Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2587
Творів: 47069
Рецензій: 91466

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Спадщина. Насінниця. (частина 1.)

© Viktoria Jichova, 25-05-2010
        "Так-так," - турботливо промовляла впівголосy пані Марія, "так-так ", всяк раз похитувала при тім головою: "я залишу дітям спадщину - адже маю багато чого, чого мені, старій, потрібно.. Он житло - це раз, меблі - це два", - почала загинати пальці, - "повну збірку  бібліотеки, яку впродовж всього життя збирав мій покійний Коля - це три, родинний скарб - це чотири, ну, і всяке таке ще різне причандалля - це п´ять. Діти і онука ще будуть мати з чого радіти та стару пригадувати". Втішаючи себе такими грійливими думками, пані Марія, бувша медсестричка і вже давно пенсіонерка, збирала у свою торбу все для її скромного денного заробітку потрібне і вирушала вдосвіта на ринок. А там вже поволі починало вирувати життя. І як завше, знайшовши свій куточок побіля облупленої стіни ринку, викладала розкладну стільничку, вистелювала цератою свій "пляц", витягувала полотняні мішечки, наповнені ще теплим і духмяним смаженим сонячниковим та гарбузовим насінням - і торги починалися.

- Баб, баб! А, бабуль? Дай попробувати сємєчєк! - раптом  у копичку з насіння занурилася величезна волохата лапище чергового покупця-халявщика. А коли винирнула - з повної жмені посипалися насіннячка прямо на асфальт. Молодикуватий нахабник сипнув частину собі в рота, похрумкав його вміст - вдихаючи повітря, надувся, наче гарбуз, і зі всього зопалу виплюнув - шкаралупки розлетілися врізнобіч, наче зграйка переляканих горобців. Під ногами почувся хрускіт ще вцілілого насіннячка.
- Та змилуйся, хлопче - проскиглила якось так ніби з провиною пані Марія.. - чого ж добро даремно переводиш? Хоч - коштуй, але купуй, а не отак: ні собі не гам, ні другому не дам…
- Цить стара! Захочу - все відберу, ги-ги..  ти ж знаєш, на цій точці в мене криша!“ - і знову занурив свої загребущі лопати у купку з насінням. На той раз вже вигріб дві повних жмені і висипав насіння у свої майже бездонні кишені.
Пані Марія лише знітилася, навкруг озираючися переляканими очиськами, чи не бачив ще хто її та отого випасеного молодика. Сусідки по бізнесу стояли осторонь, лише осудливо покивуючи головами - і давай хутчій збирати своє добро назад у торби.
- А шляк би трафив той базарний рекет! - пробурмотіла одна з них, доволі огрядна жіночка - спокою не дають!
- Тю! Та який там рекет - хулігани та й все! – підхопила, ледь повискуючи, друга тітка. Не було на них прута батьківського!
- Ага, хулігани - як би не так! Он, минулого тижня перестріли Параску за смеркання, коли та вже після важкого дня поверталася додому - весь заробіток витрусили з гаманця, гади такі! - додала третя кумася.
      Тим часом молодик, набравши повні кишені та ще й насипавши повний газетний кульочок, віддалявся від пані Марії розвалистою ходою, попльовуючи час від часу насінними лушпайками зустрічних перехожих. Пані Марія з полегшенням видихнула.. "Свят-свят - дай Боже, до вечора хоч щось заробити, а то геть все заберуть! Он, синові віддала всю пенсію - теж задумав бізнес крутити. І що оце задумав? Який бізнес? З чого? - вже шість років як без роботи, невістка он покинула - за другим подалася, кажуть люди, спилася з ним зовсім... То нічого - якось переживемо-перебідуємо. Внучці складу яку купку і за це куплю їй щось на пам´ятку - нехай має, коли повернеться зі свого закордону. А другий син, серце моє, як воно йому там, в тій тюрмі? Що ти там, голубчикy, їси?" - отак міркуючи пані Марія поверталася щовечора додому. Коли приходила в помешкання, заходилася поратися біля вечері. Потім, коли сил ще вистачало, підходила до своєї старезної дубової скрині, відчиняла двері, що нестерпно зойкали древнім скрипом, якийсь час там порпалася, наче курка на смітнику, вигрібала звідти своє старезне шмаття - деякий час плескала в долоні - це ловила вилітаючу з ганчір´я міль, а потім, а потім.. коли серце починало стукотіти, ледь не вириваючися з грудей, перехопивши дихання, знаходила своє потайне місце.. "Ой, а фіранки, а штори, штори не затягнула! Боже ж ти мій, ще злодюги не вистачало в хаті!" - хапалася за голову, пізніше за серце і тоді.. тоді хутко підбігала до вікон, через котрі пробивалося ледь жевріюче тьмяне присмеркове світло, зашторювала вікна так, щоб жоден промінчик вечірнього сонця не потрапив у приміщення - і знову продовжувала своє ризиковане заняття.

             Колись пані Марія була дуже вродлива дівчина, правда, не тутешня - примандрувала у це місто казна-звідки, з далечини понад тисячу миль. Дехто подейкував, чи то навіть сама пані Марія оповідала про себе, що походить зі шляхетної старовинної козацької родини. Мо, і правда все це було, адже берегла як зіницю ока своє успадковане майно: дві старовинні золочені ікони. Oдна зображала Ісуса Терпителя, інша - Матір Божу з Ісусиком на руках. Далі, казали люди, пані Марію інколи за святкових та врочистих днів зустрічали вбрану так, ніби вперше йшла до причастя - всю в білому елегaнтну даму, прикрашену вишуканими коштовностями. Мовляв, на лівій руці носила золотий масивний перстень з неабиякою величезною справжньою перлою, на шиї - три ряди перлового намиста. Багато людей задавало собі питання, звідки це все у цієї прибулиці. Правда, якщо це і була правда, то пані Марія свої скарби виносила на світ Божий дуже-дуже рідко: вперше їх мала на собі, коли закінчила медучилище, вдруге - коли вінчалася, Втретє - під час хрeстин своїх двійняток синів. І вчетверте - коли були хрeстини її єдиної внучки, дочки сина, який зараз у в´язниці. Потім, здається, ходили плітки, що пані Марія мріяла знову вбратися у свої коштовності - на весілля своєї, як дві краплі води схожої на неї, внучки. Але доля розпорядилася інакше: весілля онуки пані Марія так і не дочекалася, бо внучка якось невідомо чи щасливо чи ні, проте дуже поспішно, без усіляких ритуалів та церемоній, розписалася з одним іноземцем - і застрягла понині у тій чужині. Ну, мабуть, на хрестини правнучат вже точно пані Марія вбереться в свої перли - ляскали язиками місцеві хвеськи.

          Кішка - осиротіла тваринка і спадок після невістки, терлася своїм пухнастим смугастим бочком об Маріїні ноги і муркотіла. Сухорлява жиляста рука торкнулася кошачого кожушка.
- Ич, зголодніла, тварина, звірюка Божа... Ну, так, ну так, Мурасю - тільки втрьох отут і залишилися. Зараз прийде господар і вже не буде нам так сумно. А-ну ходи, налию тобі молочка! - Бабця і кішка, що весь час плуталася попід Маріїним ногами, попленталися до сіней - там, в прохолодному кутку у дзбанку відпочивало свіже, куплене на ринку від знайомої зі села, молоко.
          Потім Марія підходила до плити, здіймала покришку - принюхувалася до наготованої їжі, мацала боки банячка, зазвичай вже вистиглого, виймала з креденса глиняну мисочку, насипала собі манної каші з іншого банячка, сідала на краю кухонного столика і їла, ледь-ледь пожовуючи, довго-довго їла.. Докінчивши нарешті свою вечірню трапезу, ретельно вимивала мисочку, ще раз пробувала температуру вечері для сина: "Нічого, як прийде - розгрію знову." Потім, як завше, човгала до свого ліжка, біля якого на тумбочці вже чекала склянка з вистояною за день дестильованою водою. Згодом у ній з тихим булькнуттям топилася Маріїна штучна щелепа. А ще згодом, після Маріїної вечірньої молитви, у ліжко вкрадалася кішка, вмощувалася, утворюючи проглибину, біля хазяйчиної сивини, розпластаній по подушці, і, муркочучи, засинала разом з бабцею.  Пізніше, вже біля ночі, повертався перший син - нашвидкоруч вечеряв і зачинявся у своїй кімнаті. Ось так і плинуло життя-буття пані Марії і її невеличкого сімейства. Інколи пані Марія отримувала листи від другого сина, інколи друга невістка навідувалася в гості, приносила деякі харчі та іншу поміч. Інколи писала з-за кордону й онука. Так і чекала на щось все життя Марія: то на те, коли закінчиться війна, то коли знову може зустріти свого коханого, то коли виростуть й одружаться сини, то на внуків, то на видужання свого чоловіка, то на повернення сина з тюрми, a тепер он на повернення внучки з чужини.
              "Так-так, - турботливо промовляла пошепки пані Марія. "так-так -" всяк раз скрушно похитувала при тім головою, "я залишу дітям спадщину - адже маю багато чого, чого мені вже, ще, правда, не такій старій, потрібно.. Он житло - це раз, меблі - це два, - почала загинати пальці, - "повну збірку  бібліотеки, яку впродовж всього життя збирав мій покійний - це три, родинний скарб - це чотири.." - казала і збиралася на ринок.
              "Так-так, - пошепки промовляла пані Марія. "так-так -" всяк раз витріщалася зі сльозами на очах на ікони: "я залишу дитині спадщину - адже ще маю багато чого, чого мені вже, такій старій, потрібно.. Он житло - це раз, меблі - це два, - почала загинати пальці, - "повну - ні, вже не повну збірку  бібліотеки, яку впродовж всього життя збирав мій покійний - це три, родинний скарб.. родинний скарб - ех-ех.. родинний скарб.. на базар вже виходжу рідко, на поховання другої дитини, коли воно, бідолашне знечів´я пішло зі світу сього - а разом з ним пішов і перстень... a намисто.. а намисто треба було розірвати і попродати по перлинці - на ліки і їжу... не дочекалася правнучат... Боже-Боже, що буде потім? Що залишу своїм по собі? - бідкалася пані Марія... Он і помешкання немає кому дати до ладу - все геть відвалюється, перший син так і не змирився сам зі собою після того, як його покинула жінка: а що, діточок не нажили, майна теж ніякого.. Ну, і яке майно можуть надбати безробітні й нікому зараз непотрібні інженери? А ми з покійним моїм все життя лише.. ай-ай, шкода згадувати... А син, другий мій син, серце моє, біднятко моє - після того, як відійшов туди, геть нездала стала.. не встигла, не врятувала, коли дусився… а щойно вийшов з тюрми... а онука.. на похорон приїздила - і втішати-втішала... і тепер бозна коли знову приїде - не може вона звідтам так часто зі свого нового гнізда вириватися.. пташечка, єдина моя... І що я синові і внучці залишу?" - лише сухими очима водила довкруж посірілих стін та шамкотіла щось нерозбірливе, наче молилася чи що.

              Того ранку пані Марія прокинулася не як завше: біля серця вже зночі щось ниділо і ниділо - неспокій і заодно якесь таке піднесене почуття оволодівало нею. І ранок був якийсь дивний: весняне сонце пірнало у ще темну, сутінкову світлицю - в променях кружляло золоте стовпотворіння пилинок, плигали сонячні зайчики - он один зачепився за павутиння в куті і завис на ньому, гойдаючися. Марія спробувала встати, та головокружіння примусило знову її гепнутися на постелю.. сиділа як вкопана, пізніше почала гойдатися зі сторони в сторону як істукан і лише очі, повні якосоь надміру живoго блиску, блукали по закутках кімнати, ніби шукаючи, за що ще можна вхопитися поглядом.
            Навпроти постелі - старовиннй круглий дубовий стіл, застелений вишневим оксамитним обрусом з червоними торочками по краях. А на тім столі - наче справжній вівтар: безліч усіляких дрібних предметів на кшталт порцелянових статуеток, дерев´яних різьблених та мальованих скриньок, наповнених чудернацьким старосвітським непотрібом, і головне - багато, дуже багато обрамлених світлин, родинних світлин. М´яке притлумлене ранкове світло ковзало по матовій поверхні коричневого футлярчика для окулярів - Марія конвульсійним порухом простягнула руку, а та, наче поранене крило, злетіла уверх та лише якусь мить затремтіла в повітрі і опустилася безвладно біля тулупа на постіль. Лише пальцями встигла вхопитися за шмат простирадла і, коли добряче зіжмякала його краї, випустила з рук. Очі впиралися у світлини - останнє, на що досхочу та без боязні втрати могла ще дивитися.
               Он, пожовкла - на самому краю і, може, найстаріша зі всіх. На цій світлині зграйка людей у вишиванках - батьки, брати і сестри Маріїні, вони - ще діти і батьки ще такі молоді. Родина зібралася в монолітну купку біля воріт та плетеного тину, зарослого мальвами, біля батьківського дому, тло якого створювало білесу куртину за спинами звічнених в моменті. Трохи далі - інша світлина. На ній - розлога корона столітнього дубу з величезним, виступлим на поверхню, заплутаним корінням. А під віттям - тендітна юна постать у білій ситцевій сукенці та білому капелюшку з широкими полями, з-під яких визирають темні довгі кучерики. На шиї у дівчини - перлове намисто, яке наче підкреслює тьмяний відлиск дівчачих карих глибоких очей - це юна ще, шістнадцятирічна Марія. Саме після повернення з медучилища у Сумах у рідне містечко Кролевець. Якраз перед самою війною. А далі вже - інші світлини. Вони, наче обпалені по краях, особливо гостро вирізняються з-поміж інших. Це світлини з часів війни. Он, на одній такій юрба дівчаток в забруднених уніформах та куфайках, через плече - важезні торби, на головах у дівчат - білі хустиночки, зав´язані за потилицями, а на чолі - вишитий знак червоного хреста, такий же хрест красується і на білому нарукавнику. Так, це батальйон військових медсестричок та санітарок. Вони ще майже дітьми були кинуті у цей проклятий пекельний вир війни. Багато з них, колишніх Маріїних подруг, так і не лише що не повернулося домів, не вийшли заміж і не стали матерями, але не встигли навіть пізнати своє перше кохання - багато з них ще просто нецілованими залишилися на полях битв - на цих кривавих бойнях.

           ....Густий та щільний дим куйовдиться над розритим від вибухлих снярядів полем. За ним де-не-де проблискує крізь темну куряву ріка Неман. Хтось з-за окопу волає:
- Маша! Маша! Марійко! Ти куди?! Здуріла чи що?! А ну назза-ад!!! - то горланив командир загону.  Але Марія, як ошелешена, не дбаючи про викрики чи то просто їх не чуючи, летить, наче куля, вперід. Спотикається, падає у багнюку, підводиться і знову біжить. В її очах лише одне: он, там, за кільканадцять кроків лежить грудочка чийогось тіла, ще, мабуть, живого.. Хутчій, хутчій! Не біжиш, а повзеш, як здохла! - підганяє подумки себе дівчина. Ось вона вже біля пораненого, падає біля нього, різко викидуючи свою сумку вперід, хутко витягує причандалля.. Хлопець таки живий - закривавлене лице і груди, намагається підвести до Марії руки.
- Води! Води! - стогне, не тямлячи про себе.
Марія мовчки швиденько витягає пляшчину з водою - дає пригубити юнакові, потім забинтовує хлопчині голову і груди. А потім, зі словами: " ще трішки потерпи, коханий!" намагається підвести безвладне  тіло хлопця.. Ось вона вже його волоче на своїй спині - ноги юнака плентаються, як шматяні, по болоті, Маріїні ж ноги загрузають майже по коліна в багнюці, підламуються, але вона йде, вона мусить хоч доповзти до окопу! Залишилося ще кілька метрів - і вони в безпеці. Раптом щось просвистіло, а потім - оглушуючий удар.. Далі Марія вже нічого не пам´ятала. В батальоні потім їй розказували, що, на щастя, снаряд розірвався трохи далі від них і що то була лише ударна хвиля, тиском якої Марію з пораненим на плечах звалило до землі, наче молоду тополю від грому...

      Трохи правіше - світлини з перших повоєнних років у незвичайному місті Львові. Марія якраз збирається заміж, її наречений - уродженець Галичини, що був депoртований під час війни на Зауралля. Далі над столом - великий шлюбний портрет, зарамований у дорогоцінну оправу кольору червоного дерева. То щаслива Марія у білому, зі встромленими гілочками духмяної вічнозеленої мирти, вельоні, на шиї у неї - шнури перел, а поруч - її чоловік, коханий Миколай, теж усміхнений. Миколаю, її Колі, тоді так пасував цей чорний шлюбний костюм, важка хвиляста грива, ніби недбало відкинена з чола, та чорний квадратик вусів над устами. Подружжя ледь притулилося до себе головами, їхні очі сяють невимовною радістю, на обличчях застигла трішки глупа заблукала усмішка - саме така, яку часто видно у щойно закоханих.  І молодчина фотограф, що створив, висвітливши білим овалом арку на головами молодят ефект німбу..

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Ще!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Любов Долик, 30-05-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Львів, 26-05-2010

Важкою хмарою висить туга в оповіданні...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 26-05-2010

Життя прожити - не поле перейти.

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Залєвський Петро, 25-05-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.55828595161438 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …