Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48260
Рецензій: 92955

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

МИКОЛА БОСИЙ

© Віктор Полянецький, 07-05-2010
«...А вони сліпими, як отою худобою, набили
товарний вагон та й одправили кудись.
І ні слуху ні духу од них».
З розповіді бабусі столітньої

Уночі в старому, розхитаному вагоні ставало ще холодніше - з кожної шпарини діймало, ні соломою, ні благенькою одежиною од протягів не врятуєшся. Казали, на якійсь станції мали видати їм тепле обмундирування, та вже, видно, не видадуть, бо за вікном п'ятий день тягнеться сибірський край. Коли рейки ще грюкотіли казахськими пустинями і від духоти важко було дихати, хлопцям праглося швидше до вічної мерзлоти дістатися, та потяг, бувало, півдня під розпеченим сонцем простоював. Сліпих везли у хвостовому вагоні, а всіх інших - з тюремниками. Кажуть, так багато напхано в ті товарняки, що засуджені не витримують пекла і вмирають, і конвоїри на довгих зупинках закопують трупи або пригортають землею. Арештантами майже всі стації забиті, де тільки не проїжджали, не вправляються вивозити - як багато зараз ворогів народу! Радіо про них щодень розказує. Хлопці, щоб згаяти час, співали, а це примовкли - притомилися, голоси їм од тих співів чи холоду похрипли. Співали за всіма правилами - за партіями, хто ж слуху не мав - мовчав і не заважав мелодії. Власне, академічним вокалом займалися тільки патронацькі, бо в патронаті й керівник хору був, і фортепіано, а чужі - різні приблуди та п'яниці, - якими чомусь доповнили вагон, лише сварилися та чубилися поміж собою. Почали було перед патронацькими права качати, “суками” їх обзивати, але на крик прибігли конвоїри й тут же таки розстріляли їхнього заводія, бо він ще й пропаганду якусь ворожу
проводив. Тепер смердючі остерігаються й не потикаються на їхню половину вагона. А Олеська - зрячого поводиря хлопці до себе забрали - співав гарно, розказував їм усе, що за вікном діялося. Очі -  це сила! У старців, звісно, ніякого бажання не було до Сибіру їхати та ще й на хліб там заробляти, вони й патронацьких підбурювали, тікати підговорювали, бо мовляв, у тому Сибіру каторга на них чекає. Конвоїри в їхньому вагоні не їхали, вони тільки на довгих зупинках одмикали двері, щоб парашу вилити та погодувати.
Пахощі знадвору незвичні, церковні - ладаном та зіллям якимсь пахне. Зимно. Хлопці щільно тулилися один до одного, щоб зігрітися.
Один Микола холоду не боїться - він хоч улітку, хоч узимку босий, і кухвайки йому не треба ніякої. Московський завідувач притулку завжди сварив, щоб Босий незрячих своїм виглядом не ганьбив, бо «совєтскій чєловєк, в совєтской странє должен виглядєть прілічно». А він ніколи не взувався, хоч і мав узувачку. Микола ще до хвороби, малим, любив босоніж після дощу в холодних калюжах брьохатися чи на травах зарошених качатися. І так до глибокої осені, аж до інею морозяного. Згодом у річці до криги купався - Миколці подобалося, як його тіло холодом обпалювало.
І чому той завідувач свариться? Заходячи в приміщення, Микола обов 'язково мив свої ноги, витирав їх насухо і в сандалях  ходив - гарні йому чоботар знайомий пошив - добра шкіра.
Коли після віспи осліп - у приют його забрали. Батьки й не хотіли Миколку оддавати, бо хлопець старшим у сім'ї був і все вдома по господарству робив та за дітьми доглядав. Одне око в нього зовсім світу не бачило, а другим, зблизька, у сонячний день міг трохи щось розгледіти. А ті (з району) наповратилися: віддайте незрячого до інтернату, бо там і грамоти навчать, і професію здобуде. І якогось дня таки посадили на підводу  й одтарабанили на станцію. В Одесі шум, гуркотня увесь час, голова од того шуму боліла, спати не міг.
Загалом, серед людей непогано йому повелося: їсти Миколці аж дві порції приписали, бо таки міцненький був собою - у кості широкий, і обличчям кругловидий, а як  відра повні ніс од криниці, то м'язи так і вигравали... Кажуть, дівчата з обслуги заглядалися на нього. Красень, тільки хвороба спостила хлопця.
У далекій дорозі незрячих харчували добре - усе в них було: і хліб білий, і сало, і крупи, які хочеш, і тушонка... Навіть по пляшці «казьонки» для настрою на двох видавали. Миколин напарник хмільного не вживав, все йому для «кандьору» оддавав. Босий їв тільки раз на добу, але з натовпом, щоб добре наїстися - то з тридцять третього таку звичку мав: день голодував, зате потім від пуза наїдався, їжу йому сухим пайком видавали - так начальник розпорядився, бо цінував сільського хлопця за сумлінну роботу.
У великий казан Микола кидав усе, що було під рукою їстівного, і коли воно уварювалося, він не по смаку, а за духом те взнавав, і знімав вариво з вогню, щоб остуджувалося. Потім докришував  туди ще хлібину, розбавляв усе горілкою і, не поспішаючи, приступав до страви. Піт рясно зарошував чоло, стікав по подзюбаних хворобою щоках, і Босому щоразу доводилося витиратися білою хустиною (завжди чиста при ньому була), а опісля такої трапези довго мив та драїв до блиску піском свій відерний казанок. Тоді якусь годину дрімав у холодочку під деревом (роботу потім наздожене!). Після короткого перепочинку вмивався і йшов до різака: готувати заготовки для картонних тек. Робота лише для сильного: сам і підрізав, сам і переносив важкі стоси. І день у день отак.
У дорозі Босий читав багато - майже всі книжки, в кого які були, пучками своїми перещупав, аж боліли вночі, бо за роботою так  втомлювався, що й розрізнити тих дірочок не міг. Спочатку віршами захоплювався, а тоді й довгі оповідки пішли і вголос хлопцям читав. А воно все про закордонне життя, про нереальне, але таке цікаве.
За домівкою скучав, за братиками, сестричками. Як вихователька читала листи од рідних, то Миколка, мов дитина, слізьми умивався, бо в гостях хоч як би добре було, а вдома найкраще - тихо, пташки співають, та ще картопля молода з кропом на столі, та помідори, огірочки!
Дорога дуже стомила, це ж тільки сказати, - який світ проїхали? Урал, Казахстан... Уже на осінь, а в цих краях все сонце в зеніті, і тільки  вже тут, під Японією, прохолодніше стало. Чого б ото ще й незрячих кидати з місця на місце?
У Миколи це третє переселення. Перший раз був у своєму повітому місті, а приїхали столичні повноважені - до Москви забрали хлопця. Й умови тут кращі йому створили. Миколі в гуртожитку окрему кімнату виділили, і вихователька по сусідству — молода, кругловида, повненька. Справжній кандьор йому готувала зі шкварками, (добрий!), а коли всі засинали, влаштовували собі «тайну вечерю». Перед цим за будь-якої погоди ходили із Секлетою Трохимівною до річки купатися — вона теж  од крижаної води задоволення мала. І любилися вони у воді (щоб ніхто не дізнався та поговору не пішло). Микола  завжди тоді вечора не міг дочекатися — так до виховательки праглося! Він  навіть уявити собі не міг, яка ж вона солодка ота любов! Думав, що лише в книжках про неї гарно написано, або хлопці просто так базікали. Тіла їхні такі гарячі були, що й крижана вода остудити не могла. Секлета Трохимівна вела його за руку піщаною стежиною, а тіло його легке-легке, пушинкою собі здавався, й на душі так солодко! Босими ногами теж  добре було землю відчувати! Потім вони на загальній кухні вечеряли і розходилися по кімнатах. Миколу ще довго потім не брав сон. їх у патронаті погано годували, тільки тим, хто норму виконував, давали добавку. Микола -завжди в передовиках! Начальник цеху за термінові роботи ще й спирту іноді йому наливав. Чоботи йому на зиму хромові на замовлення пошили - багатирські! А він їх тільки кілька раз і взув - коли в кіно в місто возили.
Та що то за кіно, як радіо говорить, а що показують - не побачиш без очей. Вихователька йому розказувала, які там красиві герої, у що вдягнені, а він уже хлопцям на роботі переповідав.
...Сніг того вечора випав пухнастий такий. Микола висолоплював язика, і сніжинки на ньому танули, він ковтав ту вологу, і вона на початку зими пахла йому весною. Радісно так почувався. Бо ще й гроші їм за роботу видали. Микола на базар зайшов - сала купив (пахучого, мабуть з прожилками) - для Секлети Трохимівни. Сніг сипався й сипався на неопале зелене листя, Микола йшов, як завжди босий, берегом річки, сліди за ним бралися темними плямами. І взимку, в найлютіші морози, зрячі казали, сніг на його босих слідах танув. Чого б воно?
І ще крупи гречаної три фунти Микола купив - з гречкою кандьор теж смачний дуже! Секлеті Трохимівні теж  подобалась ця страва. Вона лише завжди просила, щоб на самоті він на «ти» її називав, а в Миколи язик не повертався - вчителька ж!
Вариво прохолоняло, лоскотало ніздрі, а Секлети Трохимівни все не було, і Миколі од того їсти перехотілося. Нарешті рипнули двері, але до кімнати Лаврін Рева зайшов, так неначе за якимсь ділом і між  іншим сказав, що Секлета англійською шпигункою виявилася. Але,  її вже викрито й заарештовано. Рева знав, що Босий з вихователькою дружив, тому й прийшов сказати, але цю жахливу новину пошепки переповідав.
Микола вилив тоді увесь спирт прямо в кандьор і незчувся, як казан спорожнів. Про їхні стосунки незрячі може й здогадувалися, але свічку їм у воді ніхто не тримав. Як клялася Миколі у коханні! шпигунка - вміла ж маскуватися... А така душа в неї гарна. І ворог народу ... Боявся, щоб до начальника його не викликали та допит не вчинили. У Миколи й речі її заховані. Але марні хвилювання - через кілька днів і директора «чорний ворон» забрав. Потім начальника цеху викликали на хвилинку до прохідної - він більше не повернувся на роботу. Самі «вороги» усюди, як же далі людині можна жити?
Тіло її ніжне, і солодко-солодко з нею, а світ все кружляє-кружляє... Такий приємний її голос,
«Ласунчику ти мій... Якби ми рибами вродилися, то жили б собі вдвох у цій річці, а може,  океані... У нас було б багато діток, мій любий...»
Так і вмерти не жалко...  А вода у грудні тепла така... Коли з води виходили - жаром тіло пломеніло,
- Ну що там, видно, Олесику-Телесику?
- Чи є там якісь фабрики, заводи?
- А якісь люди там є ?
Щохвилини засипали Олесика питаннями.
- Та одстаньте, ради Христа, од дитини, хай одпочине - гарикнув Онипко металевим голосом - він за старшого у вагоні був. - Сибір несходимий довкола!
«За Сибіром сонце сходить...» - пригадалась Босому пісня, яку він колись від сліпого бандуриста чув. Це ж, мабуть, і Секлета Трохимівна десь серед арештантів. Аби хоч на хвилинку її голос, дихання почути. Каблуки на її черевичках так голосно одзивалися, що він ще з вулиці чув, як вона йшла.
Примовкли хлопці, а воно холодно й голодно, бо вчора на вечерю нічого не дали і зранку голодом мучать.
Свіжістю так дивно пахне. Микола любив свіже морозяне повітря -завжди з відчиненою кватиркою спав, а сніжинки, мов зорі, залітали з вітром і пестили його тіло. Босого лише збентежило, що од дому дуже далеко - ніхто з рідних тут його вже не провідає. Односельці, яких розкуркулили, писали про ці краї, розказували, що тут можна жити, бо для них ще й краще - скільки хочеш можна брати землі і господарство велике тримати. І ніякої заборони немає. Влітку все земля дає, вродить, що й не сієш. Грибів, ягід - море. Дарма що вічна мерзлота. Літо тут, кажуть, коротке. Морози. Але воно й на Україні, як про зиму подбаєш, воно й нічого. Хто при здоров’ї - на шахтах. Тут же буре вугілля на поверхню виходить. Поряд кочівники з табунами оленів ходять. Не вмреш з голоду.
Незрячим сказали, що ненадовго їх на картонну фабрику відправляють, і платню гарну матимуть, догляд. На рік лише їх одправляють.
Босий лежав на вузлику з чоботами, вони зсохлися, чи налізуть на його ноги? Там , кажуть, такі морози, що тільки у валянках ходити.
Потяг ледве рухався - скрізь калюжі, болота. Раптом, дзвякнувши буферами, локомотив й зовсім зупинився. Перевізники забігали.
- Виносітє вещі, прієхали.
Поруч - ні живої душі. Житлом зовсім не пахне.
- Обідати пора, - нагадали хлопці.
-  Корміть вас тєпєрь друґіє будут, - сказав головний з рипучою портупеєю. - Ми назад повертаємося. Такий наказ.
Під ногами мокро, де не ступиш. Якби ж воно очі... Куди й речі складеш?
- Ви, хлопці, туди до сопок ідіть, там сухіше! - крикнув наостанок один з конвоїрів - земляк їхній - з України.
І справді, наче якісь гори бовваніли вдалині. Враз моторошно стало. Вони ніколи ще такими беззахисними себе не почували.
- Ну що, суки, маєте роботу?! - хрипів дружок того застреленого в дорозі. - Нас привезли сюди, щоб ми тут здохли і мороки з нами не було!
- Тобі це пойнятно, Босий! Тобі ж казалося... Чи ти - як навчений баран на бойні? Всіх на плаху, а сам навтьоки!
-  Не вийде, гад... Я його власними руками задушу... - Чулося з натовпу приблуд.
Патронацькі щільніше до Босого стали.
А поїзд дав гудок, і тільки димом їдким засмерділо.
Олесик налигав усіх вервечкою та й вів - він видющий був серед інших. Зашпортувалися об якісь валуни - то вугілля. Далі падали раз у раз. Така слизота дуже була - на вугіллі гриби росли.
- Це ж якби знаття, братці, що їстівні, можна було б насмажити, -озвався котрийсь із патронацьких.
- Ми тебе, суку, зразу з’їсти заставимо! - прохрипів босяк. Краще б за нами скоріше приїхали, та хоч обігрітися, та виспатися як слід у теплому...
Ледве видряпалися на гору - така слизота. Микола понюхав ті гриби, узяв на язик - не отруйні, бо отруйні й на нюх відмінності мають. Олесик прапор на тичку начепив, щоб бачили ті, хто за ними приїде. Вогнище розвели. Хоч і сонце світило, а вітрисько холодний зусебіч діставав.
Стали витрушувати припаси - у того сухарик, у того - нічого. Цукру лише в кожного потрохи було - і все. У Босого, як завжди - казанок начищений. Вирішили поки-що чаю зварити.
Навкруги незвична тиша. Чути було,  як ген вдалині стиха стукотів по рейках їхній поїзд.
Хлопці лапали довкола руками, відшукуючи ріденьку травичку, мостили собі під боки, та все прислухалися, а воно тиша - аж у вухах од неї шумить. Незвично так.
Зайшло сонце, і темно-темно стало. Хлопці такий вогонь розвели, що доводилося все далі відсуватися. Моторошна тиша.
У їхньому селі смерком теж тихо-тихо. Влітку, бувало, вони повечеряють і лягають голінеба на сіні спати. Десь вітерець шелесне, десь птаха скрикне, скрипка циганська в яру одзоветься. Цигани завжди в долині перед селом зупинялися. Раду так красиво мелодії умів виводити. У них у селі роми нічого не крали, то в сусідніх - курки або овечки хтось міг не долічитися. Янка така чарівна серед них була, ще зовсім дитинча, а вже жених у неї, казала, був. Пісні гарно співала. Коли б Микола не був віспою подзьобаний, дарма що незрячий, вона утекла б з ним кудись далеко, і жили б як чоловік і жінка, а конопатий не підходив їй. А може, вона так жартувала лише. З вихователькою йому так хороше було у крижаній воді, бо якби вода не остуджувала, то чи могли б наситилися одне одним?
Вона роздягалася у човновій будці і прямувала до води - він чув її кроки, йшов слідком за нею, і йому бачилось її пругке тіло, великі груди...
- Яка собою наша вихователька? - якось не витерпів і в сторожа зрячого запитав.
Старий подумав якийсь час, черкнув сірником до цигарки, та:
- Молоді всі красиві...
А хлопцеві так хотілося побачити її зблизька, а вони зустрічалися тільки вночі. Таємно...
Микола на річковій хвилі, мов на подушці, лежав. Сам на Бузі виріс, міг годинами у воді хлюпатися. Почувався, мов риба - не робив зайвих рухів, а лежав на воді, широко розставивши ноги й руки, і вода тримала його грузьке тіло. Часом до Миколи підпливала якась рибина або навіть табунець, і теж завмирали біля нього в тихій заводі. А Секлета Трохимівна так і не змогла навчитися, щоб, як він, на спині плавати, вона неодмінно річкової води напивалася... Вони обоє шукали собі мілкіше місце, ставали ногами на пісок і тоді досхочу насолоджувалися одне одним.
Скільки він не ходив в оте «енкеведе», з-за віконця лунало одна і та ж сама фраза: «Про Ганченко нічого не відомо. Приходьте ще...»
Миколу згодом у Москву переправили, і він вже нікуди не ходив, щоб про виховательку довідатися.
Москва ж, чи власне, московські задвірки, виявились для нього сумними та непривітними. Вдома, батьки писали, ще гірше: корова не доїлася, їсти ж, крім картоплі та капусти, не було що. Дерева плодоносні - яблука-папіровки, груші-дулі вирубали, щоб податків високих не платити. А так хотілося з'їсти фрукти якоїсь... Батько, провідуючи, мішком привозив.
З дітей нікого в них у сім‘ї не залишилося - голод винищив... Старе й мале у великій могилі на кладовищі. Гнат Стецьків (гадючий голова був), усе дощенту з села червоними валками вивіз. Та і його в тому ж році, «воронок» до району забрав - і чутки ніякої, але це єдиний чоловік, за котрим і жінка рідна, мабуть, не жаліла.
Миколі завжди так додому хотілося. Його батьки, стомлені колгоспною роботою, холодним осіннім дощем сплять, мабуть, зараз -вимучені, і, як завжди, стогнуть вночі, мов зморена скотина.
.. .На табір циганський теж: енкеведисти напали, одібрали все й теж кудись відправили їх. Вожак, кажуть, ледве одкупився...
Осінь жаркою в Москві виявилася. Пісок так і скрипів на зубах. А тут прийшли: «Кращих направляємо на далеке підприємство, аж до Сибіру. Батьківщина направляє...». У потязі з'ясувалося, що не тільки кращих вивозили, а й тих, хто й у переходах з квартами порожніми стояли...
Світла меншало й меншало, видно, сонце до заходу хилиться, а сподіваних машин щось не чутно. Шуміла тайга, дерева тріщали, щось інколи скрикувало - звірі, видно. Вихователька розказувала, що в цих краях і вовки, і ведмеді й рисі водяться - дикі краї. Хлопцям їсти хотілося... Постріл почувся - один, другий... Десь далеко собаки загавкали. Може, то за ними йдуть? Олесик з хлопцями у тайгу пішов, майже з голими руками в надії на якихось людей натрапити та допомоги попросити. Зброя була лише у Миколи,  але він нікому про те не говорив.
Секлета Трохимівна перед тим, як її мали забрати, якось принесла до нього- вузлик.
- Хай це у тебе полежить, там цінна річ для мене.
Він і не цікавився, що там лежить - хай би й що. Потім, коли її забрали у вузлику знайшов невеличкий бравнінг та патрони до нього. Хотів викинути непомітно ту зброю, але не було змоги, переховував з книжками.
  Хлопці притягли косулю, у капкані знайшли, значить,  десь близько є люди.
...Сорок їх усіх було.  
Шматували м'ясо, гріли на вогні і гризли. Босий терпеливо чекав, поки воно в казані ввариться.
У сутінках сильніше  шуміла тайга. Сніжинки тіло обпікали.
Холодно хлопцям, все що мали на себе повдягали, а зуб на зуб не попадав. До вогню тіснилися, а він грів все менше і менше.
- Добре Босому, він один холоду не боїться, - дрижали хлопці.
Босий вдовольнявся м'ясом і в прикуску з пляшки горілку хилив.
Надворі морозом дихало. Одна кухвайка на всіх.  Коли ті вранці не прийдуть -  біди не минути. Одному лише Миколі  -   чим холодніше ставало, тим  йому теплішало. Він сидів в одній сорочці –  свій піджак Олесику малому віддав. Морозяний вітер приємно обпікав тіло.
...Снилося страшне: неначе за вихователькою енкеведешники приїхали, а він відбивається всю дорогу, і руками й ногами військових гамселить. Крізь сон проривалися нелюдськіі крики.
- Дай я його своїми руками задавлю, суку! - хрипів босяк. - Пусти, сука!
- Я йому й  сам кишки випущу! – горлав другий.
- Хлопці, у нього ніж:! - настрахано зойкнув Олесик і заголосив од болю.
«А де ж ті енкеведешники поділися? Старців сліпих злякалися?» -вдарила Миколі в сонний мозок думка.
Зарізали, зарізали Олесика...  Микола силиться розплющити повіки й не може, стомився дуже біля важкої роботи.
Бравнінг чомусь не стріляв. Микола ж спробував зброю біля річки –так була ж справна.
Потім лід на замерзлій річці сокирою рубав, а він такий грубий -ніяк до води не дістанеш.
Купалися. Тіла їх розгарячілі - близько-близько.
Енкеведешники виховательку забирають. Вороння каркає, димом чмихають чорні машини.
Він все те бачить! Бачить!!! Прозоро, як в дитинстві неначе! Невже прозрів! Він кричить од радощів. І прокидається нарешті.
Світ в око притухле заглядає. Скрізь тиша німа.
Босий ледве розплющує очі, повіки змерзлися, а скрізь м'яко так і біло, наче в лікарні. Хлопці сплять. Це за ними, видно, вночі приїжджали й перевезли до якогось житла. А Микола спав і не нічого чув .
Сплять хлопці на білих подушках, вкриті білими ковдрами. Солодко сплять. Чекай, та це ж та ж сама тайга снігом вбрана. І кострище чорніє з-під снігу, згасле. Всі дрова спалили.
А мороз таки сильний, Миколі в руки зашпори позаходили, довелось снігом  розтирати.
- Хлопці, хлопці, вставайте! Гов! Міцно ж сплять хлопці, тільки щось не дуже на сплячих схожі.
- Олесику, братику, прокидайся!..
Не дихає Олесик. Руку під кухвайку засунув – гріє.  І Василь не прокидається. Усі покоцюбли.
.. .Воно заревло - чорне, волохате й на Босого посунуло. У Миколи бравнінг напоготові. Гримнув постріл, і воно заскавучало. Микола натискував на спусковий гачок, доки воно не змовкло. Відскочив і побіг, продираючись крізь хащі. Сліди босі довго тягнулися за ним, чорніючи на снігу.
Десь зовсім поряд прострекотів кулемет і загавкали собаки. Микола перезарядив бравнінг і собі вистрілив. Кулі над ним просвистіли.
Житлом запахло, їстівним чимось.
Голоси жіночі.
- Гляньте, гляньте,  він босий!..
Світ йому раптом закрутився, серце сильно-сильно застукотіло в грудях, а річкова вода заколихувала.
Голос виховательки поруч - такий ніжний і рідний до болю.
- Миколо, сонечко моє...
Він шукав жінку в темряві руками й на огорожу колючу щоразу натикався.
Проволока - рясно-рясно протягнена, безжально руки колола, пси вже майже поряд гавкотіли.
Микола бравнінг у руці стискав, який і досі запах її парфумів зберіг.
Раптом Босий побачив свого батька - вутленького, згорбленого. І матір заплакану, братики й сестрички стояли в платтячках новеньких...
- Удівітєльно, но в нєго обмороженія нєт, - сказала жінка, обдаючи Миколу смердючим цигарковим димом. - Может, ето снєжний чєловєк? Пісалі ж о такіх в газєтє... Слєпой только... І голодний очень...
-  Помить і накорміть! - скомандувала якась друга, начальниця, видно.
-  Ви краще братиків моїх та сестричок нагодуйте, бо спухли з голоду... - шептав благально. - Я й так...
- Накормім...
Кандьор смачно пахне! Босий ложки шукає, а воно всюди проволока колюча в руки коле.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.70170998573303 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …