| © Юлія Порпленко, 28-05-2010
|
Я знала, що мушу піти. Забрати речі, забрати свій запах з подушки на дивані; може розбити горнятко, в яке ти наливав мені зеленого чаю без цукру? Здається,що ти зараз зайдеш, принесеш мені булочку з медом чи вівсяного печива… Ти такий милий… У стакані дві зубні щітки…одна зубна щітка… потім чиясь інша: у тебе - жіноча, у мене – чоловіча. Символічно. Доведеться ділити все: диски твої-мої; книжки – аналогічно… Блін, а так думалося, що ось воно – щастя! Хапай, тримай, кусайся, бийся, не пускай!!! Гадала справжнє життя, любов, тепло, взаємні ранки і фото, вставлені у рамки…Фото… Ділимо. Ми такі схожі… Але… нам важко бути разом, чого? Бо в один прекрасний день ти перестав мені вірити. Поставив під сумнів цноту моєї душі і незаплямованість слів й ясність очей. А що робити двом людям разом, якщо нема у стосунках довіри і впевненості? Без макіяжу, без гриму, без маски, бойовою й беззахисною, перемагаючою й понурою, тихою, милою й звірячою – ти, бачачи мене такою, відчував. Ти продовжував мої речення; озвучував думки навіть по телефону. Це була лише платонічна любов, що контактувала з тілом. Визнаю, це було кохання. Чисте, оригінальне, неквапляче, невидиме, наелектризоване, камерне, графічне, розбурхане, закуйовджене, приховане і явне….Без фотошопу. Воно було… Як лампочка перегоріло, тріснуло, розлетілось по кімнаті скляними шматочками, ріжучи, впиваючись, гниючи кровоточивими ранами серця. Нас наче зв”язував шнурок, але він був не досить міцним, бо результат явний: його не стало. Здихатися один одного нам допомогла інша… Вона заздрила. Бажала війни. Хотіла тебе. Ти обрав. Частково вдячна цій фарбованій. Нащо мені колихатися і ніжитися у небі, якщо воно пусте? Безглуздя? Це б сталося колись… Підняла б комір плаща, як я люблю це робити, одягнула підбори, розпустила волосся і… пішла б шукати спокою вогкими вулицями, ховаючи погляд від прохожих. Без тебе. Відчуття раненої ластівки, синиці, чайки; біль, перебитої турнікетом у метро, дівчини. Ми пурхнули у різні боки. Ти - туди, я – сюди. Хтось там, зверху, образився на нас (чи що?) і витягнув кілька гвіздків з нашого ватного будиночку, пустив тріщину у піщаному фундаменті. Все було прекрасним: і розмови на підлозі, і малюнки, і вірші… Все було, так, БУЛО. А я рада. Дякую, що ти був у моєму житті. Дякую. Змінив мене. Ефект вражаючий. Не думала, не гадала, що колись стану такою. Дякую за муки. Спасибі за іскри в очах, тепло у серці, думки у голові. Дякую, що не можу заснути, бо думаю про наші розмови. Це життя. Я переживу цей політ, який розпочала, тримаючись за руки з тобою. Але була змушена зробити передчасну зупинку, без тебе… Лише багаж,я і повний зал очікуваних. У мене ще жива душа, дякую,що нагадав про це…
Цілую ніжно в щічку і прощаю.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
