Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47344
Рецензій: 92109

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

ВТРАЧЕНІ СВІТАНКИ

© Роман, 07-05-2010

* * *
– Чом так створено, що хтось може спати до самого обіду... Ну, такі як королі, математики, яких розвелося останнім часом до біса, та і хвізики зі всякими метахвізиками, там, – бідкався дядько, йдучи вдосвіта на поле. – А комусь треба до схід сонця вставати, пахати цілий день, а потім вислуховувати нарікання жінки. Чом я народився селянином, а не якимось хвізиком?
Чудовий травневий ранок. Чудовий до сліз. Мабуть, в палацах чи на вулицях міст такого не буває. Не буває, щоб сонце випірнало з-за лісу і загравало з росою. Чи в місті теж буває? Щоб ти приревновував до старої осики вітер. Чи буває? Щоб висока травиця обіймала невгамовне джерело... А труп звідки? Чи ще живий? Поряд лежало тіло худого юнака з рваною раною живота.
От тобі й романтика! Ну чому селянин не народився хвізиком?
– Запряжи візок, жінко! Тут ранений чоловік, – негайно прибіг на подвір’я з саду. Скоса побачив, що дружина побігла до стайні. Точніше, понесла маленькими ніжками своє масивне тіло.
Селянин побіг назад, до раненого. Ще живого... але непритомного... "Знову ці аристократи стрілялись!" – подумалось, адже той був жертвою дуелі. Дядько відірвав від його сорочки смужку, затис рану і поніс жертву до візка.
Він біг із тілом, як лишень умів. Перед очима стрибала осика, ворота і ще... ще багряні руки... ще вмите росою і не висушене сонцем обличчя раненого. Дядько задихався від бігу і ноші. А ранений дихав легко, непомітно. Він якось чудернацько лежав на старих руках і стікав кров’ю, стікав життям...
Візок вже був запряжений. Коні пожовували траву, а в декількох метрах скиглила перелякана видовищем дружина. Захеканий, я з останніх сил закинув тіло на візок, тримав батіг однією рукою, а другою підтримував голову жертви дуелі.  
Селянин замахнувся батогом, погнав пару коней, запряжену в фіру, стрімголов до пансіонату, що був зовсім поряд.
– Вйо, карий, – вигукнув дядько. – Хутчіш давайте, братчики.


* * *
– То ви знайшли його на своєму подвір’ї? – запитав лікар.
– Ні, в садку. Біля потічка, – вкотре повторював. – Я ж уже розповів про все тому пану. Ви дізналися, хто це?
– Так. Це хворий з пансіонату. Місяць тому ми його виписали, але він закохався в якусь... хм... дівчину і залишився тут ще трохи.
– Ви думаєте, що він стрілявся через неї? – здивувався дядько.
– Я не впевнений, – обережно лікар. – Але і вона пропала...
– Ну, не з дівчиною ж, перепрошую, стрілявся цей ваш молодий пацієнт. Ох, ці пришелепкуваті кохання, дуелі. Міг би ще жити і жити, хліб сіяти, дітей ростити... Ой! Дивіться, він ніби оклигав.
І справді, ранений розплющив заплилі очі. Медсестра вколола йому якесь сильне знеболювальне, але в погляді все рівно палала дика біль і... втома від життя. Втома? Від цього неймовірного життя? Зашелестіли пересохлі бліді губи:
– Де Стефані? – стиха запитав важко ранений юнак. – Де?
– Друже, – пацієнт і лікар завжди є друзями, поки паразитують. – То ви все ж через неї стрілялися? Не до неї вам зараз. Про себе подумайте! Ось оклигаєте і будете тоді довго і щасливо жити зі своєю Стефані, – подавав надію лікар, та, на жаль, ранений її не подавав.
– Вона... вона обманювала, – ніякого гніву в очах, лише втома. –Мені говорили, що підлаштували... набрид я їм... шльондра.
– Не хвилюйтеся так, не годиться вам, – заспокоював лікар, бо бачив, що марить хлопчина. – Тут священик... Сповідатимешся?
– Ні... священика не треба, – вперто заперечив ранений.
– Чому в моєму садочку, чоловіче добрий? – тут вже дядько завівся. – Чому не в лісі дикому стрілятися? Чи в пансіонаті?
– Шановний, не галакайте, – спідлоба лікар. – На все воля Божа.
– Та яка тут воля? Невіглас то! Навіть до сповіді не... – дядько вчасно помітив погляд лікаря і прикусив язика. – Гаразд, мовчу.  
І справді: чому це селянин вирішив, що має право засуджувати когось? Тим паче нерозкаяного перед смертю. Це ж гріх на дітей.
– А я... я кохаю, – слухали з лікарем блідого юнака. Слухали і дивились на згасаючу свічу. Свічу, на яку легко подула дуель. – Знав, що шльондра... та не вірив, набрид їм... всім.
І знову знепритомнів.
Похоронили його на спільній могилі, місцезнаходження якої нащадкам невідоме. Згасла свіча, недогорівши.


* * *
Прокинувся я від шуму за дверима. Навіть не шуму, а скоріше, бійки та криків. Таке тут бувало нерідко. Єдине, що могло бути сюрпризом: чи приведе когось цей шум до наших дверей чи ні? Я прокинувся зовсім невиспаним. Здавалося б, для сну часу вдосталь, але сон сам вибирає собі час. Цим і відрізняється вільне життя від в’язниці: там ти сам собі ґазда, а тут розпоряджаються твоїм часом, здоров’ям, життям вищі, ненависні мені, сили.
У камері завжди було темно – крім дуже рідких випадків, коли відчинялися двері, – тому розпізнати, яка пора дня, було неможливо. Сьогодні був саме той день, коли шум веде до наших дверей, коли з’являється світло в нашому житті розміром у дверну раму. Поліціанти жбурнули його на середину камери...
– Скоти! – почулося з-за спини. Не любили тут поліціянтів.
...і пішли, не забувши зачинити двері, єдине джерело світла.
Він довго лежав на підлозі. Так як розмова у в’язниці в’яжеться не так вже й часто, то я навіть встиг задрімати.
Прокинувся я від подібних до грому серед ясного неба рукоплескань та радісних вигуків співкамерників. Хтось гукав:
– О, наші зібралися! Радий тебе бачити тут... Ну, не в тому розумінні, що тут, але радий...
– Та нічого, – обізвався незнайомець, але його голос я одразу ж впізнав, бо належав він і справді нашому. Тобто комусь із нашого об’єднання – революційної сили, яка піднялася проти короля (щоб він вдавився) і задля демократії республіки. – А хто з наших тут?
У революційному середовищі цей незнайомець був не надто активним, не надто відвертим, але й не боягузом – наша людина.  
Та найважливішим в нашій старій, мов світ, справі, було те, що незнайомець був надійним. Наприклад, коли 9 травня 1831 року об’єднання „Спілка друзів народу” святкувала винесення виправдання артилеристам, які відмовилися складати зброю після розпуску Національної Гвардії, він показав неабияку грацію...
Святкували ми в ресторані „Ванданж де Бургонь” у передмісті Тампль. Зібралося там близько двохсот запрошених. Серед них був і Олександр Дюма, і я – журналіст Франсуа Распай, активний революціонер, – і цей же незнайомець Галуа. Було багато іншої еліти з нашого істинного кругу, та всіх не запам’ятаєш. У самому кінці банкету Галуа, тримаючи в одній руці бокал і оголену шпагу, вигукнув щось схоже на: „Ось так я присягнув би королю Луі-Філіппу!” Ті, хто не бачив шпаги в руці, обурились таким монархічним тостом знай наших, та зрозуміли алегорію шпаги та бокалу. Хитрун Дюма, передчуваючи тоді масові безпорядки, утік, виплигнувши з вікна, чим і врятував свою душу. Іншим не так поталанило... На ранок заарештували і Галуа. Хоча невдовзі виправдали за якісь незрозумілі заслуги. Подейкували, що за наукову діяльність, а хтось казав, що він здав наших... але ж тепер він тут, у в’язниці. Виходить, пошкодували молодого математика.
– До речі, з нами сидить і Распай власною персоною. Він десь там дрімає, – чийсь ласкавий голос уже представляв мене Галуа і тикав пальцем в протилежну від мене сторону. Темно ж!
– Привіт, – напомацки  підійшов я. – Ну, я гадаю, мені й усім буде цікаво дізнатись, як математик Галуа потрапив у в’язницю.
–  А скажи, до речі, сьогоднішню дату, – хтось від дверей.
– Вчора було 20 липня. Ну я... ми, – боязко говорив Галуа. Боязко, як Ромео признавався  Джульєтті, боязко, як Юда зраджував Ісуса. – Ми з Дюшальте керували масою маніфестантів... ну, в день захоплення Бастилії. І так трапилося, що мене зловили... Зараз багатьох саджають.
– Молодець! – похвалив я Галуа за маніфестацію, оскільки то був доволі серйозний крок. – З тебе повинен вирости сильний брат.
– Дякую, Распає, – боязко відповів молодий математик.
– А що чути про короля? – питав хтось.
– А студенти в Парижі не піднялись? – кинув інший.
І посипалися запитання до Галуа. Невільнику воля, мов бальзам.  


* * *
Розвиднілося. Надворі стояв, мабуть, гарний свіжий день. А ось в камері смерділо спиртом і в’яленою рибою.
Того тижня нашу багатолюдну камеру розформували... Я підозрюю, що більшість із наших сусідів пішли під розстріл, когось відпустили за певну інформацію. А от нас із Галуа для чогось тримали. Мене просто не могли знищити, бо то підняло би нову хвилю повстань, а Галуа... Він був просто дитина. Камера була тісна, але зручніша за минулу. І сьогодні охоронець передав нам за певні дотації пляшку розведеного спирту.
– Давай ще! Ще по одній! – я знову налив нам з Галуа.
– Распає... а може, досить вже? – той пручався. – Це ж спирт.
– А ти що, ніколи до того не пив? – риторично запитав я, бо помітно було по цнотливому вихованню Галуа, що не такий він. Та і носило його вже не на жарт. – Якби ми були на волі, то я би пригостив тебе хорошим вином. Хорошим! Повір мені... А тут, у в’язниці, сам розумієш. Тому давай, не ображай революцію!
– Ну що ж тоді, – зламався юнак. – Тоді вип’ємо?
– А тост? – цього разу промова за Галуа, бо минулого разу викрикував я. – Ми ж із тобою діти революції! Тому давай.
– Зараз... Мій батько – земля йому пухом – дуже любив народні пісні... За батька! Я його любив, – Галуа випив і став наспівувати мотив дуже старої пісні. Голос в нього не дуже, чесно кажучи, а я слова добре знав, тому м’яко вступив одразу за ним:
І я знову ночами не сплю, мов сновида якийсь,
І я знаю: мій шлях туди не буде легкий,
Бо там, де кінчаються гори – там щастя нема,
У горах свої закони, а довкола тюрма.
Бо там...
Ми стиха співали, випивали, говорили. Еварист Галуа розповідав про свого батька, теж республіканця, який закінчив життя самогубством... Плакався, як два рази провалював екзамени у вищу школу, та все ж поступив. А вигнали Галуа після його статті про директора школи, який заборонив учням виходити на вулиці – а про таких Галуа писав найкращими в світі епітетами і зворотами – під час Липневої революції.
Потім юнак довго щось не то співав, не то гукав. Аж нарешті додумався розбити пляшку, вимахував нею...  
Він хотів піти з життя, як батько. Не найкраща манера брати приклад з дорослих. Я без зайвих зусиль завадив йому це зробити, за що не дуже то й картаю себе – воно ж малеча, максималізм так і пре нагору. Тоді Галуа, ледь стоячи на ногах, вирішив наставити мені декілька синців своїми математичними обрубками – я і цього не дозволив йому зробити. На диво, поліціянти ні разу не втихомирювали нас. Мабуть, їх не було за дверима – у них вишколи бували часто. Згодом ми з Галуа мирно пішли спати, як два древніх лінкольна, розхитаних хвилями хмелю.
На ранок у мене трохи боліла голова, але то не вперше. У силуеті мого партнера по камері взагалі неможливо було знайти щось живе. Галуа подякував мені за порятунок від „шляху батька” і пішов лаятися з охоронцем, щоб той дав йому кухоль води. Відчайдухом був той юнак. Поліціянт надавав йому по голові – і Галуа сів нишком у кутку камери.
Ось так і зароджуються революції: хтось просить кухоль живої води... та не дають їм того.


* * *
Уже, здається, сто років весна. Хоча й зима гостювала у нас років з тисячу. І  зараз така чудова ніч. Неймовірна травнева
ніч яка місячна, зоряна, ясная –
видно, хоч голки збирай...
Хай хтось збирає голки, хтось співає про ніч, а він повинен збирати букви, цифри та символи, слова та інтеграли, поля та властивості... можливо, і не повинен, та все ж збирав, знаходив і думав, докопувався, писав, бо часу в Галуа було обмаль – всього одна ніч. На аркуш паперу вилилася кава – він взяв чистий і малює далі. На нас вилилась крапля ночі, та вже завтра ми візьмемо новий день і намалюємо знову. І хотілось би, щоб наступний вечір не зіпсував картину, щоб ми змогли малювати щось нове і нове... але кава й далі розливається, а чисті аркуші закінчуються.
У голові Галуа множилися многочлени, автоморфізми, радикали, редукції, поля, групи, підгрупи, лінеаризації... та інший каламбур чи то алгебраїчних, чи то ще якихось теорій. Юнак переглядав свої чернетки, щось виправляв по вже перекресленому.  
...Нехай дано рівняння і коефіцієнти a,b,c... Маємо m його коренів. Існує завжди група перестановок a,b,c,..., яка задовольняє такі властивості:
1) Всяка функція від коренів, інваріантна відносно підстановок цієї групи, раціонально відома.
2) Навпаки, всяка раціонально визначена функція від коренів є інваріантна відносно цих підстановок. Це ми і будемо називати групою рівняння...
Відпив трішки кави. Наукова істина не повинна розглядатися як щось закінчене і незмінне – вона проявляється у вічності, у ніколи не завершеному русі дослідів, у постійному процесі росту.
Йому згадалась вона. ЇЇ блакитні очі, вічно живучі в його очах. ЇЇ обличчя, що дарує усмішку на його обличчі, дає натхнення. ЇЇ... Ех, Стефані! Скільки щастя, скільки горя в коханні? Скільки правди, скільки підлості? Скільки любові, скільки ненависті? Яка відстань між коханням і смертю? Один лиш крок.
...Тільки через десятки літ хтось гляне в ці рукописи Галуа, зацікавиться його теорією у такому вигляді: з часто недоговореним, з рухом алгебри на дотик, супутнім для народження нового. Ще ковток кави... Залишилося тільки прокласифікувати абелеві інтеграли. Ну що ж, давай, математику, працюй, а то вже світає! Поквапся, друже, завершити творіння.
Через 25 років Ріман почне розбирати роботи Галуа і назве їх геніальними. А через півтора століття його теорія груп буде вивчатися студентами у вищих вузах... Теорія груп Галуа істинна, та вкрай революційна у математиці – втім, як і все його життя.
Але зараз 20-річний юнак підписав свої мемуари до Академії:
Передаю Вам усю цю кашу, в якій ще треба розібратись.
Ваш Еварист Галуа.
Він допив каву – чорну, як ніч, гірку, як життя, хтиву, як жінка. Накинув на плечі потертий плащ і пішов на дуель. Юнак знав з самого початку результат цього смертельного двобою на світанку, але... але є дві речі на світі, за які щира людина ладна віддати своє життя: за мрію і за кохання. І було лише дві речі, за які Галуа віддався би в холодні руки смерті: за революцію і за Стефані.  
Ненадійна, мов скажена сука, яка колись була вірним домашнім щеням, доля вирішила, що потрібно віддати себе заради кохання. Чи помилилася? А хто зна? Юні розуми здатні створити як теорію для гармонійного життя, так і зброю масового знищення. А чиє завдання їх виховувати? Батьків? Країни? Мабуть, кожен належить собі, а що лиш хтива доля не задумає – все на краще.
Галуа чекала спільна могила, місцезнаходження якої нащадкам буде невідоме... Не шанували тоді жертв дуель.
Юнак з очима, втомленими від життя, плечима, обгорнутими потертим плащем, головою, яка щойно народила нову зорю математики, і молодим серцем, яке пробудилося від жіночої ласки, пішов на вірну смерть.
Заради зрадженого кохання... І без могили.
Туман розмив палітру фарб, приховав сонце на горизонті – втрачений світанок.
Та він хоч щось змінив. А я?  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Гафія Трайста, 21-10-2010

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Вакуленко-К., 07-05-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.693519115448 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …