Я відчинив металеві двері під’їзду, приклавши долоні обох рук до датчиків „свій-чужий”, двері слухняно відкрилися, і я зайшов усередину парадного. Пахло кислою старою котячою сечею та дешевим цигарковим димом, ліворуч, у ніші, де знаходилися непрацюючі батареї опалення, займалася коханням якась юна парочка, вони були майже повністю роздягнені, але у напівтемряві я не став надто прискіпливо придивлятися. Та все одно усіх цих сусідських дітей я й без того ніколи в обличчя й не знав – вони так швидко ростуть, і їх тут так багато! Хотілося б просто бути впевненим, що то не хтось із моїх онуків чи онучок, бо це ж неподобство, коли отак от люди спарюються в антисанітарних умовах і невідомо за які гроші.
Жоден ліфт не працював, довелося підійматися на двадцять другий поверх пішки. Це зайняло у мене з півгодини. Раніше, років три-чотири назад, на свій поверх я просто вилітав за 5-6 хвилин, але зараз, після операції, було важко. Тим більше, я мав із собою важкий пакунок з водою. Випадково натрапив в супермаркеті „Бомба” на справжню натуральну карпатську воду. Треба було взяти. Грошей не було, тож я розплатився мізинцем з правої руки. Зараз зробили дуже зручно: коли грошей нема – можна розплачуватися будь-якою частиною тіла. Рік назад я придбав для сім’ї новий стереотелевізор, заплативши лівим вухом. А навіщо воно мені тепер, у 60 років? Я й одним все прекрасно чую, а окулярів зроду-віку не носив, обходився контактними лінзами.
Увійшовши до квартири, відразу потрапив на бенкет: зять влаштував собі справжній чіпсоівнінг з кока-колою. Раніше, до Реформи, ми б на соєві чіпси і не глянули, але зараз це було круто! Соєві чіпси зараз були практично майже єдиним харчовим натурпродуктом, все інше вже давно вироблялося із синтезованих амінокислот, котрі у свою чергу продукувалися з соєвої та ріпакової соломи. Виготовлялися для широких верств населення, щоправда, ще й справжні картопляні чіпси, але то був страшний дефіцит, і коштував він чималих грошей: за кілограмову упаковку картопляних чіпсів „на всю сім’ю” треба було заплатити щонайменше однією ниркою. Тому зазвичай зараз всі обходилися соєвими чіпсами „зі смаком картоплі”.
Дочка, як звичайно, працювала у своїй кімнаті, разом із двома онучками, котрих вона навчала премудростям своєї професії. Дочка у мене була дуже працьовитою, ще змалечку допомагала матері поратися на кухні, а надто полюбляла копати і вибирати картоплю. Жука збирати, підгортати не дуже любила, а от вибирати – то було для неї святе! Та я й сам любив вибирати картоплю, зі ще теплого, справжнього, живого грунту, оці такі теплі, пругкі бульби!!! Зараз я сумую за тими часами – то дійсно були золоті часи, коли ми могли скільки завгодно порпатися у землі і що завгодно вирощувати... Після Реформи, коли у нас забрали землю, а натомість завезли якогось сірого синтетичного грануляту, я часто бачив у снах, ніби я саджаю чи вибираю картоплю, але зараз, після Другої Реформи, навіть сни такі заборонені і прирівнюються за важкістю до антисеменізму!
Я роздягнувся, обувся у домашні капці, сів у своє м’яке крісло, підключився до стаціонарного апарату штучної легені. По телевізору якраз демонструвалася реклама послуг клініки доктора Шлімана. Дуже хороша клініка, я там здавав свою праву легеню, а навіщо мені аж дві? Я ж не палю, не займаюся спортом, мені і однієї вистачить, тим більше, вони своїм донорам безкоштовно встановлюють у квартирі японський апарат штучної легені з вбудованим іонізатором, котрим користуєшся вдома, щоб дати можливість своїй єдиній легені відновитися після перенавантаження. А зараз, як пояснювалося у рекламі, клініка Шлімана розробила і запропонувала своїм донорам новий вид послуг: комплексний реціпієнс органів. За одне відвідування ти можеш здати відразу нирку, легеню, пів печінки, жовчний міхур і 5-6 метрів кишківника, ну а також вухо чи око. За це ти отримуєш бонусом два тижні повного пансіону та регенерації в їхньому рекреаційному центрі. А що? Це досить вигідно, для початку тебе страхують на випадок, якщо твій організм не витримає реціпієнсу і ти помреш, не встигнувши скористатися заробленими грошима, котрі тобі кладуть на депозит відразу після укладання договору, ще до реціпієнсу. А саме страхування включає, крім повного медичного обстеження та лікування до рівня ЄВРО-3, ще й авансовий тиждень безкоштовного перебування у СПА-центрі клініки Шлімана, різні там водні процедури, масажі та дванадцять гарантованих натуральних оргазмів від будь-яких моделей на вибір. Хоч темношкірих, хоч азіаток, хоч трансі. Жаль, що я вже здав одну легеню, а то б неодмінно й сам скористався цією послугою...
Дівчатка у робочій кімнаті нарешті закричали. О! Це добре, це значить, що нарешті з’явилися клієнти. Бо з клієнтами зараз туго, конкуренція серед дівчаток велика, онлайнові відеокамери стоять зараз практично у кожній українській квартирі, вже й не знаєш, що вигадати, щоб на тебе клюнули. Уже все, що можна було, у себе позапихували, усюди, де можна було, порізали чи повставляли пірсинги, але ж конкуренти не сплять і роблять те ж саме. А нормальних клієнтів усе менше й менше, ті починають надавати перевагу брудним гомікам, ті вимагають, щоб дівчатка їли власні калові випорожнення, все більше виродків хочуть бачити сцени живих справжніх катувань, але ж ми собі не можемо цього дозволити. Дівчатка не куплені десь на Суматрі чи у Таїланді, а наші, українські, доморощені, єдине, що мамочка собі дозволяє – це шмагати їх канчуком аж до крові, ну, але це ж до весілля заживе, це ж в усякому разі краще, ніж проводити на камеру начебто незаконний реціпієнс нирки чи печінки. Але багато хто вже погоджується і на незаконний реціпієнс, лиш би заробити якусь копійку, тим більше, що після другої Реформи ухвалили Закон, котрий дозволяє легалізувати незаконний реціпієнс лише надавши згодом у будь-який час відеозгоду донора на такий реціпієнс. Тому зараз пішла нова мода: наші їдуть на Суматру, там за копійки купляють пачками у туземців дітей потрібного віку, тут в Україні їх відгодовують чіпсами, роблять освітлення шкіри, хірургічним методом розширюють контур очей, навчають кільком реченням українською мовою, хрестять у православній церкві, - і на, маєш нових „українців”. Бо клієнт уже не ведеться на звичайних, колись екзотичних азіаток чи латиносянок, зараз, після Реформ, у світі наймодніший тренд – це все, що пов’язане з Україною. І потім цих „нових українців” ріжуть, шматують, видаючи за справжніх натуральних українців, і клієнт це хаває.
До квартири увійшла моя дружина, повернувшись із фітнес-центру. У свої 62 роки вона досить непогано виглядала, мала гарну фігурку, підтягнені стрункі ноги, і все це – без пластики і без пластику, без вітамінів та гормонів, без донорської крові та без масок з огірків. І хоча злі язики мені доносили, що начебто вона має такий привабливий вигляд, бо у фітнес-центрі постійно злягається із молодими двадцятилітніми юнаками та юнками, але це мене мало обходило, особливо після того, як десять років назад я продав свої статеві залози одному 80-річному ізраїльському мільярдеру. А навіщо вони мені тоді були??? Дітей у мене вже було вдосталь, саджати картоплю я міг і без яєць, а на ті гроші я купив оцю квартиру, в котрій ми зараз всі й живемо, бо як же би я інакше зміг її придбати???
Дружина перевдягнулася у домашнє, продефілювала кімнатою, зручно вмостилася у своє крісло із вбудованим фалоімітатором та, накрившись пледом, стала дивитися телевізор. Якраз ішла реклама засобів проти комарів.
- О, слухайте, що я тільки щойно побачила в парадному внизу, біля ліфтів. Лежить молодий пацан, голий, такий весь обезкровлений – аж синій, на череві – розтин, від самого підборіддя, все ізсередини вийняте. Міліціонери шукають відбитки пальців. Кажуть- висмоктали з пацана кров якимось японським апаратом так, що не залишилося крові навіть у капілярах на кінчиках пальців. Це ж просто жах, що у нас в під’їзді робиться, і нова система розпізнавання не допомагає. І ліфти, до речі, теж не працюють. Любий, подзвони в РЕУ, дізнайся, коли вже ж ті ліфти нарешті зремонтують?
- Добре, завтра обов”язково зателефоную і дізнаюся, - відповів я.
- До речі, Коваленки купили собі новий автомобіль, такий довгий і білий, на вісім місць, із вбудованою он лайн-камерою. Тепер, кажуть, будуть працювати, куди б не поїхали.
- Добре, - сказав я, переключаючи канали.
- Коваленки сказали, що на Суматру в цьому році вже немає чого їздити, уже все, що можна було, там вибрали. Ще й позавчора там цунамі трапилося, багато тисяч людей пропали безвісти. Зараз треба їхати на Малі Антильські острови.
- Добре, - погодився я.- Нам що до того? Ми ж таким не займаємося.
- Оно, - дружина кивнула на зятя, котрий, як завжди, мовчки сидів у 4D-шоломі, жер соєві чіпси і запивав все це кока-колою.- Сидить, нічого не робить. А доця з малими круглосуточно вкалує. Хай би поїхав, зайва копійка не завадить. Купили би якусь чіпсоварку чи домашній мінікокаколер, то вже б якась економія в хаті була б . А то що ж виходить? Доця працює, а воно сидить, нічого не робить, тільки жре і п’є. Треба ж думати якось і про завтрашній день, а у тебе одна легеня залишилася, одна нирка. Про інше я вже й мовчу. Слухай, а що це у тебе з рукою?
- Здав палець, купив води.
- От, йолкі! Ти ж хоч який палець здав? Часом, не середній?
- Мізинець.
- Слава Богу! Дивись же мені!!
З того часу, як я продав свої статеві залози ізраільському мільярдерові, мій середній палець правої руки став улюбленим пальцем моєї дружини.
- То що? Скажеш тому придурку ( дружина дуже не полюбляла зятя), щоб брав десь стартовий капітал та їхав на ті малі Антильські острови?
Так а де ж той стартовий капітал узяти? – подумав я. - У нас все йде на їжу та на податки, ми навіть одягу собі нового вже третій рік не можемо купити. Добре, що у дочки та онук хоч робота така, що одягу не вимагає.
І раптом мене осінило!!! А як же! Нехай зятьок бере – і йде у клініку Шлімана, на комплексний реціпієнс. От і буде стартовий капітал.
Я відразу поділився думками з дружиною, і вона одобрила мій план. Залишилося лише вмовити це зробити Льошу – нашого зятька. Йому було вже сорок років, але він страх як боявся усяких лікарів, і досі жив із двома нирками та цілою печінкою. Навіть щомісячну обов’язкову норму крові за нього ходила здавати його дружина, а моя доця.
***
З того часу, як у Секторі Газа румунські геологи знайшли просто колосальні поклади нафти, локальний ізраїльсько-палестинський збройний конфлікт переріс у грандіозну війну між США та Ізраїлем з одного боку, та усіма ісламськими країнами, включаючи Індонезію, з іншого. Нафти під Сектором Газа було стільки, що її навіть за скромними підрахунками, вистачило б для усього світу з постійно зростаючим енергоспоживанням щонайменше на двісті років наперед. І хоча Україна офіційно оголосила нейтралітет у цій справі, Харківський тракторний завод не встигав виготовляти танки для Іраку та Єгипту, котрі очолювали арабсько-ісламську коаліцію. Ізраїль та США хотіли було наїхати на Україну, звинуватити в глобальному антисеменізмі і заборонити виготовляти та продавати мусульманам танки, проте з іншого боку виступила на підтримку України Росія, котра тримала контрольний пакет акцій українських заводів. Дійшло до того, що танків стало вимагатися настільки багато, що під їхнє складання переобладнали Черкаський автобусний завод і Дрогобицький завод автомобільних кранів, котрі вже кілька десятків років внаслідок чергової фінансової кризи перебували у стагнації.
З іншого боку, велика кількість людських втрат з обох воюючих сторін, потребувала великої кількості донорської крові та інших органів – нирок, печінки, кінцівок, тощо. Набагато вигідніше „відремонтувати” і „відреабілітувати” досвідченого солдата, вливши йому певну кількість донорської крові та пришивши донорську руку чи ногу, ніж виховати та навчити всім премудростям ведення бойових дій нового бійця. І цілком випадково виявилося, що органи від українських донорів – найкращі для цих цілей, як за мінімальною кількістю відторгнення чужорідної тканини, так і за співвідношенням „цінаякість”. Випадок полягав у тому, що якийсь індус, користуючись даними з Інтернету з обох сторін, виявив, що з десяти ісламських солдат з пересадженими органами від розпотрошених українських проституток (котрі гинули, звісно ж, від „шального” осколка чи „шальної” кулі) виживали дев’ять з половиною, у той час як з десяти американо-ізраїльських солдат з пересадженими органами від сомалійських піратів чи тибетських повстанців, виживало двоє-троє. Крім того, з чисто естетичних міркувань, для пересічного араба пришита білява рука виглядала значно естетичніше, аніж чорношкіра, особливо у тому випадку, коли доводилося вдоволяти своє лібідо у польових умовах самотужки. Дурний індус взяв і опублікував результати своїх досліджень на Фейсбуці та на Діаспорі. Опублікував, звісно, англійською мовою, та ще й з індуським акцентом, котру дурні американці, ізраїльтяни та араби розуміють, а розумні українці чомусь ігнорують.
В результаті публікації в Україну ринули емісари з обох сторін. Спочатку на „вигідну високооплачувану роботу- не інтим” стали вербувати українських дівчат легкої поведінки. Біда у тому, що легкість чи важкість поведінки українських дівчат залежить лише від суми грошей, котру їм обіцяють за виконання роботи. Поки обіцяли сто, двісті, триста доларів у день, українські дівчата з великою неохотою йшли записуватися на неінтимні роботи, бо добре розуміли, що просто за гарні очі ніхто сто доларів на день не заплатить. Доведеться, як мінімум, працювати ескорт-гьорлами з усіма не дуже приємними нюансами.
Але коли румунські нафтовики пробурили із середземноморських платформ кілька похилих свердловин убік Сектору Газа і отримали перші потужні фонтани „чорного золота”, а, відповідно, ескалація воєнних дій зросла на порядок, то і на порядок зросли ставки грошових винагород, котрими емісари стали заманювати українських цнотливиць.
Тисячу доларів у день – і без будь-якого інтиму! Ну яка домогосподарка встоїть перед таким?
„Ну нічого, фірма солідна, усі ліцензії від Мінпраці на місці, попрацюю з місяць, назбираю грошей на леопардову шубку, та й повернуся на Неньку”, - стала думати чи не кожна Оксана, Наталка чи Сніжана.
Емісари дійсно не обманювали: ніякого інтиму. Довірливих українок розбирали на органи просто у літаках „Бориспіль-Дубаї” чи „Жуляни-Тель-Авів”.
Але коли кількість безвісти зниклих українок перевалила за кілька тисяч, і вже ніякі хабарі у десятки і сотні тисяч доларів не могли змусити українських урядовців робити вигляд, що довірливі українки просто повиходили заміж за тубільців Берега Слонової Кістки і повтікали з Еміратів у Африку, здійнявся міжнародний скандал. Український міністр закордонних справ змушений був подати у відставку, а прем’єр-міністр був змушений цю відставку прийняти!!! Підняла голову і опозиція, котра заявила, що українські жінки були змушені виїжджати за кордон, бо не могли собі знайти відповідної фахової роботи в Україні, а тому проституцію слід негайно легалізувати, і коли опозиція прийде до влади, вона це обов’язково зробить!
Одразу після цієї заяви опозиції у Верховну Раду терміново був внесений відповідний законопроект від діючого Президента, і о третій годині ночі проституція в Україні була легалізована. Таким чином, по-перше, було знову вибито табуретку з-під ніг опозиції, по-друге, вічно дефіцитний український бюджет отримував суттєве поповнення від податків з нових робочих місць, і, по-третє, було перекрито кисень чорним емісарам – мисливцям за людськими органами. Люди перестали масово зникати без вісти.
Але не надовго. Так як спочатку українські бандюки просто не могли вкурити, чим вигідні саме українські частини тіла, бо індус опублікував свої дані англійською мовою, незрозумілою для українських бандюків, то тепер, коли Україною прокотився такий гучний скандал і про особливості національних нирок та печінки дізналися навіть першокласники та сантехніки, вони, українські бандюки, отримали доступ до цієї інформації рідною чи майже рідною мовою. Як результат – спочатку масово почали зникати бомжі з українських смітників.
Пересічні українці забили на сполох. По-перше, якщо бомжі кудись позникали, значить, добробут українського народу зріс, але чому ж лише у бомжів? Чому український народ не пересідає масово з „ланосів” та „калин” на „опель-астри” та „тойоти-кемрі”? Чому пересічний українець повинен у супермаркеті робити вигляд, що сир з пліснявою він не купляє не через високу ціну сиру з пліснявою, а через те, що справжньому українцеві не личить їсти сир з якоюсь там пліснявою, і що справжній українець може собі дозволити купити нормальний сир без усілякої плісняви? І що червону ікру пересічний українець не купляє винятково через негуманні способи добутку цієї червоної ікри?
По-друге, без бомжів українські смітники якось спорожніли. Ніхто вже не проводив попереднє сортування сміття, а це могло призвести до того, що опозиція могла почати екологічну кампанію за побудову сучасних сміттєсортувальних заводів, а це зайва та марудна справа. Навіщо сортувати сміття на заводі, коли можна відібрати через суд у кількох сотень киян квартири, зробити їх бомжами – і вони самі будуть сортувати сміття?
Нарешті загадка була розгадана, і як завжди – випадково. Раптом якось рано-вранці на прохідній Першого Національного з”явився один зі зниклих бомжів, але такий чистенький, весь поголений і пострижений. Він хотів терміново зробити офіційну заяву. І коли йому надали кореспондента, він розповів, що якось уночі його разом з іншими бомжами викрали невідомі, у чорних масках, щось таке тіпу ніндзя. Привезли кудись у якусь лазню, і почали їх там усіх мити-відмивати, стригти-підстригати, перевіряти на воші, глисти і таке інше. Коли ж його привели у порядок, стало помітно, що він якийсь такий чорненький, темношкірий, і не тому, що бомж, а тому, що, як виявилося, він- араб.
-Що ж це за такий расизм? Що за апартеїд?- бідкався араб.- Чому українцям можна, а арабам –зась? Я на весь світ заявлю, що в Україні процвітає ксенофобія та дискримінація за кольором шкіри!!
Ну, звісно, що Президент доручив компетентним органам розібратися, ті стали розбиратися, і дорозбиралися до того, що виявилося, що саме завдяки расизму та дискримінації той бомж-араб і врятував, а не занапастив, своє життя. Усіх зниклих бомжів спочатку мили, годували, доводили до кондиції, а потім розбирали на органи і продавали за кордон. Причому робили це свої ж. Бандюки, але – свої ж.
Коли ж про це довідалася опозиція, то відразу заявила, що уряд і Президент нічого не роблять, а треба щось робити, треба щось легалізувати, щоправда, ще невідомо, що саме слід легалізовувати, але коли опозиція прийде до влади, то негайно розбереться з легалізацією всього необхідного і легалізує все те, що конче треба легалізувати, щоб українські громадяни не пропадали безвісти.
Як тільки опозиція зробила таку сенсаційну заяву, у той же вечір було екстрено скликано Верховну Раду, внесено відповідний законопроект і о третій годині ночі було ухвалено закон „Про заходи щодо впорядкування та легалізації нелегальної торгівлі людськими органами”. Згідно якого кожен громадянин зобов’язаний щомісяця здавати безоплатно двісті грамів крові, а також, оплатно та за бажанням – частину іншої тканини, органу і так далі.
Важко описати, що творилося на донорських пунктах у перші дні після ухвалення цього Закону Верховною Радою та підписання його Президентом. Тисячі, якщо не десятки тисяч української людності прийшло, щоб продати державі свою нирку! Не було підготовлено достатньої кількості операційних, термостатів, не було чіткого прайсу, інструкцій, врешті-решт, не було хірургів та кваліфікованих медсестер. Усі хірурги уміли щось вирізати і викинути, наприклад, апендицит. Але зберегти таким чином, щоб можна було пришити відрізаний орган іншому пацієнту – таких було обмаль. А ті, що були – не поспішали світитися, бо розуміли, що відразу підуть від компетентних органів непотрібні запитання: а де ти так і коли навчився вправно відбирати у донора нирку, коли у нас в Україні це не практикувалося?
Кілька місяців бажаючі стати донорами, записувалися у черги, як у радянські часи за меблевими гарнітурами. Ціни на донорську нирку різко впали, так якщо до ухвалення закону про легалізацію донорська нирка коштувала кілька десятків тисяч доларів, то за два тижні ціни опустилися до трьох-чотирьох тисяч доларів. Та завдяки тому, що навіть в українців нирок в організмі дві, а не десять, і що часто-густо коштів, отриманих за нирку, не вистачало на реабілітацію і щасливе життя, кількість бажаючих згодом значно зменшилася, і ціни повернулися до попередніх рівнів.
Інакше було з проституцією. У перші дні після ухвалення відповідного закону зареєструвалося стільки проституток, що стало незрозуміло, куди ділися з України не проститутки. Дружини, боячись, щоб чоловік не пішов до легальної проститутки і не відніс їй гроші, відкладені на нові зимові чоботі, стали так обслуговувати своїх чоловіків, що чоловікам стало просто лінь ходити кудись до проституток, коли все-все-все стало можливим отримувати і вдома, аж до того, що раніше не можна було аж ніяк і ніколи. За котре можна було отримати від дружини ляпаса, від коханки пляшкою по голові, або навіть п’ятнадцять діб арешту від міліції за непристойну поведінку, якщо це була не дружина чи коханка, а випадкова знайома – сусідка по шезлонгу на ялтинському пляжі.
Проте з часом до цього закону внесли поправки, змусили проституток купляти патенти, ліцензії на той чи інший вид сексу, спеціальний сертифікований робочий одяг, тощо. Легалізували також і порнографію, бо опозиція почала заявляти про непослідовність дій злочинного українського уряду та такого ж злочинного президента, що як же це так, що це за непрофесіоналізм, проституцію легалізували, а порнографію – ні, а чим же порнографія гірша за проституцію, га? Що це за дискримінація за професійними ознаками? Одним словом, у ніч на 8 березня, о третій годині, легалізували якось і порнографію, а також дозволили встановлювати онлайнові відеокамери і працювати на закордон за іноземну валюту.
Зрозуміло, що податки до держбюджету від проституції, порнографії та легалізованої торгівлі органами посипалися аж бігом, і перевищили доходи від акцизів на тютюн, алкоголь та нелегальні доходи від торгівлі легкими наркотиками.
Якось так вийшло, що українці вперше отримали всесвітнє визнання на найвищому рівні: весь світ погодився, що українські проститутки та українська порнографія, а також людські органи українців – найкращі у світі. Українців удруге в історії після так званої „помаранчевої революції” стали поважати у світі та без віз впускати до Євросоюзу, хоча і українські танки теж зарекомендували себе непоганим чином.
І навіть китайські нирки та печінки, попри їхню виняткову дешевизну, люди брали неохоче, попри те, що до кожної нирки додавався сертифікат, що її колишній власник тридцять років займався гімнастикою ци-гун і не брав ані краплини спиртного до рота.
***
Проти феномену „українського чуда” раптом ополчився Ізраїль. Ну, зрозуміло, що з легалізацією всього того, що в Україні було легалізовано, Ізраїль багато чого втратив у фінансовому смислі: адже основні нелегальні операції з трансплантації людських органів проводилися ізраїльськими хірургами. Основними міжнародними сутенерами, що нелегально вивозили українських дівчат за кордон чи організовували підпільні онлайнові будинки розпусти, також були ізраїльтяни. І от тепер вони раптово та несподівано втратили свої джерела доходів. Ніхто й ніколи навіть не міг припустити, що в Україні, котра славилася своєю показною цнотливістю, буде хоч коли-небудь не лише офіційно визнана, але й легалізована проституція. Торгівля в Ізраїлі призупинилася, бо не стало вільних „дурних” коштів від порнотрафіку, у бюджет Ізраїлю зменшилися надходження від податків. Аналогічна криза торкнулася і США.
У кнесеті почали говорити про те, що коли весь ісламський світ воює з Ізраїлем ззовні і відкрито, то Україна, як завжди, воює з Ізраїлем ізподтішка, як і в роки Другої світової війни. Що до влади в Україні прийшли неонацисти, що в Україні на державному рівні підтримується і заохочується антисеменізм („кожна українська легальна проститутка – це прихована антисеменка”), і так далі.
Українська опозиція стала волати про те, що вслід за легалізацією проституції, порнографії та торгівлі людськими органами українська злочинна влада збирається легалізувати і нацизм, а Адольфа Гітлера буде канонізовано Українською Православною церквою і проголошено мучеником та святим. І що день народження біснуватого фюрера, 21 квітня, в Україні зроблять неробочим святковим днем замість 2-го травня. Опозиція закликала весь український народ вийти на майдани та дати гідну відсіч тим, хто збирається реанімувати нацизм та антисеменізм.
Коли чутки про цю заяву опозиції дійшли до Президента, він дав наказ терміново скликати Верховну Раду України. Депутатів вишукували скрізь по Києву, Кончі-Заспі та Пущі-Водиці, це тепер було легко, не те, що до легалізації, бо тепер всі публічні будинки розпусти були офіційними, мали відповідні ліцензії, і кожен депутат без краплі сорому міг зізнатися, де він відпочиває і проводить вільний від роботи час.
До Верховної Ради було терміново внесено відповідний законопроект, і о третій годині ночі було розроблене важливе політичне рішення та ухвалено Закон України, згідно якого в Україні під страхом ув’язнення заборонялося навіть вимовляти вголос прізвище біснуватого фюрера, а вже якщо хтось насмілиться намалювати чи відтворити іншим будь-яким способом фашистську символіку, то такого правопорушника буде відразу позбавлено усіляких громадянських прав і відразу легально буде розібрано на органи і продано за кордон. Так само під страхом смертної кари заборонялося вживати слово „жид”, навіть пошепки, а слово „єврей” дозволялося використовувати лише у позитивному контексті і з рівнем звуку не більше за 89 децибелів.
Таким чином, учергове з-під ніг опозиції було вибито табуретку, та на міжнародному рівні доведено, що в Україні ніколи не буде реанімовано гітлеризм. Ну, а танки, що не припинялися виготовлятися на трьох українських заводах та поставлятися до Іраку та Єгипту, - це просто такий бізнес.
***
Льоша дуже пручався та не хотів брати участі у сімейному бізнесі. Він категорично відмовлявся лягати на ресіпієнес у клініку доктора Шлімана на тій підставі, що він лише наполовину українець, а по мамі він – москаль. І що його органи можуть не підійти ні ізраїльтянам, ні ісламістам.
-Нічого, -заспокоювали ми його, жартуючи,- ти донорнеш лише ту нирку, котра українська, а іншу, котра москальська,- залишиш при собі.
О Боже, як же ж він пручався! Нам довелося вислухати купу образ на нашу адресу, і що ми фашисти, і що ми циніки, і що таке-сяке-п’яте-десяте, і що я- старий кастрат, і що наша донька та онучки – бляді, і що це не гуманно, що це протирічить якійсь там конвенції ООН, і так далі, і так далі. І це все притому, що ми хотіли, як краще, щоб отримати якийсь стартовий капітал для розширення нашого сімейного бізнесу. Адже комерційний рейс на малі Антильські острови чи на ту ж Суматру недешевий, тим більше, що потім нам доведеться немало витрачати коштів на українізацію та доведення до кондиції отих туземців.
- Тим більше, ну що ти реально втрачаєш? – лагідно запитував я його. – Ну, печінка у тебе за якийсь рік-два повністю відросте, адже печінка піддається повній регенерації. А що нирка одна залишиться – то це ж пусте, мільйони людей живуть сьогодні з однією ниркою – і нічого. Просто будеш менше пити пива та кока-коли.
- Тобі слід звикати до того, що за все у цьому світі доводиться платити, - говорила йому моя дружина. - Ну, глазік одненький у тебе залишиться, а навіщо тобі аж два? Все одно, 4D-шолом транслює інформацію просто на підкорку головного мозку, минуючи зоровий нерв, тому ти практично нічого не втрачаєш.
Так ми його, з невимушеними розмовами, жартами та підколками і привезли до клініки доктора Шлімана та здали в реєстратуру. Добре, що для госпіталізації на реціпієнс не потрібна згода самого донора у випадку, якщо дають згоду щонайменше три близькі родичі. Умовити доньку та двох онук нам не коштувало аж ніяких надмірних зусиль, вони дуже зраділи, коли дізналися, що замість них незабаром будуть працювати українізовані іноземки.
Залишилося почекати три тижні, поки зять пройде підготовку до реціпієнсу, сам реціпієнс та постреціпієнсну реабілітацію. Потім отримання грошей на руки, захоплююча двотижнева подорож на Малі Антильські острови, купівля та українізація тубільного людоматеріалу, ну, і за три-чотири місяці ми, якщо пощастить, будемо вже отримувати перші серйозні прибутки і дозволимо собі придбати не лише мінікокаколер, але й – цілком можливо!- і такий довгий білий автомобіль, як у Коваленок.
***
Минув лише тиждень, і раптом нам зателефонували з клініки доктора Шлімана.
- Прийдіть і заберіть свою урну, - повідомив строгий голос зі слухавки.
- Яку ще „урну”?- переглянулися ми з дружиною.
Ми приїхали у клініку Шлімана, і, після деяких формальностей, нам віддали вазу з попелом від кремації зятя Льоші.
- А як же ж воно так? – ми ладні були заплакати.- Що трапилося?
Спеціальний адвокат, що працював із проблемними клієнтами клініки доктора Шлімана, розповів нам , що спочатку нібито все було ОК, Льоша нормально увійшов у політ, нормально почувався у СПА-центрі, отримав усі обіцяних 12 оргазмів (причому замовляв не кого-небудь, а етнічних росіянок), а потім, коли справа дійшла до реціпієнсу, раптом наче з глузду з’їхав і став привселюдно і демонстративно викрикувати заборонені слова.
-Які слова?
- „Гітлер”, „гітлерівці”, „ж*ди”, - написав нам адвокат на клаптику папірця. Навіть адвокат не мав права вимовляти ці слова вголос. Коли ми прочитали ці слова, адвокат підпалив папірець, а попіл порвав на дрібні клаптики.
- Розумієте, ми б і не виконували щодо нього вимог цього безумовно справедливого і потрібного, але трохи жорстокого і ухваленого під тиском зовнішніх обставин закону. Але ж – у нас усюди відеокамери, засоби документування, бо такі вимоги законів та ліцензії. Ми не маємо права не записувати на відео та аудіо все, що пов’язане з перебуванням донора у нашому закладі, бо самі розумієте- а раптом що...
- Тому,- продовжував адвокат, - щодо вашого... е-е-е... родича були негайно застосовані заходи, передбачені такими-то і такими-то нормами Кримінально-Процесуального кодексу, а саме: автоматичний суд, автоматичний вирок, автоматичне приведення вироку у дію. Ось, - адвокат простягнув нам відеокасету, - тут усе задокументовано. Раптом у вас виникнуть якісь претензії, то ви маєте право оскаржити вирок та рішення протягом десяти днів.
- Ну, оскаржимо, і що? Нам його повернуть???- сердито вигукнула дружина. Дивно, але раніше вона його недолюбляла.
- Ну, не повернуть, але ж... Йому все-таки був проведений ресіпієнс, органи реалізовані до Іраку за ринковими цінами, але, на жаль, ринкові ціни зараз трохи впали. І виручених коштів не вистачило на сплату усіх обов’язкових штрафів та зборів, пов’язаних з його... гм.... покаранням за здійснений злочин. Тому ви ще трохи залишилися винні державі.
Він простягнув нам квитанцію на сплату – там значилась сума, що приблизно дорівнювала вартості однієї нирки.
- Але ж чому так багато?- здивувавуся я.- Це ж грабунок!!! За що?
- Ну, - розвів руками адвокат, - не я встановлюю розцінки. А взагалі кажучи, вашого ...гм... родича покарали за найвищими розцінками – бо ці заборонені слова він повторював неоднократно і з особливим цинізмом. А крім того... Зросли витрати на рекламу наших послуг. Та й, розумієте, урни для попелу сьогодні недешеві...
Ми з дружиною переглянулись. Це був кабздець! Повний-повнісінький кабздець!!
- То будете оскаржувати, чи як? – запитав нас адвокат після тривалої паузи.- Чи – ласкаво просимо до клініки доктора Шлімана?
