Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48260
Рецензій: 92955

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

ВЕСІЛЬНОЇ ПОРИ

© Віктор Полянецький, 15-04-2010
Ми оце з хлопцями сидимо на тину, лузаємо гарбузове насіння — баба  Хвеня винесла. Ота, що онук Іванко в неї влітку втопився.     Непогано ж  плавав, і нурчака зі скали стрибав, і ластівкою, а десь у вир на глибину потрапив — от і затягнуло його. Ми тоді з тиждень після похорону боялися далеко запливати. Але, як каже бабця Катря, живе живим. Прийшла осінь, і майже кожної неділі великих дівчат заміж оддають  за великих хлопців — у свої та чужі села. А нам — утіха! Ми меншенькі, хто ще в школу не ходить, завжди попереду весільного поїзда зі співучими колесами біжимо. Мені місяць до семи років не вистачало, то мати вдома залишили, щоб ще рік побігав, та на костюм, портфель і все інше поки що  не витрачатися. Зараз я вже з великими дорослими зубами, (добрі кланцаки виросли!), але ще дошкільня. Бігаю з колесом по вулиці, пилюгу здіймаю, та так, що ніхто не може мене наздогнати. Здорованем дражнять. Хай собі дражнять, а всед’но бояться, бо на вигоні мене ніхто здолати не може — будь-кого на лопатки покладу. А коли хлопці зі школи повернуться, тоді, звичайно, моє не мелеться. Я вилажу на купу каміння (Малаї на вигоні будуватися надумали) і чекаю, поки дівчатка в білих фартушках через кладку будуть переходити. І коли була серед них манесенька  дівчинка з величезним портфелем і досить дивним  ім’ям ( в четвертий клас ходила, а зросту не було) то гукав щосили: “Аделя вискочила із портфеля!” Дівчина червоніла, нахиляла голову, а хлопці з першого класу реготіли. Подруги Аделині грудками в мене шпурляли. Сашко — синок   бригадирів― давав мені  вивахлену в брудній кишені цукерку і ще обіцяв дати, коли й узавтра ліліпутку дражнитиму.
–  Хлопці, а кого ж з нас на весілля прошено? – запитує Остапко.― Виявляється, що нікого. Справи кепські… Можна губу на бублики  не розвішувати, матимемо хіба-що на дірки од них. Розходимося.  
        А рано-вранці я біля Маньчиного подвір’я, де все прибрано, пісочком присипано, і собача халабуда разом із собакою до сусіда перенесена. В усіх вікнах ще горить світло. Я поки  один біля акації примостився — одщипую від  скибки в  кишені  по шматочку хліба — снідаю. Ось   Васько чвалає ― він поруч, за ярком живе. У плюшевій шапці, у пальті старому братовому, обдертому, й як завжди носом шморгає.
— Дай, що їси, —   ще з дороги кричить.
Відламую йому манесеньку крихітку, бо Васькові скільки не
дай, змаламурить. Малий, а їсть страх скільки.
— Що ж ти дав, як украв?!
Бач,  сердиться.  А  я  таки  украв,  бо  бабка  Варка  свариться,  
що я хліб по вулиці розношу. Каже: сядь,  поїж  у хаті   і йди собі гратися. Добре бабці говорити, їй поспішати нікуди, а тут хлопці чекають, щоб бігати наввипередки. Отак станемо уряд, немов школярі на уроці фізкультури, а хтось скаже, як вчитель: ”На  старт, вніманіє, марш!!!” І вже покотили поперед себе колеса, мовби на машинах. У мене колесо від плуга — велике, солідолом змащене, то біжить, куди твоє діло! Усіх випереджаю. Раніше хлопці просили в мене на гони моє коліща, а воно таке важке, що й збігти з ним не можна. Або ще до річки йдемо — плиточки по воді перекидаємо — хто більше. В Оверка рука замашніша, хоч і малий він ще.
  Я геть зовсім весільний хлопець  — кухвайчина на мені новісінька, тільки пошили у кравця. Крам добрий — з синього материного пальта  перелицьований― рядок в рядок. Іноді мене  за стіл кличуть, думають, що я на весілля прошений. Прошеним добре. Їм зразу бігус подають (капусту зі шкварками), потім печеню, кисіль.
— Хлопче  з колесом, а побіжи-но, подивись, чи не їде молодий, — тіточка повненька з-за плоту озивається, мабуть, якась родичка, бо незнайома мені. — Збігай, я тобі бубличків дам.
— Ваську, побігли удвох, — прошу, бо вдвох  охітніше.
— А бубликів дасиш?
— Дам.
— Добре, ти тільки  не швидко біжи.
Спочатку біжимо про людське око, а потім йдемо розвальцем.
— Скажи, Дмитре,  навіщо  люди женяться?  —   питає  мене
Іванко.
— Дурні то й женяться, — відповідаю те, що мені добре відомо. Моя бабця по матері  Ївга завжди каже, що мати дурна, що вийшла    заміж   за голодранця, бо з голодранців ніколи людей путніх не буває. Воно й так. Батько п’є в кооперації горілку, а цукерок  жодного разу не приніс, як он інші батьки, й іграшок ніяких не купує. А бабця по батькові Варка каже, що батько дурний, коли таку взяв: ні собі ні людям. З того горя і в чарку часто  заглядає.
           — Ні, я думаю не дурні, — заперечує  Василько. —  Адже після весілля діти в них знаходяться. А мене, бач, до весілля мати знайшли. Тому й байстрюком мене дражнять. А коли б із батьком…  Так хочеться, щоб батько був, нехай би бив батогом чи ремінякою, але щоб був!  Бо батьки не тільки б’ють, а й жаліють. А мати й брата старшого самі знайшли.  Був би батько ― і  в мене така кухвайка була б, як у тебе , а може й краща…  І шапку купив би на базарі. А мати одна не може, стільки трудоднів  заробити, щоб і на шапку, і на чобітки… Дай хліба, та більше одламуй, не жалій, скоро бублики  їстимемо.
А хліб хоч і з висівками, сірий, та смачний― страх! Ми стоїмо край села під яром і милуємося краєвидами: лісосмуги молодесенькі вдалині ― жовта й червона, то від дерева залежить, де який колір. Висока трава теж пожовкла й  іскриться од інею  та вранішнього сонця. Ген із-за верб виходить пристінська  дорога (жених родом з Пристінок) — звідти він має з’явитися, кажуть, маєтний. Нам так радісно з Васьком, наче ми теж  сьогодні весільники..
Коні вигулькують на диво швидко: на першій підводі жених з боярами сидить, на другій — духова музика, труби на сонці виблискують. Ми щодуху мчимо  нашою сільською вулицею. Мої  парусинові  на підтяжках штани аж репаються від перенапруги.
— Їдуть, їдуть!!! — кричимо,  переводячи подих.
Жінки заметушилися,  на  стіл накривають. Опасистої тітоньки,  
котра обіцяла  нам бубликів, і не видно зовсім. Де ж вона? От тобі обіцянка-цяцянка…  Жінки бігус  від сусідської хати носять, а він так пахне, і смачний видно! А гостей повне подвір’я насходилось — прошені й непрошені. Прошені аж пишаються. Он Їгорко біля матері стоїть — стрічку йому на моряцький костюм старша дружка начепила. Ото вже наїсться! А мені, мабуть, і бубличка не дасть, забуде, що я давав йому, як  до тітки Гальки на весілля був прошений. Їсти хочеться. В кишені навіть й крихти од хліба не залишилося… О, тітонька моя з мисками до хати поспішає!
—   Тітонько, дайте бубличка … то ж я бігав, як ви просили  жениха виглядати.
— Дадуть, як  за стіл  сядеш.
— Я не прошений, —    кажу тихо,  та  вона не чує мене, бо вже  
приїхав жених, і музика вдарила марш так голосно, аж у вухах вихляскує. Пропали бублики… Але я не дуже переймаюся: як молодих обсипатимуть, то цукерку  спіймати зможу, а може, ще й грішми обзаведусь, як пощастить. Хоча, що за дрібну копійку  купити можна? Микола он від жениха рублів п’ять  отримає  — стоїть на воротах, молодого переймає. Старший боярин посміюється, а жених таки лізе до кишені  по синій папірець. Ні, червоний подає! Казали ж , що багатий! А музика виграє! І труби в пристінських музикантів на такі погнуті, як у наших, і вбрані  вони гарніше — в галіфе, діжурках. Наші музики  мене знають. Дядько Степан дає мені  на альті подудіти. Але для цього багато духу треба мати. В дядька Степана мабуть теж духу мало, бо він  на трубі лише “ум-па-па та  ум-па-па” грає. А пристінські ж бундючні  — відганяють нас від свого оркестру. Ну й хай, а ми однаково попереду весільного поїзда побіжимо.
Оце зараз пограють, люди на молодих подивляться — й  на  розпис  до сільради підуть, щоб із законним браком  їх можна було вітати, бо церкву розвалили й батюшка тепер  не вінчає.
  Молоді з  порогу сходять, Манька цукерками, пшеницею, грішми посіває. Об мене теж цукерка вдарилася й одлетіла, не встиг зловити. Якби  не колесо кляте. Не кинеш же його людям під ноги. А щедрий дощ все сиплеться та сиплеться ― але мимо якось. В обгортках он і “ключик золотий” — його довго смоктати можна, коричнева така цукерка. Копійку білу в дядька якогось із-під чобота витяг. А що за неї купити можна? Хлопці ж он нахапали, смокчуть цукерки, й Васько навіть.
— Дайте,— прошу.
Хлопці лише плечима знизують.
Ідемо серединою вулиці —  з  колесами  в  рядок.    За нами  —
наречені та молодь  із нашого й чужого села. Багато як, наче солдатів у кіно!
Біля нашого обійстя мати стоять — у  старій латаній  спідниці, у куфайці випацькуваній. Молодих, бач, побачити хочуть. Не могли щось чистіше знайти… Мені аж соромно …  
Припадаємо до великих  сільрадівських вікон, а там стіл широкий  під червоною скатеркою, чорнильниця висока. Секретар щось пише, потім жених узяв ручку й умочив у чорнило, тоді —молода. Ото і вся розписка.
Назад повертаємося , а ноги гудуть — і їсти дуже хочеться. Дівчинка якась до мене  увесь час чіпляється, щоб дав їй колесо прокотити. Сказав, щоб краще ляльками забавлялася, а вона однаково липне. Що то дівка?  Правду бабця кажуть: дурні ті, що женяться.
Як смачно бігус пахне! Його кращі кухарі готують, тому й пахне, а нас удома не  пахне. Музиканти в сінях сидять,  біля них столик невеличкий. І теж бігус у великій мисці, у другій —  хліб — білий, як сніг. Перекушують. А коли з хати лунає ”Музики, за ваше здоров’я!”― через одного, хто їсти не дуже хоче, хапаються до труб,   видувають кілька колінець якоїсь польки, й знову до бігуса. Сало з м’ясом підсмажене ― свіжина! Через те, видно, й пахне смачно! Он і тітка  ходить. Вже печеню розносить, пожаліла, бач, мені бубличка. “Нічого, — втішаю себе, — хтось із прошених хлопців винесе що-небудь  зі столу. ”А їстоньки ж хочеться, хоч би хлібця кусінчик. Вдома чомусь не хочеться їсти ― там щодень одне  й те саме: вранці борщ з квасолею та квашеною капустою, ввечері юшка якась пісна. Молока б випити  чи сметани з’їсти, а корови немає, теличка у хліві ―та коли вона ще розтелиться... Поросяток  купили, та вони  подохли — глистяві якісь попалися. Яєць теж   не їли ―  до кооперації здавали.
Тіточка незнайома до мене підійшла ― кучерява, в хустці червоній.
―Дай Галинці те своє колесо покатати, а ти ось підкріпись поки що. ―У руці ― кусень хліба і стегно куряче. Віддав дівчині  колесо, хлопці збіглися відусюди: “Дай шматочок, дай шматочок…” Та скільки ж мені залишиться?  
Галинка колесом бавиться, а воно важкенне — падає щоразу.
— На дорогу пішли, — пропоную―там є де розбігтися.
Спочатку притримуємо  дужку    удвох, а    далі    вона      сама,
простукотіла червоними черевичками  курною дорогою.
           Осінь. А дощу немає на озимину. Батькова мати каже, що не буде хліба в наступному році.
  Галя покотила колесо аж на другий куток. Тільки ж там же собака діда Дениса одв’язаний, покусати  може. Біжу, а  хлопці услід: “Чоловік і жінка, куряча печінка!” От в’їдливі, я ж з ними останньою крихіткою поділився,  й дяка така…   Галинка побігла ― не здогнати. Аж біля млина зупинилася. В заставках вода шумить, і верби на осінньому сонці коси вигрівають. У Галинки роса на  ластовинні виступила,  хусточкою вишитою втирається.
— В якому класі вчишся?— запитала.
— Ні в якому…
— Я― в першому. Скоро нас у жовтенята приймуть.
— Ти читати вмієш?
— Вмію лічити до ста. І літери знаю…
Вона  взяла  лозину   й  почала    писати   літери,  а   я    називав.
         ―Дивно, а чому ж ти тоді читати не можеш? Говори вголос по одній літері , як співай наче. Давай  разом: Я-а-а – б – л-у – ко.  А тепер, швидко проспіваємо. Яб – лу- ко. От бачиш, як просто все.  По складах тепер виводили: і “рама” і “оса”. Виявляється,  це дуже легко, а коли бабуся розказували, ніяк не получалося.
Колесо кочу назад сам,  у Галинки руки од нього помліли. Я скоса позираю на неї ― яка вона гарненька, чепурна,   у нашому селі немає таких дівчат. Як женитимусь, то тільки на ній. На весіллі нам і бігусу пахучого,  і киселю дадуть.
Мати Галинина  мені повні кишені бубликів напихає. Хлопці пожадливо роти пороззявляли. “Є квас, та не для вас! Дражнилися ― дірку вам з бубликів!” І взагалі, я вже не тільки лічити до ста можу, а й читаю. Он на полуторці колгоспній “ФА” написано. А що воно таке? Треба в Галинки запитати.
А гості наїлися всього та й гомінливі стали―музику перекричати намагаються.
— Чом ти мене танцювати не запрошуєш?  ― запитала раптом Галинка.
— Пішли, — сказав я не подумавши. Бо одразу  виявилось,  що
не лише танцювати, я і взятися до танцю не вмію. Проте,   найважче якось минули, далі треба було лише крутитися й підгецювати. Від крутіння  в мене голова не паморочиться, бо тренований: з гори я ярок можу скотитися, а потім йти не заточуючись. А хлопці  падали. Батько кажуть, що  льотчик з мене вийде, раз світ мені не закручує. І гостеві он, що од женихової руки, теж світ не крутиться ― крутить   нашою Гафією та все викрикує: “От у нашій тракторній бригаді… от у нашій тракторній бригаді…” А що там у тій бригаді, не можна розчути через музику. Тітка Явдоха біля оркестра  пісню горланить:

“ Хорошо робити у колгоспі,
А ще лучче красти качани,
Накрала кошолку, тікала без толку
Голова кричить: “Іди сюди!”

“І  в  наступному,   п’ятдесят   восьмому   році,   наша тракторна
бригада знову кращою в районі буде!” ― доводить тракторист від женихової руки, скінчивши танець.
Нас Галинина мати до хати веде, на кухню, туди , де страви готують. Повну миску киселю перед  нами ставить. І бубликів накладає та  пряників.
— Їжте, дітки… Поженитесь,  то,  може,   тоді    нас         старих
нагодуєте.
Галинка їсть обережно,  пряник  під  ложку  підставляє, щоб   на
кофтину не капнуло. Я теж  їм із закритим ротом, щоб не плямкати. Кисіль солодкий-солодкий. Музика надворі виграє.
…Надворі зовсім споночіло. Галинку мати повела до сусідів спати, а мені так сумно стало, що аж сльози на очі. Беру обгортку від цукерки, яку мені дала дівчинка, й пробую слова складати. ”Золотий ключик” виходить. А на коробці з-під цигарок —“Прибой”. Мені б радіти, що я читати навчився, але мені гірко, що Галини немає поруч.
У нас на весіллі теж гості кричали б “гірко!”, і треба було б цілуватися. А як це? Ну, та цьому  теж можна навчитися.
— А ти на ній женишся? — запитав раптом Васько, немовби читаючи мої думки.
— Ще не вирішив, — відповів    повагом,   як     то       дорослі
відповідають.
— Женись, дурний― як вареник у маслі купатимешся…
         “От у нашій тракторній бригаді…”  — вигукує  пристінський парубок, обійнявши нашу Гафію.
Музики притомилися і все тихіше  грають.  
          Час іти додому. Кочу колесо по дорозі, й  тінь од місяця обіч нього біжить. І здається мені, що то не колесо, а велика машина, не наша полуторка, а така, яку ми  в місті з татом бачили.
“О-са”, Ра-ма”—зринає в моїй свідомості Галинчиним голосом. Я настравді вмію читати, чи це мені лише приснилося? Але “р” і “а”  буде “ра “, “м”  і “а “ — ма.  Ма-ма!
— У кого ж ще весілля на нашому кутку буде? — запитує
котрийсь із хлопців.
— Мабуть,  в   Олени  Тодорової.   Кажуть,  старости      вже
приходили.
Котимо колеса. Осторонь хлопчаки, що вже в школу ходять, димлять цигарками й знову про ракети якісь балістичні говорять, про літаки-винищувачі. Цікаво. Ото б послухати, так вони відгонять мене од своєї компанії.
Я раптом   несподівано для себе зупиняюся.
— Ваську, а хочеш я колесо своє тобі подарую?
— Авжеж!
  І ось я вде боючись передумати, віддаю йому свою найціннішу
річ, мов од серця одриваю. Знову сльози на очі навертаються.  
  Галинка досі, мабуть, спить? Я ще взавтра зможу її побачити. Стихла музика і тільки тітка Явдоха свою улюблену пісню тягне:
“Харошо робити у колгоспі,
           А  ще  лучче красти качани…  
О, пристінський таки налигав нашу Гафію і додому проводжає, та все своєї: “От в нашій тракторній бригаді …          
А може   не  всі   дурні, котрі женяться?
  



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.97504186630249 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …