Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48260
Рецензій: 92955

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

НА МОНІТОРІ - РІВНА ЛІНІЯ

© Віктор Полянецький, 21-04-2010
Дементій ніколи не думав, що тиша, як  і надокучлива жінка,    може  з часом обриднути. Він завжди прагнув  спокою і не взмозі був   спізнати його — заважала робота, яка потребувала безкінечної біганини, нервів та колотнечі. Хотілося поїхати хоч куди-небудь, хоч до чорта в зуби ― лиш би нікого не бачити й не чути. Бажання це останнім часом аж замучило. Його біду знали і домашні, й колеги по роботі тож  намагалися, як могли, сприяти. І  бажана тиша відтепер стала мовби  його тінню ― ходила за ним назирці: і в кабінет редакції, і до холодних готельних  кімнат, де він часто відбував відрядження, і навіть у нього вдома ― донька вирішила врешті   на четвертому курсі  взятися за навчання й тепер за книжкою або біля комп’ютера просиджує. У квартирі тиша ―мов на цвинтарі. А перед цим було як у збудженому вулику: сварилися санітарки, медсестри, лікарі, хворі … Всі були роздратовані, незадоволені. День із ніччю злигалися ― і все переплуталося. Дементій  з утомою змагався, але сили були рівними ― ніхто нікого збороти не міг. Потім на моніторі пролягла рівна лінія, і в динаміку страшенно запищало. Це привело Дементія до тями ― він побачив, що стоїть над прірвою один, Оксани вже поряд  не було. Електроніку зрештою відключили, і тоді  вперше стало тихо-тихо ― наче на похороні, перед прощанням з  померлим. Дементій знав, що так станеться, бо лікарі не радили дружину оперувати  і зробили це лише за його наполяганням (може, це останній шанс?!). Оксана, як   завжди,  погодилася, бо протягом їхнього подружнього життя ні в чому йому не відмовляла. Тиха й покірна у труні лежала ― у квітах уся. Дементій потурбувався, щоб квітів було багато― вона  їх любила.   Він  ніколи не дарував дружині квітів від себе― передаровував од своїх шанувальників білі кали, пломінкі гвоздики, тюльпани… Оксана завжди при цьому винувато шарілася й торкалася його щоки зшерхлими вустами. Вона в останні роки погано себе почувала.
  Та ж сама тиша чекала його і тут, у заблукалому серед чагарників санаторії. Відпочиваючі, переважно похилого віку, пили в бюветі воду, прогулювалися та просиджували під  процедурними кабінетами. Сусід  за столиком в їдальні хвалився, що аж двадцять призначень має. Дементій ходив лише  на хвойні  ванни   та й то з санітарних міркувань — душ у номері погано працював. Регулярно їв та спав, відчуваючи   сам до себе спротив . Добре, хоч учора до нього в кімнату новенького підселили, то тепер є з ким по чарці випити. Від хмільного туга од серця трохи відлягала. У кав’ярні   милі люди працюють — горілку за магазинними цінами  наливають, і по жіночій лінії в тому закладі щось вибрати можна. Вчора з одеситками до ранку по пшениці ходили ― волошки шукали,   навіть, пам’ятається, щось там  знайшли, бо одна з них  мило так за сніданком до Дементія посміхалася й на танці ввечері запрошувала. Але, правда, прийшла не  сама, а  з якимось череватим, котрий обома руками за неї  тримався,  не відпускаючи. Довелося й  собі у темряві щось ловити, а воно ж таке тендітне попалося ― обійняти нічого, але живке.  Іноді намагалося  щось розумне  сказати  і,  як виявилося,  в одному  корпусі з ним живе. Як він раніше її не запримітив?.. То мусив упрошувати свого напарника по кімнаті, щоб той собі житло на ніч  шукав. Молодому в санаторії це зовсім неважко зробити.  
А з Оксаною  вони неждано зійшлися, хоча він на дівочому факультеті вчився  і там свого  добра вистачало, лише не лінуйся рота роззявляти. Якось  для університету дармова сила знадобилася, і декан зняв хлопців із лекцій, щоб книжки з друкарні привезти. Там він в однієї жіночки з нагоди   паперу для друкарської машинки попросив — аджже тоді всі журнали своїми віршами засипав. Та не відмовила, дала Дементію якоїсь сірятини, але сказала, що у неї вдома  кращий  є.  І дійсно, паперу в Оксани було повно: і білого і крейдяного. Шедеври  б на такому писати! Якість паперу оцінили редактори—одразу  друкувати стали. А Дементій в Оксани раз на ніч залишився, другий, а тоді й речі з гуртожитку до неї переніс. Жінка старша од нього була і негарна собою, проте вона хоч ні на чому не наполягала. ”Як надокучу, покинеш,” ― казала. І до останніх її днів це право за ним  залишишалося, яким він так і не скористався.  Газетярський вир Дементія одразу закрутив, у вихідні після смачного обіду рими на гарному Оксаниному папері виписував. Згодом дочка в них народилася  — Іринка,  тоді квартиру їм в центрі міста виділили.  Жінки в нього були ― молоді, й трохи  досвідченіші, але стосунки з ними мав не довгі,  а як  тільки починали на щось конкретне натякати, він все  обривав і  шукав собі інших. Батьки  сердилися на Дементія, що не таку взяв, й онучці своїй жодного подарунку ніколи не зробили. Так і померли старі ― на одному тижні обоє, залишивши на сина образу. Коли б Дементія хтось спитав, чи спізнав він у  житейському   морі оте болюче і солодке,  що гарно зветься  і до  якого так всі  прагнуть,  то він, мабуть,  нічого певного не сказав би. Хоча кому того не  хочеться? На тарілочці ніхто нічого “за” так не принесе. За все  треба або грішми платити, або душу лукавому віддати. Дементій нікому нічого не віддавав  і жив, як жив ― роз‘їздним кореспондентом. Воно й краще: десь поїдеш, щось побачиш ―  аби тільки на зміни.
Щоправда, спалахував інколи у єстві отой пломінкий вогник та Дементій щоразу задував його, щоб не обпікав душу.
  …Бачилося Дементію засніжене робітниче селище,  бовваніючі споруди величезного комбінату, і Лариса — з-під синьої шапочки в котрої виглядали пухнасті кучері, а карі очі  так іскрилися у мерехтливому світлі сніжинок. Їм хотілося тоді говорити, говорити… І руки її були  ніжні та теплі.
А весною на київську трасу мотоциклом виїхав покататися. Дорога так стрімко навстріч бігла, аж подих забивало. І раптом – темнота. Потім – лікарні,  лікарні… Милиці. Лариса заміж  за   Славка Дриндзю вискочила ― пикатого, прищавого ― на одні “двійки”  у школі вчився. Потім купив диплом за сало і  агрономом його  у селі поставили. Кажуть, зараз весь колгосп собі прихватизував ― глитай.
Дементій довго свої рани зализував і таки вичуняв, бо молодому ― молоде. Скільки тих дівчат потім до підліска на  своїй “Яві”  перевозив! І все мотоциклом  ― повз Ларисину хату. Вона пелюшки та повзунки розвішує на подвір’ї, а Дементій із черговою красунею газує   курною дорогою . Красуням же тим  вінок весільний  дуже одягти хотілося, а парубок лише до підліска довозив і вже другу дурепу шукав, щоб покатати. Матері скривджених до батьків Дементійових часто прибігали, а вони їм одне:  “Хто вашу доньку  на мотоцикл той сідати заставляв? Не сідала б ― не завагітніла! “
На осінь  батьки віддали сина в місто до університету, щоб хоч у спокої пожити. А в гуртожитку то вже не Дементій дівок вибирав, а дівки за нього поміж собою  билися. В’єтнамських студентів, що жили з ним в одній гуртожитській кімнаті це розважало:“Біжи розборони!” ― сміялися. Дементій же незворушно лежав у ліжку  й чекав на переможницю.

Інюточкін (професор з онкології, колись разом у студзагоні працювали) казав, що якби Оксана  прийшла до нього раніше, то ще можна було  її врятувати. Вона ніколи не показувала домашнім,   що нездужає― в кімнатах  охайно, прибрано, сорочки завжди   випрані, випрасувані. Іринка теж намагається, щоб  все було як при  мамі, але не встигає. Дементій  поділив обов’язки: кожен сам собі пере, донька на кухні порядкує, він прибирає та виносить сміття.
  Якось лад у спальні давав, а там уся тумбочка вщент пігулками різними забита ― двоє  відер  у сміттєпровід викинув.
Болі дружину, видно, дуже діймали. Якось прокинувся серед ночі,  а  Оксана сидить  у вітальні нерухома.
―   Чому не лягаєш спати?  ― спитав.
―  А що, вже мені й подумати не можна? ―   спитала вона   аж
трохи холодно. Вперше тоді од неї морозом повіяло. Він знизив плечима й поплентався далі додивлятися  свій теплий сон. Оксану треба було хоч принаймні жаліти, але вона ніколи приводу для жалю  не давала. Дементій вже потім дізнався, що з якимось начальником   у неї  роман був, але той на молодшій женився. Казали, навіть труїлася через те. А Дементій себе завжди цуценям почував, котрого треба  вигулювати, годувати, мити   лапки… Він ставився до цього, як до скороминучого, а воно все засмоктувало, засмоктувало… Зразу, думалося змужніє, більше уваги приділятиме дому, нехай  доньці   три роки  виповниться, тоді хай у школу піде, та  натомість він “годував” свою ненажерливу газету, видавав  поетичні збірочки й  до Спілки  дорогу торував.  А тимчасом Іринка   школу закінчила  і вже  студенткою  стала…
Оксана і вдома, й на дачі поралася, купувала, консервувала, створюючи для Дементія  творчу обстановку.
За собою слідкувала, щоб  і  макіяж , і зачіска   завжди були. І в лікарні санітарку просила, щоб пристойний вигляд їй допомогала підтримувати. Трималася мужньо, до останнього з її обличчя не сходила вимушена посмішка. Лише  один раз перед операцією не витримала й заплакала. Молила, щоб не приводив  до квартири іншу жінку. Дементій просив, аби про  погане не думала, хоча знав, що рак вже на останній стадії. Перед смертю схудла   ― одні кісточки.

Воно тінню прослизнула в кімнату і в нерішучості  зупинилась у дверях.
― Ви є?
― Ми є, ― озвався Дементій з ліжка. Він  уже встиг умитися,
і влягтися під свіже простирадло. Бо навіщо потрібні  зайві увертюри, та ще тут ― у санаторії.  
― Ви,  мабуть, відпочиваєте?
― На  тебе чекаю,   всі  жданики поїв…      ―   Він скочив з  
ліжка   і,  мов шуліка, обхопивши її дужими  руками,  потяг у своє   “гніздо”. Парфумами дорогими пахла. А губенята солодкі, і тіло її мов виточене ― що груди, що стегна. Опиралася.
― Дайте можливість мені хоч слово, сказати… останнє…
― Говори, тільки швидко…
― Просто я   хочу сказати, що я не  за  цим  сюди  прийшла.   В
мене є чоловік,  і він не вартий того… щоб ми з вами…  
“ Які ж ми цнотливі!” ― зіронізував подумки, а сам  змійку на
кофтині розстібав. Зняв  і  за штани тоненькі взявся, а вона  трималася за них, як щось путнє. Груденята ж  без ліфчика  мов голуб’ята. Дементію так її праглося…
           ―Не треба…  не треба …―  ніби школярка захищалася.  Це   його  ще більше розпалювало.
          ―  Ну що вже там ті штани… ― видихнув. ― Згоріла хата, нехай і хлів горить.
Це була  улюблена поговірка  редактора. І  вони обоє розсміялися…  

…З відчиненого вікна дихав прохололий степ ― ночі холоднішими стали, бо осінь скоро. Знову тиша, спокійна, приємна. Юна жінка лежала на його руці  —  ніжна, розімліла, навіть дихання її не було чутно. Поцілував і вона відповіла йому ще палкішим поцілунком. “Чому вона раніше мені не зустрілася?  — подумав з болем.— Скільки весен   минуло в отих марних пошуках …
…Дорога бігла навстріч прудкому мотоциклу, позаду сиділа красуля — студентка (на збирання буряків у колгосп приїхала.) А поцілунок пісний-пісний… А більше й вибирати немає з кого…
Дементій завжди повз Ларисину хату красуль отих возив. Дриндзя  за те ледь  не збив його своєю машиною, але куди там прищавому до нього!
І в універі теж худесенька та малесенька була: і конспекти писала, й сніданки готувала, і в гості до себе возила. А пісна…
― Я Вас знаю, ви до нас у школу приїжджали на літературну зустріч. Я тоді   школяркою була, квіти вам вручала. Ви мене теж  тоді поцілували…Я так  Вас ще хотіла зустріти…Шукала Вас… В мене   всі Ваші вірші є…
— Заміжня?..  
— Заміжня. І діти є. Вгадайте, скільки? Ніколи не вгадаєте.
Двадцять сім.
— Мабуть, весь клас?
— Вгадали. Я ж учителька.
Своїх дітей в Олени не було. Чоловік був набагато старший од
неї, в службі безпеки працював. І батько в нього теж  гебіст.
У вікні темно, хоч в око стрельни. Моторошно…Він не боявся померлих, а Оксани чомусь боявся. На кладовищі всі, як годиться,     цілували покійницю в чоло, а він у губи поцілував, як у їхньому селі прощаються. Замурзана жебрачка тоді  шепнула йому на вухо, що того не можна роботи. А  що можна?  
В вікні вже давно посіріло. Треба було підійматись зі спільної постелі. А не хотілося…
        


Інюточкін йшов  алеєю й посміхався сам до себе ― видно, що вже пообідав з доброю чаркою. Бо коли не вип’є,  то має  вигляд похмурний  та сердитий. Хірургом  він був гарним. Видаляв хворому    лише те, що треба було видаляти. В Оксани теж, казав, жодної ураженої клітини не залишив. П’ять годин операцію проводив, але сам організм, ослаблений хворобою, вже не міг перебороти травми од його  рятівного  скальпеля.  
Інюточкін часто запрошував Дементія  до себе в кабінет, бо не міг один пити, та й побалакати йому, як він казав, з розумною людиною дуже хотілося.
Інюточкіна дружина  покинула, то він інколи на медсестер ці обов’язки перекладав. І вони виконували  це  з великою  охотою ― молоді.
Інюточкін впізнав Дементія відразу.
          ―  Чому ти тут? ― розплився в усмішці.
― Відпочиваю, як бачиш. А ти чого сюди приперся?  Чи вже з
сестричками  глеки побив?
― Ні, живемо дружно. Пацієнтка  в мене тут є. Чоловік її теж наполягає, щоб операцію робити, але вже, на жаль, немає рації. А ось і вона.    
У дверях  стояла Олена. Вони саме збиралися до лісу. Оленка дуже любила такі прогулянки, хоч і дуже од них стомлювалася.
― Гадаю, ти звернув увагу на кав’ярню? Й музика непогана. Але умова: тут   я пригощатиму.
Дементій мовчки кивнув Інюточкіну, а сам все дивився на вирізьблену  Оленину постать ― (Бог так вдало створив її у всіх   пропорціях) і на личко теж, де  ота земляниста блідість, як і в Оксани,  крізь макіяж проступала.    
Ірина від автобусної зупинки чимчикувала ― вибрала час, коли батька провідувати.
― От тепер усі наші в зборі, ― радів  Інюточкін.
Коньяк у доктора свій   –   різні коріння  на спирту настояні ―
од усіх хвороб. У голову той “еликсир” дуже бив, це  по Ірині добре видно було ―  розчервонілася мов маківка. Дементій з Оленою танцювали, а вона показувала їм верхній палець, мовляв, гарно дивитесь. Й вони, підбадьорені, цілувалися й цілувалися, мов у юності.
  Дементій  бачив себе в долині, на березі маленької сільської  річки, а котики  вербові  ― розпушені,   гарно так  пахнуть. Фіалки квітнуть. І Лариса така ніжна й піддатлива.  Верболози   тріщали ― то Дринзя на ними підглядав  Лариса нашвидку блузку застібала.
Потім, коли у всіх перед очима літали метелики, спати вкладалися: Ірину після промивання шлунку поклали в сестринській, Інюточкіна з медсестрою ― у вільній палаті, а Дементій  подався в  “люкс” до Олени.


Перед ним постав великий сивий чоловік і попрохав його на хвильку зупинитися, з притиском попрохав. Випещений, випрасуваний і трохи линявий. Дементію  ці гебістські замашки давно відомі  були.
― Палите?
― Як бачите…
― Лікарі   кажуть,  що    куріння шкодить здоров’ю.
― То вже моя справа…
― Якби ж  то тільки Ваша…
Дементію так захотілося затопити  пісному в пику, розплявушити  його продовгуватий ніс. Щоб юшка потекла.
Скільки  таких слизьких та ввічливих підходили до нього раніше на вулицях, на підприємствах, де він бував у якихось журналістських справах. Теж саме говорили: “Зайдіть туди-то,   де на вас чекають о такій-то годині.” Й матеріали  підписані редактором знімали з  газетних шпальт. І книжки з тематичних планів теж викидали.
Дементій роздосадуваний, що не вдовольнив свого бажання почапав коридором до своєї кімнати. А Слизький все ж наздогнав.
―А ви хоч знаєте, що вона безнадійно хвора? Рак третього  
ступеня…
І Дементій вже задумався, чим краще полковника бити: кулаком, чи, може, просто носаком...  
Слизький вчасно зоріентувався  і встиг  відбігти .  
― Ви не проти, коли я зайду до неї?
― Дуй звідси…  
  Він таки чимось Дриндзю нагадував.

Дементій цю ніч спав сам і йому  приснилася Оксана. Він   хотів, він хотів цього вже давно, та  вона не приходила йому  в сни. А це приснилася ― догідлива , як завжди й мовчазна.
Дементій більше й оком не змикнув.Олені вчора погано стало,  
  просила її не турбувати Вона ще не знає про свою безвихідь.
Тихенько вийшов і присів у альтанціі, а воно так прохолодно, хмарно. Й дощ не забарився. От чому дружина  приснилася.
Дементій подумав, що треба  найняти якусь охайну тіточку, аби в домі прибирала, готувала їсти ―  тіточці тій, зрештою, теж гроші десь заробляти треба. Не всі ж  зараз  власні банки відкривають, або колгоспи , як   Дриндзя прихватизують… Лариса, видно, задоволена, що в гарному авто  її з дриндзенятами  возять А Дементій їй тоді ― пилюги, пилюги на випрані пелюшки. І з красулею у ліс, та ще кожен раз із новою, гарнішою. Хоча чи є гарніші за Ларису? На цвинтарі минулого року зустрілися, то вона з таким сумом на нього дивилася… Думала, певне,  що Дементій  після аварії помре, але як на роду…  Він же й думав умирати. В лікарні влили чогось із перевищеною дозою і серце кілька разів зупинялося, але, Слава богу, пішло якось. Він, пам’ятається, прийшов у себе, а воно тихо-тихо так у палаті. Житоньки ж  хотілося!..
Лариса  також   про інститут, про літературу мріяла. Які вірші писала!..   Хіба її Дриндзя рівня?..
Троянди он дідусь повіз у візочку. Та гарні які ж!
―А що коли оптом? ― поцікавився  до знайомого дідуся.
―Четвертак― і навіть  жовті забирай…
―Жовті мені   не треба…
―Забирай  задурно… Бо, бачиш, дощ починається…  
А троянди   гарні!  Оленка  зрадіє !    
Постукав у двері, а там тихо-тихо. “Може, з нею погано?” ― жахнула думка. Ще постукав ― тиша.
Забіг з вікна― добре, що хоч відчинене було. Оленка солодко спала ― на дощ.
― Ти  що, мужик, кімнати поплутав, чи в зуби хочеш? ― тихо поцікавився, підійшовши зсередини, молодик атлетичного вигляду,  ― Зникни…
Оленка очі відкрила і солодко позіхнула.
           Дементій об бампер машини боляче коліном бемкнувся. А він все думав, чия   така   гарна іномарка в Оленки під вікнами.
…Тиша, тиша. Аж у вухах од неї стискує. Йому тоді в лікарні так житонько хотілося… Авжеж, і вісімнадцяти тоді ще не було… Уся лікарня збіглася дивитися, як він вмирає, бо такий же   молодесенький…
…А мотоцикл новенький, вишневий, так  нікелем блищить! Перед Ларисиною хатою він  ручку газу крутить ―   пилюка довкруж. А за поперека Дементію щораз нова красуня тримається. Та чомусь не така, пісна якась…
Тиша. Яка ж вона обридлива! На моніторі рівна лінія. Ще й тонко щось пищить ―тривожно.









Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Рекоменду іншим!

© Юрій Кирик., 21-04-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81292295455933 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …