Отже, і ви (по вашому хитрому виразу обличчя бачу), любите подарунки. Може навіть заради них чекаєте цілий рік на свої іменини чи день народження. Проте, будьте обачні: подарунок ризикує змінити ваше життя до невпізнання.
Та не все відразу. Спочатку у ньому з’явиться чарівна особа - дарувальник.
Ми познайомилися з Юльцьом (з тим самим всесвітньо відомим піаністом, інтерв’ю якого воліла мати кожна поважна ґазета) на вокзалі. Він чекав на свій потяг, а я на свій. Розговорилися (до цього спонукав надмір часу), і у якийсь момент зрозуміли, що не хочемо нікуди їхати – ні я, ні він. А натомість бажаємо піти разом у філармонію.
Якраз перед тим, як зникнути назавжди, Юльцьо подарував мені кактуса. Назагал я не дуже тим втішився. Надіявся на щось практичніше. Ніколи не любив хатніх рослин, прецінь через догляд за ними. До того ж, тієї ночі, коли я отримав подарунок, зі мною почало коїтися шось несусвітнє... У другій годині ночі це “щось” почало тужно грати, і причому дуже близько. Був то якийсь духовий інструмент – сопілка чи флейта, і щось таке печальне, хоч вовком вий. Спершу подумав – сусіди. Всякого від них можна чекати. От минулого місяця їх пес Демко мало мене не з'їв, коли я у ліфт зайшов. Але вслухався – ні, не вони. Та й на пса не схоже. Може музикальна бомба? Але кому я потрібен, щоб такі шухери зі мною робити? Та й ніби не шизофренія? Ніколи із собою не говорив.
Перебравши усі можливі варіанти я дійшов висновку, що ця штука сопливить десь тут, у кімнаті. Сонно знизавши плечима, я позіхнув, і намацав вмикач.
Музика змінилася. Повеселішала, чи що. Повільно з осторогою, я пробирався у бік музики. Ага, десь біля вікна... Але нічого дивного там я не спостеріг. Та де ж воно? Подумки почав лаятись, бо не знаходив жодного пояснення нічному концерту. На світанку воно змовкло, і озвалося аж наступної ночі.
До суті я докопався аж на третю ніч, коли, від нічого робити, поливав квіти. Тільки полив того колючого пройдисвіта, як той враз змовк, як у рота води набрав. Музичним виявився кактус. І я не знайшов нічого кращого, як віддати його в консерваторію.
Та кактусом історія не скінчилася.
Трапилося мені по роботі зазнайомитися з Юрком Меценатом. То був чоловік багатий і щедрий, що, по правді говорячи, велика рідкість. Як майстер ландшафтного дизайну, я оформив йому садочок біля хати – з фонтанами, мостами, журавлями, все, як годиться. Меценат залишився задоволеним, і крім оплати, запрезентував мені індонезійську сигару. Курець з мене ніякий. Але як же добру пропадати! Думаю, скуримо під коньяк із співробітником на пару. Грег якраз любитель того діла. Але куримо-куримо, ніяк та сигара не закінчується.
Кажу Грегові:
- Та давай погасимо, раз таке діло.
А він затявся:
– Та що я не можу сигару одну скурити, чи що.
Минає дві години. У кімнаті – республіка ЧАД, коньяку нема, Грег з посоловілими очима. Велике діло – впертість. Одним словом, під ранок довелося його у лікарню везти. А сигара – ні на міліметр. Я собі спокійно її погасив, і досі зимовими вечорами палю час від часу. І кожного разу новий аромат. Як не вишня, то ваніль, а вчора взагалі імбиром пахла. Зате Грегор тепер на жодне куриво дивитись не може.
Дійшло до того, що я почав боятися подарунків, як вогню. Всі парасольки здавались шпигунськими. У капелюхах я шукав кроликів, а в цукерках тарганів. І тут у моєму житті з’явилась Ельза. Хіба я міг злякатися цього небесного створіння? Довге руде волосся, зелені очі і легка, мов пір’їна. Шкода, що до того часу я нічого не знав про відьом. Побачивши її я подумав, що буду мати спокій і жодних подарунків, адже поводилася вона цілком егоїстично. З першого погляду я закохався, як хлопчина.
Спочатку все виглядало невинно. Я їй носив квіти і кольорові хустини, а вона мені віддавала усі свої чарівні усмішки майже задарма. Цілі дні у мене забирала праця над замовленнями (а їх на диво ставало дедалі більше). Ельза у цей час залишалася вдома і читала якісь книжки у старовинних палітурках. Говорити про свою професію вона уникала, та я і не особливо наполягав, втішаючи себе припущеннями про те, що вона експерт з антикваріату.
Ви знаєте, я мав помітити це відразу. Очевидно, що нормальні жінки стільки не читають і потрафлять щось приготувати за цілий день. Та вона посилалась на сироїдство, і на те, що ми живемо у 25 столітті. І я думав, справді, напівфабрикати – це не так вже й погано. Принаймні не найгірше, що може бути.
Та одного дня я прийшов з роботи раніше. Вона, як пантера, лежала на животі, а її стрункі ноги гойдались у повітрі.
- Елю, що читаєш? – звернувся я до неї ніжно.
На моє превелике здивування, вона не фуркнула, як це траплялось найчастіше, а простягнула мені книжку:
- На, почитай, дарую.
Я розгорнув книгу посередині, і тільки-но почав читати, як усі життєві переживання і страхи почали відступати перед красою досконалих речень. То була книжка про мене, але про мене іншого – кращого, успішнішого, привабливішого. Про того, який жив життя, сповнене пригод і вражень. З кожною сторінкою я все глибше поринав у чужу історію, і вона ставала моєю.
Я і не помітив, як забув усе своє життя. Лише невиразне відчуття втрати муляло десь на дні шлунка.
А на наступний день мені подзвонили з роботи.
Після місячного сеансу в психотерапевта мені відновили пам'ять, хоча все рівно час-від-часу думки плутаються, і підсвідоме викидає на поверхню кістяки неіснуючих сюжетів.
А щодо Ельзи – більше ніколи її не бачив. Як і ту книжку. Не впевнений навіть, що вона існувала насправді.
