Він мріяв колись про неї, а вона – про нього. Але він відпустив її. Щоб дати їй можливість бути щасливою...
„Я не зможу зробити тебе щасливою. Нехай це буде хтось інший, кращий за мене”, - сказав на прощання – і залишив її саму плакати.
Вона плакала довго, а потім пішла. Невдовзі вийшла заміж , а через дев’ять місяців на світ з’явилися близнята.
Минуло кілька років. Він зустрів тебе. І полюбив. А може, переконав себе, що полюбив. Бо іноді здавалося: ну що поряд зі мною робить ця чужа мені людина?...
Із нею було все якось не так. Але то з нею, а він відпустив її.
І тобі шкода її. Бо вона, народивши цих чарівних близнят, так і не змогла завоювати любов їхнього батька. І цей горе-батько покинув їх, оголосивши, що вони обмежують його свободу...
Ти уявляєш собі на хвилинку, що твій коханий все-таки міг би зробити її щасливою, якби не злякався тоді. А натомість зробив її нещасною. Коли приходить вона, він оживає. А з тобою в’яне, замикається в собі. Вона постійно чимось дивує його. Тебе ж він знає як облуплену. Єдине, що заважає йому розійтися з тобою – ваша дочка, з якою він ніколи не вчинить так, як той бабій зі своїми дітками-близнятами.
Ти дивишся йому у вічі й бачиш холод, порожнечу, байдужість. Нічого, це минеться: прийде вона, і його очі засяють. Заради сяйва його очей ти зробиш усе. Навіть віддаси його їй. Але він від тебе не піде. Бо він – порядний батько.
А вона ніколи не відіб’є його в тебе. Бо вона знає, що таке – діти-сироти при живому татові.
І тобі шкода. Шкода себе. Шкода її. Шкода його. І ти не можеш вирватися з цього пекла, яке мучить тебе. І тому це пекло змушена ти називати раєм.
Трикутним раєм...
Бо, якщо пекло назвати раєм, воно перестає мучити...
