Я ще поклацав кнопками. Стриманий голос диктора Бі-Бі-Сі безпристрасно вів -
"Флот відкритого моря України в складі ударних авіаносців Кобзар, Каменяр, Дочка Прометея, крейсерів Андрухович і Забужко та інших військових кораблів проводить широкомасштабні навчання поблизу територіальних вод Гондурасу. Держдеп країни оголосив протест з цього приводу. Командувач флотом відкритого моря грос-адмірал Іслам Джаліль в свою чергу заявив, що навчання планові і Гондурас про них попереджено ще рік тому."
Я вимкнув Пиркало і ввімкнув Карпу. Наш корабельний марконщик знав свою службу добре. Щойно тільки потрапив на борт, віддразу заходився ладнувати ані свою радіорубку, ані телевізори в капітана чи кают-кампанії, а найпершим чином – мою аудіо-систему під гончарним колом. Бо він уже вдосталь потерся був серед морської братви і кмітив що й до чого і хто насправді найперша особа на кораблі!
Серед крейсерів нашого флоту є два різновиди. Сині та жовті. Цього відразу не помітиш. Сухопутні лобурдани, наприклад, про це навіть і гадки не мають. На иншіх українських флотах, окрім звичайних тримлайнових шпукерів, иноді ще й дотепер трапляються справжні херсонські або одеські магувці. Біло-блакитні томущі та жовтогарячі такермани.
Тепер це рідкісні речі. Але їх теж можна відчути й збагнути тільки печінкою. Або, як подейкують старі боцмани, на швартовах у Тридідаді чи Тобаго. Причому, навіть і тоді справжній колір відразу визріває лишень на нашому «Андруховичі» чи «Забужко».
Фолькльорно- кисільні береги Тридідада і Тобаго – це зона відповідальности виключно нашої авіаударної групи «Гоголь». Инші крейсери суди носа не тнуть. Це лишень нахабні субмарини з Українського Балтійського флоту можуть навідуватися сюди час від часу.
Принагідно, коли тиждень тому в наших водах крадькома вигулькнув «Чугайстер», я відразу скористався цим. І мерщій відправив туди Нечипорука, подалі з моїх очей. Рідкісна тварюка! Хай тепер займається справою Свєтки Коломенської. Там уже й чорт ногу зламає, бо воно такий борщ заварило... З амазонками й упирями, хай їм грець!
Я з нетерпінням чекав нагоди позбутися мерзотної пики Нечипорука. Тепер наступною зупинкою для нього буде якась віддалена точка на Льодовитому Флоті України, десь на Личаківському морі (колишнє – «Морє Лаптєвих»).
Тепер мені залишається тільки дочекатися агента «Вяцека» з його надзивчайно важливим вантажем. Він везе мені жменьку сушеного пирію з Микільської Борщагівки. Може і сам навіть не відає, чого його надіслав Шеф у цю частину світу. Шкода мені Алки, але ж вона сама була винна. Навіщо вляпувалася в халепу з „чупакабрасами”?
Майже сьомий рік я плугатитився просторами Калабані. (То тільки лобурдани здатні називати нашу рідну Калабаню Атлантичним океаном). До того ж, мій семибунтерний зульнерок, себто командно-оперативний крейсер «Адмірал Санченко» хлюпотівся переважно в Карбюраторній калюжі, тобто тепловодними ватервасерами Карибського моря.
Моя глиняна каплиця знаходилася на шпунтерній гриці відразу над капітанським містком. Раз на день, щоранку, до мене приходять зі сніданковою тацею капітан, старпом і офіцери. Звітуватися. Я уважно їх вислуховую, поки посьорбую філіжанку найкращої на цьому боці планети ячмінної кави. Якщо ж мені все подобається, можу дозволити комусь із них, на власний вибір, трохи покрутити коло.
Так уже завелося, що ми, ескадренні гончарі вже віддавна стали заправляти на всіх українських флотах. А я вже, до речі, дослужився до старшого флотського віце-гончара першого рангу. Не буду вихвалятися задарма, але такі глечики й горщики, які виходили з мого кола на борту «Адмірала Санченка», годі відшукати будь-де на просторах Калабані.
Життя сучасного моряка без гарного глиняного глечика стало неможливим. А крім того, саме завдяки винятково стратегічній перевазі у морському гончарстві, українські флоти зайняли панівне положення у світі. Ті, колись історично морські держави, які не впоралися з необхідними змінами, безнадійно відстали й ніколи вже не наздоженуть нас за допомгою своїх личакових кошиків, кукурудзяних боксів чи бамбукових скриньок.
Забезпеченням безперебійного постачання глини в нашій ударній групі займалися фрегати «Камаєв» і «Черкаський». Але ось уже другий тиждень моїй глині бракувало важливого складника. Жменьки сушеного пирія з Микільської Борщагівки. Це ставило під загрозу наше подальше панівне становище в зоні Трінідада і Тобаго.
Тієї миті, коли смуток почав переповнювати мої думи, в двері постукали. Я радісно відчув казковий аромат свіжоприготованої ячменної кави. Із динамиків зпід гончарного кола тихо полинуло:
And our friends are all on board, many more of them live next door.
And the band begins to play.
We all live in a yellow submarine,
Yellow submarine, yellow submarine.
We all live in a yellow submarine,
Yellow submarine, yellow submarine.
