Я задивилась – монгольський профіль був несподіваним у переповненім вагоні метро. За вікном миготіли високі дерева Гідропарку. Профіль контрастував своєю нерухомістю і був ПРЕКРАСНИМ. Незнайомець поволі повернув очима на мій погляд, і я ледь встигла опустити вії. Далі ми по черзі поглядали одне на одного. Я побачила його фас – він нагадав мені степ, такий неосяжний, де вітер здіймав хвилі піску, закриваючи небо.
Я побачила очі – вузькі і гарячі. Погляд, владний і обережний, належав тому, хто любить супротивника, який ні в чому не є слабшим за нього. Це був і погляд митця, повільний і пронизливий.
Я побачила його постать – тонкий стан, легкий як вітер. Ми, архетипи народів, що мали своїми степ і лісостеп, стежили одне за одним, як два пильних звіра. В мені вже змагалась бранка, яка закохалася в завойовника, а він тремтів з ніг до голови, пронизаний незвичною вродою, і я відчула лагідність владної руки, що бігла і не могла добігти краю мого волосся, що так нагадувало йому гриву випещеної лошиці...
Залунало: “Станція Хрещатик. Перехід на майдан Незалежності”. Вийшла. Навколо вирував натовп. Він затягував у глибини свого протоіснування. Я схопилася за рятівне коло, кинуте мені із позачасся. Вітер дихав гарячим степом. Шелестіла ковила, її тонкий аромат повертав у Забуте. Я відчувала погляд, що невідступно стежив за мною. Заглиблюючись у безкінечність шляху, я, колишня бранка, втікала у сьогодення...
