Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48260
Рецензій: 92955

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза новела

ПЕРЕМОЖЕЦЬ, ЗНАЧИТЬ

© Віктор Полянецький, 06-05-2010
Час, що з десятої до другої, - наймарудніший. Тягнеться, мов бурякові гони у спекотний день. А він же колись допомагав матері сапати оті рядочки. Вона біля двох одразу поралася, а Віктор і з одним не встигав. Не міг дочекатися, поки до лісосмуги дійдуть - там холодочок і бочка з   джерельною водою.
Монотонно й набридливо клацає будильник, лунко так: клац-клац, клац-клац. Бувало, вставав з постелі й виносив "клацало" аж на веранду, щоб не докучало, але тоді ставало ще тоскніше. В кімнату доноситься гомін за вікном, там життя: півні кукурікають, собаки гавкають, хтось відрами бряжчить, йдучи до криниці. Але на якусь мить наступає тиша, важка, здушує скроні , в голові зчиняється шум,який все посилюється і посилюється. Тоді Віктор обережно опускав з постелі на долівку хворі ноги, ставав на милиці й дибуляв вмикати телевізор. Від мерехтливого екрана починали боліти очі. Радіо слухав - теж голова стомлюється. Вже всі путні книжки, що в сільській бібліотеці були, перечитав. З нудьги став свої роздуми у загальний зошит записувати, бо, коли читав різну муру, іноді здавалося, що він міг краще написати. Але то лише здавалося, бо тільки розпочинав сюжет, а він за кілька сторінок і губився, у порохно перетворювався... А от щось коротеньке міг зліпити, мініатюрку якусь чи етюдика. Такі речі часто в журналах,газетах друкували. Куценькі, в кілька абзаців, а так гарно сказано,що за душу беруть. Він вже пробував свої писання до тих редакцій надсилати - не друкують. Кажуть,не вистачає Вам (саме так,на "Ви" звертаються) якогось штришка, щоб оживити образ…А  що за образ і який такий штришок - не пояснюють. Видно,дуже розумні,а може, й самі не знають. Лише районна газета, не відаючи про ті "штришки", друкує іноді його "шедеври" в суботніх номерах,на останніх сторінках. Трохи,правда, підправлять,і наче добре виходить. Вчителька його -Олександра Яківна - приходила провідувати, каже, з нього гарний письменник вийде, тільки скоріше видужувати треба. А який там письменник з сімома класами...
Все так раптово перервалося. Й зараз нічого немає: ні школи, ні канікул, ні друзів... А була Лариса -  красива, лагідна дівчина з довгою косою і великими синіми очима. Сама вона з малесенького хутірця, де є лише одна невеличка вуличка та низка хат. За шкільної пори Лариса жила в гуртожитку, і він передавав їй через дівчат ( бо сам соромився) букети травневих тюльпанів чи пахучого бузку. А ще плавали вони тихою заводдю на Бузі, на великому громадському човні,якого навіть не замикали ніколи, і кожен міг узяти його, кому на другий берег треба було. Усе це тепер - у часі минулому...
Тієї осені в їхньому селі ставок спустили, а вони з хлопцями, йдучи зі школи, заходилися волок дядькам тягати. А вода холоднюща! Зате коропів дзеркальних додому принесли. Хлопцям нічого, а він оце захворів. Із школи "швидка" забрала, то Віктор відтоді вже й не ступив на шкільний поріг. А йому ж так учитися подобалось,особливо літературу любив,диктанти краще од інших писав.
Запалення в кістках сталося, остеомієліт по-вченому називається.
В одному місці операцію зроблять, рана в іншому утворюється. Та ще й на обох ногах. Як дуже сильно боліло, то й на милицях ходити не міг. Та й нині Віктор лише з потреби з ліжка піднімається. А рани то приживають,то знову роз'ятрюються. Вже операції перестали робити, кажуть, само пройде - не проходить. Коли на ноги починає зводитися, млість б'є й голова паморочиться. Воно й не дивно, вилежав скільки часу, то хвороба своє бере, інфекція у тілі бродить.
Однолітки ж у містах учаться, деякі вже в армії служать. Провідують інколи на студентських канікулах, як він удома буває, а не в лікарні. Та краще б уже не провідували. Ларису хотілося побачити... Але вона ще в дев'ятому класі до інтернату поїхала - мати в неї померла. Інколи листівки шле. Та що з того... Написав їй, щоб   іншого хлопця собі шукала, здоровішого.
Клац-клац,клац-клац... У голові клацає і аж у груди оддається... А всього тільки п'ятнадцять хвилин минуло.
Час лине швидко тоді, як хтось удома є, або коли він щось пише. Просто так, для себе. Чверть години - сторінка готова, ще сторінку змережить,- і знову годину як корова язиком злизує.
Мати завжди тихо до хати заходять, наче аж винувато якось.
- Їсти будеш? - перше, що спитають, хоч добре відають, якою буде відповідь.
Їсти йому ніколи не хочеться. Ото тільки воду пив би і пив би,смачна вона в їхній криниці. Або ще молока кислого. Мати ж, як на роботу ідуть, нанесуть всього з кухні: картоплі вареної, сметани, повидла сливового, меду... А він і не доторкнеться ні до чого. Все воно так і лежить, рушником білим прикрите. Й бачити ту їжу не хочеться. Коли,пересиливши себе,ізжує що-небудь, воно довго тоді каменюкою усередині стоїть, дихати заважає. То мати вже не докоряють йому за це. Як на часинку навідуються додому, пораються собі тихо по господарству, але Віктору вже хоч час не так довго тягнеться, трохи затишніше почувається, що не один. А коли мати знову до короварні підуть, брат зі школи повернеться.
Надокучило йому таке життя... Все хворіє, хворіє. І батькам теж надокучило. Якось чув уночі, мати казали батькові: "Сам мучиться й нас коло себе мучить. Помер би,то виплакалася б..." Тато змовчали. А воно й правда, може б, вмерти, та й по тому? Смерті він не боявся , по лікарнях набачився, то не страшно це зовсім. Бувало, в лікарні, як помре хтось - ходячих мов вітром з палати видувало. А він мусив годину з мертвяком усамітнюватися (така інструкція,  раптом оживе?..) Хворі лише тоді з'являлися,як санітари виносили тіло до моргу. Якийсь час у палаті тихо було, ніхто анекдотів смішних не розказував. Думали про суще, про долю, кому яка випала. " Ти молодий і переростеш свою хворобу, - заспокоювали Віктора дядьки. – Тож за нас дівчат поголуб, чарку вихили, не зайву лише,щоб не зашкодила". А воно, бач,і молодому не йде на поправку. Й весна на порозі, сніг розтанув. Але ж може...
День сьогодні сонячним видався. Як казала баба Ладимирка,хто вмер, буде каятися.
Хвилинна стрілка ледве-ледве перетинки минає. Марудно... Батько, як під чаркою, то свариться з матір'ю, щоб ферму кидала та за сином доглядала.
Вона б і доглядала, може, та де ті гроші на ліки візьмеш?
Нудно в хаті... І якось аж моторошно. Скрипнули сінешні двері, і щось зачовгало по підлозі. Віктора піт пройняв, і серце лунко забилося у грудях. А воно пройшло в кухню і до спальні ступає. То дід Махтей, він коли чарку перехопить, то йде хворого сусіда провідувати. Ось і тепер приперся - старий,згорблений. З-під шапки жмут густого волосся, сивого-сивого, як вигоріле срібло, виглядає.
Простягнув Вікторові два червонобоких яблука -мав біля хати одну-єдину яблуню, і яблука у нього весь рік не виводилися - в льоху холодному зберігалися. Дивився сірими безбарвними очима,які колись,казали, карими були. Дід Махтей довго так дивиться,дивиться, а тоді з грудей, мов стогін: Ві-і-і-т-я... - Проходила якась хвилина, і новий стогін вихоплювався з далекої глибини назовні,- Вітя,синок,ну як же це так вийшло?.. Такий здоровий, справний був - і на тобі..."
І Віктору теж жаль було, але не себе, ні, діда Махтея більше. І дід знову вкотре переповідав переповідане.
"... Покрова тоді холодною була - іній бурячиння вкрив, а в нашому селі храмовий празник. Твій батько прибіг до нас жовтий, мов віск, та й каже, що Маню до лікарні везти треба, бо пологи починаються. Я ж так начаркувався, що й із полу не піднімуся, не те що коней запрягти. І коней батькові не можу передати, бо голова колгоспу вредний, на кілька трудоднів міг оштрафувати. Ото завантажили спочатку мене на підводу, а потім за матір'ю твоєю поїхали. Я їм усю дорогу туркочу: -   Як син народиться – Віктором назвіть. Кажуть,ім'я оте - переможець,значить. Вони, бач, і послухали.
Дід розказав і надовго замовк. Утирав сльози рукавом, а згодом вийняв з кишені чисту носову хусточку й дбайливо витер нею свого пощербленого носа. А тоді за другу розповідь узявся. Теж знайому.
"Вітю мого током убило,струмом,чуєш?.. У нас його, току, тоді ніхто й не знав. Біля господарства іноді динама світила... А в Германії, знаєш, усюди електрика. Ото як наші прийшли, з табору визволили, а в'язнів у баню повели митися. Вже надвечір було,то хлопці Віті й кажуть: біжи-но, Рижунець,світло ввімкни. Він рукою мокрою по стіні - вимикача шукав, то й убило Вітю... Хлопці до нього, бо всі ж земляки зібралися,а синуля мій уже й не дихає... А вже додому збиралися, одіж їм видали, сорочки нові, а воно на смерть, бач, видали..."
І знову з грудей, як із ковальського міха: "Вітя, синок,що ж ти так?.. Не можеш на ноги?.. Чого ж ти не вберігся?.."
Од діда тхне горілчаним духом, й Вікторові хочеться, щоб він уже йшов собі геть, не стогнав, бо й без нього на душі гірко. Та краще помовчати...
Мовчать...
...Пам'ятається,хлопці усі їздять Бугом на ковзанах - в одних закорсані,в інших - тонесенькі "ластівки". Поприпасовували мотуззям до чобіт і ріжуть лід. Михайло з Терешком Софіїним начепили по одному саморобному ковзану, та й ковзають біля берега -срамота... А тато вже другу зиму обіцяли до міста за ковзанами поїхати...Віктор лише з берега за ковзанярами спостерігав. Аж ген біля верболозу сани зупиняються - дід Махтей од тракторної бригади їде, Віктора підзиває та: - "Ану, синку, поміряй черевики". А до черевиків ковзани припасовані, як у сина прокурорового, Сашка, котрий на канікули до баби Тодошки приїжджає. Міряє. А вони такі теплі зсередини, аж по серцю тепло оте розливається. А хлопці збіглися усі - у друзі набиваються.
...Коли з щедрівками до діда Махтея з хлопцями заходили, то баба Текля Віктора до хати закличе й обов'язково червоненьку йому дасть - на цукерки. Та ще вузлик солодощів різних до рук тичуть. І сльози втирають: біжи, дитинко, доганяй колядників своїх.
Віктору вже несила терпіти діда Махтея, як і самоту свою.
-   Вітя, синок, ти скажи, що тобі треба? Що хочеш куплю,чуєш?.. Книжку усю одпишу тобі. Щоб лікарям заплатив, аби лише вилікували  тебе, чув? Бо нам, старим, уже нічого не треба ... Вилікуєшся,  невістку до нас приведеш... Чув?А біля татка нехай Василько живе. Він менший...
-   Йшли б ви, діду, стомився я, відпочити хочу, - врешті не витримує Віктор.
Дід Махтей слухняно човгає в сіни.
Брат Василько портфель з книжками в куток та до кухля з молоком. Крім молока, йому ніякої їжі й не треба. Випиває до дна й біжить на вулицю м'яча ганяти - земля на вигоні уже підтряхла, то хіба його в хаті втримаєш? А Віктору знову так незатишно одному.
Клацає годинник. Сьогодні й рани наче не так печуть. Як робив собі вранці перев'язку, то й бинти сухі були. Може, вже гоїться? Сашко он (брат по нещастю) приїжджав у лікарню на перевірку - все пройшло у нього. Але ж там батьки старалися, які лише ліки й не діставали, то й видужав. А Микола Синиця помер від зараження крові - не допомогло лікування. Такий розсудливий хлопець був. По сусідству на ліжках лежали, були в них завжди розмови - одверті, щирі.
-  Ким ти хочеш стати в житті як вилікуєшся? -спитав якось Микола. - Письменником, мабуть?
-   Звідки знаєш?
-   А хіба не видно...
Віктора несли на ношах до палати, а він побачив, що в шафах у коридорі повно книжок, не витримав і спитав:
-    Можна  мені  буде   книжки   ці  читати?
-   Можна, -    сумно посміхнулася медсестра. А Микола й здивувався тоді:
-  Дивний, не питає, чи вилікують, а книжками цікавиться. Здоровий будеш - то  й  книжки милі будуть, нікуди не дінуться.
Тоді Віктор ще не думав про своє майбутнє, але гарні книжки подобалися, якщо в них правду писали...
І Микола ще казав: "Коли хочеш чогось досягнути, горілку обходь. А станеш у чарку заглядати - не буде діла. Жінка розлюбить, до других бігати стане, діти одвернуться, а далі горілка доконає, як оця наша болячка. З пияка людини не буває. Дивись, як вилікуєшся, обминай її, гадюку." Микола завжди одмовлявся од спиртного, коли хтось із сусідів і пропонував скропити в лікарні здоров'я. Тільки єдиний раз, прийшовши з перев'язки з опухлою, мов колода, ногою, попросив санітарку, щоб принесла пляшчину.
Вихилив усю, нікого не пригощаючи, немов воду вихилив. За тиждень його не стало.
Брат заніс до хати свіжого весняного повітря. Так життям запахло...
... Згадується, йшли вони тоді з Ларисою заводською алейкою - бордюри щойно побілені,і лінії рівні-рівні вели в далечінь. Листя на молодих тополинах терпко так пахло.
На листівці Віктор написав коротко: "Не пиши мені,бо дуже хворий." І все.
Купа газет на столі і... од Лариси лист нерозпечатаний. А в районці надрукували його оповідання, на половину шпальти, ще й малюнок до нього: гарненька дівчина з пухнастими вербовими котиками.
"... ти пробач,що порушую етику і перша зізнаюся тобі, що люблю..." - застрибали в очах рядки слів.
Щасливим пташиним щебетом відгукнулося писане в серці, потяглося до нього весняними півниками і тюльпанами, що вже витикалися із землі.
Віктор з милиць на ноги став.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Переможець, без усякого "значить"

© Тала Владмирова, 20-05-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1324172019958 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …