Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48260
Рецензій: 92955

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

НИКАНОРОВИЧ

© Віктор Полянецький, 01-05-2010
Никанорович   глипає  на  годинник – великий, майже  на  всю  руку   (нарошне такий купив, щоб  добре  видно було).  Чи не зламався бува?  Бо вчора поночі, як світло відключали, то так гепнувся, мало памороків собі не забив. А воно й без того у потилиці болить. Приклав «блюдце» до вуха: справний, мов трактор   торохтить.
А час немовби зупинився. Хоча як придивитися, то все довкола мерехтливо рухалося: й сивуваті хмарини на небі, й машини на автотрасі, й вітерець прохолодний гіллям молодих деревцят перебігав (видать, десь град випав).  Бур`яни  дурманили – недавно кашку викинули.
Лише оце недавно час для Никаноровича зупинився – відтоді, коли сюди, в “бабдом”, перейшов. Правда ще, пам’ятається, в дитинстві день за рік здавався. Проте добре, що стишилося оте часове колесо – до смерті довше крутитиметься. А воно й  непогано повернулося: не треба дбати про хліб чи паливо. Коли голова сільради з собезом приходили впрохувати, він нізащо не хотів іти жити до тих будівель, що за селом. Їх раніше тримали для заробітчан та студентів, яких  з міста щороку привозили. Тепер господарство само вправляється, бо не сіють уже так багато буряків. Соняшники скрізь. А до притулку він не хотів,  там треба   комусь у рот заглядати, щоб погодували. Бо він усе сам звик. Вже он Параски десять літ, як немає, а він донедавна  і корову сам доїв (без молока й дня не міг прожити), і їсти варив, і прав, і прасував. А чи велика  то премудрація? В них із жінкою не було такого, що ото лише чоловіча робота, а то – жіноча. Як був час, то вправлявся й біля скотини, й біля свиней, і птиці качанчики теребив, а там курку чи гуску спіймає – сокирою голову  цюк , обпатрає, на газові обсмалить, а воно так гарно і чисто виходить! І поки Парася від сільмагу повернеться та наговориться по дорозі, у нього вже й борщик свіженький, і печеня готові.
Вони тільки удвох із жінкою жили. Парася не могла народити, бо в німецьких таборах побувала  – в холоді,    голоді,   і   били   там.  Никаноровича нікуди не брали – ні  в  армію, ні  в ту  Німеччину – одна  нога була  трохи тоншою і коротшою. І дівки ним гребували – каліка. Хоча потім  по   війні чоловіча стать  цінувалася – аби матня.    Никанорович  міг  і бідовішу жінку   підібрати собі,  але розсудив так:  хай і негарна, то менше комизу буде.  І  не прогадав. Бо на його ж вийшло -  за всеньке життя Парася й слова йому супроти не сказала. Він у всьому хазяїном був. І все у них до  ладу було.
         “Бабдом” він одразу спонаравив. А чого ж! Це ж у своєму селі, тебе усі   знають – і ти усіх. І поважають, бо заслужив.  Нікого    ніколи  не  обдурив,    не обікрав, не зобидив.
Як інваліда його поставили після війни на легшу роботу – заготівельником   до    коопспілки. Може,  й  не  втовпився  б на тепленьке місце, бо тоді  безруких та безногих до біса було, та   Параска  родича в районі мала. Свинку закололи,  ковбас,  салтисонів  наготували, тоді й приставили до гешефтної  справи. І в нього виходило. А чого б не вийшло? Мануфактури тієї   вдень  з вогнем   не знайдеш.  
       Та й  не потрібно йому було когось дурити чи обдирати – воно   само за день набігало, коли переважував та перераховував. Під його рукою було сіл із шість, доки  об’їздиш  усі конем – днів три пройде. А в село треба раненько приїжджати, або надвечір, коли жінки не в ланці. Ситчик   міняв на яйця, сушню, гільзи снарядні, дрантя….  
     А в тієї   учительки гарно так на подвір’ї було: квіти на клумбах лозою обкладені, хата побілена, вікна пофарбовані. А ще ж і вродлива вона була собою: личко біленьке, очі темні, як колодязь,  губи повні…
       Яйцями за мануфактуру  розраховувалася, чистими – одне в одне.  І одягнена   чепурненько: городська спідничка, світленька кофтина… Він ловив себе на думці,   що роздивлявся  і  оцінював  її , мов якийсь крам. А вона ж жива людина.
– То,  може, зайдете  повечеряти? – спитала,  видно, задля годиться. І Никанорович це  розумів, звичайно, але погляд її не давав йому спокою, і він не міг, як то завше бувало, відмовитись од того запрошення.
Вона зливала йому на руки і вже тримала наготовлений рушник – білий-білий, аж рипучий. Синя жилка на її шиї швидко билася.
Нарізала сало тоненькими шматочками і консерви рибні пахучі одкрила. Горілка в карафці з цитриновими шкоринками. Никанорович і в свята не вживав того зілля, а на роботі й тим паче. Бо ж “отвєтственность” яка – товар, гроші.
А вчителька й собі у чарочку капнула, то вже мусив вволити:  і раз, і вдруге.
…Збудила його, коли ще й кури не прокинулися: їдь. Опісля того ще разів кілька до неї заїжджав, як випадало, а потім як відрізала: не треба. Він саме тоді їй і хустку газову, й беретик городський привіз,  і парфуми. Нічого не взяла. Оте “не треба” одразу й скрижаніло на холоднім осіннім вітрі.    
Більше ніколи в молодиць не зоставався, хоч і прошено його було часто. Не тому, що Параски боявся чи пересуду людського (за таке й не осуджували тоді). Знав напевно, що ніколи більше не повернеться та мить, коли в душі так добре і затишно, що навіть чуєш, як дихає світ, а од гілки одривається і падає на землю схолоднілий пожовклий лист.
Никанорович придбав собі в місті обнови: гарну суконну діжурку, штани, бобочку – голова коопспілки так не одягався. Парася й не цікавилася, для чого йому така парадність здалася. Думала: раз з’явилася в чоловіка копійка, нехай купує, для кого ж ті гроші берегти? А Никанорович, куди б не їхав, завертав повз учительчину хатину, і то зупинявся, щоб цигарку припалити (портсигар блискучий теж для форсу купив), то сплигував з воза, щоб на коневі упряж поправити. Так хотілося побачити її хоча б іздалеку. Але чомусь не трапилася йому на очі ні восени, ні зимою. Потім од сільчан довідався, що вже матір’ю готується стати. Його ця новина, не могла не схвилювати. Що діяти? Свою душу він міг розкрити хіба що Йоськові. Вони заприятелювали відтоді, як Никанорович його під свій захист узяв. Бо ті фронтовики з куксами та протезами всіляко насміхалися та глузували з Йосі за “п’яту графу”, з’їсти хотіли.
Йося усе те вислухав та й пособити йому взявся.
Веселий згодом повернувся і його втішив.
– Гарна молодичка. І любить тебе, і за батька своєї дитини визнає, але сім’ю твою розбивати не хоче. А ти мене послухай: перебирайся до вчительки. Парася твоя і сама собі раду дасть.  Дитині батько потрібний. Йоська тобі поганого не порадить. До неї поки що не потикайся. Продукт я сам доставлятиму, щоб жінки язиками не плескали. Баби знаєш які! Гадаєш, батьком просто бути? У мене спитай, Никаноровичу. Шестеро по хаті бігають. Треба не лише нагодувати, а й розуму навчити. Вей-вей, як то важко батькові… – Йоська   раптом  примовк і стишився. – І ще шмаття своє празникове напоказ не виставляй – навіщо очі людям колоти? Баби нас роздягненими більше люблять. Сам знаєш…                                                                  
Сонце вже зранку припікає. Колись, здається, воно так і не перегрівалось, а як і пекло, то хіба на дощ. Та це вже другий місяць не бризкає навіть. Голова болить. Може, то знову тиск піднявся? Треба піти до медсестри, нехай поміряє.Вона, Оленка така турботлива: в крісло діда всадовить, рукав на сорочці розстебне, руку обгорне і дмухає отією пурхавкою. А тоді попустить,  і аж легше стає. Очі в Оленки теж темні і великі. І губи повні…
…Скільки не пережовуй ті думки – не пережуєш. Оце сьогодні Микола прийде, а він йому одразу, як у тій книжці: я  ж таки твій батько. Воно, може, й не слід було б  зараз. Та вже он другий раз, кажуть, голомозі приїжджали борги вимагати. То треба ж сина  виручати. Батько не для кого  настарався – для нього. Не погребує ж, мабуть?.. На біса йому ота комерція  здалася! Маєш роботу в школі, то й роби! Нехай уже він те дрантя продавав колись та міняв, бо такі часи, не здатний на більше був. А Миколка ж директор. Нічого, добра того вистачить ще й десять таких криз пережити. Спомнить хоч, що батько рідний у нього таки був…
Боже, як довго тягнеться час! Диви, сливи на гілках уже синіють. Коли б швидше достигали, бо то його найкращий овоч. І жувати не треба, і живіт слабить. Казав же сторож, що Микола зранку прийде, а годинник уже на дев’яту повертає. Хіба це не ранок? Вони тоді поїдуть із сином на його полишене обійстя, знайдуть десь лопату й одкопають під ясеном оте, що батько для нього припас.
– Никаноровичу, а йдіть-но снідати! – покликала Світлана, санітарка. Теж одиначка – живе й працює в притулку.
–   Не хочеться, сестро….
–   Як знаєте, Никаноровичу. Зголоднієте, я вам кашу розігрію…                      
Та й пішла собі. А Никанорович так і залишився в лободі стояти, мов чорногуз зігнутий.
“Цікаво, він машиною чи велосипедом приїде? Як же ми тоді до обійстя дістанемось?” – блукав здогадками. – Гарне авто має, коли не одібрали ще за борги. Часи настали… Демократія… Добре, що батько є“,
…Вони з Йоськом тоді вдосвіта до медпункту завітали. Баба Павлиха їм дитинча винесла. Навіть при бликунчику Никанорович упізнав знайомі обриси. А сльози самі додолу: кап-кап-кап. Та вже оплавом, що й не зупиниш. Ніколи в житті так не плакав. А тоді долиною йшли, і солов’ї, просинаючись, виспівували свої пісні. І було так легко-легко на душі, мовби сам заново народився.
І завелися тоді в Никаноровича гроші. Всі ж будуватися на той час заходилися. Тоді на одних лише цвяхах можна було непогано підлататися. А у Йоська усюди свої люди – на складах, базах. Якось дав Никаноровичу таку пораду, за яку йому й понині вдячний.
– Гроші – то папір, ніщо, – казав він. –  Не годяться для зберігання. На тому ж папірцеві  і значиться, чим він у банку забезпечується: металами благородними, коштовностями. Ото гроші!
І вже якогось дня привіз йому червінців царської чеканки добрих дві жмені.
Потім вони з Йоськом стали залізо для покрівель діставати. Вагонами переганяли оте добро.
З учителькою так і не зійшовся – все однікувалася, а потім кіномеханіка приїжджого до себе прийняла. Никанорович тоді неабияк образився, бо коли б хоч на шось путнє проміняла, а то теж шкутильгає, та ще й випити любить.. Про Миколку не забував: і вдітися йому, і взутися, та й гостинці смачні завжди  передавав. А як у інститут поступав, то він поперед нього до професорів отих ходив, щоб прийняли сина  та вивчили. Проте Миколка й сам розумний та беручкий до всякого діла. Вивчився, учителем став, згодом  директором поставили. А Никанорович саме й загримів під фанфари. І де в дідька той Тихін узявся? Таке діло, каже, що варто тільки пальцем поворухнути – і ліниві гроші самі плавом до кишені. Платиш менше – береш більше. Воно, дійсно, непогано виходило, хоча недовго, бо прокуратура не дрімала. Це зараз комерсанти тільки цим і займаються, та все їм нічого. А тоді засудили. Тихін, правда, сухим з води вийшов, бо й підписа свого ніде не ставив. Никаноровичу в “дядьковій хаті” не так уже й погано було: норму робити не заставляли, приставили нічним до худоби. Дивився, щоб яка корова вночі не відв’язалася. А вдень  він ще в бараці досипав, коли всі працювали. Й молоко йому доярки в умовленому місці залишали. На волю Никаноровича раніше строку відпустили.
Після тюрми сторожував у колгоспі. Через день робив, а то хазяйнував удома: по двоє бичків вигодовував, а ще свині, корова. Про людське око старався, щоб не думали, що накраденими грішми живе. А запас у нього був чималенький. Бо коли й сутужно з тим золотом стало, переплачував і купував, аби лиш не папірці були… Бо скільки їх у людей “гавкнуло” – і так, і на книжках. У нього ж дещо залишилося…
Годинник сьогодні як ніколи: секундна стрілка ледве рухається. Може, й поламався, бо нині на заводах роблять так, щоб швидше поламалось.
Никанорович видивлявся на обидва боки, бо син міг під’їхати і з села, і від шляху, що веде мимо колгоспного саду. Голова все дужче боліла, аж пекло в потилиці. Серце тіпалося. Треба буде вже не тільки тиск міряти, а й якісь уколи колоти…
Він довго не бачився з сином зблизька, і не поговорив з ним до ладу. А так хотілося. Може б, хоч на весіллі побував, так у допрі на той час сидів. Гроші Йоська передав. Якби ж то раніше зустрілися та побалакали, то й Миколка б  у халепу не вскочив, може б, у місто поїхав жити та посаду високу зайняв. У селі ж вище директора й не піднімешся. Та нехай чинить, як знає. Ще є час.
Постать одинока  з села наближається. Він. А хто ж іще? Пішки. Мабуть, ті стрижені одібрали в Миколки закордонне авто.
Боже, очі  мов хто обценьками зціпив. Боляче. Світ поплив.
Никанорович у палаті вузенькій лежить. Дихати важко… Так придушило, що ні рукою, ні ногою не може поворухнути. Й Миколки поруч немає. А він так потрібний йому. Оце б зараз пішли, бо там, під ясеном, закопано усе, що треба. Навіщо його так швидко до лікарні забрали? Не дали і з сином поговорити.
Йоська он біля вікна посміхається. Але ж він уже давно помер. Та все’дно…
– Скажи Миколці, що там, під ясеном, гроші закопано… не паперові, ні… оті… Йосько… Скажеш? – Никанорович вимовляв  своє прохання лише в умі, бо губи та язик його не слухали. Але Йоська розуміє його й так, як завжди розумів.
Никаноровичу стає радісно, як і тоді в медпункті, коли в нього син народився.
І вже йдуть вони з Йоськом по глибокому снігу, жаринки холодні сипляться йому в теплі валянки.  А хата вчительчина біла-біла.  І квіти гарні.
Никаноровичу стає все легше і легше на душі.
Зовсім легко.



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Тютюнника згадав

© Влад Савенок, 02-05-2010

Зовсім легко

© Юрій Кирик., 02-05-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76900315284729 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …