Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2598
Творів: 47325
Рецензій: 92077

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Художниця

© Тала Владмирова, 16-04-2010
                                          1.
                                  Квіти з дивними іменами
                                                ***
Янчина мати на батьківських зборах як і бувала, то не частіше, ніж раз на рік. Хай там спідниці ті протирають, у кого часу надлишок та грошей кури не клюють. А тут так за день втомишся на чужих людей пашучи, що під вечір спину вогнем пече. А все, аби донька не голодною бігала і – хвалити Бога! – не гірше, ніж сусідські діти зодягнена.
Та що там на тих зборах вчителька нового скаже? Яна – молодець, хоч і не відмінниця, але старанна і не збитошниця? Так це ми ще й у першому класі чули. Як грошей знову вимагати почнуть на якісь там фонди і ремонти, вчителька сама додому зателефонує, не полінується. І де ті ремонти, питається? Он, рами у класі знадвору так облупилися, що перед перехожими сором: діти, немов, не в школі, а в буцегарні (тьфу-тьфу, аби не зурочити, от на думку спало!) сидять.
Скаржитися на доньку будуть? Так що там скаржитися? «Яна знову під час уроків малювала»? Так не підручники ж чи парти псує, щось на листочку мазюкає тихенько. Звісно, не діло це, що вже доросла дівка усе в зошитах квіточки креслить. Та вже хай краще квіточки, ніж хлопці…
Янка чудово знала оту материну позицію і потай схвалювала її. Потай, бо рано зрозуміла: сьогодні мати до школи завітає, а завтра Маринка, що на неї і старші хлопці задивляються, на перерві над Яною хихотіти буде.
Звісно, Янка і під допитом не визнала б, що соромиться матері. Хоч за допит хтозна, голок вона таки боїться, навіть як на уроці праці вколеться було – то ледь не катастрофа. Ні, не вийшло б із неї розвідника.
Але усі сусіди були переконані: Яна, ота, що донька прибиральниці із першого під’їзду, – непогана дівчина. І по господарству крутиться, і до магазину бігає, і мати зустрічає увечері. Знає, що та втомилася, так хоч трохи важку сумку допоможе піднести. А до відер і ганчірок її матір і сама не допускає: хай дівчина краще уроки вчить, ніж за іншими підлоги підтирає. Дивись, на «чисту» професію вивчиться.
Те, що мама – прибиральниця, якраз Янку не гнітило. Ой, можна подумати, у  тої ж Маринки матуся така вже бізнес-леді! «Підприємець», бачте, у класному журналі записала, а сама на ринку ятку має з колготками – чим не підприємництво?
Й одяг, що власний, що мамин, не така вже й катастрофа. Не у наш вік секондів, принаймні. Стиль у неї, Янки, отакий, спортивний… якраз потерті джинси в нього гарно вписуються. А на мамин розмір речей гарних не так багато.
І тут вже починалося справжнісіньке переживання. Ну, чого мама отак махнула на себе рукою і зовсім не цікавиться, скільки кілограм важить? Бачила ж вона старі фотографії, там, де мати ще сама старшокласниця. Думаєте, там вона худенька і струнка? Де там! Тож не треба про тяжку працю, після якої апетит не вщухає, і про народження дитини, що  теж вплинуло на розмір талії.
А ще є така клята штука, «спадковістю» зветься. Й  мамина мати, хай Янка її ніколи й у вічі не бачила, бо живе та за кордоном, аж у самій Білорусії, теж була така… не тендітна. Й дядько Янчин теж ледь у свого запорожця влазить, особливо відразу по обіді…
Від цих думок Яна змучено посміхнулася буфетниці, що  з того боку липкої стійки шкільної їдальні нетерпляче підганяла чергу. Немов зубному лікарю, від якого вже нікуди не дінешся, бо дісталась таки ненависного кабінету.
- Чай, будь ласка. Без цукру. І булочку, оту…
Булочка, навіть «ота» - найменша за розміром, не надто вдалий початок для дієти. Але прохати «півбулочки», то треба самогубцем бути, ще крик підійметься, що вона знущається. Нічого, половину вона віддасть дворняжці Лінді (хрестили ж бо першокласники) зі шкільного двору. Та їсть усе, і сируватим тістом не вдавиться.
Хоч ні, не собаці. Он, розпатланий малий у ледь затісній заляпаній компотом формі – куди їх вчителька дивиться? – очима косує на чужі столи. Зі свого, там де гомонять другокласники, залишки підбирати не буде. А на чийсь недоїдений сирок з іншого столу спокусився. Підійшов у відкриту, так, немов оце – чергова забавка, ухопив здобич. Товариші спостерігають ледь не захоплено. Для них, неголодних, ото – несподівана гра. Вчителька побачить – нагримає. Щось не схоже, що  того чорнявого заводіяку вдома перегодовують…
Янка хотіла було гукнути отого горопаху, та потім похопилася: ще милостиню не вистачало так відверто подавати. Залишила на столі нещасну випічку, ледь відщипнувши збоку. Пішла, не кваплячись, до дверей, на ходу сьорбнувши із пластикового стаканчику. Ледь втрималася. аби не скривитися: ще не доводилося куштувати чай із пакетику непідсолодженим. Що й казати, смак ще той…
- Що ти робиш, Вороніне? Поклади, зараз же отой недоїдок! – вчителька другокласників таки звернула увагу, чим займаються підопічні.
Ага, зараз. Отой Воронін, зараз схожий не на скуйовджене вороненя, а на хом’ячка, напихав щоки залишками Янчиною булочкою. Дівчина не втрималася, всміхнулася, хоч шлунок уже скрутило у неприємний холодний вузол. І ще, бонус за гарний вчинок: чергові при вході зацікавилися врешті галасом, що здійнявся у їдальні. Тож послабили увагу і чай у стаканчику був винесений у коридор відкрито, без гри у контрабанду.
Отепер би ще змусити себе випити це пійло, хоч аби гроші не пропали марно. Але не це важливо. У кінчиках пальців Янка відчувала знайоме поколювання. Чи не вперше цього тижня. До кінця перерви залишилося хвилини зо три, а ще треба було дістати до класу. То нічого. Дівчина була переконана: щоб накидати олівцем контури нової квітки, хоч у загальних рисах, часу стане, аби її бажання.
***
«Анарексія».
Чорт, як же принизливо це звучить. Особливо, якщо це – твій діагноз.
І головне, вона ж не винна. Усі дорослі – перестраховщики. Не так вона й схудла, аби в лікарню її запроторити. Он, при зважуванні вага ледь менша аз норму. А оте «втратила свідомість через свою дієту» - то зовсім дурниці. У кого інколи не паморочиться в голові, як різкий рух зробиш?! У самих лікарів що, цього не буває?! Так ні ж, відразу в палату…
І найстрашніше навіть не лікарняний запах, що в’їдається в усі пори шкіри так, що й не відмити, не відшкребти. Та й де відшкрібати? Під ледь теплуватою ржавою водою, що струменить із крана в палаті?
І не материні передачі: «Совісті у тебе немає! Що люди подумають, що я тебе до голодної смерті ледь не довела?! Їж давай!». Ну, не хоче вона тих пиріжків жирних! Має право не хотіти?!
І навіть не уколи, хоч це – окрема розмова. Закрити очі, зціпити зуби і терпіти, терпіти. Ще не вистачало, аби хто здогадався, що доросла дівка боїться, мов першокласниця.
Із крапельницею – навіть таке було! – отак не відкаркаєшся. Надто довго, надто легко проколотися і перед сусідами, і перед відвідувачами.
***
Але знайти вихід нескладно. Спершу варто просто відсторонитися від страху перед отою «анарексією».
Згадати, як у чотири роки лежала вдома із хворим горлом. Мати побігла в аптеку. Янка ледь не плакала, може, через біль у горлі. А може, й від образи. Дурні ті дорослі, назвати отаку гидоту «ангіною»! Слово видавалося Янці схожим на "дорослу" назву якоїсь невідомої квітки.
Сусідка Антоніна Ігорівна розводила квіти на продаж. Отім виставляла їх у горщиках на ринку чи й віддавала замовникам, що самі приїздили до неї за товаром. Янка полюбляла бувати в її квартирі, наповненій зеленими листям та пелюстками усіх відтінків по вінця, так, що ледь залишалося місце для найнеобхідніших меблів. Хоч там і лунало щокроку: «обережно, дивись не зачепи, не торкайся» і доводилося порпатися у масній землі, яку потім ніяк не виколупаєш з-під нігтів, але самі квіти видавалися дівчинці чимось незвичайним. Заворожували й «наукові» назви латиною, які Антоніна Ігорівна залюбки повідомляла своїй помічниці.
От і тепер дівча спробувало уявити квітку, яку називають  латиною «ангіною». Спершу виходило не дуже. Чимось ота рослина повинна бути схожою на бегонію, однак товстішою і листя волохатіші, а ще… квітка вигадувалася геть негарною, але зовсім її, Яниною, вже не схожою на жодну відому.
Коли мати прибігла додому із диво-ліками, втомлена Янка спала. Лікарський рецепт був густо замальований хвилястими лініями. Навряд чи хто, крім самої малолітньої художниці, зміг би розгледіти у тому малюванні квітку. Та хіба це головне?! Янка спала. Не крутилася в гарячому ліжку й жалібно пхикала, не прохала щохвилини водички, а потім відмовлялася пити, бо ж боляче ковтати, а спала досить спокійно. Так не сплять при запущеній ангіні. Й температура в неї була не така вже, щоб аж надто висока…
Одним словом, отим лікарям аби діагнози ставити та ліки дорогі призначати! Краще б гроші мати зекономила і купила доньці зайві фрукти, бо, не зурочити б, апетит в Яночки швиденько з’явився.
От кажуть, що рідко хто пам’ятає себе чотирирічним писклям. Може, Янка – то виняток із правила, але цю історію вона запам’ятала добре. Хай тоді малою і не зрозуміла, що ж власне сталося.
Малювати вона любила завжди. Ну, як малювати? Так, як всі дошкільнята малюють, а не як майбутній відомий художник. Виховательки роботи її хвалили рідко. Інколи й зауваження робили. Це коли замість казкових героїв чи своєї сім’ї мала вимальовувала чергову квітку, та ще й таку, що і не збагнеш, що то – сонях чи троянда.
А десь у першому класі чи трохи раніше Янка збагнула: ота її гра – вигадувати диво-квіти, яких не побачиш у жодній книзі, підбираючи кольори та форми під гучні, але не завжди приємні іноземні слова, - має певний сенс.
А скоро про це дізналися її однокласники…
***
Повіки важкі, зайвий раз не підведеш. Думки ще важчі, поки провернеш якусь в голові – стомишся. Це все від ліків. З таким лікуванням вони хочуть, щоб у неї швиденько сил прибавилося!
Швидше б дозволили мамі забрати Янку додому. Там, правда, також буде не цукор. Дорікання та оте, вже напівзабуте із дитинства: «кому сказала, доїдай усе до крихітки, щоб  тарілка блищала?! Не з’їси – не станеш з-за столу, свиней у нас немає, аби об’їдки їм залишати!». Уся дієта – собаці під хвіст. Можна було і не заходжуватися…
Нічого, скільки там тієї школи залишилося? А потім вступить до якогось технікуму, та ще й в іншому місті – хай хто спробує проконтролювати, скільки вона важитиме…
Ні, не виходить уявити оту кляту квітку, яку можна було б охрестити «анарексією». Мабуть, повинна бути схожа на росянку, принаймні, листям. А квітку за основу взяти від орхідеї…
Не те. У пальцях не відчувається знайомого поколювання, тож рішення неправильне.  Все одно, малювати зараз нема на чому. Яке вже приладдя для малювання в палаті?
Краще просто лежати та згадувати «свої» квіти. Не усі, звісно. Ті, що віддала комусь, хоч дуже хотілося залишити собі. Бо найкращі.
***
- Та це в твоєї Олі меланхолія, - серйозно пояснила Антоніна Ігорівна, спушуючи землю в черговому горщику. Другокласниця крутилася поруч, тримаючи напоготові лійку. Й розповідала про Ольку з першої парти, яка та стала навіть не сумна, а зблякла, мов засушений осінній листок. А все тому, її найкраща подруга Христинка зараз у санаторії і хтозна, коли повернеться до класу.
- Зарано, звісно меланхолія до дівчини вчепилася, не для вашого віку отаке. Та кожен сумує за втраченим по-своєму…
Янка не зовсім зрозуміла співрозмовницю. Інколи Антоніна Ігорівна говорила якось дивно. Однак Ольку стало чомусь ще більше шкода. Хоч вона – найперша заводіяка серед дівчат – інколи буває капосною…
«Меланхолія»… Цікаво, така квітка була б зовсім темною, чи світлою, немов збляклою на сонці?
За день на Ольчину парту ліг аркуш. Малюнок великої пишної квітки, що схилилась до низу на гнучкому стеблі. Темно-синя, аж оксамитова, знаєте, скільки фарби підбирати довелося? А от серцевина бліда, ніби прозора. У такій незатишно майбутньому насінню.
Олька сховала подарунок, аби не образити художницю. А за два дні від Христинки надійшов лист: їй краще, скоро вже повернеться із того санаторію…
***
Лодька був скрипалем. Та ще й непоганим, так принаймні, стверджувала їх вчителька:
- Всеволоде, аби так само старанно займався математикою, як музикою, - ціни б тобі не було! Хіба ж це годиться, мати трійку в табелі майбутньому музиканту?
Лодька покірно схиляв акуратно зачесану голову. Він ніколи не суперечив вчителям, бо розумів: це даремно. Хоч нащо йому та  математика? І на перерві не пустував, і з хлопцями у футбол не грав. Не тому, що не хотілося, а через те, що мати наказувала руки берегти.
Він і беріг, чесно беріг. Але ж кожен може впасти, коли спробує розігнатися на розковзаній доріжці? А от руку праву зламати в двох - то таки треба примудритися. Половина школи на тій доріжці падала, і хоч би кому що. Крім Всеволода.
Й обов’язково було саме правій руці ламатися! Тобто, й перелам лівиці – теж не абищо. Але права –то для музики взагалі катастрофа…
Наскільки катастрофа стало зрозуміло не відразу, хоч і так Лодьчина мати бідкалася, що хлопець скалічився перед самим конкурсом. Трохи згодом, коли лікарі винесли вирок: треба знову ламати, складати уламки, немов деталі страшного конструктору. І повна непорушність враженої кінцівки!
«Іммобілізація» - вигадають же дорослі отакі слова.
Лодька плакав. Та й хто б не плакав від такого? А потім відмовився виходити на двір. І взагалі виходити з кімнати. Чи не все одно тепер… Материні вмовляння і батьківські спроби «поговорити по-чоловічому» не зарадили.
Отоді у гості до нього завітала Янка.
Хтозна, чи зраділа б всесолодина мати такій гості іншим разом. Янка й так нітилася, знаючи, що колготки у неї на п’яті заштопані, а чистеньке платтячко ледь потерте на ліктях. Та зараз це було не важливо. Бо у підручнику з математики лежав згорнутий листок -  подарунок. Малюнок квітка, навіть на вигляд крихка, мов висушена, тоненькі листочки, схожі на морозяні візерунки на склі, сухі пелюстки…
Лодька, схоже, не здивувався. Так, ніби чекав на те, що рано чи пізно до нього завітає однокласниця, яку встигли прозвати Художницею.
Чекав, але не вірив у дива. Він взагалі, був дуже прагматичним для юного скрипаля.
Дива не сталося, швидко отаке нещастя гоїться лише у кіно. Але потім лікарі стверджували, що Всеволод – везучий. Жодних ускладнень. Плюс сила волі, якій би позаздрив і дорослий. Хто рюмсав, він? Та бути не може! Оті тренування із розробки руки… Хто не знає, що то за мука – його щастя. Ну й у музичній школі він відстав так, що легше було кинути ніж наздоганяти.
Однак за рік хлопець виступав на міському концерті із сольним номером. Зворушена мати в партері втирала сльози.
Янка там, на концерті, не була. Не любила вона отаку-от музику. І дома у Лодьки більше не була, хоч була певна: отой аркуш із її кіткою, трохи пожовклий від часу, зберігається у його кімнаті, в якійсь схованці. Аби хто не дізнався, що хлопець захоплюється не машинами, а квітками.
От берегти руки – то в Лодьки після цього ледь не в манію перетворилося. Хоч одного разу він спробував було сунутися в бійку. Її – Янку – захищати. Ну, не смішно? Скрипаль проти незнайомих хуліганів! Янка тоді сама змогла зі своїми неприємностями  впоратися. Чи ж вперше?
І нікому не призналася, що трохи шкодувала, десь на самому денці душі. Вона добре знала отой погляд, яким на неї Лодька дивився. Так, ніби в боргу, що доведеться колись сплачувати. Не він один, до речі. Були й інші з тих, що зберігали дарунки Художниці.
І допомагали, навіть прохання не завжди чекали. Так що усе, що говорять про невдячність підлітків – неправда. От тільки чомусь нікому на думку не спадало просто потоваришувати з нею.
***
Звісно, отаких-от, зовсім особливих, малюнків було небагато. Це й на краще. Години малювання, а потім – спустошення й головний біль.
Більшість квіток вона накидувала нашвидку, олівцем на першому-ліпшому папірці, аби настрій був. Дехто й ці нариси цінував, ще й дуже. Не диво, звісно, але дрібну удачу привернути може: чи вчителька не встигне спитати, як урок не вивчив, чи улюблена спортивна команда переможе, хоч спершу гол пропустила.  
Янка розуміла, що якби захотіла – змогла б строїти однокласників, ну, крім Аньки, яка б швидше до іншого класу перейшла, ніж визнала чиюсь перевагу. Й не тільки однокласників. Але воно їй треба?!
Краще триматися збоку й намагатися ні у що не вплутуватися. Якщо не можеш намалювати потрібну квітку для себе. Про оту, червонясту, названу згаряча «амор», а поті безжалісно спалену – не так це легко у міській квартирі, але урочистіше, ніж до смітника… так-от, про оту краще помовчати. І не згадувати.
Але навіть зараз не здатна уявити потрібну для зцілення картину. А до чергового уколу залишилося не так багато часу…
Закінченя буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Маріанна Малина, 05-05-2010

Не збагну, Тало, Яна так схожа на Єву...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 22-04-2010

Ваша проза, Тало,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Ніка Нікалео / Veronica, 21-04-2010

Цікавий зачин

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 17-04-2010

Квітка життя

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 16-04-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.80586791038513 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …