

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	803
Творів:	12161
Рецензій:	18706

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Фентезі

„Некромант” Книга Перша „Міжсвітова Проріха” Глава№4

© Ольга Мігель, 07-11-2006
Я тут подумала і вирішила викинути четверту главу „Міжсвітової Проріхи”, щоб всім стало зрозуміло, чому я назвала трилогію „Некромант”! А то думаєте ви, що це як та „Бідна Настя”, де взагалі обійшлися без якоїсь там Насті! :-) Що ж, бажаю приємного прочитання! Глава№4 Караван На щастя сьогодні Каріл вирішив мене пощадити і не ставив будильник, тож прокинулася я десь об одинадцятій, та й то не виспалася. З прийому ж ми поїхали близько четвертої ранку, але і за цей час Вадим встиг підлеститися мало не до кожної придворної собаки, через що отримав запрошення „якось завітати на чай” мало не від кожного поважного дому. Пройшовши до ресторану на першому поверсі я побачила Фандору яка попивала каву з стіжечками. -Доброго ранку! – посміхнулася Дріада. – Як спалося? -Наче всю ніч прострибала по вольєру з левами, - зізналася я, сівши поряд. До мене одразу підбіг офіціант, у якого я замовила чай з булочкою. -Нічого, звикнеш! А Вадим, бачу, вчора часу не втрачав! До речі, не знаєш де він зараз? -Мабуть спить собі, де ж іще? Хоча, для його ж блага краще зараз і не прокидатися! До речі, ти не знаєш що то за... -Фандоро, Алісо! Ось ви де! – весело вигукнув Каріл, забігши до ресторану. – Я щойно від наших любих бюрократів! Що ж, Алісо Гайлінова, вітаю вас з щойно отриманим Ангарським громадянством! – урочисто проговорив він, протягнувши мені вийняті з кишені документи. Подивимось що тут... Ангарський паспорт, переоформлене свідоцтво про народження, свідоцтво про надання громадянства... і все це в одній книжечці у коричневій палітурці з зображенням того самого герба з гобелена. -Знала б ти, хто поклопотав про прискорення процесу... – раптом Каріл осікся, зам’явся, а потім продовжив як ні в чому не бувало: – Вадимові я зараз віднесу такий самий, а потім збігаю у деяких справах. Доки я повернусь ви матимете час зібрати речі. Буду години за дві. Попрощавшись, Каріл вийшов з ресторану. Закінчивши сніданок, ми з Фандорою повернулися до своїх номерів і я почала збиратися. Втім, і збирати не було особливо чого, лише сукня з усіма дрібницями, змінний одяг, зброя і ті ж документи. Як тільки я перевдяглася, у двері номера постукав і зайшов Каріл. -Ну що, ти вже готова? Нічого не забула? -Та наче ні. -Тоді ходімо вниз, Вадим вже там. Разом з Вадимом на нас чекали ще й коні. Ну от, знову кілька днів в сідлі! -Удачі, - ніжно сказала Фандора перш ніж Каріл підійшов до свого коня. – Мені зараз ще треба деякий час побути тут у справах, а потім на Загальну Раду до Фетесаріну. Там, думаю, і побачимося! -Тоді до зустрічі, - прошепотів Ельф, поцілувавши наречену на прощання. Скочивши на коней, ми уже без Фандори поїхали слідом за Карілом, сама ж Дріада зникла за роком. -Дивно, може я щось не запам’ятала, але їхали ми не до тих воріт, якими в’їхали. Втім, може до Фетесаріну ними зручніше? А ось і самі ворота, от тільки за ними цілий натовп і сім великих критих возів. -Нам туди! – скомандував Каріл. – Я записав нас у караван. У Фетесаріні будемо за тиждень. Трохи повільніше, зате безпечніше! -І скільки це задоволення більш-менш безпечного пересування коштуватиме Стихійній Гільдії? -Ніскільки! Магів до караванів беруть безкоштовно і з радістю, з ними легше, в разі чого, відбитися від якоїсь загрози. Такий собі симбіоз! А з цим караваном взагалі нема чого хвилюватись! Я чув, окрім нас з ним вирушають ще двоє магів, так що ми швидко відіб’ємось від дурнів, які ризикнуть на нас напасти! -А скільки всього чоловік у каравані? -Близько п’ятдесяти. Нам, скажу тобі, дуже пощастило! Такі каравани вирушають звідси до Фетесаріну не частіше ніж раз на тиждень. Під’їхавши ми впрягли своїх коней до одного з возів і сіли в нього ж. Звісно, назвати це подорожжю з комфортом було вкрай важко бо левину долю місця займали дерев’яні ящики з товаром, але все ж непогано! Караван продовжував збиратися і скоро у нашому возі сиділо ще четверо, троє з яких, схоже, і були його власниками. Четвертим же був веселий пузань з зав’язаним набік червоним Поясом Мага. -Вітаю вас, колего! – засміявся він, протягнувши руку Карілу. – Мене звати Галдор Пегарін! -Каріл Ернасс, - представився Ельф, потиснувши вогняному магу руку. -А це що за двоє? -Аліса і Вадим. -До університету їх везеш? – у відповідь Каріл кивнув головою. – Нові майбутні Маги це завжди добре! Не вік же нам Ануару захищати! А я от їду до Гільдії старих знайомих провідати, давненько вже там не бував! Та й відзвітувати за рік роботи треба!... Поки Каріл вів бесіду з Галдором я дивилася на вулицю крізь вхід до воза. Яка ж там була метушня! Усі вози зв’язували, запрягали коней, завантажували рештки товару, пасажири і купці спішили зайняти свої місця... Не може бути! Той самий вбраний в чорне Маг зі скріпленим срібною пряжкою чорним поясом під’їхав на гнідому жеребці до власника одного з возів, переговорив з ним кілька секунд, а потім стрибнув до воза. Слідом за ним зайшов вбраний у темно-сіре юнак років двадцяти п’яти. Дивно. Виходить, він не привид (як я спочатку думала)... хоча, хто його знає цю реальність? Я б запитала у Каріла, але ж я не Вадим щоб перебивати чужу розмову своїми дрібницями! Ну от, іще кілька хвилин, і караван рушив! Спочатку зовсім повільно, але трохи потроху набирали хід і скоро столиця зникла з поля зору! Як сказала б стюардеса у літаку: шановні пасажири, пристебніть ремені безпеки! Наступна зупинка – Фетесарін! * * * Третій день дороги був позад і от караван, вистроївши вози у коло, знову зупинився на ночівлю. У самому центрі табору розвели багаття, на якому у величезному казані готувалася вечеря. Я просто сиділа і дивилася на вогнище, Каріл пішов оглянути місцевість, Вадим сидів поряд з Галдором (до якого уже давно встиг підлеститись) і про щось з ним тихенько теревенив. -Ну ти і чортяка! – весело вигукнув Маг потискаючи Вадимові руку з виразом обличчя купця, якому вдалося укласти вигідну угоду. Мага з чорним поясом (і того юнака в темно-сірому, який скрізь ходив за ним хвостиком) я не бачила відучора (та й тоді він лише на мить показався мені на очі). Розпитати ж про нього Каріла у мене ніяк руки не доходили. -Привт, Алісо! – привітався Седін, мій одноліток, що їхав сусіднім возом. За час подорожі ми з ним добряче заприятелювали, якщо не сказати здружилися! -Привіт, Седін! Що нового? -Нарешті вдалося знайти причину того смороду у моєму возі! Ним виявився певно прибитий іще у Еданорі пацюк, який застряг між ящиками. -А можна подивитись? -Нажаль ні, ми уже давно кинули його у багаття. -А я то думала, чого це так засмерділо! – засміялася я, трохи штовхнувши Седіна. Скоро вечеря була готова. Нічого особливого або вишуканого, звичайна гречана каша і чай. Втім, краще за вчорашню перлову! Окинувши поглядом решту присутніх я знову побачила Мага з чорним поясом і, як не дивно, того самого юнака в темно-сірому поряд з ним. Поївши, вони встали і пішли вартувати. Скоро всі розійшлися по своїм возам. День був не з легких, тож я швидко заснула. -Алісо, прокидайся! –скомандував Каріл з незвичною для нього суворістю, стягуючи з мене ковдру. – У нас серйозні проблеми. -Що таке? -Тоденари, смертоносні гадюки проти отрути яких ми досі безсилі. На них не діє жодна магія, тож відбиватися від них можна лише зброєю. -І ти розбудив мене через якусь змійку? -Через ціле полчище цих „змійок”, які за хвилину будуть тут. Тодерани дуже агресивні, а вкупі то й говорити не варто! Лише зачувши жертву вони кидаються на неї всім кодлом. Це, повір мені, дійсно смертельна загроза. До речі, саме через ці свої якості Тоденар і використовують як виконавців убивств. Варто Магові відловити таку, проникнути у її свідомість і заговорити на полювання за певною людиною, і її ніщо не врятує крім щасливої випадковості на зразок вчасної смерті гадюки. -То що нам тепер робити? -Прийняти бій. Бери меч і йди за мною, думаю це можна вважати життєво необхідним випадком самооборони, тож використовуй усі відомі тобі можливості Заступництва Стихій. -А я?! – раптом обурився Вадим. -А ти сиди тут і не висовуй носа! -Чого це? Я також володію усіма тими силами і теж хочу! Не бачу причин щоб сидіти тут і... -Аліса освоювала свої можливості на протязі п’яти років, у тебе ж сила всього кілька днів! Переконливий аргумент? От і добре! Алісо, не барися! Бери свій меч і за мною! -А що, власне, я маю робити? – запитала я, слідом за Карілом зістрибнувши з воза. -Намагайся розрубити якомога більше гадюк. Будь обережна, вони люблять атакувати стрибком (а стрибнути можуть на відстань до десяти метрів, при цьому максимальна висота „польоту” до двох метрів). І пам’ятай, ні в якому разі не дай себе вкусити, інакше тобі уже нічого не допоможе. Якщо це станеться, на тебе чекатиме лише сповнена мук смерть на протязі п’яти-десяти хвилин. Все зрозуміла? -Так, - сковтнула я, стаючи в оборонну позицію разом з усіма. Тут зібралися буквально всі і кожен тримав напоготові довгий меч. Маг з чорним поясом теж був тут, але юнак, який весь час його супроводжував, цього разу залишився у возі. Довго чекати не довелося. Скоро я почула зловісне багатоголосе шипіння, а за мить з нічної темряви вилетіла перша змія! Вона була не дуже велика (не довша тридцяти сантиметрів), що ускладнювало оборону. Я навіть оком змигнути не встигла, як меч Мага з чорним поясом блискавкою розрубав Тоденару навпіл (до того ж, ще й вздовж!)! Але це буквально була перша ластівка! За мить на нас вилетіла іще одна, і іще, і іще... Деяких вдавалося розрубати прямо у польоті, більшість же падали на землю і, агресивно посичуючи, намагалася вкусити першу-ліпшу ногу! Скільки їх всього вилетіло перш ніж цей дощ припинився? Та штук сто-сто п’ятдесят, не менше! І з виразу обличчя Каріла я зрозуміла, що і ці милі тваринки зазвичай збираються компаніями вдвічі-втричі меншими! Ох, і пощастило ж нам, що дорогою до Еданору ми не нарвалися на цих красунь! Бій йшов повним ходом! Ой, і важко ж було з ними! Ці гадюки уверталися від ударів мечів з такою спритністю, що кількість їх не дуже й спішила зменшуватись!... Втім, тих хто попадався Магу в чорному це не рятувало! В той час як не кожен з присутніх впорався хоч з однією, на його рахунку було, щонайменше, два десятки! Я ж особисто уже прикінчила п’яту, Каріл десь десяту, а Галдор з сім. Уже не пам’ятаю скільки все це тримає, але живих Тоденар (нарешті!) практично не лишилося. Я, Каріл, Галдор і Маг з чорним поясом для вірності пройшлися „полем битви” кремсаючи усе, що подавало хоч якісь ознаки життя. Решта ж просто зітхнула з полегшенням і обперлася на край возів, або ж посідала просто на землю. -Фух! – зітхнув Седін, стряхнувши з лоба піт. – Пронесло! Всього одна єдина секунда, за яку я встигла лише закричати... лише закричати перед тим, як два переповнені смертельною отрутою зуби гадюки, що виповзла спід воза, жадібно впилися у Седінову ногу! Меч Мага з чорним поясом миттєво розрубав Тоденару, але Седіну це більше нічим не могло допомогти. Збліднувши, він впав на землю і почав важко дихати. Мало не втративши свідомість, я без сил сіла на землю. По моїм щокам текли сльози. На обличчях решти супутників образу з’явилася печатка скорботи. Маг у чорному сів поряд з помираючим Седіном і трохи підняв його голову. -Важко коли вмирають молоді, - сумно зітхнув Галдор, сівши за моєю спиною. – Шкода хлопчину. Ти, здається, і потоваришувала з ним? У відповідь я кивнула головою. -Вони що, були знайомі? – запитала я у вогняного Мага, вказавши поглядом на Седіна і Мага з чорним поясом, який схилився над його ще живим тілом. -Ні, здається вони раніше і не зустрічалися, та й тут, у каравані, не розмовляли. -То чого ж він... -А ти хіба не знаєш? -Чого? -Це Ларгус Агердон, голова Некромантів. Хіба Каріл нічого не розповідав тобі про них? -Ні. -Дивно, а мав би. Що ж, візьму це на себе! Некроманти це особливі Маги. Якщо для нас, Стихійних, джерелом магічної сили є земля, вода, вогонь чи вітер, то для Некромантів це останній подих помираючого. В одну мить по спині у мене пробігли мурахи. Так от хто він такий! -Спокійніше, Алісо! Я бачу, ти зараз сама від страху помреш! Може мені не продовжувати? -Ні, ні, продовжуйте, - прошепотіла я, не відриваючи очей від Некроманта. -Добре, як скажеш. Некроманти особливі уже тільки тим, що їхнє джерело сили не просто набагато потужніше, а і безлімітне. Якщо Стихійні Маги здатні увібрати сили лише до певної межі, то Некроманти матимуть стільки енергії, скільки останніх подихів зберуть. Середньостатистичний Некромант, як правило, має у сто разів більше магічної сили, ніж звичайний Стихійний Маг. Ларгус же найсильніший з них і не тільки за кількістю енергії, а й за її потужністю. -Як йому таке вдалося? -Що? -Стати головою Некромантів у такому молодому віці? -Молодому?! Алісо, йому уже давно за сорок перевалило! -З сорок? Та я б йому і тридцяти не дала! -А що ти думала? Некроманти зазвичай виглядають до тридцяти років молодшими, ніж насправді (і на стільки ж довше і живуть)! Це ще одна з їхніх особливостей: вбираючи в себе чужу смерть, вони віддаляють наближення своєї. Некроманти тримаються окремою Гільдією, яка знаходиться у місті Адамарей. Вони ніколи не розкривають особливостей свого ремесла, тож ми можемо лише здогадуватись як вони відчувають наближення чиєїсь смерті, які ритуали мають, і тому подібне. -Скільки ж їх у Ануарі? -Рівно сто. -Чого ж вони не притягнуть у свої ряди більше, таких що, мало народжується? -Помиляєшся, Алісо. Некромантам неможливо народитися, ним можна лише стати. А єдиний спосіб перетворитись зі Стихійного Мага на Некроманта – прийняти останній подих помираючого Некроманта. Тому вони й тягають скрізь за собою своїх учнів і бережуть їх життя як зіницю ока. Якщо не буде кому прийняти останній подих Некроманта (а разом з ним і всю накопичену силу), цей дар пропадає безслідно і в цьому світі навіки стане одним Некромантам менше. -Ось хто той хлопець в темно-сірому, його учень? -Так, Некроманти дуже старанно їх добирають. Уяви собі що могло б статися якби така силища потрапила до жадібного до влади егоїста, готового заради своєї мети іти по трупам, які його ж і підживлюватимуть! -А як сам король ставиться до цієї порохової діжки? -Дуже позитивно! Поки у нас є така бойова сила, ніхто не наважиться напасти на Ануару. -Хіба у інших країн немає Некромантів? – здивувалася я. -Тепер немає. До Війни Магії І Вогню вони були мало не в кожної держави, та після тієї різанини зберегти Некромантів вдалося лише Ануарі і рівно сотню. -А що це він робить? – запитала я помітивши, що Некромант приклав долоню до лоба Седіна і нахилився до обличчя хлопця. -Це іще одна особливість Некромантів. Я точно (точніше кажучи, навіть приблизно) не знаю як вони це роблять, але отаким от чином вони прискорюють смерть. -То Седін зараз... -Так. -НІ! Я не дозволю... -Спокійно, Алісо. Седіна вже не врятуєш, сама це знаєш. Але так він хоч припинить його муки. Я навіть не встигла зрозуміти коли це сталося, просто Седін раптово змінився у обличчі, а Некромант зробив глибокий вдих. Потім він, залишивши тіло мого померлого друга, швидко зайшов до свого воза. Ні, ні, ні! Цього не може бути! Цього просто НЕ МОЖЕ БУТИ! Чому Каріл мені цього не сказав? Чому він промовчав про Некромантів? Не хотів лякати мене? Сподівався, що я з цим не зіткнуся... ні, це пояснення не має сенсу, про це б я і так дізналася в університеті. Може він просто забув? Ні, теж на нього не схоже. Скільки думок в одній моїй голові! Ясне діло, заснути мені цієї ночі не світило. * * * За весь день я так і не наважилася запитати у Каріла чому він і словом не обмовився про Некромантів. Самого ж Ларгуса Агердона я не побачила навіть за вечерею, лише його учень вийшов з воза за двома мисками вівсянки, з якими і повернувся до учителя. Хоч Галдор мене трохи розважив. Цей добродушний пузань практично не залишав мене саму заводячи та підтримуючи розмови на будь-які теми... крім одної: Некроманти. Вадим взагалі практично про себе не нагадував, лише іноді вилазячи на козли. Мені здавалося що я так і не зможу заснути але втома так сильно навалилася, що я захропіла одразу після вечері. Сон дуже міцно тримав мене але усі можливі інстинкти кричали так голосно, що не прокинутися я просто не змогла... Краще б я не прокидалася! Цього не може бути, я зв’язана, а в рот хтось завбачливо засунув кляп! Що ж, думаю це також можна назвати випадком крайньої необхідності! Та що за чортівня?! Я спробувала потроїти свою силу і обвуглити мотузки підвищивши температуру шкіри на плечі, але нічого не вийшло! Було таке враження що зв’язаним було не тільки моє тіло, а ц можливості! Кілька панічних поглядів по сторонам... Що тут відбувається?! Мене зв’язали, я мукаю на все горло, як можу дригаю зв’язаними ногами, а ніхто не думає не те що прокидатись, а й око розплющити! А біля самого входу у віз (під яким я мала дурість заснути бо зайшла остання) присіла чиясь велика вкрита мороком фігура! І я навіть не можу скористатися нічним зором щоб побачити хто це! Втім, яка зараз різниця? Головне що цей самий пузатий здоровань за ноги витяг мене з воза і мов мішок поклав на спину коня! -Та не дригайся ти, а то ще впадеш і втратиш товарний вигляд! – грубо просичав він... НЕ МОЖЕ БУТИ (цікаво, скільки разів я за останні два тижні говорила або думала ці три звичних слова?)! НІ! Цього просто не може бути! Але світло місяця, який виплив з-за хмари, остаточно розвіяло всі сумніви освітивши обличчя Галдора! Але що він надумав? Чому викрав мене?... і чи справді я хочу це знати? Тихо вивівши коня з табору, Галдор пришпорив його і я тільки й змогла, що очі зажмурити аби не бачити землі, яка проносилася піді мною (тим паче що окрім неї я більше нічого і не бачила)! З кожною хвилиною страх зростав у геометричній прогресії бо чим далі Галдор відвозив мене від табору, тим ясніше я розуміла: мої і так мізерні шанси хоч на якусь допомогу стрімко наближаються до нуля. Скільки ми же так їхали? Години дві-три, не менше (хоча хто його зна?). Певно і сам Галдор переконався у безвихідності мого становища, бо скоро втомлений кінь зупинився і вогняний Маг, схопивши мене, кинув на землю. Нарешті наважившись розплющити очі я зрозуміла що знаходжуся на краю галявини, але дерева були хвойними, а ґрунт піщаний. Одним лише владним змахом руки мій викрадач зібрав у купу і змусив запалати кілька сухих гілок. Після цього він, проколовши палець, підійшов до полум’я і почав поповнювати запас магічної сили. -Ну що ж, подивимось що у мене тут є! – нахабно пробубнів Маг, вийнявши палець з вогню і підійшовши до мене. – не худорлявий скелет, але фігурна, - почав Галдор, облапуючи мене мов купець дійну корову на ринку! О, як же мені хотілося вдарити ногою у його огидну жирну пику! – Ніжки довгі, прекрасне волосся (нічого що коротке, відрощу магією), золотисто-карі очі, вродливий писок... Та й не аби який магічний потенціал! Підфартило ж мені! Знаєш, Алісо, гарна це штука, снодійне! Весь табір спить, ніхто тобі не допоможе (а мені не завадить), а коли вранці всі прокинуться, шукати їм залишиться лише вітру в полі! СНОДІЙНЕ! От наволоч! Тепер у мене дійсно шансів нуль! Що тепер зі мною буде? -Ну то що, ляля, поцілуєш мене?! Засміявся Галдор, вийнявши з мого рота кляп і схопивши мене за обличчя! -Відпусти мене, сволота! – закричала я на все горло. -Ану замовкни, курва! – крикнув Галдор, давши мені ляпас від якого у мене мало голова не відвалилася! – Тебе все одно ніхто не почує! У радіусі тридцяти кілометрів тут немає жодного поселення, а до табору то й поготів! Тож сиди собі тихо-сумирно і навіть рота не відкривай! Знову схопивши моє обличчя своєю лапою (а другою грубо обвивши талію), Галдор почав притискати мене до себе і, намагаючись поцілувати, лише сильніше здавлював пальцями щоки! -Негайно забери від неї свої лапи, огидна жирна свиня, - люто і водночас твердо та впевнено процідив переповнений гніву чоловічий голос. Розплющивши зажмурені зі страху очі я зрозуміла що до шиї Галдора приставлено лезо меча! Підвівши погляд я побачила темну фігуру Мага зі скріпленим срібною пряжкою чорним поясом! -Іди звідси, це не твоє діло, Некромант! – прошипів Галдор, піднявши над головою зігнуті у лікті руки. -Справді? – гнівно хмикнув голова Некромантів. – От би не подумав! -Не втручайся у справи Стихійних Магів, у нас свої закони, які вас не стосуються! -Я добре знаю закони обох Гільдій і чогось не можу пригадати такого, який дозволяє викрадати потенціальних чаклунок для продажу у рабство! Так що негайно відійди від неї, інакше від тебе за хвилину залишиться лише обвуглений скелет. -Які ми сміливі! – нахабно пробурчав Галдор. – Ти ж сам прекрасно знаєш що я не поступлюся, і причини тобі добре відомі. -Що ж, якщо тобі так набридло жити... -Це ми ще побачимо! МЕЧ-ДО-МЕЧА!!! – урочисто (хоча і тремтячим голосом) прокричав вогняний Маг, зробивши крок назад і витягши з піхв меч з золотим ефесом, в центрі якої сяяв кривавий рубін. -Дуєль на мечах? І нащо тобі це здалося, так ти мав би хоч шанс вижити... -І пустити на вітер таку можливість! Думаєш, я не знаю що у магії я тобі не суперник? А так у мене хоч є непоганий шанс не тільки вижити, а й забрати собі головний приз! Чи, може, ти злякався і просто підсмажиш мене, навіки забруднивши свою честь боягузтвом? -Насмішив! Я приймаю виклик! -Тоді нехай переможе кращий фехтувальник! В одну мить Ларгуса і Галдора накрив вогняний купол, який за хвилину розсіявся. Було очевидно, що Галдор так і не збирається першим іти у атаку. Зрозумівши це, Ларгус вирішив не тягнути час і атакував ударом збоку, який вогняний Маг досить вдало перехопив і сам спробував проштрикнути свого супротивника колючим ударом, але Некромант одночасно відвів лезо і відскочив вбік. На якусь хвилину вони розійшлися на кілька кроків, а потім знову зчепилися. Дивно, ніколи б не подумала що дядько з пузом як у Галдора може бути таким вправним фехтувальником! Чому ж він не проявляв свої здібності коли напали Тоденари?... ну звісно! Якщо він уже тоді задумав мене викрасти, то не хотів показувати усе на що здатний (а недооцінка ворога, як відомо, і є тим фатальним фактором, який прямою стежкою веде до поразки)! І знову Галдор та Ларгус схрестили мечі, швидше блискавок відбиваючи удари один одного, встежити за якими я просто не могла. Вилупивши очі, я мов заворожена дивилася на лютий поєдинок від результату якого залежало не тільки життя одного з дуелянтів, а й моя подальша доля... а що буде зі мною? Що від мене треба кожному з них і чому взагалі іде цей бій? Раптом моє серце мало не вискочило з грудей: кінчик меча Галдора чиркнув по животу Ларгуса, та Некромант зробив крок назад, а потім крутонувся, став боком, різко вперед і ось уже його меч колючим ударом впився прямо у серце вогняного Мага! Кілька секунд обоє стояли нерухомо, а потім пальці Галдора розтиснулися і коли його зброя впала на підлогу, Ларгус притягнув його обличчя до себе і зробив глибокий вдих. Поєдинок скінчився. Різко витягнувши меча, Некромант дав тілу загиблого супротивника впасти на землю, після чого одним лише жестом стряхнув з блискучого леза іще теплу кров. Сховавши меч у піхви, Ларгус швидко підбіг до мене і розв’язав мотузки, після чого ніби стягуючи павутиння провів рукою над моїм тілом і в ту ж мить я відчула неймовірне полегшення, ніби мотузки було скинуто з мене саме зараз! -Ти як? – стурбовано запитав він, допомігши мені сісти. Мене усю трясло. Навіть не думаючи, я зарила ніс у груди Некроманта і тихо заридала. -Тихше, тихше, усе позаду, - шепотів він, обійнявши мене за плечі. – Не хвилюйся, все добре. Ларгус різко скинув руку і в ту ж мить в ній з’явилася ковдра з м’якої шерсті, яку він накинув на мене. Допомігши мені встати на ноги (точніше кажучи, практично несучи мене), Ларгус вивів мене до краю галявини, де стояв уже знайомий мені його гнідий жеребець. Всадивши мене в сідло він сів позаду мене і, взявши до рук уздечку, трохи пришпорив коня. За кілька хвилин ми виїхали з лісу до степу і Некромант перевів жеребця на рись. -Чому він викрав мене? – ледь чутно прошепотіла я. -Хотів продати на невільничому ринку, - відповів Ларгус. – Звідси недалеко до кордону з Дараною, а там він міг би вторгувати за тебе кругленьку суму. -А чому я не могла захиститися? -Бо він зв’язав твою силу. -Хіба таке можливо? -Лише доки Маг не навчиться захищати її недоторканість. До цієї ж миті ти просто мрія для покидьків на зразок Галдора. Зазвичай Стихійна Гільдія видає дітям захисні амулети як тільки у них знаходять магічні здібності, але з тобою, як відомо, особливий випадок. Та й деякі работоргівці навчилися і їх обминати. Спочатку вони швиденько зв’язують силу, а коли вже опиняються у безпечному місці з необхідними для обряду інгредієнтами, магічну силу міцно заковують. -Заковують? – десь я вже це чула! -Так. Суть обряду полягає у тому, що магія стає підкорена остаточно. Коли силу заковують, то роблять від енергетичних кайданів один ключ-регулювальник, який і продають разом з рабом щоб новий хазяїн міг тримати під контролем магічну силу своєї нової іграшки. -А навіщо їм взагалі іти на такий ризик? -Бо на Даранському невільничому ринку можна вторгувати за такого раба просто казкові гроші, а якщо цей раб ще й вродлива жінка, ціна за неї збільшується, як мінімум, втричі. Вродлива? Цікаво, це можна вважати за комплімент?... Тьфу ти! І чим я собі тільки голову забиваю!? Мене мало в рабство не продали, а я... Все, годі! -Нащо ж їм Маги, які зовсім не вміють чаклувати? -Це вони спочатку не вміють чаклувати. Придбавши раба з магічними здібностями, рабовласник наймає дресирувальника який навчає бідолаху виконувати дешеві фокуси для гостей свого хазяїна. На час таких вистав за допомоги ключа силу трохи попускають, але тримають на короткому повідку щоб раб не мав і найменшої можливості навчитися бойовим заклинанням. Ти навіть не уявляєш як престижно у деяких варварських країнах мати Мага-раба. І найгірше те, що работоргівці зазвичай самі Маги Стихійної Гільдії, тож дуже добре замітають сліди і знайти викрадених практично неможливо, так само як і встановити особистості того десятка клятвопорушників. На щастя я встиг вчасно. -Хвилиночку, Галдор же підсипав снодійне у вечерю! Як же вам... -Алісо, будь ласка, звертайся до мене на „ти”. -Добре. То як же тобі вдалося прокинутися будучи в одному з сусідніх возів коли навіть Каріл міцно спав в той час, як Галдор зав’язав мене під самим його носом? -Я ж Некромант. Ніяке снодійне не діє на того, чия доля напряму пов’язана з вічним сном. У мене ж досить непоганий слух і коли я почув як якийсь кінь галопом побіг від табору, то в одну мить прокинувся, побачив під возом твій меч, а впевнившись у відсутності йог власниці кинувся в погоню. -А як же обов’язок скрізь брати з собою учня? -Поки б я його розштовхав (а тим паче після снодійного) Галдор відвіз би тебе так далеко, що шукати його мало б ще менший сенс, ніж срібну монетку на морському дні. -Але ж він міг тебе вбити... Та тебе ж поранено! – вигукнула я, зненацька згадавши як кінчик меча Галдора чиркнув по животу Ларгуса! -Нічого, - відмахнувся він. – На Некромантах все заживає як на собаці, а я ще й прискорив процес загоювання магією. Рана була не глибока, кровотеча уже давно припинилася, а до вечора від рани не лишиться і сліду. Зашити ж куртку буде не так вже і важко! -А якби він змахлював і скористався магією? -У цьому то й вся особливість дуелі „Меч-до-меча”. Після того як другий Маг приймає виклик і розвіюється Вогняний Купол, магія обох дуелянтів блокується доки один з них не помре. Для Галдора це був єдиний шанс вийти з води не просто сухим, а ще й з золотою рибкою. Не зважаючи на своє пузо він був прекрасним фехтувальником, одним з найкращих у всій Стихійній Гільдії. Хвилиночку, я все правильно зрозуміла? Ларгус Агердон, голова Некромантів, реально і цілком свідомо ризикував не тільки життям, а і самою безцінною силою Некромантії заради мене, якогось двадцятидвохрічного дівчиська з чужого йому світу, за яку навіть її єдиний хлопець (царство йому небесне), з яким вона зустрічалася трохи більше тижня, не став битися з хуліганом надавши перевагу героїчному відступу (і як раз тоді й забіг до провулку, потрапивши до лап того самого фатального Ракра)? Навіть не знаю що думати. Хоча, може у них там якийсь кодекс честі?... Та що це я надумала! Він би ніколи не прийняв виклик якби не був переконаний у своїй перемозі... чи прийняв би? Невідомо скільки б я іще так роздумувала, не пролунай зі сторони лісу скажений звіриний крик! У паніці обернувшись я побачила бравеньке, озброєне до півметрових зубів стадо Ракрів які неслися на нас і вже були менш ніж в ста метрах... Як раптом Ларгус лише змахнув рукою і від грізної армади залишився лише попіл і кілька обвуглених кісточок, які безпомічно попадали не землю! -Нічого собі, - прошепотіла я, впустивши щелепу так, що об неї цілком реально міг перечепитися кінь! – Їх там було не менше трьох десятків... -Для Некроманта це все одно, що зграя комашні. Наші сили, порівняно зі Стихійними Магами, просто колосальні бо немає у цьому світі сили, могутнішої за смерть. Що б хто не казав і не робив, яких би багатств чи слави не мав, а вона знайде і забере кожного. Будь ти хоч наймогутніший Маг, а її силу тобі не подолати. Ми ж маємо змогу забирати її собі, тому наша бойова міць безцінна для королівства... тільки не подумай що це я хизуюся! – раптом посміхнувся Ларгус. Так, саме посміхнувся! Вперше за весь час я побачила на його зазвичай суворому обличчі легеньку посмішку! – Але і це має свою ціну, щоправда для нас особисто, - продовжив він, знову посерйознішавши. -Яку? -Скажи мені чесно, що ти відчула дізнавшись хто я (якщо не помиляюся, про це тобі стало відомо не раніше як вчора, коли я прийняв останній подих того хлопця)? Зараз вгадаю: подив, страх, відразу... Ти ж вирішила, що я жорстоке безсердечне чудовисько, яке дбає лише про свою особисту могутність. Я правий? -Але ж я зрозуміла що ти не такий!... -Лише після того, як особисто переконалася в цьому, а не через переказки по принципу „зіпсованої телепатії”. А от для більшості ми саме такі: потвори, які стають могутнішими лише за рахунок чужої смерті; гнійний нарив який неможливо видалити бо він може отруїти весь організм; паразити... Навіть серед Стихійних Магів безліч тих, хто зневажає нас тихенько або відверто, що вже казати про звичайних селян, які лякають своїх неслухняних дітей страшними демонами-Некромантами, які прийдуть і висмокчуть з них душу, заберуть життя лише щоб стати могутнішими? Невже вони не можуть зрозуміти, як важко навіть для бувалого Некроманта кожен раз приймати нову порцію сили, стерв’ятником кружляти над домівками зачувши запах наближення смерті, лише з митою вдихнути невидимий для решти малесенький струмінь чорного диму? Я досі не можу забути тієї дівчинки років одинадцяти – першої людини, у якої я прийняв останній подих (якщо не рахувати мого учителя). Так, ми надзвичайно могутні, але це коштує нам неймовірного болю. Ми відкинуті суспільством, нас ненавидять практично усі. Навіть мій батько, дізнавшись про моє рішення стати учнем Некроманта, сказав що не знає мене і попросив не підходити не тільки до його дому, а й до самого містечка де я народився і провів дитинство. Тому коли в ряди учнів поступають новачки, які скоріш за все і стануть новими Некромантами прийшовши на зміну своїм учителям, у мене розривається серце бо я знаю, що за існування на них чекатиме. Я й досі не можу пробачити собі того, що занапастив долю Тейна хоча і знаю, що особливо вибору у мене і не було бо якщо не він, то хтось інший. Той хлопчина міг би жити прекрасним життям, а натомість стане предметом загальної ненависті. -А як обирають учнів? -Коли з будь-яких причин звільняється місце учня, розглядаються усі можливі кандидатури молодих Магів. Головними вимогами є чесність, шляхетність, хоробрість, честь, розум і, звісно, відсутність мстивості і жаги до влади. Зазвичай нам з цим допомагає ректор університету Магії, який рекомендує нам достойні на його думку кандидатури, але вирішує саме Рада Сотні. Заключну ж крапку ставить сам голова Некромантів, тобто, я. Після цього у Мага питають згоди і якщо він її дає, його посвячують в учні Некроманта, який не тільки у випадку смерті передасть йому свій останній подих, а й навчатиме нюансам Некромантії. -Що ж за нюанси? -Їх не так вже і багато, але всі вони вимагають тонких навичок. Та й значну кількість знань загублено, тож ми навіть не знаємо багатьох своїх можливостей. Хоча сама бойова магія мало пов’язана з Некромантією, просто у нас багато енергії і сила магії трохи більша. Загалом же це можливість бачити сам останній подих, „Дотик Смерті” (яким ми можемо прискорити прихід смерті у випадку, якщо вмирати людина має довго), також ми відчуваємо чужу смерть (що і допомагає знаходити тих, хто знаходиться на смертному одрі). Як бачиш, загалом лише необхідні Некромантам дрібниці. -І все? -А ти думала, ми влаштовуємо криваві жертвоприношення, викликаємо духи померлих і оживляємо трупи? – Ларгус знову посміхнувся. – І в цьому світі мертві найкраще бережуть таємниці, тож якщо чийсь дядько не встиг перед смертю відкрити місце, в яке зарив фамільні діаманти, бігти до Некроманта і просити тимчасово оживити труп або хоча б викликати душу все одно, що вимагати цеглину виграти заплив на Чемпіонаті Світу! Знаю, деякі селяни люблять списувати на нас появу Зомбі неподалік їхньої рідної хати, але це вже діло рук якоїсь могутньої нежиті на зразок лісової Відьми, а позбутися таких подаруночків ми можемо так само, як будь-який Маг або просто чесний громадянин: старим-добрим вогнем або спалюючим заклинанням. Але хіба можливо пояснити це глухому натовпу, який живе по шаблону: „там біле, а там чорне, і НІ ПРО ЯКІ компроміси не може бути й мови”? Так, за законом вони мають висловлювати нам повагу і не заважати приймати останні подихи, але в мою спиною частенько виливається стільки отрути, що вистачило б потруїти пів Ануари. Звісно, не можна їх у цьому попрікати особливо враховуючи те, що на додачу до всього згадати, що іще за часів Війни Магії І Вогню в сотню разів могутніші за Стихійних Магів Некроманти ворожих королівств влаштовували на окупованих територіях такі звірства, що забудуться не скоро. У мене не було слів. Мені хотілося почати довго і нудно доводити Ларгусу, що люди ж повинні і самі бачити різницю між ворожими окупантами і власними співвітчизниками, розуміти, що він не вбиває людей, а лише вдихає їх останній подих, а якщо і прискорює смерть, то неминучу, і рано чи пізно настане час коли ставлення до Некромантів нехай не одразу, а поступово, але зміниться... От тільки вся проблема була в тому, що я сама прекрасно розуміла: це неправда. Коли люди керуються лише забобонним страхом, ніщо не зможе переконати їх у протилежному. Можливо станеться щось, що змусить піти люту ненависть, але на зміну їй прийде насторога яка вже точно ніколи не зникне, що б там не було. Тому якби я почала зараз виголошувати подібні промовки то здавалася б звичайною дурненькою дівчинкою яка начиталася дитячих казочок, і в першу чергу самій же собі. Тож я просто мовчала. Час йшов, а разом з ним чомусь і тривога. Кінь біг рівно і граційно, навіть трохи заколисуючи, а Ларгус надійно тримав мене. Мені було тепло і добре, спокійно як іще ніколи. Тож я навіть сама не встигла зрозуміти коли й заснула. Коли я прокинулась, сонце уже почало підніматися над обрієм. Зівнувши, я трохи потягнулася, кинула погляд назад і тільки тоді зрозуміла, що вмостилася на голові Некромантів в напівлежачому положенні як на кріслі з трохи опущеною спинкою! -Доброго ранку, - тихо привітався він, легенько всміхнувшись. -Доброго. -Ми вже майже під’їхали до табору. До речі, думаю нашу відсутність уже помітили! Пригледівшись, я побачила трохи менше ніж в кілометрі сім уже знайомих мені возів, біля яких метушливо бігали дрібненькі фігурки. -А котра вже година? -Десь сьома ранку. Думаю, треба поквапитись поки вони без нас не рушили! Ні слова більше не говорячи, Ларгус пришпорив коня і за хвилину ми були вже біля табору де на нас, як і очікувалося, дивилися „трохи” здивованими очима. -Алісо!... – суворо закричав Каріл, підбігши до коня. – Пане Ларгус Агердон? Де ви були? Ми вже думали вас обох немає серед живих, та й не тільки вас! Галдор теж кудись зник... -У цьому ви частково праві, Каріл, - іронічно зітхнув Ларгус. – Нашого любого Галдора справді немає серед живих! -ЯК?! Що з ним сталося?! -Він сволота, от що. Галдор виявився работоргівцем і мало не продав Алісу в рабство. Не зверни я серед ночі увагу на стукіт кінських копит, і шукали б ми її зараз уже за Даранським кордоном, от тільки чогось оптимістичних прогнозів на такі пошуки я б не робив. Та досить вже викочувати очі з орбіт! Ось вона, жива-здорова! Тільки ви вже бережіть її ретельніше! – посміхнувся Ларгус, потиснувши Карілові руку перед тим, як спустити мене з коня. -Пане Ларгус! – донеслося до мене уже з відстані десяти метрів, де Ларгус впрягав свого жеребця назад до воза. Ось я і почула голос зазвичай німого мов риба Тейна! – Чому ви не розбудили мене? -Сам знаєш, - відмахнувся Ларгус. – Часу не було. А тебе ще й, до речі, снодійним накачали. -Але ви не мали іти на такий ризик без учня! -Якби я чекав доки учень проспиться щоб іти на цей ризик з ним, з тим же успіхом можна було б і до ранку поспати! -Але ж кодекс... -Хлопче, та зрозумій ти нарешті, ніяке нікчемне правило не варте чийогось скаліченого життя! Некромант ходить по краю і повинен не суворо слідувати стежечкою, якою його ведуть мов собака-поводир сліпого, а вміти діяти своєю головою і відповідно до ситуації. Так, я ризикував силою Некромантії, але для мене цей ризик був виправданий. Тому припини паніку і стрибай до воза. Караван за хвилину вирушає. „...але для мене цей ризик був виправданий”? Цікаво, що він мав під цим на увазі? Та й чому він попросив мене звертатися на нього на „ти” в той самий час як його учень, з яким він уже, певно, не перший рік живе пліч-опліч, справно йому „викає”? Ну от, лише кілька годин поряд з Ларгусом Агердоном і здивована я значно більше, ніж за всі доволі не нудні останні два тижні! Чи може це я просто відвикла від ввічливих чоловіків, яких в рідному Кіровограді як кіт наплакав, та й понадумувала казна чого? -Алісо, - видихнув Каріл, сівши на лавочку всередині воза, - Я в шоці. Тому почни мені все розказувати прямо зараз, а то я вже і не знаю, що думати. -А що думати мені? Каріл, чому ти нічого не розказав мені про Некромантів? -Не хотів тебе шокувати. В університеті ти б сама усе дізналася, але вже будучи підкованою з історії і від кваліфікованих викладачів. То може все таки розкажеш, що там сталося? -Добре, - зітхнула я, сівши поряд і почавши розповідати все з самого початку (сама не знаю чому упускаючи моменти на зразок мого ревіння і розмови з Ларгусом). * * * Як швидко йде час! Ніби лише вчора караван вирушив з Еданора, і от сьогодні вже останні ночівля, а завтра до вечора я вже буду у Фетесаріні. Що ж буде зі мною далі я уявляла дуже приблизно. Не знаю чому, але за ці кілька днів ми з Ларгусом навіть не говорили, практично не бачились. Та й що я могла йому сказати? Підбігти піонерчиком і відзвітувати як мені у возі цілий день їхалося? Кілька разів я хотіла підійти до нього, але знову ж таки, не могла заздалегідь придумати тему для розмови... та й просто не наважувалася. А ще й цей Тейн не залишав його ні на хвилину, говорити ж про щось ще й при ньому я бажанням особливо не палала. Вадим, правда, пробував підлизатися до голови Некромантів, от тільки з ним цей номер не те що не пройшов, а пролетів як фанера над Парижем. Цікаво, а що буде завтра, коли караван прибуде до Фетесаріну? Ми з Карілом і Вадимом, ясне діло, до університету. Куди ж піде Ларгус? Які у нього там справи?... чи ми з ним ще побачимося? ...і чого мене це так турбує?! Годі! Треба думати про щось інше! От, наприклад, полум’я! Таке яскраве, гаряче, грайливе, веселе, всепоглинаюче... -Ти як? – раптом почула я. Повернувши голову я побачила Ларгуса, який сів поряд зі мною. Ну от, називається спробувала подумати про щось інше! -Нормально, - зітхнула я. „Нормально”! А що далі, Міс Оригінальність?! -Ти вже визначилася зі спеціальністю? -Якою спеціальністю? -Тією, яку ти вивчатимеш в університеті. – У відповідь я лише вирячила очі. – Ясно. І чому Каріл мовчить як риба? Звісно, у тебе є ще місяць до початку навчального щоб визначитись з факультетом і спеціальністю, але думати треба було б дуже довго, зважуючи всі „за” і „проти”, а то потім мучся як деякі Маги з мистецькими здібностями, яких батьки запхали на точні науки! Тому, думаю, трохи просвітити тебе у цьому питанні буде не зайвим. Почнемо з факультетів, всього їх сім: Історичний, Природознавчий, Медичний, Мистецький, Прорікальний, Військовий, і Факультет Точних Наук. Кожний з них має кілка спеціальностей. На Історичному вивчають археологію і історикознавство, на Медичному – знахарство, магічна хірургія і ветеринарія, Природознавчому – парагеографію і нежитьознавство. Прорікальний це єдиний факультет на якого беруть не всіх бажаючих, а лише тих, у кого знайдуть прорікальські здібності. На цьому факультеті є дві спеціальності: передбачення майбутнього і тлумачення пророцтв. Хоча науки ці дуже розмиті, пророцтва збуваються не часто і вкрай рідко з точністю до деталі. На Мистецькому факультетів вивчають архітектуру і образотворче мистецтво. Військовий факультет вважається дуже престижним і на нього намагаються запхнути своїх діточок впливові родини, на ньому навчають зброярству, стратегії ведення війни і міжнародним відносинам. На Точних Науках є дві спеціальності: алхіміко-математична і інженерія. -Ого! -Ага. -Але ж це чорт знає що! Я три роки думала над спеціальністю перш ніж поступити до КДПУ, а тут за місяць я маю вбрати собі магічну спеціальність і якщо я на другому курсі зрозумію що зробила помилку з вибором, заново переводити мене на перший курс ніхто не буде! -Так, вибір дійсно не легкий. Знаєш, моя тобі порада: якщо не маєш великої тяги до кабінетних спеціальностей на зразок істфаку, Точних Наук чи малювання, навіть не плюйся в їхній бік. Раджу тобі щось активне, щоб можна було в повній мірі використовувати силу. У тебе в цьому плані досить непоганий потенціал, сила велика, та й енергетичні перспективи неабиякі. -Смішно. Коли я у своїй реальності кидала в Ракрів Пульсари, вони їм тільки шерсть обсмалювали та трохи шкіру обпікали, для відволікаючого маневру непогано, але як основна зброя магія у мене далеко не катить. -Звісно, якщо невміло сплести заклинання, воно лише фиркне і потухне! Взяти б за приклад павутиння: коли воно сплетено майстерно, щоб жодна ниточка не падала і дарма не звисала, у нього потрапляють всі мухи. Якщо ж його зліпити-зім’яти абияк, буде щось жалюгідне. В університеті ти навчишся досконало плести закляття і енергія, вкладена у ті ж Пульсари, буде використовуватися в повну міру і не витікатиме та розсіюватиметься, так що й битиме в повну силу. Здогадуюся як ти робила ті Пульсари якщо з твоєю то силою вони не спопелили Ракра. Нічого, ще вивчишся! Головне не помилися з вибором факультету. Все таки, місяць на роздуми у тебе ще є, та й в приймальній комісії тобі видадуть брошурку з коротким описом особливостей кожної спеціальності, а за день-два до початку навчального року у них же запишешся на обраний факультет і спеціальність. Потім головне буде лише призвичаїтись! Перший курс, як ти і здогадуєшся, буде найважчим, а у перший семестр працювати доведеться стільки, що і своє ім’я забудеш (тим паче що тобі треба буде ще й наверстувати нашу шкільну програму). Хоча те що ти освоїла деякі можливості Заступництва Стихій і полегшить тобі життя. -А вони на першому курсі? -Так, вони і бойові мистецтва, по суті, і займають практично весь перший курс у загальній групі і лише раз на тиждень у тебе будуть заняття по основам спеціальності. Другий і третій курси це суцільна магія, у мене особисто тоді голова аж по швам тріщала від всяких заклинань та обрядів. А на додачу до них ще й заняття по трьом предметам за спеціальністю. Але на четвертому курсі твій час, загалом, займатимуть суворо заняття за спеціальністю, а магію ти лише повторюватимеш і тільки зрідка вивчатимеш нові заклинання та обряди, та й ті будуть пов’язані зі специфіками майбутньої професії. Коли ж ці чотири роки закінчаться і ти отримаєш Пояс Мага то рік, яким працюватимеш за направленням, читатимеш необхідну літературу, робитимеш досліди, писатимеш контрольні та курсові, які присилатимеш до університету, а потім приїдеш до Фетесаріну (якщо тебе з нього вишлють кудись на край світу), де тобі в диплом поставлять печатку і відправлять іще на пів року туди ж звідки приїхала. Коли ж і ці шість місяців закінчиться, ти будеш вільна самостійно обирати місце роботи лише справно платячи податки Стихійній Гільдії та час від часу виконувати спеціальні завдання за її дорученням. І моя тобі порада: вчися добре, а для вірності знайди пристойне місце роботи за кілька місяців до останньої сесії, бо ще відправлять до якогось села (а вони це ой як люблять!). СЕЛО?!... втім, це доля! Оскільки в КДПУ я вчилася на контракті, то до якоїсь Іванівни мене й відправити не могли (чого не скажеш про бідних бюджетників, які не встигли вчасно влаштуватися), та й газет у селах не спостерігається! А от тут вже не викрутишся. -А як же з міжнародними відносинами? Не пошлють же їх до Духмяного налагоджувати конфлікти з місцевою сільрадою? -У цьому ти права, - погодився Ларгус. – Їх відправляють до інших країн послами Стихійної Гільдії, от тільки через саму специфіку роботи вони все життя будуть прив’язані чи то до Гільдії, чи то до королівського двору. Втім, деяких батьків не дуже непокоїть така доля їхнього чада як і те, що на міжнародних відносинах треба впродовж чотирьох років досконало вивчити, як мінімум, шість іноземних мов! – всміхнувся він. – От тільки через те, що туди всі ломляться наче медом помазано, там з абітурієнтом спочатку проводять співбесіду перш ніж зараховувати його на факультет. Відбір дуже суворий і якщо у абітурієнта не бачать і натяку на дипломатичну гнучкість, йому ще раз показують брошурку і радять впродовж години обрати спеціальність, або ж прийти наступного року. На решту ж факультетів не беруть хіба що повних ідіотів (а якщо і беруть, то відсіюють першого ж семестру). -І жодних вступних іспитів? -Вступним іспитом є сама наявність магічної сили. Цей іспит проходить кожен громадянин Ануари. Екзаменатором є Стихійний Вівтар, який знаходиться в кожному місті чи селі. Якщо людина з магічними здібностями покладе на нього руку, заграє встановлена на вівтарі арфа. Потім майбутньому Магу залишається лише з’їздити до Фетесаріну, записатися в університет і отримати захисний амулет. Потім він повертається до рідного міста і ходить до школи, після закінчення якої приїжджає уже до приймальної комісії та записатися в гуртожиток. Оскільки цей дар дуже рідкісний, до університету зараховуються і навчаються буквально всі, хто його має. З одного боку це добре, а з іншого – з’являються такі собі Галдори. Здається тема себе вичерпала, тож ми просто мовчки дивилися на полум’я. І хоч моє обличчя зовні здавалося спокійним, насправді я ні на хвилину не припиняла хаотично думати. Про що б іще поговорити? Розпитати чому він їде до Фетесаріну? Та не моє діло (і, думаю, щось подібне він мені і скаже, тільки у більш ввічливій формі)! Опускатися ж до банальщини на зразок погоди було б на рівні повної ідіотки. Але ж треба щось придумати, а то він зараз встане і піде собі!... А чому, власне, я так не хочу щоб він пішов? -А гарна цієї ночі погода, - зітхнула я, подумки давши собі потиличник. – Повітря таке свіже, але і не мерзлякувато, як пару днів тому. -Так, на рідкість тепла для початку серпня ніч. Ще й Чумацький Шлях видно... -ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ?! – здивовано вигукнула я – Хіба у цій реальності він теж є? Та й сузір’я... не може бути, як на наші схожі! Великий Ківш точнісінько такий самий як і в нас, тільки тут у ньому в „ручці” на одну зірочку більше! І кратери на Місяці майже такі самі! -Мабуть це тому, що наші світи, не дивлячись на всі відмінності, дуже близькі. Що ж, тоді не дивно що сила з нашого світу пробила проріху саме до вашого. Знаєш, як зустрінемося найближчим часом, треба буде розпитати тебе про ваш світ, може це допоможе мені у зшиванні проріхи. -То це ти будеш її зашивати? -А хто ж іще? Навіть голова Стихійних Магів лише за обсягом енергії слабший за мене, щонайменш, разів так у п’ятдесят. Силами ж магії ми не мірялися, але тут я сильніший за нього разів в десять. Тож проріхою займатимуться Некроманти. Але перш ніж братися за зшивання матерії мені треба зібрати якнайбільше теоретичного матеріалу щоб розробити заклинання. Набагато більше мене хвилює чи не станеться те, що проб’є нову проріху, або просто відкриє стару. Нам же досі невідомі причини з яких це сталося. -А коли ж ми зустрінемося? -Не знаю. Можливо я нанесу тобі офіційний візит під час навчання! До речі, можу зробити це як раз в день контрольної з ненависного предмету, ти тільки свисни! – посміхнувся Ларгус. -А від Фетесаріну далеко до Адамарея? -Приблизно двісті кілометрів на північний захід, як раз під лісом Канірел, біля річки Ванагра. Взагалі гарне місце, мені там подобається набагато більше, ніж у степному Фетесаріні, де влітку сильна спека, хоча у них і Урінське море під боком. Знаєш, як зможеш колись вирватися... -Алісо! – раптом вигукнув Каріл, підійшовши ззаду. – Ти не повіриш! Виявляється Мараг, хазяїн шостого воза, везе у себе цілий ящик шкільних підручників! Я купив у нього ті, що будуть тобі необхідні! -Дякую, Каріл, - спокійно зітхнула я, подумки розчаровано стиснувши кулаки. -Ти б бачила, які там три підручники з історії! Я особисто поставив би авторам „відмінно”! Звісно, деякі факти впущені, але який же я археолог, якщо не поясню їх тобі! -До речі, - звернувся до нього Ларгус. – Я чув, зараз ви займаєтесь розкопками стародавньої гробниці досі невідомої культури? -Так, і знайшли ми її як раз на території Василькового Степу, на якому досі не було зроблено жодних значних знахідок! З того що нам відомо на сьогодні, це було невеличке плем’я, яке існувало приблизно десять тисяч років тому і особливо не контактувало з іншими культурами, про що свідчить своєрідність орнаментів на знайдених нами фрагментах глиняного посуду! Наступну годину Каріл і Ларгус провели у дружній бесіді на тему цих самих розкопок. Оскільки ж я особливо і гадки не мала про історію цього світу, то більшість термінів мені практично нічого не говорила. Що ж, схоже нашу з Ларгусом розмову можна вважати завершеною! Залізши всередину критого воза, я підклала під голову подушку, вкрилася ковдрою і продовжувала дивитися на Ларгуса, який продовжував дискутувати з Карілом, аж поки не заснула. * * * Сонце було в зеніті коли караван під’їжджав до Фетесаріну. Не зважаючи на всю свою велич і красу, головне місто Стихійних магів різко контрастувало з Еданором: мури складалися всього з двох шарів стіни, кожна з яких була по три метри завтовшки, вздовж яких на кожних двадцяти метрах знаходилися сторожові вишки з суворими бійницями; висота будівель не перевищувала шести-семи поверхів, стиль же архітектури, даруючи оку безкінечну масу статуй та барельєфів у вигляді драконів, фей, благородних міфічних тварин та хитромудрих завитушок, ніби сповіщав: тут господарюють Маги! Скрізь були магічні крамнички, навіть на ринку весь час спалахували і свистіли магічні іграшки, якими бавилися дітлахи! Справа, у самому торці великої лагуни, гомонів порт. У самому центрі міста знаходилася єдина висока будівля – струнка стометрова вежа з трьома збудованими по принципу „сходинок” прибудовами. Схоже, це сама Гільдії Магів. Якщо не помиляюся, десь поряд з нею знаходиться і сам університет. Я навіть сама не помітила коли караван зупинився і купці, розпрягавши коней, стали потроху розносити деякий товар по крамничкам і віддавати торговцям, які підходили за ним з бланками, які підтверджували замовлення. -Алісо, чого спиш?! – вигукнув Каріл, закінчуючи сідлати останнього коня. – Нам пора до Гільдії! Вилізши з воза, я сіла у сідло і рушила слідом за Карілом і Вадимом. Уже заїжджаючи за поворот я обернулася назад і зловила на собі останній погляд Ларгуса. * * * День пролетів у скаженому ритмі. Ні на хвилину не припинялася виснажлива біганина по коридорам, заповнювання бланків, складання заяв і т.д, і т.п! Врешті решт десь о четвертій ми з Карілом, стомлені як раби на будівництві Воронцовського палацу, сиділи на стільчиках біля дверей приймальної комісії університету магії. Мене було вже зареєстровано у Гільдії, заяву на вступ написано, тож залишалося лише чекати. Вадима ж, схоже, вся ця біганина анітрохи не втомила, бо як тільки з документами все було закінчено, він впродовж десяти хвилин знайшов університетську бібліотеку, де і засів. Скоро я залишилася у повній самотності, бо Каріла викликали до кабінету ректора, де на нього заодно чекав і голова стихійної Гільдії. Не знаю що вони там робили, але десь так о сьомій-восьмій до мене вийшла секретарка, яка наказала мені знайти Вадима і разом з ним зайти до голови приймальної комісії. Неймовірно зрадівши перспективі шукати Вадима, я вже піднялася з крісла і хотіла попрямувати до бібліотеки як побачила його у кількох метрах від себе! Поряд з ним стояв якийсь старезний дідуган, з яким він як раз закінчив говорити і, ні слова мені не сказавши зайшов до необхідного кабінету. Мені більше нічого не лишалося, як піти за ним. -Отже, - почав голова приймальної комісії. – Вас обох зараховано до університету Магії. Заняття починаються з першого вересня, з двадцять дев’ятого по тридцять перше серпня ви маєте прийти до приймальної комісії, сповістити її членів про обрану вами за цієї брошурою спеціальність, - сказав він, протягнувши нам з Вадимом по брошурці, - після чого вас поселять до гуртожитку і вам залишиться лише дочекатися першого вересня. Питання є? -Так, - спантеличено вигукнула я. – А що нам робити до двадцять дев’ятого серпня? У мене в цьому світі немає ні дому, ні родичів чи друзів, у яких я могла б пожити доти! -Це вже ваші особисті проблеми, пані Гайлінова, - відрізав голова приймальної комісії. – Будьте тут в назначений час, а доти ступайте на всі чотири сторони! До побачення! По тону я зрозуміла, що розмову завершено. Як тільки ми вийшли з кабінету, Вадим знову кудись побіг. Каріл же всадив мене обідати, чи вже краще сказати „вечеряти”, у кафе поряд з університетом, а сам кудись побіг (певно, шукати того ж Вадима). -Ні, Алісо, ти уявляєш! – вигукнув Ельф, повернувшись приблизно за двадцять хвилин, коли я як раз допивала чай. -Що таке? – запитала я, ставлячи на стіл порожню чашку. -Той підлабузник підлестився до головного бібліотекаря і він взяв його своїм особистим помічником та заступником! -Не може бути! Тобто, ти хочеш сказати, що тепер він... -Так! Вадим має не тільки непогану роботу з харчуванням тричі на день, а й службове місце проживання у вигляді однокімнатної квартирки біля університету! -От западло! Влаштувався ж, гад! А мені що робити? -Ой, навіть не знаю куди тебе дівати, - зітхнув Каріл. – За тобою ж треба дивитися не відводячи очей! А мені треба терміново їхати на ті розкопки, я і так надовго їх залишив... -Слухай, Каріл, а може ти мене туди з собою візьмеш? -Куди? До Василькового Степу? -Так! Запиши мене як свого помічника! Заодно я матиму дах над головою, роботу і власного репетитора з історії! -Навіть не знаю що тобі сказати. -Скажи що згоден! -Але ж це справжні розкопки безцінної археологічної знахідки, туди ж всіх підряд не пускають! -Каріл, прошу тебе! Ну будь другом! -„Будь другом”? Цікава пропозиція! Що ж, думаю я на неї погоджуся! – посміхнувся Ельф, потиснувши мою руку.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Згенеровано за 0.0110638141632 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

„Некромант” Книга Перша „Міжсвітова Проріха” Глава№4

Не читав, але...