Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44274
Рецензій: 86450

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

ЗАБОРОНЕНІ ІГРИ

© Юрій Кирик, 27-06-2010


4.
Медитація 5. Остання.

Єва.

Нині  чийсь погляд обпалив, спопелив мене, гейби тут, серед храму, з мене зірвано одежу. Посміхався, стоячи візаві, досить близько. Напевне хотів, аби очі виглядали теплими, та були вони масні, липкі, і неприємні. Пан Стефцьо! Колишній мамин коханець, кого найбільш не хотіла бачити! І де? У храмі! Коли мама йшла на роботу, полюбляв забирати мене до себе у ліжко. І зараз здригаюсь, згадуючи, що він виробляв з малою…

Подруги з коледжу, ділились своїм “сексуальним досвідом”, був він, переважно, гірким. Коли слухала їх боролись гидотне відчуття, але й жалість... Одну “спокусив”, чи зґвалтував викладач, інша втратила дівоцтво поспіхом, на весіллі, ще одна “героїня” до того акту  запросила аж трьох  шмаркатих і п'яненьких. Суцільний садомазохізм:  чи то над ними знущались, чи вони самі над собою - годі було добрати! Мені теж випадало поділитись, то ж розповіла їм про витівки пана Стефця. Дивно, але дівчата найбільше шкодували і вболівали наді мною, бо зі мною це сталось таки в “несвідомому” віці (було мені років 11-12).

І зараз під тим його хтивим поглядом соромно, і гидко, та, найсильніше, все таки, відчувала ненависть. Не знаю, чи прочитав щось в очах моїх Стефцьо, та з храму  зник, мов щезник. Де ж мій Андрійко? Чому не загляне до храму, аби зняти оскомину? Не бачились два дні, а вже місця собі не знаходжу, бодай на мить побачити! Де там! Нині він далеко, в Карпатах. Подумки малювала образ милого: поважно сидить на лаві у своєму світлому, французькому костюмі, який так пасує до його білявої борідки. Коли уявила таким поважним і солідним, стало якось “не по собі “. Задумалась над словом і нараз  зрозуміла наскільки точно воно відображає стан мого внутрішнього відчуття - “не по мені”! Не пасує до мене…

Дисгармонія... Нараз млоїти почало: уявляючи Андрійка, далі бачила обличчя пана Стефця! Образи сплелись воєдино, і вже не могла їх роз'єднати…

Що ж відбувається, ой леле? Рветься мов павутина те, чим прагла жити – його любов'ю, його турботою. І любити, любити…, а це  вже вдруге зашкварчало серце  недобрим почуттям. Вперше, коли після злощасного падіння лежала прикута до ліжка, а довкіл снували друзі. Тоді Андрій запитав, чого усіх їх до себе приманюю? Іще назвав мене лукавою спокусницею, що запускаю на свою орбіту все нових супутників, збираю запасну колоду карт… Усе це, ніби жартома, та, чогось, ухопило за живе. Це ж звичайні ревнощі, міщанство! Хоче, аби була його одноосібною власністю. Я ж молода, хочу бути принадною, хочу аби закохувались. Хіба є людська істота, яка того не прагне? А ще це його постійне загравання з мамою... От і вчора, домовились на роверову прогулянку по “львівській Швейцарії”, а він ні сіло-впало запросив маму... Дивний якийсь! Йому, бачте, залежить на стосунках з мамою... Коли до мене залицявся Тарасик, на якого мала “види”, хотіла, аби ми були в трійку - залежало мені на тому, аби мама  його акцептувала, йшлось бо про можливі подальші стосунки. Зараз же, що? Їй, дурненькій, видається, що то він за нею упадає, (вона ж іще молода жінка), мені ж - неприємно... А все ж було так добре... Андрійчик й не тямить, як прагла я нашої близькості, як часто його провокувала. Не обманулась в надіях! Наша близькість подарувала відчуття безмежного щастя, але, (о диво!), не зблизила нас, навпаки - духовна відстань між нами зросла.

Мав ти рацію, Андрійку, приваблювала молодиків - хай будь хто буде, поки  появиться той, єдиний, якого впущу у своє серце. Туди, де є місце лиш для нього і Бога. Була впевнена, що тим “кимось” є ти, Андрійку. Та тобі чомусь здалось, що наша близькість дала тобі якісь ексклюзивні  на мене права, і ти став від мене надто багато вимагати, запраг зайняти територію, яка завше була недоторканою. Не хочу, аби в мені хтось щось змінював… Ти мені ні батько, ні чоловік, поводишся ж так, ніби ти перший і другий водночас...

Пригадалась учорашня безсонна ніч, (після травми кожне серйозне хвилювання спричинює в голові повне збурення, вибиває зі сну). Учора менторським, що не терпить заперечень тоном відчитав за те, що увечері пішла на  іменини товаришки, куди мене запросив Богданчик, Оксанин чоловік, а не Оксана. Чомусь переконаний, що Оксана не дуже акцептує нашу приязнь, але ж це не так. Між нами принаймні зараз, немає “нічого такого”…

Розгублена. Не можу дати собі з тим порадити - такі бажані, гармонійні стосунки, чомусь тяготять. Любов, що мала б мене возвеличити, чомусь присоромлює. Думала, будуть мені заздрити, наді мною ж насміхаються... Що й сама собі не годна відповісти - ким є він для мене? Чи справді, я САМА  всього цього хотіла?  Відчуваю, що “хтось” привів мене тоді під двері Андрієвої кімнати. Хто, і навіщо затіяв цю гру? Здійняла до неба зволожені очі.
- Чому Ти допустив це, Господи?  

Андрій.

Після останньої сповіді приїхав у гори. Не міг не приїхати туди, де власне відбулось диво дивне – феєрична казка мого життя...

Такого густого, білосніжного туману давно не доводилось бачити. Білосніжна драперія молочного океану вкрила доли, і якби вирівняла гори. Скресло усе. Повна ілюзія всесвітнього потопу. Хоча, чому ілюзія? Доста кепські справи зі мною. Духівник, який уважно вислухав мене, мовив слова, які чомусь, запам'ятались.

- Коли втрачаємо відчуття провини за гріх, втрачаємо потребу в спасінні. Вам совість не болить, вона не кричить, це насторожує. Коли відчуваємо біль, аби полегшити терпіння звертаємось до лікаря.  Буває, що людина хвора, та не відчуває тілесного болю. Тоді це може означати – кінець.

У свідомості тирлуються дві фрази у: “Твій гріх прийде за тобою, й ухопить тебе за горло!”, й «Кінець!»…

Був близький до відчаю, коли спостеріг, що не сам, що хтось тихо й непомітно всівся обабіч і дивиться на мене лагідно,  співчутливо і з розумінням. Не могло бути сумніву. Так дивитись міг тільки Він - не строгий, караючий суддя, а приятель, товариш по недолі... Мовчав, та, відчував, що читає у моєму серці. Усвідомлював, що знає про мене все, відтак, у словах не було потреби. Віяла від Нього чистота, невинність, і спокій, від яких хотілось причаститись.  Пройняв страшенний біль, - в одну мить зрозумів, що віддав би все своє колишнє життя, за можливість перебувати біля Господа, але, так близько  з Ним бути не міг. Відвів очі...

Опадала біла пелена. Весь світ почав в'янути й чорніти, з нього швидко  виділявся маячний змерх, котрий плямував усі речі. Підступно і ядуче та зараза ширилася довкола, перекидалася від речі, до речі, чого діткнула, те одразу трухло, чорніло, розсипалося на порох.

Той мій найпрекрасніший, створений чарівником тільки для мене світ, гинув на очах, бо, власне, був нереальний, був створений, можливо, й чарівником, та не Богом... Достеменно за  Бруно Шульцем:

«Кому невідомо, що в низці звичайних, нормальних літ із лона здичавілого часу часом виходять літа відмінні, літа  особливі та звироднілі, у котрих – як шостий палець на руці – інколи виростає тринадцятий фальшивий місяць. Фальшивий, бо рідко досягає повної зрілості. Як пізно зачаті діти, він відстає у рості, цей місяць карлик – пагін на пів зів'ялий, швидше надуманий, ніж дійсний. Виною тому стареча нестримність літа, його розпусна й пізня животворність. Часом буває, що вже й по серпню, а старий грубий  штурпак літа своїм звичаєм родить далі, далі виганяє з свого трухляка ялові й ідіотські дні – дички, дні бур'яни, та ще й в додаток задарма накидає пустих та нестравних днин – качанів – днин блідих, здивованих і непотрібних.
Неправильні й нерівні, невчені та позросталі вони виростають, немов брунькуючі і скручені в дулю пальці потворної руки».

Інші порівнюють ці дні з апокрифами, таємно всунутими між розділів великої книги року, до полімпсестів, потайки вкладених між її листів, або до білих, не задрукованих листків, на порожніх сторінках, котрих висякають образами та кольорами втомлені лектурою очі, щоб врешті відпочити у їх нікчемності, аж поки знову будуть втягнуті в лабіринти  НОВИХ РОЗДІЛІВ ТА ПРИГОД”.

Епілог

Нині Єва відлітає до батька в Австралію. Сухим картоплинням горять сигнальні вогні. Лазурове вечірнє небо бринить тривожно й прощально. Голос лісу збився на фальцет. Жалібні марші відспівують оси, хоронячи наше літо. Здійняв кросівки, аби пройтись босоніж по стерні. Мазохізм? Хочу відчути біль, якого насправді нема? Чи відчуває біль стерня? Чи їй уже відболіло? Відплило в підсвідомість трави? Певне криком кричить он зелений листок, що одірвався од дерева в німому розпачі, бо ж іще не пора, не пора, ще ж не осінь!!! День витікає, вичавлюється, як із тюбика фарба, гаснуть під парканом не намальовані нами хризантеми. Усе щезає, я в безпорадності, бо нічого не годен затримати бодай на мить. Того білосніжного, схожого на кашу туману, що вкрив гори зробивши з них рівнину. Чому б йому не загуснути назавше, як гусне остигаючи каша... Оманливість, й ілюзорність світу є хіба найболючішою для мене очевидністю. І тоді тікаю у місцину, яку за життя ніколи й нікому не відкрив, мій найнадійніший прихисток -  старе горище, із кімнатою–скриткою, якимось диваком спроектовану, чи кимсь для якихось цілей обладнану й полишену. Відкрив її у часи  далекої, (та ні, учорашньої! юності), і ніколи й нікого не спокусився туди привести. Утішала думка, що таки є у світі місце, про яке ніхто  не знає. Усе вкрите голубим павутинням забутих речей, де можна вчути, як плаче павутина під смичком приреченої мухи. Застояний терпкавий аромат, (тут ніколи не відчинялись вікна), переконаний, повітря тут відмінне від сущого густиною. В надтріснутому дзеркалі плаче свіча. Дзеркало тут сліпе і до нього можна підходити відважно, із не заплющеними очима... Тут світ надійніший, ніж за вікном, де усе минається, перетирається, звітрюється, забувається. Там, за вікном, усе зів'яло, пожовкло, здиміло, скрижаніло. Усе. Крім жовтої троянди у кришталевій вазі. Троянда паперова. Кришталь несправжній. Дзеркало сліпе. Ніхто, нікому не каже правди... Усе розтане. Спопеліє. Відболить. Відмариться. Усе... Перетреться. Звітриться. Забудеться. Крім надщербленої чашки на підвіконні, де щоранку гаснуть вигнані з раю зірки. А ще на мансарді, через неймовірну запиленість чи казна через що, ні я, ні речі, не відкидають тіней, а відтак, гейби безтілесні, не існують... Зіграний останній акт трагікомедії? Ще одна репетиція долі? Останній прогін? Історія – пані печальна, закриває завісу, вже обридли їй наші кривляння, особливо мій прощальний монолог.

- Ми не можемо бути разом, бо... не можеш збагнути, ти, дівчино, що той світ не зелений, як не можеш повірити ти, що не існує зеленої барви. Ми по-різному бачимо світ. Нас ділять не роки, а світобачення. І  в твоїх очах  я приречений бути дальтоніком...

З моєї мансарди ведуть широкі сходи. Сходи з Голгофи, де я залишив свій біль, свій хрест. Залишив. Не доніс. Не покаявся, не розіп'явся, а значить, не відбувся...Ступаю вільний, знову вільний! Нічийний принц… Ще не губився чарівний черевичок на сходах дня. Чи буду його видивлятись? Чи й підійму, я, режисер невдало відзнятої долі... А на тротуарі пожовклі листки закодовано падають ниць. Літо бабине солодко бреше останніми теплими днями.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

відверто

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© kashtan, 28-06-2010

Коли Бог не відповідає...

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Ольга Теодор, 28-06-2010

Як завжди хочеться сперечатися...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 27-06-2010

враження

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Viktoria Jichova, 27-06-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.27351784706116 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …
Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …