Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2595
Творів: 47247
Рецензій: 91972

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіночий детектив

Дивне життя (продовження)

© Ольга, 31-07-2010
Поблизу селища Холмогорки , червень, 1945 року
Нарешті прибули на місце. Це був зруйнований, дерев’яний  табір, який їм до холодів належало відбудувати. Першим почали будувати паркан навкруг табору. Залізний, колючий дріт, як виявилось привезли з собою на підводі. З тієї ж підводи роздали інструменти: пили, сокири, молотки, цвяхи. З парканом  і наглядовою вишкою остарбайтери  вправилися швидко .  Вони звикли працювати. Вони вміли працювати. Керівництво було задоволене.
Кримінальним інструменту не видавали. Вони в’яло виривали руками траву і бур’яни, носили під конвоєм, пісок з схилу річки, ним посипали територію. Потім марширували  по піску, утоптуючи його, створюючи плац, наспівуючи свою улюблену «Мурку». Спостерігати за цим парубкам, сидячим на верхній частині паркану було смішно:
- Сорок  кроків вперед! – командував конвоїр. – Кроком руш! Карбуйте крок!  Раз, два, три , чотири!
На що, стрій відповідав йому в такому ж  темпі, що задавав він своїм  рахунком:
- Мур-ка,  Ма-ру-ся Клі-мо-ва, прос- ти лю-би-ма-ва.  
- Наліво! Сорок кроків вперед! Кроком руш! Карбуйте крок!  Раз, два, три , чотири!
- На-ча-лись об-ла-вы, мно-го ста-ло на-ших  про-па-дать!
І так цілими днями.
Потім, через тиждень, остарбайтери взялися за будівлю житла для керівництва. Керівництво і конвойні спали в наметах, частина вночі чергувала. В’язні спали просто неба. Добре , що було не холодно, літо все ж таки. Тільки комарі і сліпні їли поїдом. Запалювали вогнища аби їх викурювати, та допомагало мало. Ввечері стомлені й скусані комахами вони ніби впадали в якийсь транс. Сиділи мовчазні, з відкритими очима, але ніби спали, кожен думав про своє. Знаходилися звичайно і живчики, що після робочого дня ще й пісню затягували. Та вона затихала , зразу як тільки починалась і журливо лилася двома-трьома голосами:
- Їхав, їхав козак містом, - і вже тихіше:
- Під копитом камінь тріснув, - і зовсім тихо:
- Да раз - два! – і замовкало.
Іноді поет Данько брався  читати свої нехитрі вірші. Стійко читав довгі нудні панегірики радянській владі. До кінця ніхто не дослуховував – засинали.  Іван дивився на нього і думав:
- Не  один я з глузду з’їхав, я молюся, він теж молиться по-своєму. І ми обидва не знаємо чи існує те чому ми молимось.
Для будування  з селища запросили чоловіка, що знався на будівництві будинків, «изб», як тут казали. Під його керівництвом, за місяць побудували хатину, навіть меблі, такі-сякі склендали.   Вихідних не було поспішали, щоб встигнути до холодів, стомилися.  Мужичок, а звали його Потап , підкормлював хлопців, дивувався, що всі вони такі рукасті, такі роботящі, і приносив то молока, а то крашанок. Виділив з усієї юрби декілька хлопців – одного, Миколу,  призначив бригадиром, за його організаторські здібності; іншого, Федька , відповідальним за матеріали. Матеріали були смішні, Призначення це трапилось уже на останньому етапі, коли «Ізбу» утеплювали. Утеплювали мохом, то Федько з декількома парубками збирали мох із скель та камінь понад річкою. Івана ж було призначено відповідальним за столярні роботи. Він робив двері і вікна, а потім і меблями зайнявся.
Та сталося таке, що один з Федькової команди при збиранні, зранив руку, а моху треба було багато, тому зголосилися збільшити команду збирачів, і Іван теж був серед  тих хто того ранку пішов збирати мох. Про втечу навіть не думалось, та вони й не відчували себе полоненими, просто знову потрапили на примусові роботи, от і виконували свою роботу старанно. Керівництво цінило їхню працю. Стало зрозумілим, що вони тут задля того щоб забезпечити роботу колонії загального режиму.
Іван збирав мох по скелі понад річкою,   його треба було зрізати стрічками, аби потім запхати в щілини, щоб північний вітер не студив хати.  Складали в кошики, які самі ж і сплели. Конвоїр для видимості ходив понад   річкою, спостерігав за збирачами. Іван відійшов трохи далі від інших. Тут ще ніхто не збирав, моху було багато, пухнастого, теплого. Хотілося прилягти на це тепло, відпочити. Іван присів, потім приліг, заплющив очі. Так мало було митей, коли він залишився сам. Так добре було тут лежати. Тепло, м’яко , любо і він почав молитися вголос. Сонце і зорі світили навіть під закритими повіками,  він роздивлявся ці світові плями, розглядав якісь дивні  образи, раптом потемніло. Коли відкрив очі, побачив старця. Саме так і тільки так можна було назвати дідуся, що схилився над ним. В білій домотканій сорочці, що вже протерлася на плечах і з ще білішою бородою, довгою, нижче поясу. Борода тріпотіла на вітрі, сиві кущасті брови  вигнулись запитально:
- Хто ти будеш?
- Іван.
- Хто ти Іван?
- …В’язень  з табору, остарбайтер, номер…
- Втік?
- Ні, мох збираю, для будівлі.
- А молишся чому?
- ???!!!  Ніхто , ніколи не питав мене чому я молюсь, напевне тому що вірую, отче!
- Чому ти назвав мене отцем?
- Бо мій загинув…

Холмогорки, листопад, наш час.
Ранок приніс сюрприз  у вигляді новенького мобільного телефону, з усіма наворотами, які тільки можливі у цьому шматочку пластика. Тут навіть можна було вставляти дві сім карти. Одна додавалася.
Телефон  разом зі сніданком принесла Свєта, мовчки жбурнула на тумбочку, та навіть її спина  заздрісно  кричала: «За що?», а вона молодець стрималась, нічого не сказала.
Я швидко вставила картку, набрала знайомий номер.
- Ало, мамо! Це я Даринка!
- Доню! Що сталося? Де ти пропала? Чи у родичів загостювалась? Чи може закохалась?
- Ой, мамо, все приїду розповім, зараз у мене все добре, за тобою сумую!
- Ну-ну донечко, ти вже велика розумниця! То все добре, жива-здорова? Гроші не вкрали? Перевір картку!
- Добре-добре! Ну все мамочко, бувай, зажди, а які тобі гостинці привезти?
- Які там гостинці, сама повертайся! Давай , цілую!
Я відключилась і лагідно подивилась на трубку, перевірила рахунок, пан Філозов не поскупився. Хотілося б зателефонувати Метью, чи послати меседж  з смайликами, сердечками та янголятками. Які дурниці! Та я навіть не знаю його номера. А хоч би й знала…
  Телефонувати Наталці теж часу не було, треба діяти. Швидко заковтнула кашу і булочку з маслом, кілька ковтків чаю, багато не можна, а то самі знаєте, що потім буває.  Одягнулася, ошатно розправила волосся, підхопила сумку і телефон, і  пішла. У кишені наготовані гроші на таксі, але навряд чи тут воно ходе. Прийдеться пішачка. Перші пункти – банкомат і салон мобільного зв’язку, а вже потім автостанція, там вже точно має бути якесь заваляще таксі.
Я потихеньку, і злодійкувато оглядаючись, вийшла з лікарні, зайшла за кут адміністративного приміщення, а там вже набавила ходи. І потрапила прямо у обійми Мета:
- Ти прийшла? Я тебе чекав!
- Послухай, зараз немає часу, тому бери мене під руку, і ми швидким кроком гуляємо звідси прямісінько у місто, зрозумів?
- Так, але лікар…
- Запитання потім, твої принаймні, мені потрібен банкомат віза , і салон, де продають мобільники, а ще краще міняють.
- Ходімо, тут недалеко, я покажу.
Мені стало трошки соромно, я знову використовую його, та ще й на гримала, ніби жінка на п’яного,  непутящого чоловіка.
- Навіщо ти чекав мене? Чому не поїхав додому? - запитала я уже лагідніше.
- Що дома? Сесія розпочнеться в січні, з роботи звільнили.
- Де ж ти тут мешкав, на що жив?
- Жив у однокурсника, підробляв в порту, вантажив…
- Ясно…А що потім Метью?
- А чому ти не запитуєш – а що зараз? А зараз я тебе люблю! І якщо ти теж, то потім все буде добре!
- Мій маленький , романтику!
- Мій великий, скептику!
- Ні, мій юний друже!
- Так, моя доросла…
Договорити він не встиг, бо я побачила банкомат, і рвонула чимдуж. Перевірила  баланс – все добре, зняла готівки на квитки та інші витрати. Телефонний магазин був за рогом. Я сміливо направилась до стійки менеджера. Його звали Василь Свєтлов , що було зазначено на табличці, що висіла на стіні біля столу.
- Добрий день! Допоможіть мені будь-ласка, мені зробили подарунок, мобільний телефон, але ця модель незручна, тут дуже заплутане меню, я не можу розібратись, чи не погодитесь обміняти на щось простіше?
- Покажіть !
- Ось, він навіть ще в коробці, я один раз з нього зателефонувала!
- Дорогий, Це ж подарунок, - менеджер Вася зиркнув на Метью, - Вам  не шкода?
- Це не подарунок, скоріше хабар, то ви міняєте?
- Про  доплату не може бути й мови, а так вибирайте будь-який з он тієї вітрини!
- І сім карту!
- Навіщо? У вас же є!
- Каприз! Давайте «Білайн – прості речі» і он той телефончик!
Задоволена своєю оперативністю та удачею я сподівалася і на подальші дива. Я не сумнівалася, що телефон, подарунок майора, нашпиговано  якимись пристроями, що дозволяли б мене контролювати, і раділа що мені вдалось позбавитись від «троянського коня». Виміняний телефон був братом мого розтрощеного, та ж модель і серія, лише кольором різнився.
- Ми можемо викликати таксі сюди? Чи потрібно кудись йти?
- Я не знаю,  я тут переважно пішки ходив, але таксі є, я бачив.
Я направилась до газетного кіоску, на якому ще не змінили вивіску «Союздрук» на якусь, яка б відповідала духу ринкової економіки.
- У вас є путівник по місту і якась місцева рекламна газета? А може Ви нам підкажете, як викликати таксі? – запитала я у літньої жіночки в рожевому мохеровому, пухнастому береті, яка вочевидь слідкувала за тенденціями моди, і виконувала основні  її правила, бо її сухі тонкі губи були нафарбовані помадою також дикого рожевого кольору.
- Ось путівник, ось газета, ось візитка таксиста , з вас п'ятнадцять карбованців!
Я розплатилася, подякувала  і швидко набрала номер вказаний на візитці, мені відповів чоловік, що відрекомендувався Артемом, він  уточнив адресу і пообіцяв бути за сім хвилин. Я повернулася до Мета:
- Ось бачиш, як добре все складається!
- Я нічого не бачу, крім твої хаотичних рухів, ти нічого не пояснюєш!
- Багато будеш знати, скоро зістаришся або «многие знания, умножают печали»! – весело відповіла я, в мені бурхала жага діяльності .
- А може я хочу зістаритись, щоб ти нарешті перестала боятись неіснуючих речей.
- Ще встигнеш, повір! А за статистикою кожен  другий чоловік після тридцяти п’яти страждає на кризу середнього віку, тому юначе не квапте події!
Він знову не встиг відповісти, бо біля нас загальмувала машина – уазик або як у нас кажуть бобик. Він  був трошки модернізований чи тюнингований, як зараз кажуть, але  на ньому не було жодних ознак таксі, тим не менш водій, який виглянув з вікна запитав:
- Це Ви таксі замовляли?
- А це Ви таксі?
- Вам машина потрібна? Чи треба щоб я розмалював її, і понаписував, що це таксі?
- То ви просто підробляєтесь таким чином?
- Яка Вам  різниця, Ви що з податкової?
- Ні, звичайно, мені спочатку потрібно за місто, а потім на станцію?
- Сідайте!
- Скільки це буде коштувати? – я подумала, що в Києві я орієнтуюсь і в цінах і в відстані, а тут ще гривні треба переводити в карбованці, щоб не заплутатись, але водій назвав доволі прийнятну суму.
- Куди їдемо?
- Днів з десять за містом загинув мій… друг, не впорався з керуванням  і злетів у річку, а я в цей час… була в лікарні, а сьогодні я від’їжджаю , хотіла попрощатися, побувати на цьому місці… на кладовище мені не можна , знаєте де це?
- Так, я зрозумів!
Ми доїхали досить швидко, а бобик не дуже й трусило, водій їхав впевнено, запитань не задавав, розмов не заводив, а ми з Метью теж мовчали, водій включив програвач, якийсь легкий блюз, окутував нас, мені здавалося , що це лише в мені вирує вогонь. І ось нарешті поворот і той злощасний  камінь, перев’язаний стрічкою і прикрашений квітами, як коровай на весіллі. Ми зупинилися, вийшли, я трошки постояла біля каменя, вдаючи скорботу, дивилася  сумно на річку, та перед очима виринало спочатку перекошене від люті, а потім перекошене від страху обличчя Никона. Нарешті я  попросила водія:
- Давайте проїдемо, трохи далі, там на разі є печера, ми деякий час…, - я важко добирала слова, - там зустрічались…
Ми проїхали і знов опинились біля підйому до скиту. Стежка заметена , та доведеться підніматись.

Поблизу селища Холмогорки , серпень, 1945 року
Тепер належало відновити барак для кримінальних. Стіни, двері, вікна, нари  збереглися. Треба було зробити дах і трохи утеплити барак. Роботи ще на місяць.  Тобто лише в вересні вони зможуть приступити до будівництва житла для себе. А його треба будувати з нуля. І зараз уже прохолодно спати,  якщо тобі не пощастить лягти ближче до вогнища.
Керівництво прийняло рішення, на підсобні роботи залучати кримінальних в’язнів, щоб пришвидшити ремонт. Холодало з кожним днем все дужче й дужче. Барак відремонтували за три тижні. Але в кінці виникла сварка, кримінальні побилися між собою, щось не поділили, постраждав один з остів, в якого відбирали сокиру, і серйозно поранили. Поранених відправляли до лазарету підводою, куди ніхто не знав.
Знову запросили Потапа, аби почати будувати новий барак для  поселенців, тобто для себе. Для сорока восьми остарбайтерів , які залишились. Будували швидко, злагоджено, відновили роботи бригад, працювали в дві зміни. Потап інколи відпускав Івана в скит до отця Сави. Вони здружилися, Іван знайшов поводиря у своїй сліпій вірі. Мудрий старець пояснював складні речі і вони ставали простими, після цих розмов Іван біг до бараку окрилений.
Однієї такої днини, на запитання Івана про ікони, Отець Сава пояснив:
- Необов’язково молитись на ікони, адже іконописець не бачив Божу матір, він просто видумав її образ. Або  зобразив свою маму чи кохану, але ж він не Ісус, а головний храм – це людина, створіння господнє.
- Отче, я давно хотів розказати, та не мав кому, я привіз з Германії ікону, але вона не проста, вона як тайник, подивитесь?
- Подивимось, але чому ти мені ввіряєш таємницю, яку так давно ховав? – і відвів погляд.
- Більше нема кому!
- Видно, вкотре нечистий мене перевіряє, цей раз з твоєю допомогою! – отець Сава тяжко підвівся, пішов до виходу з своєї келії.
Ця келія була видовбана в скелі, що височіла над берегом Двіни. Перед виходом була невелика тераса з якої відкривався чарівний краєвид. Зараз в серпні, коли північна осінь вже почала заявляти свої права, але літо ще не поступалось фарбами, особливо милувало око  і сині спокійні пасма річки, і дерева, що вже полум’яніли на тому  березі багрянцем, поміж зеленавих більш стійких своїх братів, і низькі кучеряві хмарки, що низько схилившись, заглядали у спокійну річкову гладь, мов молоді пустотливі дівчатка.
- Сидіти б тут, вирізати з чурбанців якісь дитячі  потішки, інколи піднімати погляд в небо і шукати між  усіх  хмар, хмаринку схожу то на собаку, то на корову, то на зірку, а то на зенітну установку… - думав Іван, стоячи біля отця Сави, що вийшов з келії, та й присів тут на поліно біля входу.
Та вже треба бігти до бараку, у них не хватало деревини, то тепер ходили до річки з баграми, виловлювали зрубані дерева, що сплавляли з вишніх вирубок. І хоч таку деревину, ще треба було сушити, та все одно будували барак з мокрої, розбухлої.
- Я прийду до Вас ще, коли  дядько  Потап відпустить, добре?
-    Приходь, і принось свою таємницю, і попостись перед цим, щоб сповідатися ! Відпущу тобі гріхи твої! Ат,  що я кажу, у вас і так там піст, мабуть м’яса, ще не бачили, як приїхали?
-   Не бачили, та краще без м’яса, та зате живі і скоро додому повернемося! Бувайте!
- Ходи з миром! Прости мя грішного! Скоро-скоро! – пробурчав наостанок старець.

Холмогорки, листопад, наш час.
Я подерлася ,  як гірська коза, по засніженим схилам. Колись я читала книгу «Там де козам роги правлять», назва мене  вразила і надовго
залишилась у пам’яті, там малося на увазі – тихе місце, глушина, так ось  на цих схилах точно було вправити роги не тільки деяким парнокопитним, але і іншим ссавцям, які рогами похвалитися не можуть. Було слизько, вітер глузливо свистів мені в спину, ніби ждав коли ж я впаду. І я б таки впала, бо іноді падаю і на рівному місці, але в останню мить мене притримав Метью. Він пішов за мною, а я так захопилась одиночним альпінізмом, що навіть не помітила, що він позаду страхує мене, або кажучи по-воєнному прикриває тили. В ту мить коли моя нога ковзнула, серце тьохнуло і зупинилось, а я стояла над прірвою на одній нозі, намагаючись імітувати гімнастичну позу «Ластівка», він встиг підскочити до мене і втримати.
- Дякую… нам треба далі, - видихнула я, і серце забилося знову вкінці кінців.
- Куди ми деремося?
- Тут залишилися мої речі! Треба забрати! –  важко кинула я  через плече.
- Коли ти тут їх встигла залишити?
- Знову забагато запитань… лю-бий!
Нарешті ми долізли, тут на терасі вітер просто оскаженів, він уже не посвистував, а ревів, розлючений нашим  вторгненням , він метався між гостряків скель і скаженів. Він певне чекав нас тут , бо намів кучугуру при вході в печеру, та я сміливо, як криголам «Ленін» зламала цю тонку й холодну перешкоду.  
В печері було затишно і тихо, я на мить завмерла, Метью  теж увійшов і нерішуче стояв біля входу. Я з теплом подумала:
- Як ангел-охоронець…
Я швидко знайшла свою брошку притисла її до грудей мов рідну, тим часом Метью збирав мій телефон.
- Ти головне сімку знайди! – сказала я і впевнено пішла до кутка з купою сіна, простягнула руки до тієї нори в якій світилися вогники в ту мою дивну ніч,  помацала, пошарила  там, але нічого не знайшла. Ті ж маніпуляції повторила з сусідніми дірками, і нарешті з однієї витягнула жерстяну круглу коробку. В таких раніше  продавали халву і льодяники з французькою назвою, як мені здавалось в дитинстві – монпансьє. Стерши пилюку з кришки, я зустрілась поглядом з очима дебільної червоної білки, значить це коробка з-під халви. Я хотіла відкрити, та на цей раз зустрілася з поглядом Матвія, він хотів щось запитати,   але не встиг, знову не встиг, десь внизу розривався клаксон бобика.
З гори ми скотилися швидко, пару разів упали, але коробка і брошка були сховані за пазуху. Вже зверху було видно, чому запанікував  наш водій. Звідси було добре видно дорогу, а тим паче машину, що неслася на високій швидкості, її заносило на поворотах, гальма пищали, з-під шин  виривалися   снігові хмари. Никонова доля водія нічому не навчила, ми встигли вскочити в салон нашого «таксі» на декілька митей раніше, ніж позашляховик пригальмував біля нас. Водій  мовчки рвонув з місця, але чомусь в протилежну сторону. Ми вчепилися в сидіння і тільки спостерігали за маневрами водіїв.
- Куди тепер?
- В ідеалі – до Києва! Але було б добре хоча б до аеропорту!
- Значить в Талаги, в  Архангельськ!
- Так, а в нас вийде?
-Я добре знаю всі тутешні дороги!
- А той що нас переслідує?
- Це у Вас запитати повинен! І взагалі, що це все значить?
- Даша! – вступив у розмову Матвій, - я нічого не розумію…
- Я – теж! Дивіться на дорогу, це просто якийсь божевільний!
- Ціна, якщо ми доїдемо, подвоюється, або ні, потроюється!
- Згода, згода!
Ми їхали лісом, пірнали у якісь переліски, потім їхали дном якогось яру. Машина ковзала по льоду. Наш переслідувач  трохи відстав, а потім і зовсім зник за черговим поворотом. Артем поїхав спокійніше, але швидкості не збавляв.
- Болото! Певне таки вскочив колесом у якусь ополонку, -  пояснив наш   водій, - треба вибиратись на трасу, за три години будемо в аеропорті.
Незабаром ми виїхали якимись путівцями на трасу. Матвій трохи заспокоївся, вже не оглядався раз по раз у заднє скло, а потім і зовсім задрімав. Сутеніло. Я перемістилась з зони огляду водійського дзеркала, і витягла коробочку з-під халви. Протерта  морда білки хитро дивилася на мене. Я рішуче відкрила коробку, відгорнула ганчірку, що була під коробкою, і завмерла. З коробки сяйнув дорогоцінним камінням доволі здоровий  православний хрест, навколо був викладений ланцюг, частково теж оздоблений камінням, мабуть рубінами. Багато камінців з ланцюга було вже  витягнуто.  Я просиділа над ними довго, задивилась, задумалась. Мерехтінням камінців можна насолоджуватись довго, я через силу вернула на місце і ганчірку, і кришку з червоною білкою.
- Ось воно, заради чого я приїхала сюди! – думала я ховаючи коробку знов туди, звідки я її витягла. Тепер зберегти б голову цілою, як кажуть – або груди в хрестах, або щось там в кущах.
- Скоро  будемо на місці, - проінформував Артем, - я висаджу вас не доїжджаючи аеропорту , доберетесь автобусом – багаж у вас невеликий, готуйте гроші – і думайте як Ви купите квиток. Вас напевне тут уже чекають.
- Ви думаєте…- збентежено  почала я, - ми тут не в безпеці?
- Не меліть дурниць! Думайте головою!
- Даринко, - Метью вже прокинувся, - у мене є план.
- Добре, а то мені нічого на думку не спадає!
Ми зупинилися. Я витягнула гроші з гаманця, розплатилася з Артемом , подякувала, Матвій потиснув йому руку, він щось саркастично гмикнув. Ми вирішили дійти  до аеропорту пішки. Світилися неонові літери – TALAGI, в нашу сторону дивилась англійська варіація назви аеропорту, що виглядала навіть шляхетно, чого не скажеш про російську версію. Ми брели по узбіччю , загрібаючи ногами сніг. Було зовсім недалеко. Я розуміла, що квитка мені не взяти. Якщо навіть і візьму, то сісти на літак не дадуть. Вся  міліція вже попереджена, може не варто сюди й показуватись. У якомусь детективі я читала, що герой втікаючи взяв білети на всі напрямки, щоб заплутати сліди, та я таких витрат не потягну, максимум два квитки.
- І який  у тебе план? – запитала я в Метью.

Поблизу селища Холмогорки , вересень, 1945 року
- Ізиді, бісова спокуса! – повторював отець Сава, відсовуючи  від себе ікону, що приніс з собою Іван.
- Ну, що Ви отче, ця ікона рятувала мене, привела з полону сюди, на неї чи вірніше на хрест, чи на камінці з хреста, я покладаю всі свої подальші сподівання. Я продам їх і куплю собі все в господарство, вилікую маму, вивчу сестер, а Ви: «ізиді, ізиді…» - розчаровано промовив Іван.
- Молодий ти ще отроче, і сміливий! Не хитрий, не лукавий – приніс скарби і чужому діду тичеш,  а ну як я тебе камінцем по голові, з кручі в річку, а скарб собі, га? Що ти знаєш про мене?
- Що ви ніколи цього не зробите!
- Я каторжник, волоцюга, що роками прикривався божим іменем, - закривши обличчя руками, змучено вигукнув старий.
- Все це слова, а я зрадник, запроданець, але ми знаємо, що ми такі, - ці слова сказав немов не юнак, а  людина , що прожила ціле  життя.
- Ну і що тепер, ти показав, я побачив? – запитав отець Сава.
- Допоможіть сховати, а ще продати один камінець на пробу.
- Спробую, та якщо дізнаються, що продаю я, то і мене порішать, і скарб заберуть.
- Треба все обдумати. Ми вже барак добудовуємо, і нас відпускають на вільне поселення, тобто конвою не буде, але й документів не видадуть. Взимку будемо працювати на вирубці, там і платитимуть, правда зарплатню видадуть разом з документами, і годуватимуть, і навіть одягнуть в тепле. Але я вже зараз в цих обносках мерзну, а мені захворіти не можна, хоч би чоботи теплі чи валянки десь дістати.
Казенна роба зовсім на Іванові обірвалась, а німецький костюмчик вкрали ще в потязі, на ногах лапті, що їх сплів Потап всім своїм будівельникам-остарбайтерам. На баланді та лісових ягодах Іван схуд, та тяжка праця витягла  вгору хлопця . Чуб ще не зовсім відріс, після останнього бриття наголо в львівській лазні, та зі схудлого обличчя чорні очі дивилися  весело і привітно , не зважаючи ні на що.
Тепер сам бувало заводив якоїсь пісні і не змовкав навіть тоді,  коли його ніхто не підтримував. Барак добудували в рекордні терміни. Потап працював на рівні з своїми підопічними. Вони побудували свою коробку, бо домівкою назвати ці сирі стіни, тонку стелю, грубі нари, столи і стільці – назвати просто язик не повертався.
У кінці вересня їх відвідав нормувальник з сусідньої вирубки, розповів про умови праці, про зарплатню. Все було досить пристойно. Вони  щоправда не знали що  можна купити на ці гроші  . До війни вони були ще дітьми і грошей взагалі не бачили, війну провели в Германії і ось там вони добре орієнтувались в цінах, що і за скільки можна купити, а тут вони навіть ще не знали на що витратять ці гроші. Більшість вирішила, що купить собі пальта з каракулевим коміром. Хтось один бовкнув, а інші повторили. Отак!
Вони  знову утепляли стіни, заготовлювали дрова, а ввечері складали сушняк для отоплювання біля бараку, тим самим утеплюючи додатково стіни. Грубки і печі вимурував Потап. Вже зараз почали топити, і щоб нагрітись, і щоб висушувати сирі стіни.
Працювали дружно, ніби та комуна, що про неї так часто розмовляли батьки у дитинстві, приходячи з зборів.
А одного вечора дочекались гостей. Прибігли розлючені дідки з села з дринами і конвоїри з гвинтівками, що частково стримувало гнів  першої половини групи. Але кричали і погрожували голосно, гатили дринами по стінам бараку:
-   Выходите, мы вам ребра пересчитаем, ишь че удумали, девок наших портить, совести у вас нету, дык хоть бы страх поимели!
- Давай, давай хохлы вылазь из норы!
- Наглцы!
Дехто, а саме Федько і його бригада, швидко зрозуміли в чім справа. Вони вже декілька разів бігали на вечорниці до села. А за браком парубків, як об’єктів для залицянь, місцеві дівчата  з радістю приймали  увагу сильних, вродливих, дотепних остарбайтерів. І видно котрась доприймалась!  Конфлікт вдалось залагодити традиційним робом -  пообіцяти одружитись. Дідки забрали горе-нареченого, повели свататись та запивати мирову.

Архангельськ, листопад, наш час.
- План простий, підкупимо когось, хабарі беруть усі, та й купимо квиток, а той хто продасть квиток той і допоможе пройти всі інші процедури! – повідав мені Метью.
- Дитяча наївність! – сказала я тихо, щоб він не почув, добре що у темряві він не бачив виразу мого обличчя.
Ми зайшли до приміщення аеропорту, що був видно нещодавно відремонтований. Я спочатку відвідала дамську кімнату, але повністю привести себе до ладу не змогла. Я маю на увазі зачіску, бо вкладати волосся довелось у кабінці туалету, тримаючи однією рукою маленьке люстерко. Останній простір кімнати був зайнятий дівулями-танцівницями. Вони зайняли всі дивани, попричіплялись до великих дзеркал і покидати приміщення не збирались. Курили і щебетали, проскакував український і польський говірок. Марно махаючи щіткою, я дізналася , що колектив повертається з гастролей, грали в мюзиклі, вірніше кордибалетили, халтурили з якимись відомими акторами. А зараз летять додому. Я зло стисла гребінець, голова не помита, нічого не виходить. Але наступна фраза привела мене майже в ейфорію, подарувала надію:
- Цього Алекса не зрозумієш, то починає загравати, і віриш ніби перед тобою чоловік, а подивишся уважніше гомик гомиком, - просторікувала одна з дівчат, котра я не бачила.
- Що знову тебе відшив? – запитали одночасно декілька її коліжанок  і голосно розсміялися.
- Алекс, Алекс, - проспівала я тихо, кинула і гребінець, і люстерко в сумку  і почала шукати  в тій же такі сумці візитку Алекса, травесті актора.
В моїй сумці було куча непотребу, але  візитка знайшлась легко, може тому що ще мить назад вона була для мене таким же непотребом як і все інше, а тепер стала квитком додому, а значить квитком у щасливе майбутнє. Телефон уже був у руці, але розмовляти з кабінки туалету, погодьтесь не комільфо. Я зібралась гордо розпрямила плечі, втягнула живіт і пішла скрізь натовп танцівниць шукати затишне місце, звідки я могла б спокійно порозмовляти з Алексом. Я чомусь зараз згадала, як мене зачепила афіша на одному з перехресть, аж тепер я зрозуміла, що там був Алекс.  Я стала в куточку і набрала номер з візитки:
- Слухаю!
- Вас турбує Дарина Світанко, ми з Вами познайомились в літаку, мені потрібна Ваша допомога!
- Завжди радий допомогти милій панянці!
- Давайте зустрінемось!
- Давайте! В якому місці світу Ви призначите мені побачення? Давайте в кав’ярні, що навпроти  собору Сан-Марко, що як я думаю Вам відомо в Венеції! Чи маєте якісь інші варіанти?
- Не блазнюйте,  я просто помру без Вашої допомоги! – чи мій голос, чи інтонація змусили мого співрозмовника запитати вже серйозно:
-Де Ви? І що трапилось?
- Я в Архангельську, і вилетіти звідси не зможу, за мною полює міліція, і ще мені треба вивезти одну річ, мою річ.
- Добре підходьте в бар на другому поверсі, чекаю!
Я по-перше знайшла Метью. Він уже зателефонував мамі, а в неї виявляється з давніх, ще дефіцитних часів залишилась тут знайома. Я коротко пояснила Мету свій план, і подякувала, бо знайома нам може пригодитись. Виклала версію, яку ми повинні підтримувати.
- Я костюмер трупи, яка відстала від колективу і мені треба добути квиток на цей же рейс, за будь-яку ціну, а тепер я пішла до Алекса, а ти тримай мене в курсі.
І я побігла шукати бар. Алекс  мене вже чекав, він був у такому ж яскравому прикиді, як і у день нашого знайомства і також знову випромінював неймовірний аромат:
- Хай! Розповідай! – коротко кинув він мені.
-    Привіт! Я приїхала сюди, щоб забрати свій спадок про який мені написала бабуся, але знайшлись ще претенденти, один загинув, залишився міліціонер і його дружина. На даний  час я думаю він виборсується з боліт, але ж напевне попередив своїх, вони мене не пропустять . Але можна спробувати у пройти як учасниця вашого колективу, тут є жінка, яка може допомогти з квитком.
- Я згоден, давай спробуємо, я буду твоїм лицарем у блискучих шатах! Постривай, а спадок, та річ яку тобі треба вивезти, що це?
-  Зараз! – і я не вагаючись витягнула з коробки і надягла йому на шию хрест.
Що лукавити, хрест серед блискіток і камінців, у надрах парчевого піджака просто губився, виглядав дешевою біжутерією аренбі-співака. Крупні камені, подекуди виколупані з ланцюга, ніби самі кричали -  підробка! Саме цього мені було й треба.
Я зателефонувала Матвію:
- Де ти зараз? Ти розмовляв щодо квитка?
- Так! Все добре,  підходь до четвертого віконечка кас, а краще аби це зробив адміністратор ансамблю, ціна двійний тариф! Я чекаю тебе там!
- Ось гроші на квиток, його треба забрати у четвертому віконці, - сказала я протягуючи банкноти Алексу.
- Панянка хоче образити свого лицаря? Лицарі з панянок грошей за допомогу не беруть! Ходімо!
І ми поспішили до кас,  де успішно взяли квиток до Києва. Дівчина, що продавала квиток, ні краплі не хвилювалась, хоча брала хабар, робила це з азіатською спокійністю. Цей настрій передався і мені, все ще може бути добре! Треба тільки сісти на літак! До години ікс залишилося вісімдесят хвилин.
Прийшов час для розмови з Метью, який до речі ще досі не відійшов від шоку після спілкування з Алексом. Ми вмостились у тому ж барі, за тим же столиком, де я зустрічалася з Алексом, який на той час делікатно перемістився за стійку бару, подалі від нас. Я дивилася у  темні очі мого Метью, і спочатку не могла промовити і слова. Що мені сказати? Я так і не повірила у можливість стосунків, можливість подолання фатальної вікової різниці. Я не могла прийняти для себе позицію молодості – жити сьогоденням, чи  значить це, що я вже не молода, раз задумуюсь про майбутнє: про той день, коли цей хлопчик, дивлячись у слід молоденькій студентці, пожалкує що зв’язався зі мною. Про що зараз думає він, коли дивиться на мене? Я витягла з сумки блокнот, почала писати свою адресу у Києві.
- Ось моя адреса, мій телефон ти знаєш , дзвони  мені хоч інколи, і звичайно приїзди навесні у Київ, я покажу тобі багато цікавих місць, якщо звичайно до весни нічого не зміниться у твоїх, у твоєму… у тобі … і в мені.
- Добре, я дзвонитиму, я чекатиму твоєї весни, - він підтягнув разом з папірцем мою руку, довго дивився на неї, а я крізь сльози дивилася на його схилену голову, він похапцем перевернув мою руку, поцілував зап'ясток, і схопився на ноги, - я піду, мені вже час, прощавай, чи до побачення!
- Почекай! – я теж підхопилась, мені хотілось обійняти його, пестити і цілувати.
- Не чіпай мене, ми попрощались! – він відвернувся, ховав злі сльози, мій маленький хлопчик, я опустила простягнуті руки. До нас підійшов Алекс:
- Таксі замовлене, чекає внизу, ходімо, я проводжу! – підштовхнув він Матвія до виходу, і той пішов, і не разу не обернувся.
Я впала на стілець, від напруження цієї доби, хотілось плакати, знову заболіли ребра, але сліз не було, лише сильно пекли очі і … вуха, вухо.
- Пасажир відправлений за місцем проживання, мем! Лицар Алекс до ваших послуг, а також  бокальчик коньяку, і давай збирайся  -  при посадці ти повинна бути у юрмі кордебалеток,   і ще до того ж весело щебетати!
- У нього ж грошей на таксі немає!
- Заспокойся, пакет «Лицар» включає в себе відправку малолітніх коханців - ланселотів додому за кошти лицаря!
- Не знущайся! – я пригубила коньяку, смак був терпкий, але приємний.
- Не рюмсай! Рюмсати будеш у себе в квартирі, дивлячись на каштан!
- Звідки ти про каштан знаєш? – і перехилила весь коньяк у себе.
- У Києві скрізь каштани!
- Неправда! Не скрізь! Ти…- закінчити я не встигла, бо Алекс несподівано, але дуже міцно поцілував мене в губи, я сторопіла від несподіванки.
- Ти мені тикаєш, на брудершафт ми випили ще в літаку, а поцілуватись не встигли, борг платежем красний,  ходімо, посадка скоро!  
Все пройшло добре, я пройшла митницю, ніхто не зупинив мене, ніхто не зацікавився хрестом, що висів на Алексовій шиї. Може я все собі придумала! Ми опинилися в літаку, я заплющила очі, і заснула , незважаючи ні на що. Щось цвірінькали дівулі, їм вторив Алекс, стюардеси щось розповідали, розносили, пропонували, а мені байдуже – я повертаюсь додому.

Селище  Холмогорки , жовтень, 1946 року
Нюра клопоталась біля плити, готувала вечерю для всієї сім ї, мати слабувала, дівчата побігли до Маняші Дуракової , у неї брат вернувся з армії, Санько порався по господарству. Іван повернувся з вирубок раніше, вони вже другу неділю, як розписалися з Нюрою в сільраді, і тепер Іван жив тут. Після не дуже довгих клопотань йому видали документи і дозволили взяти шлюб. Його Нюрочка така рукодільниця, сплела собі на весілля неземної краси  мереживний комірець і фату, і була такою гарною, як весняна квіточка. І шиє вона добре, подарувала йому сорочку, треба б було купити їй  швейну машинку. Задивився на свою молоду дружиноньку, жартома називав її Анна Іванівна, а про себе завжди – Нюрочка:
- Допомогти тобі щось?
- Ні, я вже  впоралась, мий руки і сідай їсти, а ще погукай Санька!
- Зараз! – тихе щастя хлюпалось в його очах , затоплювало теплою хвилею серце, він мав справжнє багатство, справжнє щастя.
Вийшов з сіней в двір:
- Саня! Ходи їсти!
- Давайте без мене, мені ще тут довго треба!
- Допомогти?
- Та ні, я сам!
       Вони сіли їсти вдвох, його жіночка, його ладо, крутилася біля нього. То подавала йому сіль, то дорізала хліб, то доливала чай, а він раз по раз прикладав руку то до серця, то до очей – не вірилось у щастя.
Отець Сава  допоміг продати третій камінець з ланцюга, старі зв’язки допомогли, але  відверті теплі розмови закінчились, ця таємниця ніби зруйнувала дружбу і ту родинність, яка раніше між ними виникла. Між тим вони дійсно стали родиною, адже отець Сава був рідним дядечком Нюри. Вони до речі частенько зустрічались біля його келії.
А після сільради він обвінчав їх у своїй келії, поєднав їх не тільки перед людьми, а й перед Богом, але то було останнє  життєве тепло, яке він направив на молодих. Після того почав хиріти, взяв з далекого села, що мало свою підпільну старовірську громаду, хлопчика-сироту, далекого родича, зробив його послушником, щоб було кому передати скит.
На виручені від продажу рубіну, кошти справили одяг молодятам, та й усій сім ї. Поповнили їстівні запаси, ще й залишилось. Про скарб знала лише теща, Нюрі він сказав, що отримує зарплатню, а ще трохи привіз з Німеччини , хоча на справді  у нього не було не копійки, лише виторг з камінців. Після покупок він віддав весь залишок Нюрі , а вона добра душа накупила відрізів тканини на плаття його сестрам. Вона вже готувалась до від’їзду на Україну. До виїзду залишалось трохи більше, ніж півроку. Іван за цей час вже тричі написав  додому – заспокоїв рідних, та і їх доля берегла , правда дівчатка розійшлися по родичам, по-бездітним тіткам і бабусям, бо мати все-таки хворіла, з нею залишилась одна, найстарша -   Катерина, та всі ж живі, а він їх збере, як приїде.
Треба було вирішити, як везтимуть вони свій скарб на Україну. Перед Іваном поставало питання чи розповідати все дружині. На вирубці він постійно думав про це, а вона ніби відчувала його думки, ввечері дивилась на нього злякано , здивовано і питально одночасно. Хотів спершу поговорити з отцем Савою, та той відгородився стіною мовчання.  Залишалося порадитись з тещею. Вона вислухала уважно.
- Я сама розмови цієї чекала, бачила що тривожить тебе щось, синку, думала над цим.
- І що, що мені робити, Федоро Михайлівно, як вчинити? Боюсь Нюру в це втягувати, як десь щось, а вона й не знає нічого, тоді й не буде їй нічого, а так скажуть  -   спільниця!  
- Я думаю все лишити треба тут, тебе перевірятимуть на місці, продавати кому ти не знаєш – попадешся. А тут вже все перевірено, та й заховано тут надійно. Частіше навідуватиметесь до мене, а то віддаю доньку, хтозна куди і не побачу більше. А Нюрі і справді не кажи нічого, менше знає – краще спить.
- Отець Сава нездужає, а як воно тоді буде?
- З божою поміччю, синку…
    
Київ ,Україна, квітень , наш час
Ми домовились зустрітися в сквері, неподалік мого будинку, йти у кафе чи бар категорично не хотілось. Хотілось  ніжитись у цих перших сонячних променях , хотілося щоб швидше тіло позолотіло від засмаги – до соляріїв щось ніяк не могла наважитись, та й шкіра з великою кількістю родинок обіцяла скоріше щастя, але не користь від штучної засмаги. А щодо щастя чи вірніше удачі  , то вона ходила тепер поруч зі мною. Коли нічого поганого зі мною не сталося по дорозі  з Росії, я просто подумала – ну і добре; коли поповнюючи їстівні запаси, після приїзду і розплачуючись на касі за придбані харчі, до мене підбігла когорта менеджерів в купі з журналістами і мене оголосили мільйонним покупцем та вручили сертифікат на  двадцяти п’яти відсоткову знижку в цьому маркеті, я подумала – повезло;  коли моя сусідка, яка захоплюється ювелірним антикваріатом, і вже давно подивлялась на мою  улюблену брошку, порадила мені ювеліра, який і допоміг мені продати елизаветинський  хрест за дуже велику суму, правда в приватну колекцію, я подумала – доля на моєму боці, і добре , що вона не повертається до мене спиною; коли лікар сповістив мене про велику ймовірність успішної операції, я подумала – нарешті біла смуга. Про приємні дрібнички, які прикрасили моє життя й говорити годі – розквітнув кактус, який мені подарували в  дванадцять років, сторонній, але досить привабливий,  чоловік на вулиці купив букетик конвалій і подарував мені, в метро пропустили вперед, кава смачна,  сонце світить. Життя прекрасне!
У сквері нещодавно обновили лавки і ліхтарі турботами нашого комічного чи космічного мера, і було приємно сидіти на нових полакованих дощечках, дивитись на  зелені, ще клейкі, тоненькі листочки. До речі в новому костюмі, в нових туфлях, та що там в новій шикарній білизні і в дорогих шовкових панчохах , погладжуючи гладенькими, наманікюреними пальчиками м’яку шкіру нової сумки. Все дібрано в один тон, в один колір – шикарний колір  шоколаду. Люблю цей колір!
Я нещодавно вийшла з лікарні, де пройшла тести на сумісність з трансплантатом  донора ( допомогли таки мені мої щурики) , а також курс підготовки, курс лікування,  курс вітамінізації, курс очистки від прийнятих силоміць шкідливих психотропних препаратів,  ще бозна-які курси , дорогі, але тепер мені це по кишені.
І ось тепер я прийшла    на цю зустріч трошки раніше, щоб полюбуватись сонечком і собою, такою гарною, такою впевненою, забезпеченою врешті-решт. Мій візаві прийшов на зустріч теж трошки раніше, галантно поцілував руку, ковзнув пристрасним поглядом  по  викоту декольте.
- Ваш лицар біля ваших ніг, моя  діамантова пані!
- Привіт, Алекс! – сказала я, уже вкотре  відзначаючи, що мені подобається мій лицар, після того як він змінив свої блискучі обладунки на англійський класичний  брендовий одяг. Мені імпонує як він говорить, як поводиться, як дивиться на мене. Я любила вислуховувати його монологи, я була вдячним слухачем, дотепним співрозмовником, але не претендувала ні на що більше.  Жаль ми зустрічались рідко - гастролі, богемне життя.
- Здорова будь, моя панночка! Грієшся, маніжиш  своє ніжне личко на сонечку?
- Так приємно тут, еге ж?
- Та ти вже тут нагрілася, як кішечка, так і хочеться тебе погладити!
- Та ти ж не котик, і вже не березень!
- Я ще той котик, і мені байдуже який місяць хоч жовтень, хоч січень!
- Хвалько! Та я тобі вірю, навколо тебе такі кицьки, що … ого-го! Так, мій коханчику?
- Не так , моя любонько, не так моя звабонько!
- О, ці ваші польські, шляхтицькі   штучки! Хочете мати все чого сягає ваш орлиний зір?
- Чи маєте щось проти, моя рибонько злота?
- Алекс, мені приємно, що ти фліртуєш зі мною, розминаєш на мені свої пазурці, але ми відхилюємося  кудись, а я хотіла спитати твоєї поради, мені телеграма прийшла, ось почитай!
- «Зустрічай  27.04, з Сашей № поїзда 9476, прибуття в 6.30, Матвій», Ланселот телеграфує?
- Так, Метью, не знаю, що  думати, ще й з якимсь другом, що скажеш?
- А що казати, розкривай горниці, накривай столи, наливай повні чаші, і  посміхайся, моя зірочка, чи  ти не рада? Чи це не ти в аеропорті  кидалася  на мене яко левиця, як я посмів косо подивитись на Ланселота?  Що тобі мої слова?
- Ми ж друзі! Я ж мамі не скажу, а Наташа поїхала…
- Друзі! Просто прекрасно, я в захваті! Я чекав цього все своє життя! Зустріти жінку, яка… яка захоче бути моїм  другом!
Він піднявся і пішов, я підскочила, замахала руками, але сказати нічого не змогла, спазм здавив горло, а він не обернувся, не побачив.
Двадцять сьомого я о шостій ранку була на вокзалі, поїзд повинен прибути без затримок – повідомили мені в довідковій, я сіла у залі очікування і очікувала, між тим намагалась якось змоделювати ситуацію. Зараз я зустріну аж двох хлопців, одного я не знаю, інший, інший, я навіть висловити не можу.
Що я зараз скажу? Що він скаже? Він телефонував мені  кілька разів, але про почуття ні слова, навпаки ми кілька разів говорили про дружбу, ох ця дружба! Що ж тоді сталося з нами у руїнах фортеці Пур-Наволок, щось важливе, чого ми не змогли зрозуміти і зберегти, чи просто мару, оману напустили на нас русалки з глибин Двіни.
Вчора зателефонувала Алексу, але він слухавки не підняв і аська була неактивна, писати листа на електрону адресу я не стала – певне знову зайнятий, а з своїм Ланселотом, тьфу,  Матвієм сама розберусь! Приїде чи приїдуть поводитимусь  гостинно, з одного боку це й добре що їх буде двоє, менше часу на відверті чи небажані розмови. Але навіщо він взяв друга, похизуватись хотів, дивись мовляв яку я тітку охмурив? Ні, це вже занадто! Та цього не може бути!
Піду пройдусь по перону, а думати буду про Алекса, про наші дивні стосунки. Вчора , коли він не підняв трубку, я відчула розчарування, хотілось почути його голос і чомусь згадався наш відстрочений поцілунок в  аеропорті, більше він не дозволяв собі ніяких  вольностей.  А їх уже хотілось.
-  А девочка созрела, - гучно проспівала Земфіра з відчиненого вікна таксі, що під’їхало на стоянку.  

С.Камінне, Україна, липень 1947 року
- А місця тут і справді гарні, а люди різні – є добрі, а є і злі, так як і скрізь, - думала Нюра, сидячі на кучі клумаків у дворі Іванової домівки, притискаючи до грудей, чи вірніше до вже досить великого живота фанерний чемоданчик з усім самим найдорожчим, що привезла з дому. У чемоданчику лежала ікона, невеличка, старовинної вигівської роботи, що мала таємницю, нею благословив    їх у путь отець Сава, а також подарував племяші гарну брошку, такою шаль красиво заколювати, теж напевне з Вига.  Санько наробив для неї бус, сестри пошили декілька сорочечок для маленького і ще ляльку , щоб накривати самовар, гарну таку, а самовара тут напевне немає.
- Нюро, ходи сюди, що ти там сидиш, як не рідна!
- Іду! – відказала, важко підіймаючись, дорогу перенесла легко , а тут чи злякалась, чи вже втома брала своє.
- Мамо, це моя дружина, Анна Іванівна, благословіть! – з порогу почав Іван .
- Благословляю! Живіть в злагоді! Жаль батько не дожив! – і в сльози.
- А де Катя , де сестри? Всіх зібрати треба!
- Катя пішла вже за Ніною, а  потім заберуть Таню, Галю і Марусю, до вечора всі тут будуть.
- Це добре! Навіть не знаю, вони певне і не впізнають мене! Та все налагодиться! В мені все аж співає від радості, мамо, піду пройдусь селом, а Ви з Нюрою поговоріть познайомтесь!
- Біжи синку! – і посміхнулась, як в дитинстві, - а ми щось їсти наладнаємо, так, невісточко?
Ввечері і справді зібрались усі: і сестри, і сусіди, і куми, і родичі якісь далекі, лиш вона тут була чужа – чужина. Важко перевалюючись, качечкою, ходила від кабиці до столу, раз по раз натикаючись на цікаві погляди, потім перемивала посуд, а вони все говорили і говорили, запитували і запитували, а потім заспівали своєї, української жалібної, а вона стояла під вишнею, вишень – соковитих, червоних вона за день наїлася, а рука все одно тягнулася за ще однією, і гірко плакала.
Дні за днями текли швидко. Іван влаштувався в МТС, працював з ранку до ночі, старші – Катя і Ніна поїхали в місто навчатись, приїздили на вихідні, менших тепер доглядала Нюра і своє носила під серцем. Матір положили в лікарню, вона потихеньку поправлялась.
Нюра з привезених відрізів  пошила всім дівчатам плаття, усіх обміряла, потім покроїла, а шити ходила до сусідки через три хати, старої Купелихи. Тільки з нею і приятелювала молоденька кацапка Нюра, як про неї казали в селі. Плаття всі були різні, хоч тканина одна, та в тої комірець мереживний, а в іншої рукавця ліхтариком. Всім сподобалось, дякували щиро.
Дитинка мала народитись  в листопаді, по вечорам готувала придане, багато треба, бо вже холодно буде.  
Почали прибирати городину, дивувало і різноманіття овочів і фруктів, та й те як їх зберігати – солити, квасити. Вперше скуштувала кавун і диню, не могли відтягнути, думала лопне.
Купалася вечорами в чоловіковій любові і увазі, він приходячи пізно  ввечері, не лінувався допомогти, як щось просили, а вже перед спанням наливав води у здорову миску і обмивав Нюрі ноги, бо вже тій важко було нахилятись. Вихідний був один – два рази  в місяць, та він встигав підправити, підремонтувати обійстя, готувався до зими, але як десь по селу казали , що продається хата, то обов’язково вибирав хвильку , щоб побігти подивитись. Він щасливо вернувся в своє життя, залишивши позаду страх і біль,  живі очі мертвих друзів іноді снились йому, та все лиш сон, а життя ось воно б’є ніжкою у Нюриному лоні. Життя!

Київ ,Україна, квітень , наш час
Крокуючи по перону, пару разів пройшла мимо ятки з канцтоварами ,  аж потім майнуло, повернулася, купила фіолетовий маркер і папір. На колінах, уже в останню хвилину, криво написала – Метью Соколов, і продублювала російською і англійською мовами.
В двадцять вісім хвилин по шостій  я вже була у кінці платформи, підняла свій транспарант, причепила посмішку, з надією вдивляючись у потяг , що наближався якось аж занадто повільно. Нарешті зупинився, провідники почали відкривати двері, протирати поручні.
- У Вашій вигадливості пані, годі й сумніватись! Кривішого напису я ще не бачив! Що це за табличка?
- Це не табличка, а транспарант на демонстрації дружби між братніми народами! Ви  теж прибули підтримувати і укріпляти дружні стосунки?
- Пані, між Ланселотом і леді  Гвінервою  було кохання, чисте , благородне, але ніяк не дружба!
- Алекс, ці паралелі зайві, я вдячна, що ти прийшов, я дуже хотіла аби ти був поруч…
- Я власне тут аби подивитись на твою реакцію, коли ти  побачиш Сашу!
- А он і Мет, ходімо , назустріч, що ти там говорив про Сашу ?
- Ходімо, ходімо – а ось і вони!
Я навіть не буду описувати, що я відчула, на жаль проаналізувати свої почуття я не можу й досі – Сашею виявилась юна  дівчина, висока і струнка блондинка. Ми поздоровкались , познайомились, але поводились всі досить скуто, крім Алекса звичайно. Він сипав жартами, і Матвій здається був цьому радий, на Сашу я намагалась не дивитись.
Ми розсталися на стоянці таксі, домовилися зустрітися ввечері, у якомусь затишному кафе. Алекс картинно вклонився, послав нам повітряні поцілунки і пішов, навіть не провівши мене, тобто нас до квартири. Ми залишились наодинці, тобто таке собі тріо.
Вдома, поки гості приймали душ і снідали, фліртували і жартували, я відчувала себе реально третьою зайвою. Тому залишивши їх відпочивати з дороги, вигадавши собі негайну справу, я подалася геть з квартири, залишаючи закоханих наодинці з їхнім щастям.
Я сіла в своєму  улюбленому сквері подумати, що з це означає для мене, що означає для мене Матвій + Саша? Це означає , що Дарина безмежно вільна, одинока і … щаслива!  Вільна від ілюзій, мрій і обмежень, і пересторог! Я  схопила  трубку мобільника:
- Ти знав?
-Так, я іноді вмію вчасно скористуватись Інтернетом , - відповів мені Алекс на тому кінці.
- І що там висвітлювався візит Матвія з Олександрою до мене?
- Я просто зайшов на однокласники, і знайшов Ланселота, а він зрадів, і виложив мені  свою історію про шалене кохання, що накрило його з головою, до речі дівчинка дуже ревнива, тому для неї ти просто вдячна клієнтка, що запросила гіда, що врятував її з лабети  аферистів тире псевдо науковців. Тому веди себе відповідно!
- Але чому ти не розповів мені про це раніше?
- Просто не міг відмовити собі в задоволенні спостерігати за тобою!
- Що ж вітаю, з вдало проведеним експериментом ! – сказала я і натиснула кнопку відбою.
За пару годин я заспокоєна  повернулась у квартиру, мої гості зголосились сьогодні відвідати Лавру. Ми зібралися, викликали таксі і поїхали. Екскурсії  моїм молодятам були не потрібні, вони були повністю захоплені собою, тому я потихеньку відстала від них і пішла по знайомих місцях сама, коли нагуляються зателефонують.
Ходячи Лаврою, відчуваю завжди неймовірний спокій. От і зараз, я зрозуміла, що все добре, все стає на свої місця. Біля однієї з ніш  я зупинилась, невже всі ці переживання , так позначились на мені  що в мене знов почались  галюцинації. Я знов побачила міріади вогників, як у старовірському холмогорківському  скиті. Вони м’яко  блимали, а потім з’єдналися у один , який вражав своєю яскравістю, я завмерла і примружила очі, повз мене спокійно пройшла група туристів на чолі з екскурсоводом, що механічно повідомив:
- Десь у цих стінах сховано великий скарб, у золотих червінцях, пожертва від купців, на побудову нової дзвіниці… що був схований у часи…
- Отак! – тихо промовила я собі і потупцювала до  виходу

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 31-07-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.69228911399841 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …