Одного дня твій світ було зруйновано. Тобто для тебе це так виглядало. Сиділа і довго не могла відвести погляд від рухливих схематичних фігурок із країни Інтернет. Вони кликали тебе, бо там життя простіше - воно розвивається за не надто складними алгоритмами (у прямому та переносному сенсі). Там синтезована музика і чорне – воно чорне, а біле – біле.
Але про що ми. Ну так, просто ти якось раптом зрозуміла, що могла б податися разом із ним на край світу. А потім подумала, що хотіла б туди із ним. І вирішила навіть речі не пакувати, просто так, як є, вирушити на той край. Може для когось то все і не дивовижа, але для тебе – не пакувати речі…
Раділа з того рішення. Але він пронісся повз. Навіть не озирнувся. Мабуть, у його плани не входило везти тебе будь-куди. Несподівано. Але можна було б здогадатися. Ти хотіла залишити собі на згадку пилюку з-під його коліс, але вона швидко змішалася з іншою, звичайною дорожною пилюкою. Просто витерла з долонь весь той бруд. Вирішила сказати собі що воно й непотрібно було, і невідомо ще, хто від того виграв. Сказала. Повторила вголос і майже поіврила.
Заплакані очі та сліди від стіни на курточці, скоріш за все, не прикрашають.
А потім на тебе почали полювати катки. То такі урбаністичні потвори, що вирішили собі, ніби Земля надто недосконала. Тож постановили виправити. Вони чатували на тебе, щоб і тебе заразом зробити рівнішою та досконалішою. Інколи вдавалося. Але це не надто приємна процедура. До того ж, вона позбавляє індивідуальності, родзинки. Чи кураги, або інжиру, мочених яблук, тушкованих кабачків – у кого що є.
Пересування ставало дедалі складнішим. І хотілося втекти. Навіть було кілька таких, що пропонували підкинути на край світу. Дехто згоден був почекати, доки речі спакуєш. Ти гралася у ті ігри, хоч це і дратувало дедалі більше. Якби то було трохи раніше від катків – воно б іще нічого, але тепер...
Вирішила придбати таємну мапу і сама податися на протилежний край світу, де нікого не буде. Можливо, там лише пінгвіни (пінгвіни у першому значенні слова). Проти них ти нічого не мала, бо вони і так безпорадні, чи, принаймні, хочуть такими здаватися.
Так от, мапа. Ти не могла у ній зорієнтуватися, де там верх, а де - низ. Ти запитувала поради у справжнього вар’ята, який мав би знати. Та в його асьці постійно статус „за буйками”. Вирішила відкласти подорож.
Тоді було свято. І тобі подарували келихи для грапи. Це дуже витончено. Навіть і не мріяла. А ще прийшла бандероль з електронною адресою на звороті. Накладні поролонові вуха, рожеві, як в цирку. На якийсь час ти забула про химерну подорож. Химерну, бо ж туди не їздять поодному.
Ти йшла додому, теліпаючи рожевим пакетиком. Пальці замерзли, але тобі хотілося вдавати радість. Це хронічне захворювання. У дитинстві прапращури насміхалися із твоєї незграбності. Звісно, вони мали підстави. Дзеньк.
У одного відбилася ніжка, а другий – геть у друзки. Ти не хотіла вірити, бо батьки, наївні, вчили, що завжди, просто завжди, можна щось зробити. У сенсі – виправити. Ти збирала червоні скельця, пальці пекли. Втераючі рідину з очей, обмурзувала скривлене обличча.
Сенс життя – у безпорадності. Коли весь час ставлять на місце, вказуючи твій кут. Із кутом зору – те саме. Так, ти маєш право на самоврядування, але воно може бути використане лише поки тобі не виповниться ікс років. Там же маленька зірочкау кутку – додаткові умови контракту!
Гарно зваживши все те, стаєш дорослою. Усвідомлюєш, що скривлене, у кориченву смужку, обличча, діряві пальці та сліди бруду на колінах та легенях тебе, скоріш за все, не прикрашають.
Вирішила погодитися. Країна Інтернет досі чекає. Всі ці дегенеративні фігурки. Стати одною з них – просто мрія. Хоча там і немає пінгвінів, принаймні їх там не бачили.
