Чому люди проходять на вулиці повз своїх давніх знайомих, вдаючи, що їх не бачать… Спостерігаю таку картину нерідко, ще частіше – подібне стається зі мною.
Йшла я сьогодні така весела, розмахувала сумкою, посміхалась. То був якийсь такий день, коли хотілось зранку ретельно підібрати одяг, зробити макіяж, покласти у сумку хороших настрій. День був насичений, виснажливий, але результативний. В кінці дня подумала, що маю при тому добрий вигляд, це мене втішило. Йшла по Валовій, здалеку впізнала давню знайому, ще зі школи. Не бачила її років з 4, вона то в іншому місті жила, то закордоном була. Йшла і посміхалась їй, подумала, що зараз розпитаю про її справи. Коли відстань між нами скоротилась, вона глянула на мене, побачила мій погляд і повернула голову в бік, вдала, що не помітила. Хм.. Ліля, як Ліля.. ¬– подумала я. Нормальний вигляд, струнка, як завжди.. Чому ж тоді вона не хоче зі мною бачитись.. Може поспішає? Але ж можна було бодай привітатись.
Коли нас розділяло 3 метри, вона почала порпатись в сумці, схилила голову, щоб залишитись непоміченою. А я таки привіталась, Ліля підняла очі, сказала «Привіт», та ще й назвала мене на ім.'я. А потім на мить завагалась, чи то йти далі, чи зупинитись, щоб заради пристойності перекинутись кількома словами. Правду кажучи, я також завагалась, але темпу не зменшувала, вирішила, що таки не буду її мучити і піду собі геть.
Того дня тернопільська вчителька, Зоя Григорівна, зустріла колишню сусідку, з якою не бачилась 10 років, але вона не захотіла сказати їй «добрий день», бо за 10 років в неї з’явилось 10 зайвих кілограм. Саша Ліщишин з БАМу побачив біля магазину свого одногрупника, з ним не бачились 2 роки, але заговорити було соромно, бо товариш саме вийшов з новенького Пажеро, а Саша мріяв купити хоча б дев’ятку. Орися Іванівна йшла до стоматолога, коли побачила троюрідну сестру, але до неї не підійшла, бо в жінки саме коронка злетіла, не було переднього зуба, їй було соромно розтуляти рот. Оксанка, яка працювала помічником адвоката в маршрутці побачила свою колишню подругу, яка втратила цей статус тоді, як відбила Оксанчиного хлопця. Дівчина так не хотіла, аби та її побачила, що вийшла за 2 зупинки до своєї. Світлана, коли стояла в черзі за булочками, побачила, як жінка із красивого гаманця виймає гроші, в тої жінки були дуже гарні нігті – стилети, як у колишньої Світланиної манікюрниці. Світлана покинула чергу, бо подумала, що то таки може бути жінка, яка колись їй нарощувала нігті. Свою роботу манікюрниця робила добре, але в Світлани розпочались фінансові проблеми, тому вона без попередження одного дня просто не прийшла на нарощування, після того бачити ту жінку не хотіла, було незручно…
Кожного дня таких історій в місті з’являється безліч.. Чому ми боїмось людей, з якими нам доводилось мати справи? Ми комплексуємо через те, що не виправдали чиїхось сподівань?..
Пригадалось, як одного разу, коли ще вчилась в університеті, побачила на вулиці свого колишнього, такого гарного, засмаглого, він трохи поправився, і тоді його тіло було досконалим, перетворився на справжнього чоловіка.. а я бігла з пар на роботу геть вимучена, не нафарбована, джинси в мене були захляпані болотом, на носі великий прищ, а волосся – не першої свіжості. Я втікала від нього десятою дорогою, боялась, що він мене побачить і подумає «О, добре, що вона мене тоді кинула, бо інакше я б покинув її сам». В такі моменти я злилась на себе, чому було не подбати про свій вигляд, щоб потім вільно почуватись на людях? Але, інколи, в 5 ранку, коли тіло вже п’є каву, а мозок ще спить, так не хочеться перейматись, як ти виглядатимеш. А даремно, бо наступного разу історія повторилась з моєю викладачкою, я була не у формі і просто «відморозилась».
Сотні непрочитаних листів у поштовій скриньці, повідомлення без відповіді на фейсбуці і вконтакті, десятки листів спаму, які, чомусь, вперто не хочуть лізти одразу в корзину для сміття. Може оті зустрічі на вулиці з давніми знайомими – спам нашого життя, може, коли листів-зустрічей стає багато, ми ставимо щось на кшталт фільтрів і вдаємо, що не помічаємо очевидного?
Якось логічно пояснити таке не можливо, ну що, не хочемо, аби нас бачили, коли ми зле виглядаємо. Але.. трапляється ж, що і вигляд нормальний, і часу вдосталь, але бачитись не хочеться ні з ким… Інколи є бажання заховатись у довгий плащ, одягнути чорні окуляри і бути непоміченою, інколи – просто насолоджуватись перебуванням з собою, інколи – провалитись під землю і нікого не чути і не бачити. Але, часом, хочеться просто одягти шапку – невидимку і з нею на голові жити далі.
