А як йому було не покохати її, коли вона єдина, хто не злякалася його, не назвала потворою, не дивилася з огидою, а навпаки гладила крила, була від них в захопленні і шепотіла на вушко «Мій орел»? Він же був дикий, не звик до уваги, хіба що до знущань та кпинів, а тут таке. То закохався.
Зустрілися вони випадково. У той день Володимир залишився ночувати на роботі, бо поки дописав квартальний звіт, вже почалася комендантська година. Можна було б спробувати ризикнути і спробувати дійти до Куренівки, але він боявся патрулів. Ні, документи в нього були, але ж могли обшукати. І побачити, що в нього на спині. Чув, що німці просто розстрілюють потвор, а він же був потвора. Справжня потвора, його навіть у армію не узяли, хоча останні тижні перед захопленням Києва брали майже усіх. А його не взяли, він залишився у Києві, перші місяці окупації голодував, потім вичитав у газеті, яку підібрав на вулиці, об’яву і влаштувався на роботу.
Фірма, в якій він працював бухгалтером, займалася заготівлею меду для кондитерських фабрик Рейху. Нормальна робота, у нього був хороший пайок і документи. І їздити не треба було по селах, ризикуючи нарватися на партизан. Сиди собі у центральній конторі, зводь усе до купи, та попивай чай з медком, який у них ніколи не виводився. Пощастило, що там казати. А ще він же добре знав німецьку, то його керівник пан Ерік пообіцяв за місяць відправити його на двотижневі курси підвищення кваліфікації до Праги. Йому довіряли! Щоправда, їхати до Праги боявся. Бо там же можуть поселити у кімнаті з кимось і як тоді сховаєш його ваду? А як про неї стане відомо, то ж розстріляють, наче потвору! Розстріляють!
Перевірив двері з коридору до контори. Зачинені. Вікна теж. Зняв свій мішкуватий піджак, потім сорочку. Розправив крила. Зробив ними кілька рухів. Треба було розім’яти їх, інакше болітимуть і не даватимуть спати. Пройшовся кабінетом з розправленими крилами, ганяв ними повітря. Добре, що на столах порядок, винятковий німецький порядок. Всі паперах у теках або підшиті, то можна ганяти повітря, жоден аркуш у не полетить зі столів. Він працював у радянських конторах, там завжди був страшний розгардіяш, купи паперів, нічого не найдеш і все зникало.
Зненацька на вулиці пролунали постріли. Два. За ними зойк людини. Потім тиша, а потім свистки, крики, тупіт. Він злякався. Це ж був центр Києва, тут було спокійно, що за постріли? Невже терористи вже і сюди долізли? У перші дні після приходу німців комуністичні прихвосні підпалювали будинки в центрі та чинили інші диверсії. В газетах писали, що це робили жиди, то німці їх почали карати і пожежі припинилися. В місті було спокійно, коли оце постріли.
Почав швиденько одягатися. Тремтів. Боявся, що зараз з’явиться поліція. Взагалі то йому не було чого боятися. Документи в порядку, мався навіть письмовий дозвіл пана Еріка на ночівлю у конторі. Але він все одно боявся. Бо дещо пам’ятав. Як його вже арештовували. Він тоді працював у бухгалтерії цукрового тресту. Якось поїхав з перевіркою в один з обласних центрів. Вже майже закінчив, дописував доповідь, коли усе місцеве керівництво цукровими заводами арештували. І Володимира прихопили, бо ж останнім часом він багато сидів з тим керівництвом. Почалися допити. Слідчі пояснили, що заарештовані сформували диверсійну групу, яка ставила на меті теракти і шкідництво задля повалення радянської влади.
Володимир здивувався, бо ж думав, що звичайні розкрадачі, знайшов же багацько порушень у господарській діяльності, гроші кудись зникали і цукор розчинявся у повітрі центнерами. А тут ось таке. Він чесно про все розповів, думав, може заарештоване керівництво спрямовувало вкрадені у держави гроші на антидержавну діяльність? То виклав слідчим усе, що знав, а вони почали його бити і вимагати зізнання у тому, що він також був у тій групі. Більше того, мусив розповісти про зв’язки у Києві. Провінційні слідчі хотіли приплести до справи і столичних шишок, щоб отримати побільше нагород. Володимир намагався пояснити, що ні в якій групі не був, що відданий радянській власті і навіть думати про те, щоб йти проти неї, не міг. Тоді його продовжили бити. Сильно, жорстоко. Потім побачили його крила. І тоді молодий слідчий, що вів його допит, вигадав чудовий план. Про те, що Володимира намагалися використати, як літак. Відправити до Москви, щоб там він скинув з повітря бомбу на Кремль. Справа у такому вигляді виблискувала вже не просто подяками, а цілими медалями, якщо не орденами, слідчі допитували його по двадцять годин на добу і, мабуть би, зламали. Та тут почалася чистка у самих органах. Хтось з Москви дочитався про крилатого підозрюваного і звинуватив провінційних слідчих у тому, що вигадують бозна що, тільки б прикрити справжніх ворогів народу. Слідчих арештували, а його випустили. Він втік до Києва, але там його вже звільнили, навіть з гуртожитку виселили і слухати не захотіли виправдань. Бо як вже побував у ворогах народу, то назад вороття немає.
Ледь-ледь влаштувався помічником бухгалтера у споживчу кооперацію і там ото сидів тихо до самої війни. Більше не чіпали, але страх перед арештом зберіг і зараз он трясся весь в очікуванні, що прийдуть. Почулося, наче скло у сусідньому кабінеті дзенькнуло. Пішов туди, коли у двері з вулиці постукали. Поліція. Вийшов їм відчиняти. Поліція була не сама, а з двома німецькими офіцерами, дуже розлюченими. З їх розмови зрозумів, що було вбито якогось високопосадового есесівця, який повертався до готелю з ресторану. Офіцери були помітно роздратовані, кричали, кілька разів навіть штовхнули Володимира, але документи у нього були в порядку, то пішли собі, наказавши сповістити, якщо побачить щось підозріле. Він пообіцяв. Зачинив двері і притулився до них спиною. Стояв і важко дихав, вихекував страх.
Потім поставив на примус воду, попиту чаю. У столі лежав шматок булки, у шафі банка з медом. Його вечеря. Роздягся, знову ходив конторою, розправивши крила. Потім згадав про вікно у сусідній кімнаті. Пішов подивитися. Світло не включав, щоб його не побачили з вулиці. У кімнаті і так було непогано видно, бо світив повний місць. Побачив, що вікно було розбито. Він злякався, повернувся бігти, щоб сповістити поліцію.
- Нічого собі! – несподівано пролунав з темряви жіночий голос. – Крила!
Він так злякався, що аж підстрибнув на місці і скрикнув.
- Тихо! Тихо! Не бійся! – вона вийшла з темряви у сутінки кімнати, бачив тільки її силует, але закохався вже у сам голос. – Можна торкнутися? – спитала дівчина і він злякався. Бо завжди, жінки, коли бачили його відростки, кричали, лаялися, тікали. Чому ця хоче їх торкнутися? Чому? – Можна? – вона не чекає відповіді, підходить до нього. І він закохується у її запах. Якісь духи. Він відвик від запаху парфумів, бо ж часи були важкі, не до них, навіть у Києві. А тут вона пахла квітами та весною. Торкнулася його. Не забрала руку, перелякана, а почала гладити його крила. – Які вони приємні! – шепотіла і йому паморочилося. Хапав повітря ротом і повітря не вистачало, бо він був оточений стіною її квіткового запаху. – Крила! Справжні крила! – вона торкалася їх, гладила, пестила і він відчув всередині себе якесь вирування, пристрасть. Він майже не знав жінок. Кілька разів намагався зійтися з ними у відрядженнях, але коли вони бачили його крила, то лякалися і тікали. Навіть проститутки, гулящі баби, навіть вони не хотіли з ним спати, наче боялися, що від того і в них виросте оце таке на спині. І ось вона не боїться. – Милий. – шепотіла вона хрипко. Ніхто і ніколи не називав його так. Це слово наче вийняло чеку з гранати його почуттів і він вибухнув пристрастю. Повернувся до неї, обійняв, притиснув до себе. – Не дави, не так! – шепотіла вона. І почали цілувати. Ніхто його не цілував! А вона цілувала і вчила, як краще. Потім уляглася на стіл, наказувала йому що робити, допомогла увести член у свої піхви, пестила йому крила, а він рухався, рухався, рухався, аж поки не закричав відчувши таке, що ніколи ще в житті не відчував. – Тихо! Тихо! Тихо! Мій орел. – шепотіла вона йому і гладила його крила.
Він чомусь дуже швидко заснув. Мабуть, приголомшений щастям. Коли прокинувся вранці, жінки вже не було. Він лежав голий на чужому столі, вже скоро мусила прийти прибиральниця. Підхопився, похапцем одягся, потім почав прибиратися, згадав про вибите скло. Самотужки замінив його - на складі був потрібний розмір. Коли прийшла прибиральниця, ніяких слідів не залишилося. Тільки її смак на губах. Йому зненацька стало сумно і працювати він не зміг. То відпросився у пана Еріка, сказав, що дуже болить голова. Пішов додому на Куренівку, впав на ліжко у своїй кімнаті, закрив очі і став уявляти її. Він же навіть не роздивився її обличчя. Запам’ятав тільки голос і запах. Облизував губи, якими цілував її. І смак, смак теж запам’ятав. Потім підхопився, бо зрозумів, що хоче знову побачити її. Побачити і відчути. Але як він знайде її? Як? Він навіть не спитав імені! І де живе, чи працює. І взагалі, що вона робила у їх конторі? Який же він дурень! Чому ж він нічого не спитав! Ідіот!
Він почав ходити кімнатою. П’ять кроків уздовж різної дубової шафи, що дісталася йому ще від попереднього господаря будинку. Три кроки, поворот, три кроки. Як знайти її? Як? А може все, що було, лише наснилося йому? Він знову облизував губи, відчував її смак. Ні! Це було, було! Вона була! Була! Вона не злякалася його відростків, вона пестила їх! Він зупинився, пригадав той солодкий момент, коли входив в неї, коли відчув себе в ній. У тепло-вологому царстві. Аж застогнав.
- Володю? Ти вдома? – у двері постукали.
- Так, я вдома. – відповів він і вже на першому ж складі його голос дав півня.
- Володю, що з тобою? – двері почали відкриватися. Він побачив, що у нього стоїть. Кинувся до ліжка, буквально впав на нього.
У кімнату зайшла сусідка Ганна Миколаївна, квітуча жіночка років тридцяти. Її чоловік був призваний на фронт і десь там зник. Зараз Ганна Миколаївна заробляла тим, що шила модні сукні дівчатам, які гуляли з німцями, та підбивала клинки до Володимира. Хоч і дивака, але не п’яниці і з роботою, яка приносила не тільки гроші, а й мед.
Вона увійшла, здивовано подивилася на Володю, який ще колихався на панцерній сітці ліжка. Лежав долілиць. Він завжди лежав на животі чи на боку, лягти на спину не міг.
- Володю, що з тобою? Чому ти вдома?
- Голова. – кривиться він. – Голова заболіла.
- Ти хоч не захворів? – турбується Ганна Миколаївна.
- Ні, просто болить.
- Зробити тобі чаю?
- Ні, нічого не треба.
- Володю, ти ж майже нічого не їси! Так не можна! Ти зіпсуєш своє здоров’я! Може в тебе температура?
- Ні, все нормально.
- Я перевірю.
Вона підійшла до нього, примусила повернути голову і впилась своїми пишними губами у лоб, наче щоб перевірити чи не гарячий. Він ледь відштовхнув її.
- Все добре! Все добре! – він підхопився, йому хотілося кудись втекти. І він побіг з кімнати.
- Ти куди, Володю?
- Мені треба!
Він вибіг з будинку, де знімав кімнату. Колись будинок належав купцю Конончуку, розстріляному ще під час революції за підтримку петлюрівців. Його донька, вже літня жінка, ще досі жила у маленькій комірці без вікон. Жила лише тому, що ніхто інший жити там не хотів, то її і не виганяли. Володимир пробіг двором і заскочив у дерев’яну вбиральню. Казали, що при купці у будинку був туалет, стоки з якого стікали у яму. Щоб він працював, треба було наповнювати великий бак водою і платити за очистку ями. Але коли будинок поділили на кімнати і заселили різними жильцями, виявилось, що ніхто не хоче платити, то туалет перетворили на додаткову кімнату, а на дворі збили з дощок вбиральню. Збили аби як, з дірками, у які взимку намітало сніг. Але вже що є.
Володимир посидів трохи в туалеті, але там дуже смерділо. До того ж і сидіти довго там було не можна. Вийшов, повернувся до кімнати, намагаючись не зустрітися з Ганною Миколаївною. Зачинився, ліг і знову думав про нічну гостю. Яка не злякалася його, яка пестила крила! Вона мусить бути його! Мусить!
Володимир думав про дівчину і заснув. Прокинувся, коли вже вечоріло. Постукала Ганна Миколаївна, запросила на чай. Його завжди запрошували на чай, бо ж приходив не з пустими руками, а зі шматком меду. Частенько пропонували продавати мед, але для цього його довелося красти, а на це він піти не міг, бо поважав пана Еріка та його фірму.
Володимир вийшов. У дворі сиділа Ганна Миколаївна, а також сусіди – Савелій Петрович і Валентин Прохорович. Перший був інвалід, втратив ногу на Дніпрогесі, зараз заробляв на життя тим, що шив взуття. При совітах робив це в артілі інвалідів, але продавав продукцію наліво, був спійманий і засуджений. Повернувся з Сибіру перед самою війною, тепер відкрив власну майстерню, бо був же непоганим майстром. Хвалив німців за повагу до приватників. Валентин Прохорович працював залізничником, місяць тому він допоміг німцям викрити групу шкідників, за що був призначений бригадиром. Тепер боявся помсти підпільників, тримав біля дверей сокиру і перестав пити воду з загального відра у кухні, бо боявся, що її отруять.
Компанія теревенила про вбивство есесівського офіцера вчора у центрі. Казали, що загиблого востаннє бачили у компанії якоїсь дівчини, чорнявої та фігуристої, вони сиділи в ресторані у центрі, потім пішли. Мабуть, що до готелю, у якому офіцер мешкав. Але до готелю офіцер не дійшов. Його знайшли на вулиці, з двома кульовими пораненнями. Хтось застрелив його і втік. Невідомо хто. Савелій Петрович обстоював думку, що це дівка і пристрелила, а ось Валентин Прохорович стояв на тому, що це зробили підпільники, а дівка просто втекла. Та як сусіди вже випили самогону, то дискусія проходила дуже і дуже жваво.
- Бо стріляли з пістолета! Дуже точно! Звідки б дівка це вміла? – кричав Валентин Прохорович.
- Та що там складного! Я коли в Сибіру був, так у нас там жінка застрелила слідчого! З гвинтівки, не з пістолета! Потім виявилося, що вперше в житті зброю в руках тримала! А нічого, застрелила!
- Господи, за що? – дивується Ганна Миколаївна.
- Та він з нею спав і обіцяв передати ліки до шпиталю, де була її молодша сестра. Але не передав, сестра померла, а він ще деякий час брехав, що жива. Коли жінка дізналася, то пішла до одного охоронця, пообіцяла йому щось, він втратив пильність, вона його вдарила по голові дошкою, забрали гвинтівку. Сховала її у бушлат, пішла до воріт, де офіцер чекав. Там його і пристрелила! Першу кулю в груди, потім він впав, а жінка затвор пересмикнула і ще кулю у голову, впритул!
- І що їй?
- А що їй? Розстріляли. А солдат, у якого вона гвинтівку забрала, так той повісився, щоб під трибунал не йти. Ось так, від однієї жінки – два трупа! І цього разу саме жінка! – Савелій Петрович аж гупає милицею по землі. – Я думаю, що та сама, що і на параді!
- Та звідки ви знаєте? – дивується Валентин Прохорович.
- Ну я ж тоді її бачив! Чорнява така, висока, гарненька. Ніколи і не подумав, що від неї можна такого чекати! Це як раз було, коли німці прийшли і зробили парад. Багато народу зібралося, всі з квітами, вітали. І ця була з квітами. З айстрами, як зараз пам’ятаю! Великий такий букет. Кинула його, прямо у колону німців, а воно як вибухне! Троє загиблих, четверо поранених! А вона втекла. У метушні після вибуху. І цього разу вона, точно вам кажу! – Савелій Петрович махає долонями, широко розставляє свої темні, натруджені дратвою та молотком пальці.
- Ну, давайте чай пити. – пропонує Ганна Миколаївна, яка бачить, що розмова ця Володимира зовсім не цікавить.
До чаю всі приступають охоче, тим більше що з медом. Їдять та хвалять Володимира, а той час від часу завмирає, коли пригадує доторки дівчини до його крил. Завжди намагався про їх не думати, наче і не було їх, а то думає. І якось вони ниють, наче просяться, щоб помахати. Володимир випиває чашку і каже, що йде прогулятися. На Куренівку патрулі майже не заходять, то тут комендантської години можна не боятися.
Володимир вийшов на вулицю і пішов до ярку, який був неподалік. Вже потемнішало, людей не зустрічалося. Ось позаду залишився останній будинок, а попереду лише кущі та галявини. Володимир зняв з себе піджак та сорочку, розправив крила і почав прогулюватися. Раніше він завжди ходив у Бабій яр, але тепер його обнесли колючим дротом, час від часу там лунали постріли, неспокійне місце. Інша справа тут. Володимир йшов і помахував крилами, а потім згадав дівчину, що приходила минулої ночі. Від думки, що її немає поруч, Володимиру стало сумно, а потім він подумав, що обов’язково знайде її і від цього серце приємно забилося. Володимиру чомусь захотілося бігти і він побіг, розправив крила. Він біг і біг, відчував в собі силу, що наче розквітала в його тілі. Біг швидко, а потім зненацька відштовхнувся від землі і запрацював крилами, все сильніше і сильніше.
Він навіть спочатку не зрозумів, що ж сталося. Просто земля зникла з-під ніг, а він зробився сильний та швидкий, махав крилами, летів. Летів! Він летів! Коли він зрозумів, що дійсно ж летить, кров прилила йому до голови, він ледь не закричав від радощів! Він летів! Летів! Наче птах! Його крила, це справжні крила, а не мерзенні обрубки, які зіпсували йому життя, які перетворили його у каліку! Летів!
Він наче оп’янів від цієї думки, а ще від того, щоб якби було добре, аби та дівчина побачила зараз його! Його силу, його вправність! Він би підхопив її, полетів з нею, а потім приземлився і почав кохатися! Він хотів кохатися з нею! Пристрасті переповнили Володимира і він закричав. Дивним, напруженим, трохи пташиним криком. Він відчував себе сильним та переможним, він літав!
Коли тінь попереду, він запізно зрозумів, що то дерева, намагався якось вивернути, але не встиг, врізався і полетів шкереберть. Боляче вдарився і знепритомнів. Коли прийшов до тями, то лежав на землі. Тіло страшно боліло. Особливо голова і бік. Застогнав. Намагався підвестися. Це було важко. Просто став на карачки. Потім зробив рух крилами. Вони наче цілі, а бік болить так, що кожен рух крилами дається важко. Володимир стогне. Довго стоїть рачки, аж поки знаходить сили підвестися. Його хитає, ноги підгинаються. Ледь шкандибає. Шукає одяг, який склав десь під кущем. Шукає довго, бо ж темно. Нарешті знаходить, одягається і тоді вже додому. Там закриває двері та вікно, запалює гасову лампу, дивиться на себе в дзеркалі. Обличчя, на щастя, більше-менш ціле. А ось бік і подряпаний і болить. Мабуть, ребра зламані. А ще забій на голові.
Зранку він бере з собою кусень меду і йде до знайомого лікаря. Той був наполовину єврей, зміг виправити собі документи, що грек. Але все одно прийом вів нелегально, боявся німців. Радо прийняв у Володимира мед, огледів. Зробив пов’язку на ребра, сказав, що цілі, хіба що могла тріснути надкісниця. Володимиру важко ходити, але йде на роботу. Там працює, ледь стримуючись, щоб не застогнати від болю. Все чекає, що прийде та дівчина. Засиджується до ночі, щоб зробити все, що накопичилося за вчорашній день. Ночує у конторі. Зранку знову працює. Дівчини немає.
Він чекав її два тижня. Встиг вже кілька разів відчаятися, що вона не прийде, що вона покинула його. Аж якось увечері, коли він сидів у конторі сам, до вікна постукали. Серце відразу закалаталося від солодкого передчуття, що це вона. Вона! Хто ж ще? Відкрив вікно, подивився у темряву, з якої випливло її обличчя, її ніжні губи і як же вона вміє цілуватися! Застогнав.
- Що таке?
- Бік болить.
- А що таке?
- Заходь.
Допоміг їй залізти у вікно. Швиденько почали роздягати одне одного.
- Господи, що це? – вона дивилася на пов’язку, що оплітала біг Володимира.
- Потім. – хрипів він.
- Потім. – погодилася дівчина.
Вляглася на стіл, поклала ноги на плечі Володимиру, примусила його розправити крила, дивилася за їх рухами, наказувала йому не поспішати.
- Тихо, тихо, тихо. – сама стогнала.
Володимир тримав її за ноги і дивився на рух її грудей. Коли скінчив, то приліг поруч і притиснувся до тих грудей, теплих та ніжних. Дівчина пестила його крила.
- Наче сплю з янголом. – сміялася вона.
- Я вмію літати. – прошепотів Володимир.
- Літати? – здивувалася дівчина.
- Вчора. – він розповів їй, як йшов і думав про неї, а потім побіг, відштовхнувся і полетів. – Вони виявилися сильними! Сильними! – він поводив крилами.
- Я знаю, що вони сильні. Знаю. – вона гладила його крила. – Вмієш літати? Я хочу це побачити!
- Не в місті. Треба який ліс чи поле, щоб нікого навколо.
- Ти вмієш літати! Як би я хотіла вміти літати!
- Навіщо? – питає Володимир, хоч знає відповідь. Щоб літати з ним, щоб танцювати у повітрі! Чи можливо кохатися у польоті? Для них все можливо!
- Бо тоді б було легко тікати. Раз і улетіла! Спробуй мене спіймати!
- А хто тебе ловить?
- Неважливо. – вона цілує його і Володимир легко погоджується, що ж дійсно неважливо. Головне, що вона поруч. Головне, що він з нею.
Вони кохаються ледь не до ранку. Вже коли проводжає її до дверей, питає, як її звуть.
- Таня.
- Таня. – він повторює її ім’я, і в нього обличчя дитини, що їсть смачну цукерку. – Таня.
Вона цілує його і уходить. Володимир хапає її за руку.
- Де ти живеш?
- Ніде. Я прийду до тебе, чекай.
- Тільки не два тижня. Благаю.
- Добре. – і вона уходить.
Володимир поспішає до кімнати прибратися. Щоб ніхто нічого не помітив. Потім сідає за роботу. Десь по обіді підходить пан Ерік і знову каже про курси у Празі. Але Володимир не хоче нікуди їхати. Починає щось брехати, але він же не вміє брехати. То чесно каже, що закохався.
- О, це добре. Війна війною, але треба думати і за життя. – каже Ерік. – І хто вона?
Але Володимир нічого не знає про Таню. Каже лише її ім’я. Вимовляти його так приємно.
- Таня.
- А приходь з нею в гості до нас. Ми з Марі будемо тобі дуже раді. – Ерік одружений на українці Марії, то місцеві німці їм зневажають. Арієць може спати з унтерменшами, але не одружуватися. В пана Еріка немає компанії, то радий і Володимиру.
- Дякую, пане Еріку. Ми прийдемо.
- Давай у суботу ввечері.
- Добре, пане Еріку.
Ерік плескає Володимира по плечу і уходить. Колеги вороже дивляться на Володимира, заздрять його відносинам з керівництвом. Його взагалі не люблять в конторі, бо ж і сам не краде і іншим заважає, чесний знайшовся. За оте своє вислужування отримує грошей більше всіх і пайок в нього більший.
- А що це таке? Тут що, гусей патрають? – несподівано питає один зі співробітників, Сергій. Тримає в руках велике біле перо. – Володимире?
Всі дивляться на нього, бо ж він тут ночує. Володимир дивиться на перо і розуміє, що це ж його перо! Мабуть, вночі, коли був без сорочки, випало. А вранці не помітив.
- Це перо. Сусід попросив дістати перо, щоб зробити поплавок для риболовлі. А воно загубилося. Дякую, що знайшли. – Володимир забирає перо. Сам собі дивується, як легко збрехав. Не вміє ж! Не вмів!
Колеги про поплавок не дуже вірять, але у пері немає нічого кримінального, звичайне, мабуть що гусяче, перо. Коли робочий день закінчується, поспішають до пивної, щоб встигти видудлити кілька келихів пива перед тим, як почнеться комендантська година. Володимира не запрошують. Не люблять його, та й знають, що не піде.
Володимир йде додому. Там його перестріває Ганна Миколаївна.
- Володимире, а чому ви вчора вдома не ночували? – питає і не приховує свого роздратування. Бо боїться, що цей скарб упливе з її рук. Мабуть що якась молодуха вже пригріла хлопця. Воно ж таке дурне, наче теля, його кожна обдурить.
- Та робота. – неохоче відповідає він і намагається пройти, але Ганну Миколаївну просто не обійдеш. Хапає його руку, притискає до стіни, тривожно заглядає у очі. Її неспокій можна зрозуміти: чоловіків у Києві мало, кожен на вагу золота. Он навіть одноногий Савелій Петрович має попит у жінок, що там казати про Володю з його медовим пайком! Звісно, щось у нього зі спиною, горбатий, чи що, але то не проблема, головне, щоб по-чоловічому все було в порядку. А судячи з того, як пнеться іноді у Володі зі штанів, то тут немає чого турбуватися. Тепер же головне, щоб не втік касатик.
- Володя, неможна так багато робити! Щось ви себе не бережете зовсім! – каже Ганна Миколаївна, каже якось хрипко і чомусь наближається до нього, хоч місця в коридорі достатньо і наближатися не обов’язково.
- Та я той… - Володимир не знає, що відповідати, лякається її наближення і сполохів дивного полум’я в її очах. Ох і сполохи! Він намагається відійти, сунеться спиною уздовж стіни, але Ганна Миколаївна смикає його за руку і зупиняє.
- Он не бережеш ти себе! Та хіба ж можна так? Не можна. Відпочивати тобі треба. Щоб піклувався про тебе хтось. – чим далі, тим говорить Ганна Миколаївна тихіше, поступово зійшла на шепіт і все ближче і ближче до нього. Володимир аж тремтіти починає, так боїться її, намагається забрати руку, але хіба вирвешся від Ганни Миколаївни, яку життя навчило міцно тримати, що вже до рук потрапило.
Несподівано вона починає цілувати Володимира. Палко та жадібно. Він намагається вирватися, але не може, бо Ганна Миколаївна відрізала всі шляхи до наступу, цілує і цілує, наче зарівнює позиції ослабілого супротивника з гармат. А он вже і танкові колони, її руки, що мусять здобути остаточну перемогу. Розстібають його штани і хапають його член. Володимир стогне і розуміє, що програв цей бій. Та тут з’являється третя сила у вигляді Валентина Прохоровича, який вийшов у коридор. Валентин Прохорович не рівно дихає у бік Ганни Миколаївни, а та його зневажає, бо від нервів, що йому помстяться підпільники, у Валентина Прохоровича ослабла чоловіча сила.
- Це що тут робиться? – гнівно питає Валентин Прохорович, наче не розуміє, що ж робиться. – Я вас питаю! – аж гримить він, роздратований поведінкою Ганни Миколаївни, яка на його слова і уваги не звернула, а он цю горбату потвору Володимира палко цілує і щось нишпорить руками у нього в штанях.
Починають хлопати двері, бо всім сусідам цікаво подивитися, що ж там відбувається в коридорі, що ото Валентин Прохорович так нервує. І тут вже Ганна Миколаївна вимушена відступити. З гордою мармизою уходить до себе в кімнату. Володимир біжить до себе.
- Та хоч штани застебни! – гнівно наказує йому Валентин Прохорович, бо помітив член сусіда, який стирчить з штанів.
Від цього крику Володимир зовсім нітиться, підбігає до своєї двері, ніяк не може поцілити ключем у замок, щоб відкрити її. Отак і возиться з членом біля дверей, аж поки здогадується заховати його у штани, нарешті відкриває двері і ховається у кімнаті. Чує, як сусіди сміються. Вони його не люблять, бо заздрять. А це небезпечне почуття. Он вони заздрили і Валентину Прохоровичу, коли той сховав у себе одну єврейську дівчину. Не дуже вже і красиву, але так стогнала під ним кожну ніч, що всі тільки слинки ковтали. Тоді хтось написав доніс в поліцію. Єврейку забрали, Валентина Прохоровича теж арештували. За приховування жидів могли відправити і до концтабору. Але він запропонував розповісти про шкідників у депо. Їх схопили, почали розплутувати справу, вийшли на кілька груп підпільників, гучна справа, то Валентина Прохоровича пробачили, навіть нагородили, про що написали в газету. Тепер Валентин Прохорович дуже боявся, що його вб’ють підпільники. Той страх випалив всю його чоловічу силу, але зовсім не бажання, яке, навпаки, пекло і мучило залізничника.
Володимир у своїй кімнаті ліг на ліжко і заплющив очі. Почав думати про чарівну Таню. Уявляв, як покаже її, що може літати. Як вона буде дивитися на нього з очами повними захоплення. Згадав про запрошення пана Еріка. Тільки б Таня прийшла до суботи, щоб він міг її попередити. Таня. Та-ня. Та-ню-ша. Він пригадував її груди з брунатними колами навколо сосків. Яка ж вона гарячкова! Невже всі жінки такі? Ні! Тільки вона! Тільки його Таня!
