Одного дня я зустріла її. ми вирішили поговорити. здавалось,ми завжди розуміли одна одну. Тобто, старались зрозуміти. Та все одно тільки вона одна знала мене так добре, як ніхто.
Тієї години я її не впізнавала. Щось змінилось. Я якийсь час тому цю зміну помітила, але не наважувалась про щось питати. Вона почала розповідати…
«Знаєш, я зрозуміла, що зі мною відбувається… Це все захопило мене такою мірою, що я не в силах приховувати, а водночас сказати хоч слово. Я віднайшла головне у своєму житті, а враз і згубила:зустріла його і забула себе. В серці в і гаряче, як ніколи раніше, і в такій же ж мірі холодно:коли я думаю лише про нього;коли зустрічаю той пустий і байдужий погляд в мою сторону. Я прокидаюсь і засинаю лиш з однією метою:побачити його,не важливо – на яву чи вві сні. Лишень побачити його сумну посмішку, голубі очі, забутись на мить і прокинутись, відчувши, як близько його серце, як він дихає. Тільки тому я хочу знову прокинутись:щоб переконатись, що з ним усе в порядку, що він щасливий. Бо ця людина заслуговує щастя, справжнього, аж ніяк не фальшивого. І в будь-яку мить я готова пожертвувати биттям власного серця, тільки, щоб ще один раз почути цей голос, який так мучить, а водночас підносить майже до самих небес…І хоч для тебе моя оповідь,а радше, сповідь, не має великого значення, я все ж надіюсь, що ти мене зрозумієш, ти ж завжди того хотіла та мріяла про таке:пізнати мене краще та зустріти того справжнього, що заслужив би…ні, котрому ти б просто готова була віддати своє серце, всю себе… Думаєш, це та особа? Я не знаю, я тільки відчуваю, що без нього мені не прожити того життя…Без голубого неба, без сонця, яке сходить, коли я в нього дивлюсь…»
Я не була впевнена, що їй відповісти…Боялась, що це просто її чергове захоплення, після якого лишається пустка та розчарування. Мені важко вирішити, чи слухати, що говорить душа….
