Накопав каналів на зрошення, що тягнули воду з річки Колорадо, аби вирощувати брокколі, салат і виноград прямо там-таки серед полину та кактусів. Тату ставало гидко щоразу як ми проминали машиною ті лани з каналами, широкими як річка. "Гвалтують нещасну природу, - казав він. - Якщо хочеш орати землю, дак і їхав би собі під три чорти в Пенсільванію. Коли хочеш жити в пустелі, то їж кактуси, а не тюті-матюті салат-латук."
"Отожбо точно, - казала мама. - Головне що в опунціях усе'дно більше вітамінів."
Жити у справжньому місті значило я мала взуватися. А ще й ходити до школи.
Школа не була така й погана.  Мене взяли в перший клас і вчителька, місс Кук, завжди викликала мене читати вголос, коли директор заходив на перевірку. Інші мене не дуже любили, бо я така цибата, бліда й худюща, та завжди перша піднімала руку і мотала, щоби видно я все знаю. Через пару днів, чотири дівчинки-мексіканки пішли за мною до дому та напали у провулку неподалік од Лебеде. Мене добраче побили, потягали за коси, порвали одяг і пообзивали жердина та підлипала.
Я прийшла додому, обідрані коліна, лікті та розбита губа.
"Здається мені ти побилася," - сказав тато. Вони з Браяном сиділи коло столу та розбирали старий будильник.
"Невелика прочуханка," - відповіла я. Так завжди казав тато, коли побився навкулачки.
"І скільки їх було?"
"Шестеро," - збрехала я.
"З губою все в нормі?" - спитав він.
"Оця подряпина? - спитала я. - Бачив би ти, як я їх розмазала."
"Так їм, ото моя дитина!" - сказав тато й повернувся до будильника, але Браян усе на мене поглядав.
Завтра, коли я дійшла до провулку, мексіканки чекали на мене. Тільки зібралися напасти, аж із кущів полину вискочив Браян із дрючком, одламаним з юки. Він був коротший за мене і такий само шкелетик, ніс у веснянках і рудий чубчик лізе в очі. На ньому були штанці, що по мені дісталися, я ж отримала їх у спадок від Лорі, вони весь час із нього сповзали.
"Ану стій, - сказав Браян, - і ми розійдемося, поки ніхто не постраждав." Ще одна татова казанка.
Мексіканки вирячилися на нього і зареготали. Його оточили. Браян непогано відбивався, поки юччана палиця не зламалась. Він зник у хуртовині кулаків і копняків. Я схопила найбільшу каменюку і зацідила одній по голові. Руку мені так труснуло, що здалося я розбила їй глека. Дівчина впала навколішки. Її подруга штовхнула мене на землю та копнула в лице; тоді всі кинулися навтьоки, та яку я вдарила трималася за голову та шкандибала за ними.
Ми з Браяном сіли. Обличчя в нього заліплене піском, видно тільки сині очі й там і сям просочувалася кров. Мені хотілось обійняти його, але то було би чуднувато. Браян піднявся і махнув іди за мною. Ми пролізли через дірку в сітковому паркані, яку він знайшов того ранку й опинилися на салатній фермі, сусідній до нашого дому. Ми пішли грядками, зарослі лапатим зеленим листям, нарешті посідали до бенкету, закопалися лицями у здоровенні вологі кочани та їли, аж поки живіт не заболів.
"Ми їх добре-таки шугонули," - сказала я.
"Мабуть що," - сказав Браян.
Він ніколи не любив похвалятись, але я бачила, що стиха гордий - дав чосу чотирьом, більшим і сильнішим, хай би й дівки.
"Салатна війна!" - крикнув Браян і метнув у мене недогризений  кочан, як гранату. Ми побігли грядками, зривали та перекидалися кочанами. Вгорі пролетів літак-обприскувач. Ми помахали йому, коли зайшов над полем. Хмара розтяглася з-під нього та нас обсипало дрібним білим пилом.

***
Через два місяці як переїхали в Блайс, коли мама казала, що вагітна вже рік, вона нарешті народила. Пробула два дні в лікарні, та ми заїхали її забрати. Тато лишив нас дітей у машині, не вимкнув двигун  і пішов за мамою. Враз вибігли, тато обіймав маму за плечі, в неї пакунок на руках, і винувато гигикала, наче поцупила шоколадку. Видно що виписались у стилі Рекса Волза.
"Що ж там?" - спитала Лорі, як ми рвонули геть.
"Дівчинка!" - сказала мама.
Вона передала мені немовля. Через пару місяців мені стане шість, і мама сказала я вже досить відповідальна дотримати маленьку всю дорогу до хати. Дитина була рожева і зморшкувата але просто чарівна - великі сині очі, м'які світлі волосики і крохотусенькі нігтики. Рухалася безтямно і рвучко, ніби не розуміла, чому вже не в маминому животі. Я обіцяла їй, що добре за нею дбатиму.
Кілька тижнів маленька лишалася без імені. Мама сказала спершу хоче за нею простежить і дослідити, так само як вивчала тему для картини. Ми добряче сперечалися, як її назвати. Я хотіла - Розіта, як найкрасивішу дівчинку в моєму класі, та мама сказала занадто мексіканське.
"А як же ж - нам не годиться бути упередженими," - сказала я.
"Це не упередженість, - сказала мама, - а питання про відповідний ярличок."
Вона пояснила, що обидві наші бабусі були сердиті, бо ж ні мені, ні Лорі  не дали їм'я на їхню честь, тому вона вирішила назвати дитину Ліллі Рут Моріна. Ліллі звалася мамина мама, а Ерма Рут - таткова. Але ми можемо кликати її Моріна, ім'я подобалося мамі бо близьке до Мері, тож  вона ще й назове дитину як себе, але ніхто про те не здогадається. Таким чином, пояснив тато, всі щасливі, крім його матері, бо тій ім'я Рут було гидке й вона хотіла, щоб дитину охрестили Ерна, та маминої матері, якій буде бридко, що її поставили поряд із татовою.

ЧЕРЕЗ ПАРУ МІСЯЦІВ як народилася Моріна, нас спробував зупинити дорожний патруль, бо в Зеленого корита не працювали вогні на гальма. Тато кинувся тікати. Сказав, якщо поліцаї перевірять, зразу виявиться, що в нього нема страховки, авто не реєстровано, а номери скручено з іншої машини, та нас усіх арештують. Промчав по шосе, з таким виском крутонув назад, що нам здалося зараз перекинемося шкереберть, але патруль не відставав. Тато порснув по Блайсу на сто миль за годину, пролетів на червоний, дременув по вулиці проти руху, машини ревли та розбігались у боки. Звернув туди-сюди та всяко, крутнув у бічний провулок і знайшов порожній гараж, аби сховатися.
Ми дочули сирену за пару кварталів, а тоді затихло. Тато сказав оскільки тепер гестапівці надивляються Зеленого корита, нам треба кинути машину в гаражі та вертатися додому пішки.
Назавтра він об'явив у Блейсі занадто припекло та ми знову беремо ноги на плечі. Цього разу ми знали куди їдемо. Тато подослідив і зупинився на містечку Бойова гора на півночі Невади. У Бойовій горі було золото, сказав тато, і він до нього добереться Копачем. Нарешті ми забагатіємо на повну котушку.
Батьки винайняли здоровезну вантажівку "Самовоз". (U-Haul. Машина для перевезення вантажів і хатніх речей самотужки.) Мама пояснила оскільки в кабіні стане місця тільки для неї з татом, Лорі, Браяну, Моріні та мені поталанило: нам доведеться їхати ззаду. Буде весело, сказала вона, це справжня пригода, але світла в закритому кузові немає, тому нам доведеться примудритися та розважать одне одного. До того ж нам не можна балакати. Їздити в кузові-коробці заборонено, якщо хтось нас почує, може викликати поліцію. Мама сказала дорога триватиме годин чотирнадцать, якщо по хайвею, але треба додати ще пару годин, бо ще, може, звернемо глянути на природу.
Ми завантажили меблі, їх було небагато, головне деталі Золотокопача, пара стільців, мамині картини олією та мистецьке приладдя. Коли все було готово, мама загорнула Моріну в лілову ковдру, вручила мені та ми, діти, позалазили в кузов "Самовозу". Тато зачинив двері. Було темно, хоч в око стрель, затхло та курно. Ми посідали на ребристий дерев'яний піл на подерті заляпані ковдри, якими накривали меблі та налапували одне одного в пітьмі.
"Справжнісінька пригода!" - шепнула я.
"Шшш!" - сказала Лорі.
Ввікнувся двигун, "Самовоз" смикнувся та рушив. Моріна зайшлася пронизливим плачем.  Я й зацитькувала, і качала, і гладила по голівці, але вона не вгавала. Віддала її Лорі, та пошепки співала їй на вухо пісеньку та казала жарти. Це теж не допомогло, тож ми заблагали Моріну будь ласочка не плач. Тоді просто позатикали пальцями вуха.
Через деякий час у кузові-коробці стало зимно й незручно. Від мотора підлога дрижала, та ми всі падали покотом, коли наїжджали на горбок. Минуло кілька годин. На тоді ми просто помирали так хотіли за маленьким і гадали, чи тато збирається зупинитись на опорядку. Раптом - трах-бах - ми влетіли у здоровенну ковтьобину та задні двері  розчахнуло навстіж. До кузова ввірвався ревучий вітер. Ми злякалися, що нас видме та заповзли за Копача. В небі котився Місяць. Нам було видно світло підфарників і дорога тікала назад у сріблисту пустелю. Розкриті дверцята хилитались і гриміли в борти.
Меблі було навалено під передню стінку між нами та кабіною, тоє ми не могли застукати та привернуть увагу мами з татом. Ми колотили в боки  "Самовозу" та волали на все горло, але двигун так ревів, що нас не почули.
Браян поповз до виходу. Коли одна стулка дверей хитнулася всередину, він ухопився, але тут же смикнула назад і потягла його за собою.  Мені майнуло зараз його викине, але встиг одскочить і навкарячки доповз до  мене з Лорі.
Брайан і Лорі чимдуж учепилися за Копача, якого тато міцно прив'язав мотузками. Я тримала Моріну, хтозна-чому та перестала плакать. Я посунулася в самий куток. Схоже було, так і доведеться їхати до самого кінця. Аж - далеко з'явились огні. Машина поволі наздоганяла "Самовоз" і хвилин через кілька опинилася прямо позаду і фари висвітили нас у кузові. Авто засигналило та замигало далеке на ближнє. Певно водій добився мами з татом, бо "Самовоз" загальмував, зупинивсь і тато надбіг назад із ліхтариком.
"Якого чорта ви робите?" - спитав він люто. Ми намагалися пояснити що не ми винні, то двері самі відімкнулися, але він усе шаленів. Я бачила, що він іще й переполошився. Може навіть і більше переляку, ніж люті.
"А то були не копи?" - спитав Браян.
"Ні, - сказав тато. - то вам до дідька повезло, бо ваші дупи вже були б у казематі."
Ми нарешті попісяли, залізли назад у кузов і тато закрив. Знову нас охопила пітьма. Ми чули, як він замикає двері та посмикав на перевірку. Знову заревів мотор і ми рушили далі.

КОЛИСЬ БОЙОВА ГОРА ПОЧАЛАСЯ шахтарським хутором, років зі сто назад тут селилися в надії заробити купу грошей, але якщо хтось і забагатів у Бойовій горі, він, певно, зразу виїхав абикуди проживати набуток. Не було нічого значного, тільки просторе порожнє небо та вдалині кам'яні багряні гори Тускарора спускалися до пустелі, пласкої як стіл.
Головна вулиця широка - авта й пікапи, вибілені на сонці, запарковано навскоси  - до хідника, та головна вулиця недовга, два-три квартали й по тому, обабіч низькі будинки з пласкими дахами, цегляні чи мазані. Один-єдиний світлофор удень і вночі блимав червоним. На Головній вулиці була бакалія, аптека, перепродаж "Форда", автобусна міжміська  зупинка "Гончака" (Greyhound), та два великих казіно - "Клуб 'Сова'" та "Невада-готель". На спорудах, які здавалися мізерні під неозорими небесами, горіли неонові вивіски, чого вдень не було видно, бо сонце просто сліпило вічі.
Ми  поселилися в дерев'яній будівлі на краю міста, колись-то залізнодорожне депо - двоповерхове, фарбоване темнозеленим і близенько до рейок, що з вікна можна привітатися до колійного наглядача. Наша нова домівка - із найдавніших у місті, гордо сповістила мама, тут віє справжній дух переселенських часів.
Батьківська спальня була на другому поверсі, задавна в офісі начальника станції.  Ми діти спали внизу в колись-то чекальному залі. Старі вбиральні лишились, але з одної вирвано унітаз і поставлено ванну. Із квиткової каси зроблено кухню. Подекуди лишилися первісні лави, прикручені до нефарбованих дерев'яних стінок, і було видно темні натерті плями, де копачі та шахтарі, їхні жінки й діти чекали на потяг, шліфуючи сідницями стільці.
Грошей на меблі ми не мали, тому викручувались. Недалеко під рейками навалили гору величезних дерев'яних котушок, на такі мотають промисловий кабель, ми докотили їх до хати та замали столи. "Який це дурень викине добрі гроші на куплені столи, коли тут же все задарма?" - питав тато і гамселив по котушках, аби ми добачили які міцні.
На стільці пішли котушки та ящики. Замість у ліжках, ми діти кожне спали у великій картонній коробці, у такі пакують холодильники. Невдовзі по тому, як заселилися в депо, ми дочули тато з мамою радяться треба купити дітям справжні ліжка, та ми сказали не треба. Нам були до смаку наші коробки - не спати йдеш, а вирушаєш на пригоди.

***
Незабаром по заселенню, мама вирішила нам конче потрібен рояль. Коли в сусідньому містечку прогорів салун, тато надибав там дешеве піаніно, позичив пікап у сусіди та привіз додому. Ми зіпхнули його вниз по наставлених дошках, але нести було заважке. Аби затягнути його в депо, тато розробив систему з мотузок і блоків, причепив до піано на передньому дворі, проклав канати крізь будинок та в задні двері, де прив 'язав до пікапа. План був такий - мама поволі рушить автом, затягне піано до хати, а ми з татом викладаємо стежку з дощок і направляємо у парадні двері.
"Давай!" - гукнув тато, коли всі стали по місцях.
"Поїхали!" - крикнула мама. Але замість посунути поволі, вона, що ніколи до ладу так і не навчилася водить, ударила по газах і машина рвонула вперед, наче куля. Піано висмикнулося з рук, і потарабанило в хату, розтрощивши одвірок. Тато волав до мами стій та стій, але вона перла далі та виволокла піано, що деренчало на всі акорди, через депо та в задні двері, розбомбивши й ту раму, та на задній двір, де струмент і спинився в колючих кущах.
Тато вискочив із хати. "Що ти робиш, холєра? Я тобі казав помалу!"
"Я ж тіки двадцять п'ять! - захищалася мама. -  Завжди кричиш як самашечий, коли повільно їду на шосе! - Вона зирнула назад і побачила піано. - Йопсі-шмопсі..."
Мама хотіла розвернутись і затягти його назад у хату з іншого боку, але тато сказав нічого не вийде, бо залізнодорожні рейки заблизько до передніх дверей і пікап не виставиш. Тому піано там і лишилось. У  дні, коли на маму находило натхнення, вона брала ноти, вивозила надвір котушковий стілець і залюбки била по клавішах. "Більшість піаністів ніколи не має змоги заграти на вільній волі, - казала вона. - А тепер же всім нашим сусідам вільно тішитися музикою."

ТАТО НАЙНЯВСЬ ЕЛЕКТРИКОМ на барітовий рудник. Рано йшов і рано повертався, а вдень ми всі гралися. Тато навчав нас у карти.  Намагався показати, як у покеристів очі сталеві та лице наче маска, та в мене мало виходило. Тато казав по мені все видно як на світлофорі. Хоча блефувала я кепсько, та ж інколи вигравала, бо так раділа навіть і слабеньким картам, якійсь парі п'ятірок, що Браяну з Лорі  здавалося мені випали тузи, не менше. Ще тато сам вигадував нам ігри, як-от Гра в Отже, де він давай два фактичеі твердження та ми мали відповісти на питання, з них  виведене, чи сказати натомість "Недостатьо відомо, щоби дійти висновку" та пояснити чому.
Коли тата не було, ми самі знаходили розваги. Ми не мали багато іграшок, але їх і не треба в місях, як Бойова гора. Брали картонку і каталися з вузьких сходів у депо, як на санчатах. Стрибали з даху з армійською ковдрою за парашут - приземлялися та згинали коліна, як навчав тато й роблять справжні парашутисти. Клали желізко - або пенні, якщо хотіли пошикувати - на залізнодоріжну рейку. Коли поїзд із ревом промчить, чахкаючи масивними колесами, бігли забрати своє новеньке  желізко, плющене, гаряче та блискуче.
Найбільше нам подобалися походи в пустелю. Вставали за схід сонця, мій любимий час, коли тіні довгі й бузкові та весь день іще попереду. Бувало з нами ходив і тато: маршували полинами по-салдацьки, а він викликав наспівно - ліва, два, три, штири - тоді спинялись і віджимались, або тато віставляв руку, щоб ми на ній підтягнулись. Здебільшого ми з Браяном досліджували самі. Пустеля була повна дивовижними скарбами.

Ми переїхали в Бойову гору, бо в тих місцях золото, але в пустелі  була сила-силенна інших мінералів і копалин. Срібло та мідь, уран і баріт, ним  казав тато користаються нафтовики на свердловинах. Тато з мамою могли сказати, які поклади та руда лежать у землі за кольором грунту та видом каміння, та навчили й нас чого шукати. Залізо було в червоних каменях, а мідь - у зелених. Бірюзи було завались - грудочки ба й навіть великі шматки лежали просто на землі - ми з Браяном бувало набивали кишені так, аж од ваги штани спадали. Ще можна було знайти наконечники стріл і старі пляшки, що поставали густофіалкові, роками полежавши на палючому сонці. А ще вибілені сонцем черепи койотів і порожні черепаші панцирі й торохтілки та скинуті шкури гримучих змій. А ще отакі здоровенні піщані жаби, що засиділися на сонці, висохли насмерть і були невагомі як пушинка.
В неділю ввечері, якщо в тата були гроші, ми всі разом ішли вечеряти у Клуб Сова - "Всесвітньо Відомий", згідно з вивіскою, де бровата сова у куховарському ковпаку показувала на вхід.
З одного боку була зала з рядами гральних автоматів - вони весь час поклацували, дзвякали та мигтіли вогниками. Мама казала ті гравці під гіпнозом. Тато казав дурні вони непроторенні. "Ніколи не грайте в автомати, - научав нас тато. - Вони для лохів, які покладаються на фарт." Про статистику тато знав усе, та пояснив, як казіно мухлюють на машинах. Тато переважно грав у покер чи на більярді - де вміння головне, а не випадок.
"Хто б не вигадав оту приказку 'треба грати картами, які випали', то він точно вже нікудишно блефує," - казав тато.
"Сова" мала бар, де за стояком сиділи чоловіки - шиї обгоріли на сонці, схилилися над кружками пива та палили. Всі вони знали тата й коли  заходив, ображали його на все горло, що мало значити весело й по дружбі. "Чи ти ба, шинок уже зовсім ізкурвився - вже й таку шваль як ти  пускають!" - кричали вони.
"Чорта з два! Зі мною це вищого класу порядний заклад, а з вами - вшива будка, морди француваті," - гукав тато навзаєм. Вони закидали голови вгору, реготали та плескали один одного по спині.
Ми завжли сідали в одну з червоних кабінок. "Такі чемні дітки," - тішилась офіціантка, бо мама з татом привчили нас казати "сер", "пані", "так, будь ласка" та "щиро дякую".
"Ще при тому й розумні до дідька! - об'являв тато. - Найліпші, холера, діти на всьому світі." І ми всміхалися та замовляли гамбургери чи сосиски чілі та молочні коктейлі та великі тарелі смаженої цибулі, що лищала від гарячого жиру. Офіціантка приносила страви до столу та з пітного металевого слоїка наливала коктейлі по склянках, і зоставляла нам, бо в ньому ще лишалося. "Схоже ви зірвали банк і ще трохи маєте," - казала вона та підморгувала. Ми завжди лишали "Сову" такі нагодовані, що ледве йшли. "Почалапали, малі, додому," - примовляв тато.
При барітовому руднику, де працював тато, була продовольча крамниця, та щомісяця за покупки там і рентоване депо власник шахти відраховував із платні. Щотижня в понеділок ми ходили в крамницю та поверталися додому, з голови до ніг обвішані мішками продуктів. Мама казала тільки бовдури заморочені рекламою купують готові страви в роді "Спагетті-О" та півфабрикати. Вона брала основну поживу: мішки муки чи кукурузяного млива, сухе полоко, цибулю, картоплю, двадцатифунтові мішки рису чи рябої квасолі, сіль, цукор, хлібні дріжджі, банки скумбрії, консервовану шинку чи велику палку докторської ковбаси, а на закуску банки різаних персиків.
Мама не дуже любила куховарити. "Нащо вбивати цілий день, аби готувать обід, якого не стане за годину, - вона питала нас, - коли за той же час я можу створити картину, яка триватиме вічно?" - отожбо десь раз на тиждень вона варила великий чавунний бак щось подібне до риби з рисом або, частіше, квасолю. Ми всі разом перебирали боби, відкидали камінці, тоді мама замочить на ніч,  назавтра зварить із старою кісткою від шинки на присмак, і весь тиждень у нас були боби на сніданок, обід і вечерю. Якщо квасоля починала псуватися, ми просто підсипали більше спецій, як завжди робили мексіканці в Лебеде.
Ми закупали таку масу продуктів, що ніколи не лишалося багато грошей на платні. Одного разу просто виявилося тато боргує компанії одинадцять центів. Його це насмішило і він сказав виставте мені рахунок. Тато майже ніколи не ходив хильнуть увечері, як було колись. Лишався з нами вдома. По обіді, уся сім'я розлягалася по лавах та на підлозі депо та читала. Словника було викладено в середині кімнати, щоби ми діти могли знайти незнайоме слово. Часом ми з татом обговорювали визначення, та якщо були не згодні з авторами, сідали та писали видавцям листа. Вони відповідали на свій захист, а це кликало тата на ще довший лист,  і якщо вони відгукнуться, відпише й він, аж поки словникарі не замовкали.
Мама читала все підряд: Чарльза Дікенса, Вільяма Фолкнера, Генрі Мілера, Перла Бака. Ба навіть Джейса Мітченера - присоромлено - примовляючи що знає то не велика література, та не може втриматися.  Тато віддавав перевагу фізиці та математиці, біографіям та історії. Ми діти читали що мама приносила щотижня з бібліотеки.
Браян читав товсті пригодницькі книжки, на зразок Зейна Грея. Лорі просто не тямилася від "Поросятка Фредді" та всіх про країну Оз. Мені подобались оповідання Лаури Інгольс Вайлдер та серія "Ми там були" про дітей, які жили за великих історичних подій, але моя найбільша любимиця була "Чорна красуня". Інколи, в ті вечори коли ми читали всі разом, мимо прогримить потяг, вся хата затруситься та задзеленчать шибки. Ревище було страшне, та поступово ми просто його перестали чути.

ТАТО З МАМОЮ записали нас у Початкову школу імені Мері С. Блек -  довгий низький будинок, ігровий майданчик асфальтовано, покриття ставало грузьке на жаркому сонці. У моєму другому класі були головне діти шахтарів і гравців казіно, побиті коліна, замурзані пилом після гри в пустелі, нерівно обскубані по-домашньому. Вчительна наша, місс Пейдж, маленька замучена жінка, часто зривалася на крик і люто лупцювала нас  указкою.
Мама з татом уже навчили мене майже всього, що давала місс Пейдж. Оскільки я хотіла, щоб мене любили у класі, я не піднімала руку весь час, як у Блайсі. Тато звинуватив мене що б'ю байдики. Інколи заставляв мене робити домашні завдання з математики у двійковому численні, бо казав мені потребіно долати перепони. До школи мені доводилося переписувать арабськими числами, та одного разу не було часу, то я здала двійкову версію.
"Що це таке?" - спитала місс Пейдж. Стисла губи, вивчаючи кружки та палички, що покривали сторінку, тоді зирнула на мене з підозрою. "Це такі жарти?"
Я спробувала пояснити про двійкові числа, та що ними користаються комп'ютери та як тато каже ця система числення далеко краща за решту. Місс Пейдж їла мене поглядом.
"Завдання було не таке," - сказала вона нетерпляче. Лишила мене після уроків і я мусила переробити домашку. Татові я не сказала, бо знала що пішов би до школи дебатувати з учителькою про якості та переваги систем числення.

***
У нашому районі, називали його Колія, жило чимало дітей і після школи ми всі гралися разом - у квача, море-хвилюється-раз, у футбол, і безіменні розваги, де головне бігати швидко, триматися гурту і не плакати, коли заб'єшся. Усім, хто жив на Колії, скрутно велося з грошима. Комусь гірше за решту, але всі ми, діти, були миршаві й обгорілі на сонці та носили витерті шорти й заношені майки, взували діряві кросовки чи ходили босоніж.
Найголовніше нам важило хто бігає швидше та в кого тато не слинько. Мій тато був просто молодець, виходив розважитися з нашою бандою, бігав із нами, високо підкидав нас угору та боровся проти всіх одразу та не просив пощади. Малеча з Колії стукала нам у двері та коли я відчиняла, питали: "А твій тато може вийти погратися?"
Лорі, Браян, я та навіть Моріна ходили куди нам тільки захочеться та робили що заманеться. Мама вірила, що не треба дітей обтяжувати правилами та настановами. Тато давав нам лупки ременем, але ніколи у гніві, але коли ми цвікали навзаєм або порушимо прямий наказ, що  нечасто. Єдине правило - ми мусили бути вдома, коли вмикалися ліхтарі. "І думайте головою," - казала мама. Вона гадала дітям добре чинити як  захочеться, бо вони добре навчаються на своїх помилках. Мама не з тих, що потерпають, коли приходиш додому замурзана чи брудна по вуха, чи впала й обідралася.  Вона казала кожне має змалку того нюхнути, щоби   звільнитися надалі. Якось я подерла перелазила через паркан до подружки Карли та порвала стегно об іржавого цвяха. Карлина мама гадала мені треба негайно до лікарні - накласти шви та отримати  правцевий укол. "Всього тільки подряпина, - об'явила мама, обстеживши глибоку борозну. - Ми стаємо нація слиньків і мазунчиків." По тому вона відпустила мене гратися далі.

***
Декотрі камінці, що я знаходила на вислідинах у пустелі, були такі прекрасні, що я просто не могла їх не забрати. Так у мене почала складатися колекція. Браян мені допомагав і разом ми назнаходили  гранати, граніт і вулканічне скло, мережаний агат і прорву бірюзи. Її було стільки, що тато низав мамі намиста. Ми знаходили слюду великими  шматами, коли її розтовчеш на порошок та обітрешся, то сяєш і мерехтиш у сонці Невади, мов обсипана діамантами. Багато разів ми з Браяном думали, що знайшли золото і волочилися додому, тягнучи чи не з відро    блискучих самородків, але завжди виявлявся залізний пірит - "золото дурнів", як то називали. Деякі сказав тато нам варто лишити, бо - як на золото дурнів - вони були назвичайно доброї якості.
Мої улюбленці були геоди, які мама казала походили з вулканів, які втбухали в горах Тускарори мільйони років тому, в період міоцену. Зназовні геоди - такі соті нудні кругляки, та коли розбити їх молотком і долотом, усередині було пусто, як печера, та стіни покрито лискучими білими кристалами кварцу чи ж іскристими пурпуровими аметистами.
Я тримала колекцію за хатою поруч маминого піано, яке вже трохи покосилось і порепалося від погоди. Ми з Лорі та Браяном прикрашали камінцями могили наших тваринок, або загиблих звірят, які вирішували достойні правдивого поховання. Ще я проводила ярмарки, де продавала цікавини. Покупців було небагато, бо я жадала сотні доларів за крем'яшок. Насправді хіба тільки тато і придбав один із камінців. Одного разу він вийшов за хату, набравши жменю дрібних, і вразився як добачив мої цінники, наліплені на кожен камінь.
"Кицько, твої товари розбирали би швидше, якби ти знизила ціни," - сказав він.
Я пояснила, що всі мої знахідки неймовірно коштовні та я радше залишу собі, а не збуватиму за ніщо. Тато всміхнувся кутиком уст. "Бачу ти все продумала в деталях," - мовив він.  Сказав мені, накинув оком придбати певний уламок рожевого кварцу, але не має шістьсот доларів, які я загилила, тому я скинула ціну до п'ятсот і віддала йому в кредит.
Ми з Браяном любили ходити на звалище. Серед викинутих газових плит і холодильників, ламаних меблів і стосів лисих покришок ми шукали скарби. Ганяли пустельних щурів, які жили в розбитих машинах чи ловили пуголовків і жаб у ставку, зарослому ряскою. Стерв'ятники кружляли над нами, а повітря було повне бабок величиною з горобця. У Бойовій горі дерева не приживались, але в одному кутку звалища громадилися гори залізнодоріжних шпал і потрухлої деревини, на яких було здорово лазити чи вирізати свої імена. Ми називали те місце Діброва.
Отруйні та небезпечні відходи скидали в іншому кутку - там можна було надибати старі батареї, мазутні бочки, банки на фарбу та сулії з черепом і кістками на етикетках. Ми з Браяном вирішили, що з того можна ставити ловкі хімічні досліди, тож набрали пляшок і банок, понакладали повні ящики та відтарабанили в бесхозний сарай - нашу лабораторію. Попервах мішали все підряд одне з одним, сподіваючися, що вибухне, та нічого не ставалося - тоді я вирішила перевірити, чи щось із того загориться.
Назавтра після школи ми взяли коробку татових сірників і пішли в лабораторію.  Поскручували кришки  з банок і я взялася вкидати сірники, та все'дно нічого. Тоді ми злили до бляшанки різного та намішали, як назвав Браян, ядерного палива. Коли я метнула сірника, звідти рвонуло вгору стовпом вогню, наче з ракети.
Нас кинуло на землю. Коли очуняли й піднялись, одна стінка палахкотіла до стелі. Я гукнула Браяну ноги в руки, але він закидав полум'я піском, бо треба загасить, а то в нас будуть неприємності. Вогонь миттю поглинав старе висохле дерево та підповзав до дверей. Я вибила дошку в задній стіні та протислася назовні. Коли побачила, що Браян не вилазить, кинулася по вулиці за допомогою. Якраз тато повертався додому з роботи. Ми побігли назад до сараю. Тато копняками  побільшив дірку та витяг Браяна, що бухикав од диму.
Я думала тато розлютиться, але ні. Він якось навіть притих. Ми стояли серед вулиці та дивились, як сарай западає у вогні. Тато обіймав нас за плечі. Повезло нам, мовив, що він якраз нагодився. Тоді вказав на хваткі жовті язики пожежі, де нагорі мерехтіло невидимим жаром і пустеля позаду брижилася наче міраж. Тато пояснив що та зона відома фізицам як межа збурення та порядку. "То місце, де правила не дійсні, чи принаймні вони ще в них не розібралися, - сказав він. - Ви сьогодні туди надто глибоко встромили носа."

НА ВИТРАТИ НАМ НЕ ДАВАЛИ. Коли хотіли грошей, ми з Браяном ходили узбіччям і збирали пивні бляшанки та пляшки, що здавали по два центи штука. Або ще продавали сміттярю металолом пенні за фунт - три центи за півкіло міді. Після здачі та продажу рушали в місто, в крамницю поряд із клубом "Сова". Рядам із солодощами просто не було кінця та ми биту годину вирішували, як потратити кожному зароблені десять центів. Взяли цукерку а тоді, готові заплатити, передумали та беремо іншу, поки нарешті хазяїн не звіріє та каже годі вже лапать усе підряд - купуйте і забирайтесь.
Над усе Браяну смакували "Кислички" величезні льодяники, які він лизав, поки язика чисто не обдере.  Я любила шоколадки, але вони дуже швидко з'їдались, тому звичайно брала "Цукрового татка" - його вистачало майже на весь день, а паличку завжди задруковано смішним віршиком рожевими літерами.
На зворотному шляху ми з Браяном часто шпигували за "Зеленим ліхтарем" - недалеко від шосе великий темно-зелений будинок із просілим ганком. Мама казала то дім розпусти, але я ніколи не бачила, щоби звідти кого розпускали - тільки на ганку сиділи чи лежали жінки в купальниках або коротких платтях, та змахували рукою машинам, які проїжджали мимо. Цілий рік над дверима горіли різдвяні вогні, та мама сказала по тому й видно, що це дім розпусти. Машина зупинялася, виходив чоловік і спритно пірнав у хату. Я не могла втямити, що робиться в "Зеленому ліхтарі", а мама вперто мовчала. Казала тільки дуже бридке там діється, від чого "Зелений  ліхтар" для нас був - місце загадкове та звабне.
Ми з Браяном ховалися в полинах по той бік шосе та намагалися зазирнути в парадні двері, коли хто заходив, але ніколи нічого не добачили. Раз і два ми прокрадалися впритул аби глянуть у вікна, та вони були зафарбовані чорним. Якось жінка на ганку помітила нас у кущах і помахала на привіт, але ми вереснули і втекли.
Одного дня коли ми з Браяном ховалися в полинах і стежили, я підбила його піти побалакать із жаркою, що вилежувалася на ганку. Браяну тоді майже виповнилося шість, на рік молодший за мене і не боявсь анічогісінько. Підсмикнув штанці, віддав мені на збереження недолизану "Кисличку", перейшов на той бік і - просто до жінки. В неї  довгі чорні коси, очі підведено чорними тінями, густими як дьоготь, на ній було коротке плаття, синє з чорними квітами. Вона лежала на боці, опустивши голову на долоню, але коли підійшов Браян, перевернулася на живіт і підперла підборіддя рукою.
Зі схованки я бачила як вони говорять, але ні слова не чула. Тоді вона простягнула руку до Браяна. Я завмерла: що ж та жінка, ладна до бридких речей у "Зеленому ліхтарі", зараз йому зробить. Вона поклала долоню йому на голову та скуйовдила чубчик, як завжди  чинили дорослі жінки, бо Браян рудий і веснянкуватий. Його це дратувало; звичайно він одбивався, коли його гладили. Але не цього разу. Натомість лишився ще на хвилю та поговорив із жінкою, а коли повернувся на мій бік, зовсім не був наляканий.
"Ну, що сталося?" - спитала я.  
"Та нічого так," - сказав він.
"Про що ви говорили?"
"Я спитав, що робиться в "Зеленому Ліхтарі", - сказав він.
"Та ну? - вразилась я. - І що вона каже?"
"Нічого особливого, - сказав він. - Каже мужчини приходять і жінки роблять їм приємно."
"Угу, - сказала я. - Чогось іще?"
"Нє, - сказав Браян. Він  копав грудку ногою, ніби не хоче більше про це говорить. - Вона так була непогана."
Після того, Браян бувало махав рукою жінкам на ганку "Зеленого Ліхтаря", вони всміхалися широко та махали навзаєм, але я все одно їх побоювалась.

В нашому будинку в Бойовій горі було повно тварин. Вони з'являлись і шли собі, бездомні собаки й коти, їхні щенята й кошенята, неотруйні змії, ящірки та черепахи, яких ми зловили в пустелі. Деякий час із нами жив койот, на вигляд досить мирний, а раз тато приіс додому раненого канюка. Ми назвали його Роззява. Іншої такої потвори ми ніколи не тримали. Щоразу як ми годували Роззяву  шматочками м'яса, він повертав голову набік і шпилив нас сердитим жовтим оком. Тоді скрикував і лопотав здоровим крилом. По секрету я була рада, коли його хворе крило заживилось і він полетів собі геть. Щоразу коли ми бачили, як  стерв'ятники кружляють угорі, тато казав онде я бачу між ними Роззяву, то він повернувся нам подякувати. Та я знала, що Роззяві те навіть і на думку не спаде. Не було в ньому вдячності й на піщинку.
В нас не було грошей купувати собачу й котячу страву, тому тварини мусили доїдати за нами, а звичайно лишалося  небагато. "Коли їм не подобається, хай ідуть собі на всі чотири боки, - казала мама. - Якщо вони тут живуть, іще не значить, що я буду їм служебка й годувальниця." Мама казала нам, що ми насправді робимо звірятам добру справу, не даючи тим залежати від нас. Таким чином, якщо нам колись доведеться виїхати, вони переб'ються самотужки. Мама заохочувала всі живі створіння до самостійності.
Ще вона вірила природа знає краще. Нізащо не вбивала мухи, яких завжди було повно в хаті: казала то природна пожива для птахів і ящірок. А птахів і ящірок їдять коти. "Повбивай мух - і коти поздихають од голоду", - пояснювала вона. Лишати їх жити, з її точки зору, було те ж саме, що купувати в магазині котячу їжу, тільки дешевше.
Одного разу я зайшла в гості до подружки Карли та помітила, що в них у домі немає мух. Я спитала її маму чому.
Вона вказала на лискучу золотаву штуковину, що звисала зі стелі, та з гордістю сказала то стрічка "Мухомор". Пояснила таку можна купити на заправці та в них повішено в кожній кімнаті. Стрічки, сказала вона, випускають отруту яка вбиває всі мухи.
"Що ж тоді їдять ваші ящірки?" - спитала я.
"А в нас і ящірок нема", - відповіла вона.
Я пішла додому та сказала мамі нам треба дістати стрічку "Мухомор" як у Карли, але вона відмовилась. "Якщо від неї мухи дохнуть, - сказала вона, - значить і нам так не минеться."

***
Тої зими тато купив наворочений "форд ферлейн", і одного разу на вихідні коли запали холоди, він оголосив ми їдемо в Гарячу яму купатися. Гаряча яма - то було природне сірчане джерело в пустелі на північ од міста, кругом сипучі піски та дикі скелі. Вода тепла і тхнула псованими яйцями. У ній було стільки мінералів, що береги поросли коркою грубої солі, наче коралові рифи. Тато завжди казав нам треба купити Гарячу яму та влаштувать оздоровчий курорт.
Чим глибше заходиш, тим вода гарячіша. На середині було дуже глибоко. Місцеві вважали, що Гаряча яма бездонна та йде прямо до центру землі. Якість п'яниці та підлітки-шибайголови колись потонули в ній, і завсідники  клубу "Сова" розповідали - коли тіла спливли нагору, були просто зварені.
Браян і Лорі вміли плавать, але я так і не навчилась. Велика вода мене лякала, як чудисько - бо дивина у пустельних містечках, де ми бували. Одного разу ми жили в мотелі з басейном, і я набралася духу та обпливла його, тримаючися за стінку. Але в Гарячої ями не було рівного краю та бортів, як у басейні. Нема за що вчепитися.
Я зайшла по плечі. Вода була тепла на грудях, а каміння під ногами таке гаряче, що ледве встоїш.  Глянула назад на татка, що стежив за мною, серйозний і без посмішки. Спробувала відштовхнутися на глибше, та щось мене стримувало. Тато пірнув і дістався мене.
"Сьогодні ти навчишся плавати", - сказав він.
Обійняв мене та ми рушили через озеро. Тато тягнув мене за собою. Мені вхопив такий страх, що я чіплялася йому за шию так, аж побіліла шкіра. "Ну от, не так усе й погано, правда ж?" - спитав тато, коли ми дісталися берега.
Ми рушили назад і на цей раз, коли опинилися на середині, тато відідрав мої пальці та відштовхнув мене геть. Я заплескала руками та бовтнула в гарячу пахучу глиб. Мимоволі вдихнула. Вода ринула носом і ротом у горло. В легенях пекло. Розплющені очі щипала сірка, але вода була темна ще й волосся закрутилося круж обличчя і геть нічого не видно. Руки схопили мене за пояс. Тато витягнув мене на мілину. Я відпльовувалась, бухикала та ледве дихала півзадушена.
"Нічо-нічо, не спіши, - сказав тато. - Наберися повітря."
Коли я оклигала, він підняв мене й закинув назад на середину Гарячої ями. "Плинь чи ринь!" - гукнув він. І вдруге я пішла на дно. Вода знову залила мені горло й легені. Я борсалася поки випручалася на поверхню, хапаючи ротом повітря, та простягла руки до тата. Але він одступив, і я відчула на собі його руки тільки після того як іще раз потонула.
Він кидав мене знов і знову, поки я не втямила, що він рятує мене лише затим, аби жбурнути назад у воду, тож замість тягнутися до татових рук, я спробувала втекти від них. Я одбрикувалась од нього і штовхалася руками від води та нарешті спромоглася відсунутись куди не сягав.
"Молодчинка моя! - гукнув тато - Ось ти вже й попливла!"
Я вилізла на берег та сіла на засоленому камінні, важко хекаючи.  Тато й собі війшов із води, спробував обійняти, але я не хотіла нічого мати ні з ним, ні з мамою, як лежала собі спиною на плаву ніби нічого не сталося, ні з Браяном і Лорі, які наспіли та поздоровляли мене. Тато все повторював що мене любить, що ніколи не дав би мені потонуть, але не можна все життя триматися за спідницю, а кожний батько мусить навчити головного уроку, а саме "Коли не хочеш піти на дно, ліпше навчися плавати." Чому б інакше, спитав, він би ще вчинив отак?
Коли відхекалась, я вирішила, що він певно правий. Ніяк інакше то було не пояснити.

"ПОГАНІ СПРАВИ, - СКАЗАЛА ЛОРІ одного дня, коли я повернулася додому по мандрівці. - Тато втратив роботу. "
Він протримався на цьому місці майже півроку - повний рекорд. Я закинула гадку, що з Бойовою горою покінчено та за день-два ми знову рушимо в дорогу.
"Цікаво, куди ми заїдемо тепер," - сказала я.
Лорі похитала головою. "Залишимося тут," - заперечила вона. Тато наполягав, що не зовсім так уже загубив роботу. Радше навмисне довів до звільнення, аби замати більше часу на пошуки золота. В нього була безліч задумів як заробити гроші, додала вона, винаходи, над якими він працював, і такі-сякі халтури на заробіток. Але поки що в хаті стане трохи скрутно. "Нам усім доведеться допомагати," - сказала Лорі.
Я помізкувала що робити мені, на додачу до збирання металолому та  пляшок. "Я можу знизити ціни на мої мінерали," - запропонувала я.
Лорі спинилась і опустила очі. "Сумніваюся, що того вистачить," - сказала вона.
"Ще, мабуть, можемо їсти менше," - сказала я.
"Як то вже було," - зазначила Лорі.

***
Ми і справді стали менше їсти. Коли втратили кредит у рудниковій крамниці, продукти швидко вичерпались. Інколи в тата вигорала якась халтура чи вигравав щось у карти,  і ми їли кілька днів поспіль. Тоді гроші вибігали та в холодильнику знову пусто. Досі коли кінчалися харчі, тато завжди знаходився, повний задумів і вигадок. Знайде банку томатів на дальній полиці, куди ніхто не зазирнув, або піде кудись на годину-дві та повернеться з оберемком овочів - ніколи не кажучи де набув - і нам ставало на суп. Але тепер він часто зникав невідомо куди.
"Де тата?" - весь час питала Моріна. Їй стало вже півтора роки, та це  були чи не найперші її слова.
"Він пішов знайти нам харч і пошукати роботу," - пояснювала я. Але сама задумувалася, чи насправді не уникає нас, бо не має змоги настачити. Я намагалася не жалітися марно.
Якщо ми питали маму про поїсти - мимохідно, бо не хотіли зайве наробити клопоту - вона лише знизувала плечима та казала не можу я зробити чого з нічого. Ми діти звичайно голодували собі нишком, але завжди думали про їжу та як би ту напасти. На шкільній перерві я прослизала назад у клас і знаходила в чужих торбинках щось, чого не похопляться - пакетик печива, яблуко - і ковтала одним махом, що не встигнеш і відчути смаку. Якщо гралася з друзями у їхньому дворі, питала чи можна мені за маленьким, і якщо нікого не було в кухні, хапала перше-ліпше з холодильника чи шафки, з'їдала в лазничці та виходячи обов'язково для виду спускала воду.
Браян теж нижпорив у смітті й покидьках. Одного разу я застала, як він блює за хатою, та поспитала чом це його так вивертає, коли ми вже ківлька днів не мали тріски в роті. Він розказав, що вломився в сусідську хату і вкрав трьохлітрову банку солоних огірків. Сусіда його заскочив, але не здав у поліцію, а натомість у покару змусив його з'їсти всю банку. Я присяглася, що нічого не скажу татові.
Через пару місяців по тому як тато лишився без роботи, він прийшов додому з мішком продуктів: банка кукурудзи, півгалона молока, буханець хліба, дві бляшанки з шинкою, кульок цукру і пакет маргарину. Кукурудза зникла вмить. Хтось із наших украв банку, хто саме - знав тільки злодій. Але тато був занадто заклопотаний розбиратися, бо якраз узявся робити канапки з шинкою. Того вечора ми наїлися досхочу, запивши бутерброди великою склянкою молока. Коли назавтра я повернулася зі школи, то в кухні заскочила Лорі, що їла щось ложкою з чашки. Я полізла в холодильник. Там не було нічого, тільки півмаргарину.
"Лорі, що ти їси?"
"Маргарин," - відповіла вона.
Я наморщила носа. "Отак без нічого?"
"Угу, - сказала вона. - Сипони цукру. Схоже на заварний крем."
Я намішала собі. Ніякий не крем. Хрустіло, бо цукор не розчинився, і в роті лишалося жирно. Але я все'дно укутала скільки вхопила.
Коли мама ввечері повернулася додому, зазирнула в холодильник. "Що сталося з пакетом маргарину?" - спитала вона.
"Ми його з'їли" - сказала я.
Мама розгнівалась. Вона берегла його, сказала, щоби намазувати на хліб. Ми вже з'їли весь хліб, заперечила я. Мама сказала що думала спекти хліба, якщо сусідка позичить нам муки. Я нагадала що газова компанія вимкнула нам газ.
"Що з того, - сказала мама. - Нам було би варто зберегти маргарин якраз на випадок, якщо газ увікнеться знову. Дива в житті трапляються, так і знай." Тепер через наше з Лорі себелюбство, сказала вона, якби в нас був хліб нам би довелося їсти його без масла.
Я втямити не могла про що вона веде. Мені спала гадка, чи вона сама не збиралася з'їсти маргарин. А з того подумалося, чи не вона поцупила вчора кукурудзяну банку, та я трохи роздратувалася. "Ніби в нас є ще чого з'їсти, - кинула я. В підвищивши голос, додала, - Я була голодна."
Мама кинула на мене ошелешений погляд.Я зламала одне з наших неписаних  правил: Ми завжди мали вдавати, ніби наше життя - одна безкінечна, неймовірно цікава та сонячна пригода. Вона здійняла руку, і я подумала зараз ударить, але натомість сіла до столу-котушки та закрила лице долонями. Плечі її здригалися. Я підступила й торкнула її за руку. "Мам?.."
Вона скинула мою долоню і підняла лице, розпухле й червоне. "Хіба я винна, що ти голодна! - крикнула вона.  - Чого ти на мене все  валиш? Ти що думаєш - мені подобається так жити? Так по-твоєму, га?"
Того вечора, коли тато прийшов додому, вони з мамою сильно посварилися. Мама кричала поперек горла мені все це на мене всіх собак вішають, що тільки не трапиться. "Чого це все одній мені на горба? - волала вона. - Хоч би пальцем об палець ударив, так ні ж бо -  цілими днями сидить у Сові! Наче його це, бач, і не обходить."
Тато пояснював, що з усіх сил намагається заробити копійку. У нього купу задумів, які вигорять от-от і певно. Заковика  в тому, що для того йому спочатку потрібна готівка. У Бойовій горі було повно золота, але все воно рудне, та ніяк не розкипано піском і самородками - тільки бери Копача та просівай. Тато удосконалював техніку,  коли застосувавши ціаністий розчин, можна вимивати золото просто з каміння. Але то вимагало грошей. Тато сказав мамі що вона мусить позичити в матері на підтримку ціаністопромивного процесу, який він довершував.
"Ти хочеш, аби я знову жебрала в матері?" - спитала мама.
"Та Розо Мері, йопересете! - гукнув він. - Ми не милостиню просимо. Вона вкладеться капіталом у вірну справу."
Бабуся нам вічно позичає, одрубала мама, і їй це вже переїло рубець. Сказала тату, що бабуся говорила коли ми не здатні дати собі ради, можемо поселитись у Фініксі,  в її будинку.
"Може так і варто," - сказала мама.
На це тато тяжко розлютився. "Ти натякаєш я не можу подбати про сім'ю?" "Їх онде спитай," - одрубала мама.
Ми сиділи на старих пасажирських лавах. Тато повернувся до мене. Я вивчала почовгану підлогу.

***
Сварка поновилася завтра зранку. Ми лежали внизу по своїх коробках і дослухалися як вони чубилися нагорі. Мама все вела як же це дійшло до такого лиха, що в хаті нема чого їсти, ба тільки маргарин, та й того вже нема. Її вже, казала, нудить од татових фантазій, дурнуватих планів і порожніх обіцянок.
Я звернулася до Лорі, вона читала книжку. "Скажи їм нам подобається маргарин, - сказала я. - Може тоді перестануть."
Вона хитнула головою. "Мама зразу подумає, що ми тягнемо руку за тата, - мовила вона, - та буде тільки гірше. Нехай самі розберуться."
Я знала, що Лорі права. Коли вони сварилися, можна було тільки вдавати, що нічого не діється, чи ніби нічого не значить. Невдовзі вони знову помиряться і будуть цілуватись і танцювати, обійнявшись. Але ця-от суперешка ніяк не завмирала. Кинули нарешті про маргарин і завелися чи якась мамина картина бридка й погана. Тоді зайшли хто винен, що ми отак живемо. Мама сказала тато має знайти нову роботу. Він одбив коли вона так хоче щоби хтось барабанив на службі од дзвінка до дзвінка, дак нехай сама й наметься. У неї ж диплом учительки, нагадав він, то могла б і попрацювати замість просиджувати дупу цілими днями та мазати картини, які ніхто ніколи не купує.
"Ван Гог теж не продавав картини, - сказала мама. - Я художниця!"
"Файно, - сказав тато. - Тоді стули писок і не ляпай язиком. Або йди розставляй ноги в "Зеленому ліхтарі".
Вони так горлали, що було чутно по всіх усюдах. Лорі, Браян і я перезирнулися. Браян кивнув на парадні двері та ми всі пішли надвір і почали будувати піщані  замки для скорпіонів. Гадка була така: якщо ми всі гуляємо ніби сварки й немає, може й сусіди подумають то дрібниця.
Але крик і лайка тривали, і на вулиці почали збиратися люди. Комусь просто стало цікаво. Мама й тато сварилися весь час, тож-таки нічого нового, але ця бійка була монументальна навіть за мірками Бойової гори, і хтось уже пропонував розборонити. "Ет іще, нехай самі розберуться, - зупинив інший. - У нас нема права встрявати." Тож вони поспиралися на машини та штахетник, чи повсідалися де зручно, ніби глядачі на родео.
Раптом із горішнього вікна вилетіла мамина картина. А за нею мольберт. Гурт унизу розсипавсь, аби не потрапило по голові. З вікна висунулися мамині ноги, і вона вся. Вона повисла на другому поверсі, мотаючи литками. Тато тримав її за лікті, а вона все намагалася влучити йому кулаком у лице.
"Ой лихо, рятуйте! - волала мама. - Вбивають!"
"А щоб ти погоріла, Роза Мері, - рикнув тато. - Лізь, кажу, назад!"
"Тату, не руш її!" - скрикнула Лорі.
Мама моталася туди-сюди. Жовте бавовняне плаття задерлося, і всім унизу стало видно її білу білизну. Була вона латана й мішкувата, і я боялася спаде зараз привселюдно. Дорослі злякалися, що мама впаде й розіб'ється, а хтось із місцевих дітей уявив, що мама теліпається як макака на гілляці. Вони заверещали вдаючи мавпи, чухалися підмишками та реготали, аж надривалися. Браян потемнів лицем і стис кулаки. Я теж їм радо затопила би в пику, але відтягнула його назад.
Мама так сильно пручалася, що позлітали туфлі. Схоже було зараз вислизне в тата з рук або витягне його з вікна за собою. Лорі крутнулась до нас із Браяном. "Давай." Ми кинулися в хату та вгору по сходах і вчепилися тату за ноги, щоби мама не переважила. Нарешті йому вдалося затягнути її всередину. Вона повалилася на підлогу.
"Душогуб проклятий, - хлипала мама. - Він убить мене хотів, ваш батько."
"Не штовхав я її, - захищався тато, - святим Богом клянуся. Вона сама вистрибнула." Він стояв над нею, розвівши руки догори долонями, на знак що безневинний. Лорі гладила маму по кучерях і витирала їй сльози. Браян похилився на стіну та хитав головою.
"Усе вже, -  торочила я раз у раз, - усе вже добре."

НАЗАВТРА ВРАНЦІ, замість як завжди допізна спати, мама встала разом із нами та пішла до міської середньї школи, що через дорогу від початкової імені Мері С. Блек. Подала заяву на роботу та її взяли тут же й одразу, бо в неї  диплом, учителів у Бойовій горі завжди бракувало, а ті що там були, як тато любив казати, аж ніяк не високочолі академіки. Попри таку нестачу, комусь і тоді вдавалося вилетіти з роботи. За пару тижні до того, місс Пейдж потурили, коли директор заскочив її, як ішла з набитою рушницею шкільним коридором. Вона пояснила, що тільки збиралася заохотить учнів до кращої роботи.
Десь тоді ж і Лоріна вчителька зникла невідомо куди, тож маму приставили на той клас. Учні були від неї просто в захваті, бо до уроків вона приступалася на тих же засадах, що й до нашого виховання. Вважала що правила й дисципліна плодили дурнів, а найліпша стежка, щоби діти розкрилися талантами - дати повну волю. Їй було байдуже, коли хто запізниться чи не виконає домашню роботу. Якщо вони ходили на головах, най так і буде, аби тільки не билися та не шкодили решті.
Мама залюбки обіймала своїх учнів і розповідала, які вони молодці та розумники. Вона говорила мексиканцям ніколи не кажіть що ви гірші за білих, а індіянцям з апачів і навахо у вас благородна індіянська спадщина, тож гордіться нею. Хулігани та недоумкуваті, на яких було махнули рукою, почали показувать успіхи. Деякі просто ходили за нею гирилицею, як бездомні собачата.
Нехай учні її любили, та мамі було гидко навчати. Мусила залишати Моріну, якій нема ще й два, на сусідку, а чоловік у тої тягнув строк у тюрмі за торгівлю наркотиками. Найгірше ж її турбувало, що її матінка теж учителювала та її напутила отримати диплом, аби дочка мала хліба шмат, якщо не справдяться мрії  стати художницею. Мама гадала, що баба Сміт не вірила в її мистецький талант, а тепер вона таки найнялась учителькою і ніби визнала, що та ще з початку була права. Ночами мама вовтузилася та бурмотала під ніс. Вранці не хотіла вставати й вдавала що хвора. На нас із Лорі та Браяном падало видобути її з ліжка, вдягнути та вчасно дотягнути до школи.
"Я доросла людина, - казала мама щоранку. - Чому я не можу робити що хочу?"
"Бути вчителькою - це важливо і весело, - проказувала Лорі. - От побачиш, тобі ще сподобається."
Як на біду, решта викладачів і директорша, міс Бітті, вважали маму за нікудишню вчительку. Вони стромляють голову у двері під час уроку - а учні грають у квача, кидаються гумками, а мама тим часом кружляє біля дошки наче дзига, розсипаючи з рук шматочки крейди, щоби наочно показати, що таке  відцентрова сила.
Окуляри в міс Бітті висіли на ланцюжку, щотижня вона їздила в Віннемуку робити зачіску в салоні краси. Вона сказала наведіть порядок у класі. Відтепер іще мама повинна подавати щотижневий план уроків, стежити за чистотою і вчасно виставлять оцінки за домашні завдання. Але мама завжди плуталася, писала не ті дати на планах або губила учнівські зошити.
Міс Бітті пообіцяла її вигнати, тому ми з Лорі та Браяном узялися допомогати по школі. Після уроків я ішла до неї в клас, витирала дошку, споліскувала губку та підбирала папірці та сміття. Надвечір ми з Лорі та Браяном перевіряли домашки та контрольні. Мама дозволяла нам виставлять оцінки в тих роботах, де треба тільки поставити галочку на вірну відповідь - таких була більшість, а собі лишала твори та перекази, бо гадала, що там можна правильну думку розуміти різно та викласти по-всякому. Мені подобалося роздавать оцінки. Осьде я можу впоратися, чим дорослі заробляють на життя. Лорі допомагала ще й складати план уроків, аби допевнитися, що мама все акуратно розписала, та не поробила помилок у правописі й арифметиці.
"Мам, Хелловін пишеться з двома ел, - казала Лорі, витирала написане олівцем  та виправляла, як треба. - А на кінці одне ен."
Мама вражалася, яка Лорі розумниця. "У неї геть чисто одні п'ятірки," - одного разу похвалилась вона.
"У мене так само," - сказала я.
"Ну так, але ж тобі не саме все дається."
Вона і справді не помилялася, Лорі і справді просто блискуча. Здається, нічого на світі їй так не подобалося, як допомагати мамі. Вона не любила гасати й бігати, чи ходити на висліди, як до вподоби нам із Браяном, а радше братися до  олівця з папером. Коли мама з Лорі покінчать із планами, вони звично всідалися до столу-котушки, малювали одна одну чи вирізали з журналів картинки - звірята, пейзажі чи старики зі зморшкуватими лицями - та збирали в мамину папку вартих живописних тем.
Лорі розуміла маму краще, ніж решта з нас. Вона й не кліпнула, коли міс Бітті з'являлася на показовий урок, і мама почала сваритися та кричати на Лорі , аби довести директорші, що вона здатна вкоськать учнів. Одного разу мама навіть вигнала Лорі до дошки і перед усім класом дала прочуханки дерев'яною лінійкою.
"А ти що - балувалася?" - спитала я Лорі.
"Та ні," - сказала вона.
"Чому ж тоді вона тебе налупила?"
"Їй було треба покарати, бач, а вона не хотіла підставляти когось іншого," - пояснила Лорі.

ТЕПЕР ЯК МАМА ЗАВЧИТЕЛЮВАЛА, я гадала ми зможемо купити новий одяг, їсти в кафе, чи навіть розоритися на всякі ловкі штучки, хоча б на класні фото, які щороку у школі знімали на замовлення. Батьки ніколи не могли знайтися на виплату, хоча раз-другий мама цупила тихцем класну фотку зі спільного пакета. Хоча вона вже й заробляла, того року ми не купили знімок - ба й навіть не вкрали - та мабуть і на краще. Мама десь вичитала, що від майонезу волосся стає здорове та густе, і якраз на день, коли до школи нагодився фотограф, вона черпонула кілька ложок та обмазала мені голову. До неї не дійшло, що потім треба змити майонез, і на тогорічному фото я вийшла як зачучверена швабра.

І все ж таки справи покращилися. Хоча тата й вигнали з баритового рудника, але ми лишилися жити в депо і далі платили фірмі за житло, бо нікому більше не кортіло тут поселитися. У холодильнику завелися продукти, принаймні поки не кінчався місяць, коли звичайно не ставало грошей, бо ні мама ні тато ніколи так і не навчились ощаджувать і тратити з розбором.
Але мамина платня породила купу нових клопотів. Хоча татові й подобалося, що вона додому несе копійку, він бачив себе головою сім'ї та вважав, що гроші мусять віддавати йому. Це його питома справа, казав, керувати сімейними статками. А ще йому були потрібні гроші аби фондувати золотопромивні дослідження.
"У тебе один тільки дослід, - сказала мама, - скільки бухла витримає печінка." Та попри це їй було важко сказати ні. Чомусь і якось вона не знаходила сил  опертися. Якщо намагалася, він сперечавсь і дувся і давив на неї, чи просто нудив, поки не набридне. Тому вона стала уникати й ухилятись. Казала ще не поміняла чек на готівку, чи вдавала, що забула у школі та ховала чека, поки не вийде тихцем побувати в банку. А тоді ніби загубила гроші та всі випали.
Невдовзі тато почав з'являтися до школи в день получки, сидів у машині та чекав, а тоді одвозив нас прямо до Віннемуки, де був банк, аби мама зразу могла замати гроші. Наполягав, що він осьде проведе її до самого віконця каси. Вона тягнула і всіх нас, щоби по змозі потицяти нам яку грошину. В авті тато вивертав  мамину сумочку та забирав усе.
Одного разу мама пішла до банку сама, бо тато не знайшов місця запаркуватися. Повернулася боса на ногу. "Жанетто, оце я тобі дам шкарпетку - поклади її в безпечне місце, - повідомила вона, як залізла в машину, виразно мені підморгнула, сягнула за пазуху та витягла набиту жужмом у носок і зав'язану вузлом на хвості.  - Заховай де ніхто не знайде, бо сама знаєш, як у нас у домі шкарпетки так і пропадають."
"А шоб ти скисла, Розо Мері, - лайнувся тато. - Ти що думаєш - я пришелепок недоумкуватий?"
"А що такого? - здійняла вона руки вгору. - Це мені вже не можна для своєї дочки передавати шкарпетки?" І знову мигнула, на випадок якщо я не помітила вперше.
Коли повернуливсь у Бойову гору, татові заманулося повести всіх у "Сову", щоби кутнуть із приводу получки. Він усім позамовляв біфштекси, смаженина була страшенно смачна, та ми забули що враз витратили гроші, на які прохарчувалися би тиждень. "Гей, Кізко, - мовив тато по вечері, поки мама ховала недоїдки в сумочку. - То позичила б уже мені ту шкарпетку на хвилину, га?"
Озирнулася.  Усі поcпускали очі долі, тільки тато вишкірився на всі зуби, наче крокодил. Віддала. Мама зітхнула тяжко-важко, мов актриса на сцені, та впала головою на руки. Аби довести хто в домі хазяїн, тато лишив десятку на чайові, але виходячи мама забрала назад.

***
Скоро грошей не стало знову. Коли тато завозив нас із Браяном до школи, помітив що в нас нема мішечків на сніданок.
"А де ваші сніданки?" - спитав нас тато.
Ми перезирнулись і стенули плечима.
"Вдома нема чого їсти," - сказав Браян.
Тато визвірився, нібито почув уперше таку новину, що його діти голодують.
"Чорти б її побрали, та Роза Мері цвиндрить усі гроші на фарби та пензлі!" - бурмотав він, удаючи ніби говорив до себе. Тоді об'явив голосно: "Моя дитина  не має знати голоду!" А коли висадив нас, гукнув у вікно: "Не бійтеся, малі, татко все владнає!"
Коли всі полуднували, ми з Браяном посідали в кутку. Я вдавала ніби йому допомагаю з домашнім завданням, аби ніхто не спитав, чому не їмо. Аж тут у дверях з'явився тато з великим мішком продуктів та зирнув по залі, дошукуючися, де ми. "Мої малюки забули сьогодні взяти сніданки,"  - оголосив він учительці, черговій по кафе. Гупнув мішок на стіл переді мною з Браяном, вийняв буханець, цілу палку докторської ковбаси, дзбан майонезу, півгалонову сулію апельсинового соку, два яблука, здорову банку солоних огірків і дві шоколадки.
"Хіба ж коли я вас полишив у біді?" - спитав нас, повернувся й пішов собі.
Тихенько, щоби не дочув тато, Браян мовив. "Так."

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Волз прекрасна.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Євгенія Люба, 19-10-2010

Безповерхова Америка

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Галина Михайловська, 03-10-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.89477109909058 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …