…Я сиділа тихо, роздивляючись візерунки на підлозі, чекаючи, що зараз, гупнучи дверима, ти підеш назавжди.
- А знаєш, - зупинився ти біля самих дверей. – тебе таки ніхто ніколи не полюбить! Не візьме в своє життя… Знаєш чому? Знаєш? Через твою душу! Вона зістарено-мудра та побита життєвими перипетіями. Ніхто не хоче брати стару облізлу собаку, коли є безліч гарненьких цуценят. Нікому воно не потрібно! Так от!
І ти пішов… А твій монолог на довго залишився в моїй свідомості. Болів…Обпалював…
Душа вила старою навіженою сукою, псиною, яку залишили господарі.
Інші того не відчували. Єдине, що вони почули, як мої губи прошепотіли:
- Він таки грюкнув дверима. Це вже звичка. Дурна звичка. Двері ж ні в чому не винні.
