Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

ТЕ, ЩО Я ЗНАЮ... (2)

© Юрій Кирик, 10-05-2010
- Усе в нас буде, ти лиш трішечки потерпи, от закінчу картину на паризьку виставку, тоді й хату обставиш, як лишень тобі заманеться, а, можливо, виміняємо на щось пристойніше, у кращому районі…

По при неодноразові наполягання Соні, показати, над чим працює, вперто відмовлявся.
- Іще не час, робота іще далеко не завершена! – тільки й чула від нього.
- Я ображусь. Адже  у мене немає від тебе жодних таємниць…
- Кохана, це буде тобі іще й сюрприз, - посміхався загадково.
Надовго зникав з майстерні, несподіванкою для Соні це не було, майстеренька їхня була невеличка, й зрідка, коли Іван брався за велике полотно, перекочовував до когось із друзів, та навіть куди, Соня цим разом не знала…

Неділя ця, на позір, нічим не різнилась від інших – Іван одягав білу сорочку, єдину свою краватку, пуцував до блиску черевики, й вони відправлялись у «святая-святих», як називав Львівську картинну галерею, де  годинами милувались творами великих. Тієї неділі пішли в іншому напрямі.
- Хіба не в галерею? – здивувалась Соня, (Іван майже ніколи не ламав усталеного розпорядку).
- Ні, нині оглядатимемо лише одну картину, - й скоса зиркнув на кохану.
- Ти закінчив?! Врешті закінчив! – повисла щаслива у нього на шиї.

В майстерні, де Іван працював над полотном, уже зібралось декілька чоловік – Соня знала майже усіх – були це найближчі друзі-художники, колеги з Академії. Хоча, ніколи не укривав їхніх стосунків, Соня почувалася не вельми комфортно, як звикло почувається студентка в середовищі викладачів…

На підрамнику лиш одне прикрите драперією полотно. Хтось запропонував Соні крісло, та вона й уваги не звернула, секунди видались їй вічністю. Врешті Іван, величним жестом, (хоча, може їй так здавалось), бо рухи Івана завжди розмірені і виважені, не важило – брав в руки пензля, чи лопату, аби відкинути сніг від дверей - усе «набувало значення» - скинув драперію. В мить вмовкли усі, у Соньки ще й сперло подих – з полотна зорила вона…

Це був її портрет, тільки впізнати там себе не могла. Ні, якраз риси були її. Лиш те, що вони несли в жодному разі не належало їй. Боялась того першого позирку, коли глядачі, перенесуть погляди з картини на неї, і побачать, зрозуміють ту разючу відмінність…

Соні було лячно - на цьому полотні сама її природа, здавалось, була переможена. З портрету зорило обличчя святої, мадонни. Природність пози й жесту лиш підкреслювала земну святість портретованої. Іван був перфекціоністом, то ж до будь-чого: перспективи, кольорової гами, чи навіть вальорів  придертись було неможливо. Досконала плавність ліній, ясність колористичних співвідношень, чіткість композиційного рішення – усе було в ній! А іще був чар, те незбагнене, чого не може привнести досконала техніка – закладене у ній почуття безмежної любові, автора то зображуваного. Від того картина сприймалась, як особистість. Особистість наділена наділена прекрасною й ніжною душею…

Не було «охів», «ахів», інших вигуків захоплення – не та публіка. В якому б захопленні не були, на зовні цього не побачиш – не допустить вразливе еґо майстрів! Те, що художники, найбільші у світі заздрісники, принаймні в тому, що стосується їх ремесла, Соня освоїла давно…

Обличчя дівчини спохмурніло, втратило свою звичну барву, навіть не впізнала себе у старовинному, венеційського шліфу дзеркалі, що висіло на стіні, що навіть злякалась… Піддалась першому порухові серця, й тихцем вислизнула з майстерні.

До дому Іван повернувся з портретом, але так само понурий, і пригнічений – та, заради кого готувалось це свято, покинула його не сказавши й слова!
- Куди ти ділась? Не сподобався портрет? – запитував надривним, розпачливим голосом. Підскочила, пригорнулась.
- Що ти, милий? Робота твоя прекрасна!
- То чого втекла?
- Не знаю, я боялась…
- Чого, дурненька?!
- Побачили б, що я зовсім не така…
- Я ніколи не зможу бути такою, якою ти мене зобразив на портреті!
- Зможеш! Обов’язково зможеш – Я ж бачу тебе такою!
- Ти – поет, Іванку, в цьому портреті  бачу твою прекрасну душу, та не себе…

Обличчя Івана потроху розпогодилось – знав по собі – прекрасне часами викликає у вразливих натур затаєний жах. Це минеться…

Поголоска про портрет Скобали дивним чином розповсюдилась далеко за межі Академії. Усе більше було охочих побачити живописний шедевр. Іще ніколи його майстеренька не знала такої масси відвідувачів. Приходили не лише колеги, а й меценати. Один відомий колекціонер, намовляв.
- Іване, для виставки ти іще там щось нашкрябаєш. Це полотно не повинно залишати Україну. Ось двадцять тисяч зелених, дав би й більше, та це все, що маю, продай! Іван був невблаганний – картина поїде на виставку!

Соня перестала відвідувати заняття. Закинула пензлі, Годинами вона просиджувала вивчаючи кожну рисочку, кожен найменший мазок майстра, що переклав в людське, (в її тіло), всю свою уяву про красу, гармонію, вишуканість, граційність… Без сумніву цей портрет зайняв би гідне місце в картинній галереї, яку вони так часто відвідували.
Іван усе частіше дратувався.
- Соню, що з тобою відбувається? Поясни! Чому не працюєш?
- Працюю? – хмикнула Соня, - ти називаєш це працею? Оце!!! – вказала рукою на стелаж зі своїми роботами, - це ж просто кривляння, жалюгідна імітація! Ти що ж не розумієш?..

Приспів термін відсилати картину на виставку, а вона все ще була без рами. Колеги з академії в складчину замовили раму в багетній студії, у відомого дизайнера, й Іван саме відправився  за нею. Коли повернувся, на його дзвінок не відповіли. Дивно – останніми днями Соня майже не виходила з хати. Неясна тривога зародилась коли відкривав непослушний замок. В кухні на столі записка. «Ти ніколи не вибачиш мого жахливого вчинку. Сама собі теж не вибачу. Прощай, і не шукай мене».

На підлозі, в майстерні, побачив геть пошматоване полотно, що було колись портретом його коханої.

Таки не послухав – одразу ж кинувся на пошуки дівчини. Знайшов її в барі неподалік академії, знепритомнілу й ледь живу. Кількість випитого хмільного трунку, здивувала навіть бармена, якого, здавалось, нічим здивувати не можна. Товариш допоміг доправити кохану додому.
Лиш трішки протверезівши, й побачивши біля себе Івана, закрила обличчя руками.
- Дай випити! Випити, бо помру!..

Дехто з Іванових друзів навіть підбадьорював товариша.
– Це все ж краще ніж лікарня, - заспокоювали Немає іншого способу зняти цей психопатичний напад, мовили «знавці».
Проходили дні, тижні, місяці, а Соня не оговтувалась. Коли врешті звернулись за допомогою фахівця, нічого втішного їм не сказав. «Жіночий алкоголізм дуже важко піддається лікуванню».
Іван в усьому корив себе.
- Коби знав, одразу б продав, а іще краще ніколи б не брався за того портрета. Мистецтво окрім прекрасного, часами приходить нам на згубу. Така вже сила закладена в справжньому мистецтві…

Відколи довідався цю історію, важче було визначити: хто чий супутник - Соня Іванова, чи все таки, навпаки… Коли, якось, як мені здавалось, серця наші бились в унісон, відважився зачепити з Іваном цю історію, зупинив на мені свій погляд. Очі його, здавалось, заглядали в мене набагато глибше, аніж звичайні людські очі. Нічого, звісно, не відповів. Про себе ж на тоді зрозумів, що в людському житті є надто багато недосліджених глибин.
Смакував «Біле міцне» найдешевше на тоді вино, та, видавалось, в його склянці цілком не той трунок, що у мене, або ж я попросту іще не збагнув його справжнього смаку…

Коли після блукань, й десятилітньої відсутності врешті повернувся в рідне місто - змінилось не впізнано – передовсім, щезли всі винарні, якби їх тут ніколи й не було. Івана із Сонею теж не зустрів, ніхто до пуття не міг сказати, куди вони поділись. В Академії зрушували раменами – не знаємо, він давно в нас уже не працював… Можливо, померли, та ніхто не був на їхньому похороні… Якби просто розчинились у цьому дивному місті. Заперестав їхні пошуки. Не все нам аж так доостанку потрібно знати. Не наша це справа ставити крапки в життєвих історіях. Знаємо лиш те, що дано було нам пізнати…


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

.........

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 11-05-2010

Краса, яка знищує?..

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 11-05-2010

Дійсно - легенда...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 10-05-2010

Станковий живопис

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 10-05-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.73901987075806 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …