Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2594
Творів: 47227
Рецензій: 91701

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Сповідь графомана, або Янгольські клопоти

© Олекса Мельник, 24-04-2010
І
Перед розчиненим у ніч вікном стояв графоман. Звичайно графоманом він себе не вважав. З усіх сказаних, в сторону його писанини слів, він пам'ятав лише радісні відгуки не дуже освічених людей. Саме тому з виразом письменника на молодому обличчі він стояв і курив недорогу сигарету, в голові прокручуючи майбутні речення, породжені його сумнівним талантом.
Йому здавалося, що вигаданий ним світ, буде не тільки набором слів, а зможе стати об'ємним в уяві його нечисельних знайомих-читачів.
Успішно докурена сигарета змінилася в руці телефоном і в задимленій кімнаті пролунав голос:
- Привіт... Коли ти будеш? Я не закривав двері, чекаю на тебе. Ні. Я маю чим зайнятися. Ти їсти будеш? Щось готувати? Ну приїдеш, розповіси. Добре, чекаю, тату.
Він кинув телефон на ліжко і всівся за ноутбук, на екрані якого вже майже півгодини блимав самотній курсор в очікуванні нових літер. І літери полилися з-під вправних пальців графомана:

"Я не буду просити вас уявити те, що опишу. Я просто спробую записати те, що пам'ятаю. А пам'ятаю я практично все, що стосується мене і знаю майже все, що стосується усього іншого.
Я був у тілі свого протагоніста задовго до його народження. У той день, коли його зачали, мене було вигнано з оселі янголів. До того я існував у формі сфокусованої хвилі. Я був імпульсом, чистою думкою, втіленням істинної любові до людей. Мене зкинули не тому, що я провинився (це неможливо), просто рівновага була порушена. Десь там в діаметрально протилежній стороні Всесвіту всього лише на одну крихітну часточку стало менше Зла, а я був противагою саме тій часточці.
Отже я випав і, летячи променем крізь простір, вже бачив місце свого нового перебування. Звичайно людина може вважати, що міститися всередині матки майбутньої матері - це або гидко, або вульгарно. Можливо й так, але не забувайте, що всі ви там були. А ще знайте, що більшість із вас живуть із такими, як я всередині кожного кубічного міліметру свого тіла.
У той момент, коли сперматозоїд батька мого протагоніста пробивався крізь захисну плівку яйцеклітини його, протагоніста, матері, промінь мого єства пронизав їхні тіла і моя присутність вплинула на формування ДНК нової людини. Отже я оселився десь між рядками заповітного коду."

Він знову закурив. Йому зовсім не хотілося курити, просто згідно з його уявленнями, справжній письменник повинен пити міцний алкогольний напій і часто курити під час творчого процесу. Ще справжній письменник повинен носити розтягнутий в'язаний светр. Пити він не міг. Ще не призвичаївся. А курилося йому доволі не зле та й светр справжнього письменника був на ньому. Він був у образі. Йому здавалося, що довкола нього камери, які знімають кіно про його життя. Тому він курив так, щоб його обличчя і постава завжди знаходилися у вигідному ракурсі. Щоб кожному глядачеві, який побачить фільм, одразу стало зрозуміло, що в кадрі сидить справжній письменник.

"Вагітність тривала нормально. Ні йому, ні мені нічого не загрожувало. Все було спокійно до шостого місяця вагітності. А, починаючи з цього часу, я вперше побачив його думки. Мені було видно образи якими він описує для себе зовнішній світ, який долинав до нього уривками глухих звуків і легких стусанів. Дуже скоро він почав реагувати, завдаючи болю своїй матері. Я не втручався, знаючи, що росте талановита дитина.
На дев'ятому місяці він помітив мене. Чомусь він бачив мене у вигляді таких же, як і він згорнутих в калачик п'ятьох новолюдей. Удвох ми булькали і ворушилися про своє. Насправді булькав тільки він, а я намагався хоч щось йому розповісти. Нажаль він не міг розуміти, хоч я і був частиною його. Все, чого я добився - це вмиротворене заспокоєння для дитини і кілька безтурботних ночей напередодні пологів для матері.
Ми вискочили в порожнину нового для нас світу, гучно ознаменували свою в нім присутність і право на життя. А потім він дихав і їв. Спав, дихав і їв, кричав, дихав і їв, какав, кричав, спав, дихав і їв. Він жив. І жив так натхненно, що здавалося наче виключно для цього його й було народжено.
На кілька років я зник, зрозумівши, що, хоч моя присутність і невід'ємна, та моя наявність йому незбагненна. Можна сказати, що я заснув. Хоча насправді мені довелося спостерігати за кожним його хибним і вірним кроком. Мене дивувало те, що чим досвідченішим і мудрішим він ставав, тим більше помилок він робив.
Вже через п'ять років я став йому потрібним. Огорнутий любов'ю батьків, забезпечений усіма розвагами, які він міг собі уявити, оточений дружбою ровесників і наставництвом старших дітей, він був незадоволений, хоча ні він, ні хто інший цього незадоволення не помічав. Він дійшов до краю, до обрію своїх знань і не розумів, що йому можна і треба переступати цю межу.
Ми зближалися лише тоді, коли він сидів на своєму помаранчевому, пластмассовому горщику, або спав, втомлений насущним життям. Цього дня він сидів зі спущеними штанцями і замріяно спостерігав, як по стіні сповзає муха. У цей час я говорив з ним про літери. Йому було цікаво. Мені вдалося пояснити йому навіщо потрібні літери і те, як їх можна використовувати. До кімнати увійшла його мати і він заговорив до неї:
- Мамо, а з якої букви я починаюсь? - Кажучи це, він ворушив пальчиками своїх ніжок. Мама посміхнулася і сказала:
- Ти починаєшся з букви "С". Ти мій Син. Тебе звуть Сергій. І ти просто моє Сонечко.
Тієї ночі, я наснився йому. Ми знову були вшістьох. Йому снилося його подвір'я. Він займався зі мною тим же, чим увесь день займався зі своїми друзями. Цікаво було спостерігати за тим, як він, дуже захоплений побаченим сном, починав говорити в дійсності. Він не прокидався від цього, а намагався зануритися глибше в сон, щоб могти і далі розмовляти зі мною.
А наступного ранку, перш ніж він піде до садку, йому подарували абетку. Він швидко засвоїв зв'язок між картинками і буквами. Дуже скоро його уява була заповнена словами з вивісок і оголошень. І в цій уяві не було місця мені. Тільки рідкісними ночами, коли він був дуже втомлений, я міг наснитися йому.
Він бачив мене все тими ж хлопцями. Ми росли разом. Ми дружили. Але він все менше часу тратив на своїх друзів і виходив геть з подвір'я, не дозволяючи мені піти за ним. А там, за межею того п'ятачка, що він відвів мені у своїй уяві, його натура проявлялася у найекстремальніших умовах. Мені подобалися ті шалені кольори і образи, які він переносив у свою уяву з усіх побачених фільмів і картинок. Сила його розуму викликала повагу. Так було доти, доки він не пішов у школу.
Першого ж дня, я розчарувався. Він не заговорив ні з ким зі своїх майбутніх друзів і товаришів. Він не проявив себе ніяк, постійно мовчав. Лише, коли закінчився перший урок він подумав і я почув цю думку.
Це була перша в їхньому житті перерва. У класі майже моментально утворилася ієрархія, в якій мій протагоніст опинився осторонь. Хлопці його класу згуртувалися навколо лідера і йшла приблизно така бесіда:
- Ти до скількох рахувати вмієш? - Лідер запитав у гіпотетичного слабака.
- До сто! - відповів слабак і тоном своїм зробив виклик лідерові.
- А я до тисячі! - Відповіддю заперечив лідер і ніхто не зміг нічого протиставити, бо мало хто розумів, що значить сто, а про тисячу оце впреше почули.
Тільки мій хлопчина, сидячи осторонь, розумів усю свою відмінність від тих, із ким йому доведеться просидіти в одних стінах ще десять років. Він вже знав про нескінченність. У своїх снах він бачив ті міріади зірок, що скупчуються у туманності. Він знав, ніколи нікому не вдасться порахувати до межі. І моя в цьому заслуга була зовсім незначною.
Його життя змінилося докорінно. Школа відібрала у нього його звичний спосіб життя, але подарувала все нові і нові знання. Мені було важко із ним, тому, що все, що давала школа вже було в ньому, було в мені. Йому потрібно було тільки відкритися і послухати, я б усе розповів. Але кожна моя спроба отримувала шалений опір. Він, сам не знаючи, намагався вчитися самостійно, здобувати власний життєвий досвід. Зрештою я відступився, бо знав, що коли йому стане по справжньому важко і він дійде до нової межі, не буде в нього іншого виходу, як звернутися до мене.
Якось випадково я наштовхнувся в ньому на дивну здатність любити. Тобто це була справді любов до протилежної статі, яка виникла в ньому ще до того, як сформувалися статеві залози і пройшов процес статевого дозрівання. Це викликало в мені захоплення. Тому, що я, як і всі ангели, дуже люблю людей. Усіх, без поділу на статі і раси. І тут раптом у мене з ним з'явилася дотична. Точка перетину наших Я. Звичайно він любив своїх батьків. Але ця любов була вимушена. Він любив би і будь яких інших батьків, незалежно від того, які б вони були.
Він не ділив досі людей на статі. А того дня він якось так подивився і побачив відмінність.  І одразу після того, як в його голові відбувся чіткий розкол, він виокремив з усіх дівчат лише одну і саме в той момент він закохався. Його нутро освітилося. І цей чистий прояв глибокої душі був прекрасним.
Ззовні ж це помітити було практично неможливо. Все, що можна було бачити у цей момент - це різке розширення, а потім звуження зіниць.
А потім він почав лякати мене своїми вчинками. Він став ходити до школи раніше за всіх. Він хотів прийти і побачити саме той момент, коли вона входить до класу, потім - до школи, потім - на подвір'я школи. Його поведінка була неадекватною. Усі хлопчики довкола бігали за дівчатками, скубли їх за кіски, дражнили їх і обзивали, а він, перескочивши враз десяток років фізичного розвитку, став поводитися з нею, як дорослий чоловік зі зрілою жінкою. Звичайно вона не відповідала взаємністю, та він не був розчарований. Тому, що кожний будній день починався для нього не з прокидання і чищення зубів, а з того, як її права нога переступає поріг класу. З того, як зачіска, волосинка за волосинкою, перетікає, коли вона рухає головою. З того, як вона рухає кожною часткою свого тіла, виконуючи звичні для нього рухи. А закінчувався день тоді, коли її спина ховалася за рогом будинку. Він марив по справжньому, по дорослому.
Одного дня він нарешті сильно втомився і заснув настільки глибоко, що ми знову були ушістьох. Ми сиділи в колі на травичці біля висохлої яблуні і спілкувалися про життя. Я намагався змінити його пріоритети, задати йому новий вектор розвитку. І він слухав, не перебиваючи. Та раптом щось сталося. Він сполохався і згадав про неї. Я випадково здійснив незначний тиск на нього, намагаючись змусити його думати про важливіші речі. І у відповідь на це зустрів такий тиск, що у тому його сні я був вигнаний з подвір'я назавжди.
Наступного дня вона вже сяяла не так. І зачіска вже не так красиво колихалася. Він був розчарований, майже розлючений і того дня в його житті сталася перша серйозна бійка. Вони билися до крові і навіть трохи далі".

ІІ
І знову дим пронісся по легенях. Нездара-письменник зупинився, насправді не для перекуру, а тому, що він не знав більше про що писати. Його нова історія померла, хоч так і не встигла народитися. Його годинник показував першу ночі, а батько й досі не з'явився. Це його трохи підстебнуло і в голові наклюнулася ледь відчутна лінія продовження. Це було схоже на загустілий шматок туману, що завис у повітрі на рівні його очей.

“Черговий ранок почався з трьох літер. Він перестав викрикувати їх, прокидаючись від жахіття. Хоча насправді те, що я малював для нього жахіттям не було – це були всього лише марні спроби просвітити його. Отже, три літери:
- Аня! – шепотіли його вуста і він остаточно прокидався, забуваючи, що щойно шепотів і, пам’ятаючи лише марево, в якому було чиєсь обличчя, а може і не обличчя, а всього лише передок автомобіля.
Він деградував. Його поведінка стала звичною для його віку, але це означало тільки те, що він став уособленням сірості. В його класі було кілька дівчат, які подобалися йому і його друзям. Вони гуртом проявляли знаки уваги до дівчат: викрадали речі з їхніх наплічників, псували їхні книги, відбирали канцелярське приладдя, писали різні образливі і глумливі записки, а часом доходило і до того, що мій протагоніст бив тих дівчат, які подобалися йому особливо сильно.
Вже минуло два роки, відколи Аня перестала сяяти і переїхала у інше місто, коли її батько отримав підвищення на службі. Він не згадував її увесь цей час, але й рости припинив. Він не потребував мене вже давно, відколи прогнав. Йому не потрібно було розширювати обрій, переступати за межу відомого, тому, що він не наблизився ні на міліметр до цієї межі за останні два роки. І це у той час, як майже всі його однокласники обігнали його. Це було помітно не лише у їхньому понятті про нескінченність, а й у тому які оцінки отримували вони, а які отримував мій Сергій.
Його цікавість до букв зникла. Його не приваблювали книжки, навіть з малюнками. Я так і не визначився хто у цьому винен: мама, яка сказала йому, що він починається на “С”, чи освітня система, в межах якої до дітей зверталися на прізвища. Власне через ці звертання він і розчарувався, бо замість маминого “С”, він став “З” – Заровінський.
Його батьки вирішили, що причиною такого різкого погіршення став брак фізичного навантаження. І ось він з переляканими очима занурюється у хлоровану воду басейну. Вода затікає у ніздрі, просочується у вуха і пече очі, незважаючи на те, що він одягнув окуляри для плавання.
Досі він не соромився себе, та батьки постаралися на славу, розповідаючи йому про те, який він жирний. І ось він помічає, що на нього дивляться ВСІ. І він тепер знає, що кожний із них тикає у нього пальцем за спиною і шепоче “ЖИРНИЙ”. Першого ж дня він став об'єктом насмішок серед більш досвідчених у плаванні однолітків.
Басейн було розділено на дві частини. Одна – мілка, для початківців, а інша – глибока, для тих, хто вже вміє плавати. Він не знав про це. Він просто бачив, що посеред басейну протягнуто в’язанку поплавків, які відмежовують заповнену людьми частину басейну від абсолютно порожньої. Він вирішив, що за поплавками йому не буде тісно. І ось він вже поволеньки, попри стіночку, прямує до поплавка.
Світ якось дивно завмер. Увесь дискомфорт зник. Люди стали непомітними. Він торкнувся рукою поплавка і тієї ж миті солдатиком пішов на дно, ковтаючи воду великими порціями. В легенях запекло. Зображення спотворилося, коли світло заломлювалося у товщі води над його головою. У цю мить побачив не тренера, що саме збирався пірнути за ним, а п’ятеро дітей-волоцюг, що стояли перед входом у подвір’я, в якому його сім’я вже давно не жила. Озирнувся і побачив, що в його колишньому будинку немає вікон, тільки чорні діри. Повіяв вітер і стало помітно, що на висохлій яблуні наклюнулися бруньки. Стало легко і спокійно. Це була справжня прохолода посеред спекотного дня, так, наче щойно пройшов літній дощ і сонце ще не встигло розігріти вистиглий асфальт.
В його голову влучило каміння – це старший із волоцюг кинув. Сергій повернув голову до волоцюг, що вже не стояли на вході а бігли до нього, галасуючи і розмахуючи руками. Він сіпнувся і мало не впав, бо старший із них вже протягував руку, щоб схопити Сергія. Він стиснув його лікоть так боляче, що мого протагоніста знудило. Він побачив, як разом із водою на білий кахель підлоги впало кілька шматочків картоплі, якою він нещодавно поснідав. Один шматочок навіть застряг у нього в правій ніздрі. Тренер кричав і, здавалося, бив його в груди. Хтось далеко сміявся. Їх було багато.
Відтепер і назавжди для всіх, хто став очевидцем його сорому він просто “Мішок”. Це його нове ім’я, яким його було охрещено священиком у чорних плавках. Свідками були такі ж голі люди у плавках, а хрещеним батьком виступив тренер у мокрих шортах і футболці. І ось у ньому народилося щось нове, чому я не був радий. Це нове було страхом і образою. Він осягнув нове почуття і зрозумів разом із ним багато нових. Вони називалися: приниження і ненависть. Тепер вони стали його єдиними друзями, адже всі довкола стали ворогами. ”

В домі задзвонив телефон. Графоман припинив друкувати. Годинник у кутку екрана показував другу ночі.
- Алло? – У нього чомусь тряслися руки.
- Ні, ще не сплю. Дивлюся кіно.
- Та якийсь бойовик.
- Я знаю яка в тебе робота. Нічого.
- Добре, передавай привіт секретарці.
Вони помовчали ще кілька секунд, а потім графоман почув короткі гудки. Слухавка жалібно пікнула і знову втопилася у незастеленому ліжку. У цю мить в голові юного письменника малювалася чітка картина. В певному офісі на офісному столі стояла напівпорожня пляшка не дуже дорогого вина. Один бокал був у руці його батька, а інший тримала обома долонями його секретарка, підібгавши босі ноги під себе, затишно влаштувавшись на шкіряному дивані. Графоман знав, що, поклавши слухавку, його батько зніме краватку і, кинувши її на шкіряну оббивку офісного стільця, мовчки пригорнеться до цієї жінки. Юнак чітко бачив, як краватка поволі сповзає по оббивці на підлогу. Бачив, як колишеться вино у пляшці. Бачив він і те, як ворушаться документи на столі від вітру, створеного вентилятором. Не бачив тільки те, як батько згодом засуне руку в пазуху секретарці і на його долонях виступить піт.
Він не ображався і йому не було боляче. Йому навіть подобався такий стан речей. Все було так, як і має бути в житті кожного нормального письменника.
Він спитав у себе:
- Чи не бажаєте Геннесі?
- О, так, звичайно, і філіжанку кави!
Цієї ночі батьків бар осиротів однією пляшкою дорогого коньяку, а дім наповнився ароматом еспрессо. Коньячний бокал порожнів дуже поволі, а до кави хотілося додати ще зо дві ложки цукру, такою гіркою вона йому здавалася. Та правила гри вимагали саме такого смаку і саме таких кількостей. Він покірно прийняв ці правила.

"Історія з плаванням тривала нестерпно довго. Він проявляв дива винахідливості, коли вигадував причини, згідно з якими він сьогодні не повинен іти на плавання. Та ці поривання рідко увінчувалися успіхом. Ніхто крім мене не міг бачити чи знати того, що відбувалося з Сергієм, коли він потай від усіх прав свій одяг. І, хоч я вже й став йому потрібен, він все одно не пускав мене. Йому було соромно. І він не міг припустити, що цим соромом можна з кимось поділитися.
Оцінки не ставали кращими, але вони почали триматися на одному рівні. Батьки вирішили, що це хороший знак, а отже плаванням займатися потрібно і далі.

Їх було двоє. Обидва займалися плаванням в один із ним час лише в старшій групі. Вони були головними серед тих, хто допікав йому. Так до всього, вони ще й вчилися в одній з ним школі. Вони бігли за ним вже так довго, що його груди палали вогнем. Страх щипав за п’яти, а тіло здавалося неповоротким автомобілем, що ніяк не може врятувати свого водія від переслідування.
Сьогодні він здивував і мене і себе тим, що навдивовижу різко обізвався на вже, здавалося, звичні для нього образи. Його ноги тієї миті почали діяти швидше, ніж голова осягнула усю небезпеку ситуації. Він мотався по поверхах і коридорах школи.
Сергій волав, хоча голосові зв'язки видавали лише сипіння. Я був потрібен, він кликав мене, хоча й досі не знав про мене. Він не втратив свідомість, але чітко побачив ріку. Він борсався у намулі в заплаві тієї ріки, а я був далеко від нього десь у густому лісі. Мені не вдавалося проломитися крізь хащі на березі, та все ж він почув мій голос. Я радив йому раз і назавжди розібратися зі своїм страхом. Він послухав і раптово зупинився, напружуючи кожний клаптик свого тіла. Його очі замружилися так сильно, що, здавалося, зараз луснуть. І ось воно полегшення.
Вони вдарили його в спину і він впав, як розм'яклий пластилін. Головний, той, чия голова була прикрашена темними кучерями на кшталт негритянських, згріб Сергія і припер до стіни, так, що його кеди не торкалися підлоги. Сергієві очі бігали у пошуках порятунку. Він бачив цілу ораву дітей, що спостерігали за ситуацією і в жодному із них йому не вдавалося помітити рятівника. Кучерявий кричав і погрожував. Дибіл, що біг разом із кучерявим, методично ледь сильно бив Сергія у тіло. Вони гралися як, кішка з мишкою.
Кучерявий скрутився від болю, коли Сергієва нога смачно і гучно завдало йому удару в пах. Дибіл замахнувся в останній раз і влучив Сергієві прямісінько у рот. Щелепи зімкнулися і в роті мого протагоніста залишився маленький шматочок шкіри з долоні дибіла.
Він біг, не озирався. Вони гавкали у нього за спиною. Коли ввійшов у клас, де вже минуло цілих десять хвилин уроку, його вичитали, але він ніяк не відреагував, просто тихенько сів на своє місце.
Вранці він молився на те, щоб не прокинутися. Він волав до сил небесних, щоб вони спалили його дім, зламали йому ноги по дорозі до басейну, стерли пам’ять у його батьків, щоб ті не загадали куди повинен іти їхній син. Та все було, як завжди.
Він йшов крізь ранок, долаючи нестерпний біль у животі. Він лічив удари свого серця. Йому здавалося, що в кожному кущі ховається або кучерявий, або дибіл. Та коли він побачив, як довкола будівлі басейну вовтузиться ціла армія ремонтників, його душа сповнилася неземного тепла. Хтось із людей в помаранчевій куртці пояснив Сергієві, що вночі сталася аварія і протягом найближчого тижня басейн працювати не буде.
Сергій повертався додому, знаючи, що назавжди забуде дорогу до басейну. До літніх канікул залишався місяць. Цей місяць минув, наче в зачарованій країні. Він зробив майже неможливе. З усіх предметів його бал зріс на одиницю. Його сон перетворився на плавну ріку, якою він кудись спускався. Я біг за ним берегом тієї ріки і він прокладав поперед мене стежину, щоб бігти мені було легше. Та все ж бачити мене він і досі не хотів.
Того літа Сергій зі своїми матір’ю і батьком поїхав на море. Він довго пручався, перш ніж залізти в солону воду, та потім відважився. Він плавав краще ніж будь коли на тренуванні. На короткий час Сергієвий страх заснув, звільнивши місце радості.”

ІІІ
Графоман зрозумів, що гріє вухо біля вентиляційного отвору свого ноутбука і різко підвівся, наче щойно прокинувся. Він не спав, просто його голова почала витворяти із ним дивні штуки. Минуло півтора години від останньої бесіди з батьком, а пляшка спорожніла лише на половину.
Він поволі піднімав свої руки і довго вдивлявся у зображення на моніторі крізь розставлені пальці. Намагався дотягнутися язиком до кінчика носа і йому ставало смішно. Сміючись він бризкав слиною на екран і починав витирати це ліктем. Він спітнів і у нього почало свербіти все тіло. Після почісувань його светр виглядав дуже неохайно, а зачіска перетворилася на гриву папуги.
І ось сидить за столом зачухана істота, яка вже навіть сама собі письменником не здається. Висуває нижню губу поверх верхньої. Запускає пальці у своє і так скуйовджене волосся і збирається впасти обличчям на клавіатуру. Та в останній момент його руки вперлися у теплу пластмасу електронного зошита, а пальці лягли на букви згідно з правилами машинопису.

“У дзеркалі задоволено посміхалося обличчя із намиленим підборіддям. Бритва гуляла по ньому, відкриваючи світу чисту шкіру. Сьогодні йому виповнюється шістнадцять. Його друзі закидають його подарунками, Віка віддасть свою незайманість, а батько подарує документи на новеньке Бентлі і вже через два роки він сидітиме за кермом власного автомобіля. Він знав усе це і йому не було прикро від того, що його не очікують жодні сюрпризи. Сергій був впевнений у кожному своєму кроці і майбутнє бачилося йому чіткіше ніж місто за вікном.
Немає нічого гіршого за пиху. Та що як за твоїми плечима реальні успіхи, які підтверджують цю пиху? Тоді це вже не пиха, а просто впевненість у своїх силах. І справді для всіх, хто знав Сергія, він був об'єктом захоплення і заздрощів. Кожен дивувався тому, як легко він справлявся з усім, за що брався. Якщо тобі була потрібна порада, іди до Сергія. Якщо тебе хтось образив, тебе захистить твій друг Сергій. Важко повірити в співіснування в одній людині такої тілесної краси, глибокої духовності та такого гнучкого розуму, здатного засвоювати любу науку.
Та не справедливо вважати, що такий стан речей - це заслуга виключно Сергія. Щоночі я розкладав по поличкам кожний, зроблений ним крок, та вказував до чого може призвести кожен наступний. Щоранку він прокидався у гарному гуморі, знаючи що робити і куди йти. І, здавалося, чого мені ще прагнути? Він впустив мене і дав достатню свободу та досі все спілкування відбувалося лише у снах. Я вирішив, що сьогодні настав саме той день, коли потрібно нагадати про свою присутність.
В бенкетній залі фешенебельного ресторану зібралося багато людей. Усі вони прийшли висловити свою радість з приводу дня народження Сергія і кожний був щирим. Сергій очолював один край столу, а в кілометрі від нього, інший край очолили його батьки. Коли затих гамір і гості розсілися згідно з розписаними у запрошеннях місцями, Костянтин Маркович лівою рукою підніс мікрофон до рота, правою стискаючи бокал з шампанським і зала здригнулася від басовитого голосу цього чоловіка:
- Сьогодні минуло рівно шістнадцять років відколи мене вперше назвали батьком. Як ви гадаєте, що я можу відчувати з цього приводу? Звичайно радість. Але мушу визнати, що мені дещо сумно. Тому що мені не завжди вдавалося бути поруч. Якщо ти, сину, вважаєш – я не ціную тебе достатньо, то знай, що ти глибоко помиляєшся. Ми цінуємо тільки те, що втрачаємо. Нажаль, мені довелося вже втрачати тебе...
- Сергію, - почув Сергій і природньо йому захотілося відгукнутися, адже це було його ім'я. Та ніхто поруч не звертався до нього. Він проігнорував мене і продовжив слухати батькову промову.
- ... тебе було важко впізнати. Ми не відходили від тебе ні на хвилину. Лікарі лякали нас результатами аналізів, мати заклала всі церкви свічками. І ти одужав.
- Сергію! - Наполягав я.
- Що? - Не втримався Сергій і одразу зрозумів усю безглуздість ситуації, в якій опинився.
- Так, ти вже напевно не пам'ятаєш цього. Та й не дуже треба. То був темний період в житті нашої сім'ї. Тобі було важко по...
- У кожного з вас є компас і карта. У лісі заховано п'ять точок. Вони нанесені на карту. Азимут ви вже вмієте брати. У вас година часу. Чекаю всіх до обіду.
Це був перший похід, в якому Сергій брав участь. Він знав, що на кожній контрольній точці є кольоровий олівець, яким він повинен зробити позначку у своєму листку учасника тренування.
Високі черевики, камуфляжна куртка, карта і компас в руках. Сергій почував себе наче герой бойовика. Він хотів бути першим і йому залишилася остання позначка, яка, згідно з картою була на вершині пагорба. До точки одночасно бігли троє людей. Він був ближче за всіх. Він вже відчував, як повертається до тренера. Зробив останній ривок і посовзнувся на мокрій траві. Сергій не впав, але розминувся з олівцем і його понесло вниз. Почався стрімкий спуск назустріч весняним деревам. Десять кроків, двадцять. Гострий камінь, нога підвертається. Обличчя грузне у траві. Ноги перелітають через голову і він вже котиться, час від часу підстрибуючи на камінні.
Небо черговий раз промайнуло перед очима і з землі виросли велетенські зуби - чорні дерева зі щетиною бруньок.
Стоп-кадр.
В нашому з ним світі на ріці почалися пороги і човен розбився вщент. Сергій схопився за камінь і намагався підняти голову над стрімкою водою, щоб дихати. Мої стежки зникли і я кинувся грудьми на гілки. П'ятеро дітей проривалися лісом до потопаючого, завдаючи болю собі і йому. Нова хвиля підмела його і він знову вхопився. Хлопчина втрачав сили і я відчував це. Діти виникли на березі обдерши в кров обличчя, руки і ноги. Кожен тримав у руці по гілляці. Та кожна з гілок закоротка і Сергія знову змиває хвиля. Спина впирається у підводну скелю, рука виринає над водою і пальці стискають гілку.
Очі більше не можуть намацати на березі п'ятьох колишніх друзів. Я зібрав усі його сили докупи і тепер він бачив мене в одній особі і я нагадував йому одночасно кожного з них.
Криза минула, Сергійко, ти вийшов з коми.
Мотор.
Ніхто, з присутніх на дні народження, не помітив зміни на обличчі Сергія, а він стояв і подумки розмовляв зі мною.
- І що це все повинно означати?
- Тільки те, що в тебе є друг, який завжди з тобою.
- Хто ти?
- Частково – ти, частково – щось більше.
Він хвилювався. Його хвилювання плавно переростало у роздратованість.
- Поясни.
- В твоїй душі були прогалини, які я заповнив собою. Невже тобі ніколи не здавалося дивним те, наскільки мудрі вчинки ти робиш?
- Я гідний син свого батька.
- Це хороша думка та ти не був би такий без моєї участі.
- Я нічого не розумію.
- Ти пам’ятаєш друзів, які тобі снилися в дитинстві.
- Звідки ти знаєш?
- Цими друзями був я.
- І що?
Плавна музика, яка звучала в уяві Сергія обірвалася різкою кодою і я відчув як тісно зробилося мені.
- Я просто бажаю тобі допомогти.
- Мені допомога не потрібна. Я з усім справляюся сам!
Музичне затишшя змінюється важким роком. Уявні межі Сергієвого єства розростаються та не так, як це було раніше. Вони рвуться. Виникають прогалини, які заповнюються чорними згустками. Мене пронизує біль від Сергієвої люті і мені бракує сил хоч щось відповісти.
А в бенкетній залі тим часом розпочався бал. Сергій, як завжди галантний з майже військовою поставою підвівся і запросив Віку, свою дівчину, до танцю. В її великих очах було видно захоплення, яке межувало з поклонінням. Її ручка лягла у протягнуту Сергієм долоню і вони почали вимальовувати кола на мармуровій підлозі зали. Світло блакитне плаття Віки колихалося у такт їхнім рухам, а в Сергієвій голові поставали образи оголених тіл. Побачені ним порнофільми та прочитані книжки вибудовували чітку стратегію поведінки. У тілі грали гормони, музика торувала їхній пристрасті, а збудження шукало виходу.
І ось він втискає її в ліжко. Спиною проходить розряд, обличчя скривлене оскалом дикого звіра і він ігнорує мій відчайдушний крик. Я волаю про недопустимість задуманого ним, а він сміється й дає волю своїй сексуальній люті. Віка вже давно втратила будь-яке бажання. Єдине, про що говорили її великі заплакані очі – це втеча. А Сергій продовжував залишати на її тілі синці, зневажаючи благання. Сльози розмили косметику на обличчі нещасної, волосся зав’язалося у вузли, а нутро палало від болю. Біле простирадло заплямилося кров’ю. Сергій доходив до кінця, йому хотілося позбавити це маленьке тіло життя та на щастя він стримався. Від низу живота до грудей пробіглася судома і в горлянці вибухнув крик. Руки стиснули Віку, готові переломити кожну кістку її тільця і він впав. Свідомість покинула його майже миттєво і крізь морок сну я відчув, як, попри весь жах пережитий Вікою, дівчина з ніжністю тулиться до Сергієвої спини. Я більше не міг дозволити йому тримати мене на околицях свого життя. Довелося прориватися на передній план.”

IV
Прокинувся графоман на підлозі коло письмового столу. Крізь вузьку шпарину між важкими гардинами заглядав яскравий полудень. Замість огиди до всього світу він відчував задоволення від того, що в нього болить голова, пече в животі, хочеться пити та жахливо смердить з рота. Адже саме так себе повинен почувати справжній письменник. Синенький індикатор ноутбуку монотонним блиманням пронизував мозок, завдаючи нестерпного болю. Підвівся з хрускотом не тільки у колінах, а й у хребті, руках. Подумав, що то ознака ранньої зрілості та змужнілості його організму. Із запухлою пикою пройшовся по дому. Заглянув у порожні кімнати і гараж. Задовільнивши свою цікавість, пустив воду з крану і напився. Потім втамував голод холодним борщем та магазинним олів’є.
Знову всівся за комп’ютер. Підключився до мережі, пройшовся літературними сайтами, де вже публікував свої оповідання. З холодною зверхністю відповів на всі коментарі до його творчості. Залишив свої відгуки на опубліковані твори інших авторів. Кілька разів увів своє ім’я в різних пошуковиках, трохи засмутився. Потягнувся до телефону, та зупинився посередині набору номеру. Коли ж вдруге перечитав усе написане за ніч, вирішив продовжувати.

“Атестат – іспит – сесія. Кожний крок – влучний постріл. Холодний розум, чия раціональність межувала з тваринною жорстокістю. Досконале знання людської психології, яке дозволяє маніпулювати людьми, мов вірними псами. Я бачив жах у очах Костянтина Макаровича, коли Сергій входив у офіс батька. Він бачив, як хлопець мітить у його крісло. Він не розумів, чому підлеглі бояться Сергія більше, ніж чинного директора. І було помітно, як часом він сам поводився з Сергієм Костянтиновичем надто грубо лише для того, щоб опанувати свій страх перед сином.
Після пафосних заручин рум’яна колись, а тепер бліда мов крига, Віка носила срібний перстень на безіменному пальці правої руки. Сергій прикував її намертво до себе, чим прокладав собі дорогу в політику, оскільки її батько був заступником голови міста. Розрахунок на диво простий – за період його навчання в існтитуті за спеціальністю менеджера організацій, батько остаточно втратить віру в себе і перепише управління бізнесом на мого протагоніста. До того часу каденція чинного мера підійде до кінця і Володимир Михайлович, батько Віки балотуватиметься на посаду голови міста. Сергій одружується з Вікою і тесть просовує його в ратушу начальником якогось відділу.
У цьому плані було два слабких місця на які я вказав майбутньому президенту. По-перше Віка може не захотіти одружуватися з ним, а по-друге Володимир Михайлович може не набрати достатню кількість голосів на виборах. Стосовно першого Сергій створив для Віки таку атмосферу, за якої вона не уявляла в своєму житті іншого чоловіка. Трішки страху, трішки ніжності, багато подарунків, ілюзія чуйності і ніякої зради. Стосовно другого, Сергій своїми порадами вже зараз вплинув на репутацію майбутнього тестя так, що городяни висловлюються про нього, як про довгоочікуваного месію.
Отже, на момент отримання диплому менеджера організацій, Сергій Костянтинович Заровінський матиме вигідний шлюб, посаду в міській раді та прибутковий бізнес. Не можу приховувати своєї радості за мого вихованця. Попри всі труднощі, які я досі долав, мені вдалося вкласти у нього дещицю мудрості. Хоч мене й лякала холоднеча, з якою Сергій ставився до людей, я не міг не допомагати йому в розбудові кар’єри.”

Задзеленчав телефон і графоман відволікся. Дістаючи першу на сьогодні цигарку, натис кнопку відповіді і трохи хриплим голосом промовив:
- Алло?
- Так, вдома…
- Можливо пізніше…
- Та ні, все нормально, може трохи продуло.
- Так, пишу, а що?
- Ні, тату, це не хуйня!
- В інтернеті півтори тисячі людей прочитали мої оповідання.
- А звідти! Багато хто добре відгукується про мою роботу.
- Нікуди мені не треба влаштовуватись! Це і є моя робота!
- Ні, не заробляю, та це поки що.
- Та пішов ти!!!
Слухавка пікнула відбій. Графоман важко дихав, на очах бриніли сльози, а серце шалено калатало від хвилювання.

“Сергій продовжував рости, а разом з ним ріс і його внутрішній світ. На висохлому дереві подвір’я підсвідомості наливалися соком бруньки, а в чорних колись вікнах покинутого в дитинстві будинку почали з’являтися вогні. Він не здогадувався, що то я поселився в спорожнілих кімнатах. Вже давно було зломлено бар’єр між нами та йому не треба було про це знати. На небокраї цього світу починало своє сходження нове багряне сонце. Назрівали величні переміни.
Костянтина Макаровича вдарив інсульт, коли Сергій закінчував третій курс інституту. Сильного колись чоловіка прикув до ліжка параліч, йому відняло мову. Міг тепер тільки піднімати й опускати свою праву руку, щось бурхливо жестикулюючи. Ця подія змусила мого протагоніста стати ще більш холодним та раціональним. На його плечі лягла відповідальність за батькову справу та він навіть не перевівся на заочну форму навчання. З цими проблемами він справлявся на диво легко і знову не без моєї допомоги. Гіперчутлива інтуїція, розвинута моїми нашіптуваннями, дозволила Сергієві почуватися на ринку, мов акула в океані. Дуже скоро сфера впливу батькової будівельної фірми розширилася не тільки на інші регіони країни, а й на інші галузі діяльності, такі, як металургійна та вугільна промисловість.
Остання сесія була зірвана «раптовою» смертю батька. На похорон прийшли тисячі людей. З них лише десятки були особисто знайомі з Костянтином Макаровичем. Решта – партнери, конкуренти й інші охочі доторкнутися до слави Сергія Костянтиновича. На зустріч із Хароном Сергій проводив батька пафосною промовою про «вірність ідеям» та «незворушність на шляху до визначених батьком цілей». Через пів-року відгуляли весілля з Вікою і Сергієвий план продовжував втілюватися у життя”.

Слухавка знову задзеленчала та графоман на неї більше не зважав. Тремтячими руками вийняв цигарку і глибоко затягнувся, відчуваючи біль у горлі, а потім в легенях. Нестерпно захотілося знову напитися. Цього разу зупинився на звичайній горілці, на його думку цей напій більше відповідав духу обставин, що склалися. Пив з пляшки, маленькими ковтками. Дуже швидко його почало нудити та він не зважав на благання організму припинити це саморуйнування.
Щоб відволіктися, ввімнкув телевізор. На якомусь із каналів показували інтерв’ю з успішним письменником, який розповідав про наполегливу працю та постійний пошук натхнення у коханні. Хоч графоманові було нестерпно спостерігати за мімікою задоволеного обличчя його колеги, він продовжував слухати неприємні для себе вислови, поволеньки сьорбаючи вогняну воду.
Сонце ще тільки піднімалося в зеніт, коли ватяні руки графомана лягли на клавіатуру, а затуманені очі втупилися в монітор ноутбуку. Далі він майже не контролював себе у висловлюваннях.

“Потрапивши до міської ради, Сергій готувався стати батьком. Змарніла Віка траплялася чужому оку тільки на офіційних вечорах, куди мій протагоніст брав її з собою, а вдома вона поводилася не гучніше за комод в кутку кімнати. Мати новоспеченого чиновника переїжджала з одного санаторію до іншого, а тесть не йняв віри своєму щастю на посаді голови міста.
В місті почався небувалий розквіт. Сергій правильно зрозумів мою науку про те, що коли лихо неможливо побороти, його необхідно використати собі на користь. Йому вдалося неможливе. Він об’єднав під єдиним прапором законні та кримінальні угрупування маленького міста, розділивши порівну між усіма певний прибуток вже тепер своєї компанії. Через кілька років компанія Сергія Заровінського суттєво збільшила ВВП країни, що призвело до стабілізації національної валюти. Разом з дружиною він перебрався до столиці, де його вже давно чекали у новому головному офісі Компанії.
Попри всі стреси та титанічне навантаження, Сергій спав безтурботно, мов немовля. У своїх снах занурювався настільки глибоко, що моя бесіда з ним не була нічим обтяжена. П’ятачок перед покинутим будинком обернувся на сад з алеями, засаджений незліченною кількістю таких же яблуньок з набухлими бруньками. Все тремтіло від збудження. Криваво червоне сонце кидало до землі майже відчутні на дотик промені світла. Я перестав ховатися в будинку і взявся доглядати  сад Сергієвої підсвідомості. Він не зважав на те, поглинутий своїми глобальними перебудовами.”

Кількома великими ковтками графоман допив пляшку горілки й побіг вибльовувати її в туалет. Та не добіг, посовзнувся на власному блювотинні і впав на підлогу, мов лантух з лайном. Ліва частина обличчя пульсувала від болю, на мізинці правої руки відірвався ніготь. Перш ніж підвестися, графоман ще кілька разів впав, тремтячи від реготу. Смішним здавалося все. Ледь стоячи на ногах та продовжуючи реготати він преодягся, взяв другу пляшку горілки та після короткого перекуру із двох цигарок всівся за клавіатуру.

“Я бачив як дорослі чоловіки стискали кулаки, а в поглядах проблискувала лють, жінки втирали сльози й схвально хитали головами, юнаки та юнки повторювали вислови, що їх у мікрофон промовляв Сергій, стоячи на велетенській сцені перед кількатисячним натовпом на одній із площ столиці.
- Кожний із нас – частина єдиного організму. І коли я бачу, як хтось руйнує себе чи завдає шкоди іншим, відчуваю нестерпний біль, бо страждає весь організм. Неначе ракові клітини, чиновники всіх рівнів всмокталися в живильні соки нашого тіла й ведуть нас до загибелі. Тут і зараз я оголошую війну чиновницькому свавіллю, корупції і байдужості. Та я безсилий без вашої підтримки. Кожний в силах зробити свій внесок. Піднімайтеся з колін та піднімайте близьких. Йдіть за мною я освічу шлях до нового майбутнього.
Після цього виступу, преса охрестила Сергія Заровінського «Гітлером нової генерації». Та слова мого протагоніста не розходилися з ділом. Використовуючи лише власні фінансові резерви та проводячи жорстку політику підбору кадрів він був абсолютно незалежний від чиїхось думок чи порад. Ніхто не смів заперечувати волі Сергія Костянтиновича. Громадська організація «БІЙ», очолювана моїм протагоністом здобула славу ультраправої націоналістичної і до неї пристали інші молодіжні структури. Почалася велика чистка в рядах чиновників усіх рівнів. Першим під роздачу потрапив Сергієвий тесть, якого звинуватили в корупції та кумівстві. Попри благання Володимира Михайловича, Сергій публічно зрікся родича, зауваживши, що «перед законом усі рівні».
Це був постріл стартового пістолета. Прагнучи людської крові та м’яса, жителі сіл та містечок здійснили справжню революцію, викриваючи своїх «чиновників-упирів». Суди переповнилися позовами і кожен суддя боявся прийняти незаконне рішення, відчуваючи на своїй потилиці пильний погляд молодого сокола. Руйнівним для застарілої влади смерчем пройшовся «БІЙ» кожним регіоном країни зі Сходу на Захід і з Півдня на Північ. Тисячі людей були відправлені у виправні колонії, де могли тверезо оцінити всі свої злочини.”

Друга пляшка йшла на диво легко. Кінчики пальців не відчувалися взагалі, а язик, здавалося, займав усю ротову порожнину. Кольори стали тьмяними і десь на краю поля зору починали свій рух невідомі тіні. Графоман нарешті розслабився, хоча пошук потрібних літер на клавіатурі значно вповільнився.

“Разом з Сергієм ми спостерігали за реакцією світової громадськості. Із Заходу чулися схвальні вигуки. Зі Сходу висловлювалися побоювання, щодо радикальності дій мого протагоніста. Ті й інші прагнули вводити свої війська на територію розбурханої країни. Сергій Костянтинович вбачав у цьому виключно позитивний аспект.
Тим часом економіка країни йшла на підйом. Позбавлені корупційного ярма бізнесмени малої та середньої ланки шаленими темпами нарощували оберти виробництва та реалізації. Збільшувався експорт і дедалі сміливіше іноземні інвестори вкладали гроші в проекти на території Сергієвої країни.
Безсилі перед народним натиском владники, в тому числі й президент, склали свої повноваження майже без бою. Проведений за кілька місяців референдум показав, що народ бажає бачити Сергія Заровінського своїм президентом, в чиї руки вони віддають абсолютну владу над собою. До інавгурації залишалося зовсім мало часу, а Сергій, ставши провісником нової доби в історії свого народу, готувався до ще більш глобальних змін.
В його підсвідомості нарешті зійшло багряне сонце і все довкола зробилося яскраво червоним. На яблунях у саду, який я доглядав почали з’ялвятися перші плоди – висохлі людські голови. А поки плоди наливалися соком я продовжував розмовляти з Сергієм. Тепер це відбувалося без проблем навіть коли він не спав. Лише його очі ледь помітно затьмарювалися.”

В задимленій кімнаті вже не було чим дихати та графоман продовжував курити. Він відчував, що до закінчення історії залишалося кілька абзаців і тремтів від збудження. Він провертав у пам’яті відомі йому біографії знаменитих письменників і приміряв їхні переживання на своє теперішнє життя. Це приносило не аби яке задоволення. До завершення другої пляшки залишалося зовсім небагато та графоман вже не мав сил зробити ще один ковток.

“Перше в історії велике переселення Сергієвого народу сталося через два роки після обрання його президентом. Всі емігранти та їхні нащадки радо поверталися до відродженої країни. Прихильність народу зростала, а разом з нею зростала й Сергієва армія. Молоді люди фанатично вірили у свій священний обов’язок. Професійні батальйони здобували перемоги в складі світових легіонів і відроджували славу великих воїнів.
Східні сусіди захлиналися від ненависті до народу, який так швидко зміг здобути те, чого східняки так люто боялися. А Захід готував свою вуздечку для Сходу, очікуючи найгіршого сценарію подій.
Невдовзі східні інформаційні агентства показали сюжети про те, як воїни Сергієвої армії атакували прикордонні міста Східного сусіда. Я підготував мого протагоніста до цього. Він був готовий до цього наклепу, а тому події, що передували цьому конфлікту були зазняті журналістами вірними Сергієві. Із тих матеріалів було видно, що атаку провели східі воїни у формі Сергієвої армії. Захід вирішив заступитися за ображених і підтримав Сергія технікою та людьми, гартованими не в одному бою.
А в підсвідомості настав час збирати урожай. Красиві голови з різноманітними обличчями та пампулатими щічками лягали в кошики. На жаль не було кому споживати плоди стількох років праці. Я був змушений зробити багато копій самого себе. Тепер Сергієві не залишалося більше місця в моїй підсвідомості.
Світ із жахом сприйняв звістку про двосторонній запуск балістичних ракет із ядерними боєголівками. Тільки мій народ у моїй державі міг бути безпечним за свої душі, адже поклоніння мені – найвища мета усього духовного. Не пам’ятаю вже для чого мене було запрошено до цих людей та, гадаю, я досконало виконав своє завдання.”

На думку графомана, кожний порядний письменник був зобов’язаний красиво померти, а тому, дописавши своє оповіданнячко він з радістю готував собі зашморг. Йому відчувався якийсь трагізм у тому, що помирати потрібно саме зараз, коли на екрані монітору ще блимає курсор, а в мережі ніхто ще не встиг прочитати його новий твір. Це не сильно бентежило графомана. Його турбував той момент, коли батько знайде його труп. Де саме було б краще повіститися, щоб батькові було зручніше падати на коліна і плакати? Чомусь він був впевнений, що батько саме так і поводитиметься. Тому вирішив прикріпити зашмор до труби в гаражі. Він яскраво уявляв, як поволі розступаються двері гаражу під дією радіокерованих двигунів і туди в’їздить батькова автівка. Він помічає графомана і від жаху стискає сильніше стискає кермо. Потім незграбно вистрибує з автівки, падає на підлогу і стискає в обіймах холодні ноги графомана, задираючи голову вверх, щоб побачити обличчя свого сина. Во істину чудова картина, думав графоман перед тим, як його шия хруснула, язик висолопився, а очі налилися кров’ю. А поки його обличчя продовжувало синіти. У коментарях до його останнього оповідання з’явився перший допис:
«Сергійку, синку, пробач. У мене термінове відрядження. Мушу летіти за кордон, буду за два тижні. Не ображайся, я просто хочу, щоб ти був щасливий».

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© михайло карасьов, 25-04-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81384897232056 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …