Стоячи босоніж по щиколотки в різнобарвних листях, дівчина розмальовувала гуашшю ще зелені листочки дерев. Сонце гралося в її до непристойності рудому волоссі, намагаючись хоч якось привернути її увагу.
Незважаючи на досить екстравагантний вигляд художниця залишалася непоміченою для оточуючих. Ні, звісно люди знали про її прихід, відчували її появу кожною клітинкою свого тіла і навіть вгадували її настрій по досить частим змінам погоди. Та бачити її – Осінь – могла тільки природа. Вона знала: руда Осінь не слідкує за календарем, тому приходе або занадто рано, коли свій бал править палке Літо, то трошки запізнюючись.
- Це Вона? – спитала синичку ластівка, яка вже години зо дві спостерігала за рухами художниці.
- Осінь? Так, вона. – відповіла синичка.
- Я її такою і уявляла. Навмисне затрималась, щоб подивитись. Тільки от…її сірі очі зовсім не пасують до її зовнішності. Ніби не її зовсім.
- Вона не завжди була такою. Колись, дуже давно, вона покохала. Палко, взаємно, назавжди… Вона була найщасливішою, найкрасивішою, найкращою…
- А потім?
- А потім сталося те, що стається так часто, що вже стало банальністю: Він пішов. Щось говорив про почуття, про минуле, про все те, що зазвичай кажуть коли йдуть. Як властиво чоловікам, Він пішов до іншої. Як властиво жінкам, Вона пішла в мистецтво. Занурилась у нього з головою і, здається, досі шукає там спасіння.
- А Він?
- А що Він? У нього своє життя, свої клопоти і майже стерті спогади про Неї. Вона ж змінилася. Зелені очі від величезної кількості сліз втратили фарбу і вицвіли. Волосся стало сивим. Сонце, звичайно, підфарбовує його кожного року своїм промінням, але їй, здається, і на це байдуже.
- Чому ж Осінь вибрала саме такий шлях? Чому не вбила своє нещасливе кохання?
- А в чому винне кохання, щоб так жорстоко з ним поводитись? Осінь надто мудра, щоб вести себе як божевільна нещасна дівчина. Вона взяла від цього світлого почуття тільки найкраще. Кохання навчило її дарувати тепло і щастя іншим, нічого від них не вимагаючи, дбати, піклуватись і насолоджуватись чужим щастям, залишаючись при цьому непоміченою.
Звичайно, всі ми розуміємо, що її оптимістичний настрій та різнобарвне вбрання – лише маска. Ми ніби не помічаємо, як наша руда дівчинка плаче дощем, яким жахливим холодом віє в її душі і якими похмурими бувають її будні. Ми звикли.
- Я тільки одного не розумію. Чому ти залишаєшся з Нею? Чом не летиш з іншими на південь?
- Від Осені я навчилась вірності.
- Але ж тобі тяжко…
- Смішна ти. Легко бути вірною, коли все просто. Інколи, вірність інших в тяжкі часи – єдине, що дає сили жити.
- Дивачка вона! Навіщо бути вірною тому, кому це непотрібно?
- Осінь не дивачка. Вона – одна з небагатьох нормальних. А краще було б вирвати почуття зі свого серця? Плакати? Проклинати? Мстити? Безнадійно намагатися забути? Вона одна з небагатьох, хто мав мужність прийняти все як є і залишитися вірною собі та своїм почуттям. Ніхто не застрахований від болю та самотності, та не всі здатні їх прийняти з гідністю.
- Думаю, Осінь сподівається, що її коханий колись повернеться.
- Може й так.
І дві пташки полетіли, вже на льоту продовжуючи свою дискусію.
Осінь відклала палітру. Звісно не гарно підслухувати чужі розмови, навіть якщо це розмова пташок. Але ж вони обговорювали Її…
Руда дівчина посміхнулась. Дивачка… Може й так. Та Вона вже давно не сподівалась на Його повернення. Вона просто жила, пам’ятаючи давно забуті істини: кохання завжди є коханням, взаємне воно чи ні. І якщо любиш по-справжньому, щиро, всією душею… яка тоді різниця, побачитесь ви через годину чи ніколи.
