В ту суботу, коли мали приїхати гості з Клужу, поїзд до Коштіля не ходив, бо лагодили залізницю, тому Максим з Андрієм вирушили возом ще на зорі. Не доїжджаючи до Сігета, їх обігнав Клонц двома візками, одним поганяв сам, а другим, позиченим від нотаріуса, поганяв Дмитро Юфурко, який служив у Клонца. Поруч старого Клонца сидів Яків. Вони обігнали віз братів Сурдуків, навіть не привітавшись з ними.
– Дивись, якою шкапою їдуть голодранці панів зустрічати! – зі злістю розсміявся Клонц.
Максим не відповів нічого, тільки важко зітхнув.
Побачивши, що Клонц обігнав їх, Андрій почав підганяти кобилу, та Максим заспокоїв його:
– Нема чого поспішати, поїзд приходить о восьмій годині, ще є часу.
– Добре, – погодився Андрій, попустивши віжки, щоб кобила йшла повільно.
Не доїжджаючи до вокзалу, Андрій запитав брата:
– Слухай, Максиме, а хто буде їхати з нами на возі, коли тут Клонц з двома візками?
– Вже побачимо, як буде, – зітхнув Максим.
Коли перед вокзалом Андрій спинив кобилу біля Клонцових візків, якраз надійшов поїзд з Клужу.
– Чекай тут на мене! – сказав Максим Андрію, а сам стрибнув з воза і змішався з натовпом.
З вагона першого класу зійшли професори Лупу й Станеску, а також студенти Сорін Бота і Філімон Русу. В Максима сильніше забилося серце від хвилювання – невже не приїхала? Ні, не може бути, вона обіцяла приїхати, адже це була її ідея, щоб він запросив їх до себе в гори на полювання. Вона добре знала, що її батько не відмовиться від такої нагоди: побути в горах і пополювати на диких кабанів.
Враз у дверях вагона показався ковбойський капелюх. Максим завмер від радості: вона побачила його і помахала рукою.
– Беатріс, мила! – крикнув Максим і підбіг до дверей вагону, та враз зупинився; йому стало ніяково, бо на нього з веселою усмішкою дивився професор Станеску.
– Добрий день! – засоромлено привітався Максим.
– Ну, давай, привітайся з Беатріс, ти, як бачу, їй радий більше всіх, – розсміявся професор.
Не встидаючись присутніх, дівчина міцно обняла Максима і поцілувала в обидві щоки.
– Отак, а зараз вже можеш привітатися і з нами, – жартував далі професор.
Поки Максим вітався з професорами та колегами, Клонц з Яковом занесли багаж на візки і потягли за собою студентів, потім повернулися і за професорами.
– Прошу, шановного пана, ходімо, я за вами з двома візками приїхав, – низько гнувся перед професором Станеску старий Клонц.
– А ти, Максиме, з чим нас чекаєш? – запитав професор.
– Та я приїхав з братом, в нас є віз. Знаєте, сьогодні поїзд не ходить.
– Нічого, нічого, ми поїдемо возом!
– Що ви, пане професоре? В мене два візки... Я чекав вас! – ледве не плакав Клонц.
– Максим також чекав нас! – відповів професор.
– Та вам їхньою шкапою треба три години їхати, а зі мною за годину ми вже в селі!
– Нічого страшного, матимемо досить часу оглянути краєвиди.
– Та як то, пане? Я ж вас чекав з двома візками, а ви..., – не приходилось вірити старому, що професор відмовляється їхати його візками.
– Ну, не будемо сваритися, – посміхнувся професор Станеску, – з вами поїде пан професор Лупу, а я з дочкою поїдемо з Максимом та його братом. Це, напевно, твій брат, Максиме?
– Так.
– Добрий день! Я Андрій, – вклонився він.
– Приємно познайомитись, мене теж звати Андрієм, Андрій Станеску, а це моя дочка Беатріс, колега твого брата Максима та Якова Клонца.
Поки Максим вкладав речі, Беатріс вже сиділа поруч Андрія на возі.
– Ви навчите мене поганяти коня, правда, Андрію?
– Нема тут чому вчитися, ось, тримайте віжки і коли-не-коли посмикуйте їх, – усміхнувся Андрій.
Максим згорнув на возі сіно у формі «сидіння», накрив його веретою, щоб було м’якше сидіти, потім допоміг професору сісти на віз.
* * *
Клонц кипів зі злості, місця собі не знаходив.
– Ой, заплатять мені ці Сурдуки, заплатять за все! – стискав люто кулаки.
– Що з тобою, чоловіче? Йди до хати, не гарно гостей самих лишати за столом, – умовляла жінка старого.
– Начхати на таких гостей, якщо клятий Станеску пішов до тих ковдушів, а не до мене! – плюнув старий і зайшов до хати.
Підвеселившись міцною слив’янкою, студенти і професор Лупу почали жартувати, пригадували собі всяку всячину. Якову було байдуже, що Станеску із дочкою не загостили до них, він сміявся і жартував разом із своїми гостями.
«Ой, добре тобі, синку, добре на батьковій спині їздити!» – подумав старий і сів коло професора Лупу, хоча і знав від Якова, що той мало чим може допомогти на іспитах, бо все залежить від професора Станеску.
* * *
Зовсім інша атмосфера панувала в хаті Сурдуків.
Анна Сурдучка, як і Клонц, не знаходила собі місця, але з радості. Спочатку вона страшно хвилювалася, як воно буде, якщо ті Максимові пани приїдуть до них, а не до Клонца, бо Максим казав, що й таке може бути, що професор Станеску з дочкою но-чуватимуть в них.
«Ліпше б вони ночували у Клонца! – думала стара. – Що я буду з ними робити, як з ними розмовляти, як поводитися? Тільки на то прийдуть, щоб я осоромилася перед ними».
Коли Андрій зупинив воза і гукнув на сестру, аби відкривала ворота, в старої почали тремтіти і руки, і ноги.
– Господи! Все ж таки приїхали, – шепотіла перелякано стара, наближаючися до воза.
– Доброго вам дня, господине, раді гостям? – вклонився професор, злізаючи з воза і простягаючи руку для привітання.
– Ой, раді, паночку, раді, як би такими гарними та шановними гостями не радуватися? – намагалася стара поцілувати руку професора.
– Ну, що ви, що?! Та я ж не владика, аби ви мені руку цілували. Давайте ми поцілуємось звичайно, ось так! – поцілував професор стару в обидві щоки. – Ми ще сватами будемо, а ви мені руку цілувати хочете.
– Ой, що ви таке, паночку, говорите?
– Я тільки жартую, але не був би проти, щоби мою дочку посватав такий парубок, як Максим, – посміхнувся весело професор.
Старій Сурдучці сподобався професор Станеску.
«Диви, який вчений професор, та ще й лікар, а не встидається нас, селян, розмовляє так, нібито й він сам простий селянин», – думала стара.
– Я теж із селянської сім’ї – признався професор, коли зайшов до хати, немов угадуючи думки старої, – у важких злиднях я виріс, сиротою без батька, так само, як і ваші діти. Мені Максим розповідав дещо про вашу сім’ю.
Стара Сурдучка крутилася, вертілася, пригощала то професора, то його дочку, припрошувала їсти.
– Угощайтесь, прошу вас, ви ж голодні з дороги!
Після двох чарок міцної слив’янки професор почав їсти з великим апетитом. Смажене ягняче м’ясо і тепла мамалига здавалися йому смачнішими за всі інші страви, які Сурдучка з дочкою понаставляли на весь стіл. Беатріс відмовилася від міцної слив’янки, та Андрій угостив її чаркою запашного бороскового лікеру, і вона з приємністю випила. Далі Андрій підніс пляшку албанського коньяку і пляшку токайського вина.
– О-го-го! – засміявся професор. – Як я бачу, у вас тут кращі напої, ніж у клузьких ресторанах!
– Ось вам і кава, – простягнув Андрій братові пакунок, – може, ти звариш, Максиме, бо ми того не вміємо, – пожартував він.
Схвильований, Максим довго не міг вимовити ні слова, його очі наповнилися сльозами та, не зумівши стриматися, підійшов до брата, обнявши його перед гостями.
– Дякую тобі, Андрію!
– Та що ти? Пусте! – всміхнувся Андрій.
Зворушений побаченим, професор Станеску витер крадькома сльозу, яка з’явилася в кутику ока.
* * *
Уже під вечір Клонц сам прийшов до Сурдуків, щоб запросити професора до себе в гості, буцімто, щоб домовитися про завтрашнє полювання.
– Ну що, тоді... поїдемо! Підеш з нами, Максиме? – спитав професор.
– Та ні, я хочу допомогти братові в господарстві, – відмовив Максим.
Ніякої роботи в нього не було, але Максим добре знав, що Клонц не хотів би мати його гостем.
– Тату, я теж не піду, – відмовилась і Беатріс.
– То це як? Чому ж ви, панночко, не хочете зайти й до нас? Це недалеко, – наполягав Клонц.
– Чому б тобі не пройтись трішки? – підохотив професор дочку.
– В мене щось голова поболює, – відповіла вона батькові.
– Вибачте, – звернулася до Клонца, – може, завтра до вас зайдемо.
– Так, так, завтра увечері влаштую для вас мисливський бенкет. Я й музикантів найняв з Великого Бичкова... Ось, побачите...
– Не треба стільки турбуватися про нас. Ми в понеділок зранку від’їжджаємо.
– Що ви? Так скоро? Та ще побудьте в нас!
– Ми б з радістю, але, на жаль, не можемо, справи... – розвів руками Станеску і почав наказувати дочці: «Дивись, ніж брати таблеток, краще вийди трохи надвір і посидь на свіжому повітрі».
Коли професор з Клонцом пішли, Беатріс вийшла у сад і сіла під вишнею, прямо на свіжоскошений моріжок.
– Ой, ви прямо на сиру землю сіли? – кинулася до неї Марійка з веретою. – Давайте я вам постелю.
– Чому ви не звертаєтесь до мене по імені? Я гадаю, не важко вимовити «Беатріс».
– Не можу, – зніяковіла Марійка.
– Ну, якщо не по імені, то просто на «ти».
– Ні, ви не зрозуміли мене, я можу вимовити ваше ім’я, воно таке гарне, але не дозволяю собі вам «тикати».
– Чому!? – щиро здивувалася Беатріс.
– Не знаю, не вимагайте від мене цього, будь ласка! – попросила і метнулася до хати.
У цей час у сад увійшов Максим і наблизився до дівчини.
– Чому ти не пішла з батьком у гості до Якова?
– А ти чому не пішов?
– Відколи я пам’ятаю, між нашими сім’ями – постійна ворожнеча, – зітхнув Максим.
– Вороги мого друга – мої вороги! – прийняла жартівливо войовничу позу Беатріс.
Максим присів коло дівчини, вона схилила голову на його плече.
Після довгої мовчанки Беатріс спитала:
– Скажи, Максиме, в дитинстві ти був закоханий?
– Не пам’ятаю, може, й був. А ти?
– Так. Мені було сім чи вісім років, коли я закохалася в листоношу. Він був такий гарний, високий, кучерявий, з чорними очима і гусарськими підкрученими вгору вусами. Мені дуже подобалися його вуса.
– Чому ти мені не розповіла про це раніше?
– Навіщо?! – здивувалась Беатріс.
– Я не лише гусарські вуса б собі запустив, а ще й козацького оселедця, – пожартував Максим.
Дзвінкий сміх Беатріс розсипався по садочку.
– Як я тебе кохаю, мила, – шепнув Максим дівчині на вухо і міцно обняв її.
