«Я, Боже, маю парть лиш на нещастя
І лиш на шибениці небуття,
Тільки лиш на коні норовисті
Й лише на путь без вороття…»
Степан Ткачук, «Парть»
ЧАСТИНА ПЕРША
1
Під самими горбами Добоняша, на досить великій відстані від Сігету та його навколишніх сіл розкинулось велике і багате господарство Йончі Лупула. Кілька добрих десятків гектарів поля, які перетинала річка Ронішоара, в’ючись змійкою, гордилася тим, що лише вона єдина на світі може собі вільно протікати землями суворого та скупого господаря, не питаючись в нього дозвoлу.
Та Йончі Лупул був зовсім іншої думки: якщо річка протікає через його поле, то означає, що вона є його власністю, тобто, це його річка, так само, як і небо, яке висить над його полем, це власне його небо. І, щоб довести, що то його річка, Йончі побудував на її березі млин, в якому молов кукурудзу з його поля. А трохи далі, в долині річки загатив невеликий ставок, в якому розвів смачних пстругів, а ще далі побудував палінчію, в якій викурював міцну й чисту палінку зі сливок, груш та яблук, що родилися в його садах.
Напроти млина, по той бік річки, сто-яв великий двоповерховий будинок з дубового дерева, покритий бляхою, що блищала, наче срібло, під сонячним промінням. Перед будинком – широке по-двір’я, вибруковане кам’яними плита-ми, і обведене кам’яним двометровим муром. Вздовж цього міцного оберега Лупулового подвір’я по обидва його боки буяли кущі різнокольорових троянд, завжди гарно підстрижених рукою умілого садівника італійця Пауло Сеніні, якого люди чомусь-то прозвали «старим Каролем». Увійти на подвір’я можна було тільки через велику, з грубого заліза браму, в якій була вмонтована малень-ка хвірточка. Окрім двоповерхового велетня, на подвір’ї стояла ще й велика літня кухня, побудована з каменя й покрита, як і будинок, світлою бляхою, а в ній – піч, в якій щосуботи рум’яна і круглолиця, наче колобок, куховарка угорка Мелінда пекла великі смачні хлібини. Поряд – дроварня, вічно повна сухими буковими дровами, складеними в січки, та криниця-журавель, перед якою Йончі вимурував з камя’них плит велике корито.
Подвір’я завжди було чисто підмете-не. За це відповідала Мелінда, яка багато разів сердилась і буркотіла собі під носом, бо не могла збагнути, навіщо щоранку підмітати й так чисте подвір’я: «Восени – інша річ, вітрець навіє листя із садовини, то й підмітати треба, а весною та літом ні сіло, ні впало, ти, Меліндо, підмітай подвір’я, а воно чисте-пречисте, порошини не знайдеш, бо тут ні курка, ані качка не ходять», – бумкала щоранку Мелінда, замітаючи подвір’я, та сказати це вголос перед паном Йончі не насмілювалася жодного разу.
Все господарство Лупула знаходи-ло-ся на протилежному березі річки, не-подалік млина. Щоб добратися туди, треба було перейти річку дерев’яним місточком. А там, позаду млина, стояли дві довгі стайні, одна з рогатою худобою, а друга з кіньми, а ще був свинарник із щонайменше двадцятьма свиньми, і курятник, огороджений дерев’яними драницями, з купелями для гусей і качок. Скільки тієї птиці там водилося, хто б міг сказати! Від малих та чемних курочок-голошийок до великих та галасливих індиків. А ще були там дві великі клітки з бельгійськими кроликами. Трохи вище млина, на великому згині річки, де ростуть крислаті акації, які щовесни божевільно буяють біло-молочним цвітом, Йончі мав пасіку з тридцятьма вуликами бджіл. А його велику отару овець, яка літувала й зимувала на Сараті, доглядали два чемні гуцули – брати Олекса та Дмитро Бурянюки з-за Тиси. Вони вже кілька добрих років випасали Йончієвих овечок, але Лупул недолюбляв гуцулів через їхню непокірливу натуру.
– Говорю їм по сто разів одне й те ж, а вони все по-своєму роблять, – нарікав на них Йончі, але відмовитися від них не міг, бо знав дуже добре, що таких вівчарів більше не знайде, й навіть часто хвалив їх перед своїми знайомими: «Вони люблять овечок більше, ніж себе, а бриндзі такої, як гуцули, ніхто в усьому Марамороші не вміє робити, а найголовніше – вони не крадуть!» Це тішило Йончія, тому він і терпів гуцулам їхню непокірність, навіть поважав їх.
А ще були в господарстві Лупула три високі коші з кукурудзою та два підва-ли, в яких зберігалися всю зиму, весну і аж до серед літа яблука, груші, буряки, картопля, квашена капуста й огірки. Неподалік підвалів Йончі збудував ма-ленький двокімнатний будиночок, в яко-му жили «Лупулові німаки», як прозвали люди трьох середнього віку чоловіків-слуг Йончія через те, що два були німими, а третій глухонімим.
Звідки привів їх Йончі, цього ніхто не знав. Їхніх імен та прізвищ теж ніхто не знав. А одного називали «Рудим», через його червоне, як мідь, волосся, другого – «Довгим», через його понад двометровий зріст, а третього – «Глухим», бо, на відміну від своїх товаришів, які були тільки німими, він був ще й глухим. «Німаки» розумілися між собою за допомогою різних знаків, помахів рук, викривлянь рота, підморгувань. Це була «мова», якою вони спілкувалися між собою, також і зі своїм господарем, якому були вірні, наче собаки.
Все господарство, окрім коней, ле-жа-ло на їхніх плечах. А Йончієвих ко-ней доглядав молодий циган Раду Джямбашул, про якого люди говори-ли, що нібито він є плодом давнього Йончієвого кохання з чарівною циган-кою Миндрою, яка за зраду загинула від ножа свого чоловіка, а маленько-го білявого хлопчика циган підкинув під залізною брамою Лупула. Тільки завдяки старій Лукреції, матері Йончія, яка вже давно пішла на суд праведних, малий циганчук зістався живим, інакше Йончі втопив би його в Ронішорі, як цуцика.
Коли Раду підріс, Йончі полюбив його, бо хлопець виявився здібним до коней, доглядав і любив їх, наче рідних, серед яких виріс. За це Йончі назвав його Джямбашулом1 і дозволив йому жити в своєму домі, а не в хатині з «німаками», навіть виділив йому одну кімнату, до якої більше не заходив жодного разу. Коли хтось із знайомих питав Йончія, чому дозволяє циганові жити разом з ним, той, холодно усміхаючись, відповідав:
– Він розуміється на конях, як ніхто інший!
Така відповідь задовольняла ціка-вих, бо всі знали, що для Йончія коні були найціннішими істотами на світі, дорожчими навіть від людей.
– Чого варта людина в порівнянні з конем?! Нічого! – часто говорив Йончі.
Його стайні завжди були повні чи-сто-кровних різної масті коней.
Довкола великого господарства, що розкинулось по обох берегах Ронішори, росли Йончієві сади – сотні дерев: яблунь, груш, слив, вишень, черешень, горіхів, персиків, навіть каштани та кущі ліщини. Поза садами розпростерлися родючі, добре оброблені Йончієві ниви з картоплею, буряками, кукурудзою, гречкою та пшеницею. А під горбами Горавиці, трохи піднімаючись вгору, дов-гими і прямими рядами росла виноград-на лоза.
Серед такого добра й багатства жив, наче за Авраамовою пазухою, вже не молодий господар Йончі Лупул зі своєю молодою жінкою Руксандрою та трирічним сином Йонуцом.
