Теплі сльози по щокам в маленької дівчинки з чорним волоссям, що сидить на парапеті, біля фонтану, і буква «А» у алфавіті,що висить на стіні у дитячому садку – вони дуже спокійні. Стою на вулиці у Львові. Не гризу нігті. Кручусь на одній нозі. Кругова панорама.
Февраль. Достать чернил и плакать!
Писать о феврале навзрыд,
Пока грохочущая слякоть
Весною черною горит.
- Ех, все в цьому житті не випадково. І я це знаю. І ти це знаєш – я сиджу навпроти дзеркала у білосніжній ванні, і розмова якось не клеїться з тою, чужою мною. Така ж я, тільки відчуття, що чужа, зла, якась нервовохвора. Ванна біла. Все біле навкруги. Навіть очі починає різати.
Достать пролетку. За шесть гривен,
Чрез благовест, чрез клик колес,
Перенестись туда, где ливень
Еще шумней чернил и слез.
Пляшка коньяку, багато шоколадних цукерок, пустий гаманець, мій хриплий голос і Амстердам. Це те, чим ти наповнюєшся останнім часом. Ти втягуєш усе це, ніби пилосос. Можливо, ти і є пилосос – ти просто про це не замислюєшся толком ніколи.
Где, как обугленные груши,
С деревьев тысячи грачей
Сорвутся в лужи и обрушат
Сухую грусть на дно очей.
Я відкриваю вікно і весняний вітер залітає у мою кімнату. Він застигає на секунду посеред кімнати і не впізнає мене. Я стала іншою – не такою гарною, не такою коханою. Постаріла. Він дає мені три гучних ляпаси. Весі світ чує їх дзвін. Він бере мене на руки, підносить до вікна і викидує, як дитячу ляльку, так із тканини, з синіми бантами і обов’язково з глупими очима з гудзиків – чорних…
Под ней проталины чернеют,
И ветер криками изрыт,
И чем случайней, тем вернее
Слагаются стихи навзрыд.
Щух! Я тільки що пролетіла повз вікно з дивними рослинами на підвіконні, але не змогла їх усі роздивитися.
Щух! Ауч… у когось була відкрита фіранка… тепер вона буде відкритою завжди, бо я зачепила її спиною і відломила.
Щух! Круті штори!
Щух! І водночас усе життя проминає перед очима. Я стою на арені і дуже багато людей сидять навкруги і дивляться на мене. Вони за мною спостерігають, ніби роздивляються у збільшувальне скло.
………………………………………………………………………………………………………
І от вона стоїть посеред сцени. А зал не дуже великий і чутно кожен порух глядача. Маленька на зріст. Білявка. Коротке волосся. Величезні очі. Стоїть і дивиться, ніби свердлом
у душу потрапляє. І мовчить і всі мовчать і ні одного руху. Вона починає говорити текст, сідає навпроти глядачів і розповідає щось. І по атмосфері я відчуваю, що ці люди не розуміють, що зараз вони – ніби стіна, в яку кидають м’ячем і він одразу ж відлітає від неї.
Вона бігає, розповідає щось, запалює казкові ліхтарики в плетених, чудових кулях, які дають тіні на увесь зал, робить з білих тканин ляльок.
Я так за неї переживаю…страшенно. Якщо хтось йорзає на стільці, мені обов’язково хочеться, щоб він не йорзав. І взагалі, щоб всім, кому вже не цікаво, не прийшли сюди, не зараз вийшли і пішли, а просто ніколи не приходили, їх не було тут. Оп! І їх нема.
Вона дограла.
Грала світ, у якому живуть пташки, в якому вона ходить у білому, і в якому її так ніхто і не розуміє.
Дограла.
Підійшла до кожного. Сказала «Дякую» дивлячись прямо в очі.
Без сорому. Сміливо.
І вони розійшлись, вона з Цим світом у серці, вони з Тим світом за плечима.
