Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48260
Рецензій: 92955

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

БАТЬКА ЗУСТРІЧАЙ

© Віктор Полянецький, 13-04-2010
Телеграма лежала на пристінку авто і, одбиваючись від скла, різала очі. Її принесли вночі, і Михась, перш ніж розписатися, перепитував у поштаря, чи той, мовляв, не переплутав? Бо жінчин батько, хай земля йому пухом, упокоївся минулого року. А Михасів… Він і в думці не міг вимовити оте “батько”.
Михась вже й прибрав отой сліпучо-білий бланк. Проте різь в очах так і залишилась, не проходила. Може, то через сьогоднішнє безсоння, протягом якого він шукав відповіді на своє питання, однак не знайшов, хоча до нестями напружував свідомість?..
… Дитинство було довгим-предовгим, як степова течія Південного Бугу. І йому тоді хотілося пливти життєвою річкою якмога швидше.
Батько  в Михасевому естві співіснував з якимось нервовим неспокоєм, вічною невдоволеністю та страхом.
Усе розпочиналося увечері, коли тато вертався додому від колгоспної череди. Його приходу Михась очікував боязко.Проте у присмерку невідворотно гримала хвіртка, і луна розносила той грім уздовж залізної огорожі, склепаної з дебелого крупівського прокату – німецьких ваговозів. У війну під їхнім селом на річці переправа  стояла, і німці, уже тікаючи, не встигли усю техніку переправити, тому попалили її.а батько розібрав путяще залізяччя і тачкою перевіз додому. З нього і паркан побудував— залізні завісу. Тепер ні худобина, ні птиця сусідська не могли потрапити до їхнього обійстя.
А батько вже входив з велосипедом на подвір’я, мов скіфський воїн. На рулі висіла сплюснута кирзова сумка, яку йому щоранку рихтувала мати, рукою притримував “засіб виробництва” — дубовий бучок. До обвахленої кізяком палиці поприлипала коров’яча шерсть, бо батько гамселив корів немилосердно, і вони його теж боялися. Михася він тоді ще не бив коров’ячим бучком, а лише боляче шмагав лозинякою чи батогом. Найбільше дошкуляли йому щовечірні присікування та докори. Батько, наче той кібець, закльовував до крові. І було образливо й страшно. От він вже нишпорить подвір’ям, мов привид, — кістлявий, чорнющий од спеки та степового вітру, лише очі та зуби біліють: причіпки шукає. І страх вже тут я тут. Залазив Михасю під сорочку і вужакою холодив під грудьми.
— О, знову корову не напас! — починав батько    за старою канвою, бо Калина зараз стоїть, як бочка, і навіть здухвин не видно — наїдена і напоєна. Однак батьків погляд вже квапився далі:— Рябкові хоч би водички у миску вляв, коли нагодувати не в силі. — Його голос одлунювався од загорожі, міцнів і теж металішав, як у Левітана під час важливих повідомлень. А Рябко сидів і облизувався: змегелив пів-чавуна картоплі, що од сніданку залишилася, тай водички похлебтав, а бляшанку з водою зачепив цепком і перекинув.
І вже в Михася впиваються буравчики:
— Лобуряка! Тобі б тільки жерти та байдики бити. А тут біля
скотини бігай та ще й трутня годуй.
От цих вічних принижень Михась ладен був світ за очі забігти,
лише б того не чути й не бачити.
— Стоїть, бовдур. І хоча б почервонів… Та водички свіженької приніс би батькові.
Тоді очі Михася повнилися слізьми, а він хапався за повні, щойно принесені відра, мов за рятівну соломинку. Виливав воду під грушу та прожогом на вулицю — до вигона, там вода солодша і можна довше не повертатися додому.
Батько не терпів ніяких заперечень, вони викликали в нього лише зливу обурень.
— Ти вже змовчав би йому синку, — радила мати, — як я оце
завжди роблю. Він же скотиною увесь час, а та не вміє балакати, то й не противиться. Може й ти  йому не противився.
— Мамо, я ви купіть мені братика чи сестричку, — попросив
якось Михась, переборюючи ніяковість. — Мені тоді легше буде.
— Я б з дорогою душею, так батько не хоче, — витерла мати
сльозу.
А ще дитяча душа свята хотіла.  Чи багато дитині для свята
потрібно? Цукерку, обнову, книжку з картинками.
… З дитинства пам’ять Михайла зберегла лише три дні од літніх канікул, коли Калина (їхня корова)  отелилася. Лише єдиний раз вона не взимку, а влітку телятко привела. Він тоді і рибу ходив вудити, і за кавунами бігав на баштан, і в війну з хлопцями грався…
На початку літа колгосп завжди виділяв машину, щоб люди змогли скупитися в обласнім центрі. Михайло, мабуть, як і всі сільські діти, вичікував, поки батько базарове з мішка виймав. Надіявся ,що, може, йому хоч цього разу щось купить: чи картузика зі слюдяним козирком, як у хлопців, чи може сандалі легенькі, бо старі черевики вже давно каші просять, а за коровою по будяках не набігаєшся. Але батько діставав гумові камери для велосипеда, парусиновий плащ від дощу, пилку, відра цинковані, а тоді й Михася помічав:
— Оздьо купив обротьки, бач, для корови і телички. Випасатимеш худобу, то на осінь я тобі нового костюма справлю.
— Але ж казали, що в череду поженемо… — Михайла починає душити давкий клубок, —  всі ж на кутку до череди женуть…
— Нехай женуть. А ти влітку що робитимеш? Горобцям дулі будеш давати?
І вже мати рано-рано будять:
— Уставай, синочку. Та напасеш, доки не жарко, доки мухи не кусають. А то знову батько гриматиме. Ти ж знаєш який він… Я тобі й за село прожену, бо он скоро машина за ланкою приїде…
Не розплющуються, було, очі, такий сон солодкий — навіть краплиночки  його мов  мед… А  зараз, коли в Михася й буває інколи вдосталь часу для спання, та вже немає того задоволення, тільки голова болить та обличчя брякне.  Тоді ж так солодко спалося.
… На світлофорі замурзані дітлахи, мов хижачня, нападають на Михасів “Пежо” — щоб скло “вимити”. Треба остудити їхнє бажання. Михась до кишені, а там лише пак доларів — забув поміняти. Відшукав дрібнішу купюру і кинув, аби лише не підходили та машину не поганили. Так, тепер всяк заробляє собі на прожиття як може: той просить, той краде, той дурить. Аби вижити. Та чи вдасться це усім?..
Степ просинався аж  біля Деренюхи — маленької річки, а з ним просиналися і жайвір, байбак, і жаби в мочарах. Сонце виблискувало на росі, розігріваючи різнобарвне каміння на схилах яруг. Вже трохи пізніше взнав, що оте каміння виявилося рудою, з якої, коли побудували завод,  стали виплавляти кольорові метали.
Нудьга ж краяла серце, бо якось одному і не читалося, і не мріялося. Самотності Михась не переносив. Вона й тепер викликає у нього спротив. Оце відправив дружину на Канари відпочивати, а сам собі місця вдома не знаходить.
То тільки степова живність раділа незайманому теплу, веселилася. Михась завше горнувся до людей і вони не обходили його увагою. Друзів у нього було багато. Пройшов і комсомол, і партію, і вже потім, як демократи прийшли, комсомольські друзі взяли Михася до свого “кооперативу”. Гроші там з “повітря” робилися. Для цього в готелі знімали лише кімнату з телефоном, та ще був, правда, банківський рахунок.  Купували дешево, продавали дорого. А дешевого товару тоді ще було вдосталь — на базах, на заводах, в колгоспах. І робилося все дуже просто, мов у дитячій грі. Треба було лише правила засвоїти. Грошей назбирали стільки, що довелося відкривати свій банк. І знову гроші народжували гроші – наші, й заокеанські….
…О, дорогу вже перегородила інвалідська коляска.І як на те червоне світло загорілося — не вдасться проскочити. А з дрібної “зелені” самі двадцятки залишилися. Та не оскудніє рука… Видно, інваліди незабаром стануть найбагатшими людьми в Україні…
Коли надходила пора йти до школи, то Михасеві батько роботу знову знаходив — носити приїжджим учителям молоко. По три літри щоденно. А в кінці місяця вже сам односив бідончик та забирав розрахунок, нікому не доручаючи. Він і в конторі завжди за обох платню отримував— за себе та за матір, і ховав гроші на споді бабиної скрині. Тому Михась ніколи не мав жодної копійки на кишенькові витрати і тільки облизувався в школі, коли на перервах діти ласували печивом чи цукерками.
Згадується, якось до клубу приїхав ляльковий театр. Навіть уроки зняли, щоб діти виставу подивилися, лише Михась не йшов— батько грошей пожалів.
— Я тобі дам, Михасю, карбованця, — прийшла на виручку вчителька, котрій він молоко носив. — На квиток і цукерки вистачить. Потім з батьком розрахуємось…
Розрахувались. Місяць ребра боліли. Цього разу від кирзового чобота. Мати захищали, то і їм перепало.
Коли вже Михась школу закінчував, батько раптом розкошелився на дорогу річ— мотоцикл “Дніпро”. Колгоспу за рознарядкою виділили. Як уже тоді Михась не намагався батькові догодити, щоб хоч разочок дав проїхати, зась. І сам не їздив, бо не мав прав, і йому не дозволяв. Старий разів зо п’ять здавав на водіння, але, видно, наука не для нього була. Зі скотиною — то інша справа, на неї хоч гримнути можна чи бучком змережити,  а  з”Дніпром” вони так і не порозумілися. Михась же мав посвідчення на мотоцикл, курси в школі закінчив…
А батько ото виведе триногого  красеня з просторого гаража (під машину будував), помиє, чистою ганчіркою витре й поставить під грушею, щоб полюбуватися, як він блищить — і  знову на місце….
Весна тоді пахла зеленню і розквітлим бузком. Хлопці гасали вулицями на мотоциклах — у того батьків “Іж”, у того — рожева “Ява”. Син голови катався на “Москвичі”. А Михась і собі гараж одмикає — батько ключі вдома забув. “Ану ж спробую, чи заведеться?” Він прокрутив вал і ввімкнув запалення. Лунко гупало серце — Михась хвилювався. Однак мотор завівся одразу й працював глухо й чітко. У гаражі враз набралося повно чаду і тоді Михась сів за руль та виїхав надвір. “Проїдусь разок вулицею”, — думалося, а поїхав аж на Зелену Леваду — хотілося перед Ніною похвалитися, вони тоді тільки-но зустрічатися почали…
Про ту поїздку батько дізнався може аж через тиждень — хтось доніс таки. Михась, звичайно, чекав розв’язки, але не такої… Того вечора він ремонтував у гаражі якийсь прилад — учитель фізики попросив. Двері хвіртки гучно хряснули, гроза наближалася. І вже біля Михася: “Брав мотоцикла?!!”  І яскравий зблиск з-під дубового бучка. Зразу було боляче, потім все пригасло й попливло. Місяць у лікарні пролежав через оте катання. Та більше не від болю страждав — від образи.
А вдома вже йшло велике розлучення — правда, тихе, без лайки. У матері лише очі були заплакані. Ділили добро. Матері тоді з ланки довелося перейти на ферму — з’явилися борги, адже сплатили батькові за половину майна.
А він до Волошки пристав — приймаків у неї перебувало немало. Бо лише й з того жила, не працювали ніде, а тільки по лікарнях бігала  та довідками запасалася. Та ще дурних шукала, що її з сином зодягали та годували. Батько за свою половину купив Волощиному синові “Жигулі” — тоді їх тільки випускати почали. І той роз’їжджав усюди блискучою машиною, дівчат катав. А Михась їздив на ферму допомагати матері на старому велосипеді, що од батька залишився, бо той собі новенький купив, як мотоцикл продав. Волошка скоро вигнала батька. А мати прийняла знову (не бути ж йому бездомним, не собака).
Хоч батьки й помирилися, Михась своєї образи не простив, і вона чимдалі росла.
Мати померли раптово. Не витримало серце. Бо все старалися переробити — і на фермі, і вдома.
— Ви б себе хоч трохи поберегли, мамо, — просив Михась, коли приїжджав додому (тоді вже в інституті вчився).
— А для кого ж я стараюся синочку? Аби в тебе все було. Як
у людських дітей! Женишся, квартира потрібна буде, машина. Он і зараз костюм тобі б  справити гарний, пальто.
— Я в студзагін на літо поїду, мамо. Зароблю на себе.
— Устигнеш ще, синку, наробитися. Я  ж нічого з собою не  
заберу — тобі залишиться.
Тієї ж осені мати й померли. На похороні батько бідкався, що грошей немає, — мовляв, поклали їх на терміновий вклад. Михась віддав йому усі гроші, які в студзагоні заробив.
“Буде тобі вся материна спадщина, уся до копієчки”, — запевняв батько і ще вибачався при тому.
Та не вислав грошей, хоч Михась його просив про це у листах. Бо хотілося і джинси, і куртку шкіряну. А на зимових канікулах батько до нього й словом не обмовився — ранком спішив на роботу і пізно додому повертався. Коли вже від’їжджав, жінка, з якою батько одружився, провела Михася на автобус. Хоч грошей на дорогу дала.
На четвертому курсі вони з Ніною побралися. Батько і на весілля не приїхав, й копійкою не допоміг.
— Плюнь і розітри, радив тесть.  — Дурному й спадщина не
допоможе, а розумний без неї обійдеться.— Тесть гарною людиною був, лише слабував дуже.
А Михась ніколи потім не переступав порогу рідного дому — зарікся. Після роботи біг працювати на фабрику, інколи й вагони розвантажував. Ніна з малою вдома сиділа. Нестатки не дуже обтяжували — молоді були. Зразу в сімейному гуртожитку жили, а тоді й квартиру отримали.  
… Поїзд проїжджає пероном. З вікон — безліч очей. Знайомих— жодних. А може Михась їх не впізнає? Ні, впізнав би. Може, він їде в останньому вагоні?  Ні, бо вже й останній зупинився. Вагони брудні, запилені. І люди стомлені, невеселі. А кому зараз весело?..
Михась безнадійно плететься вздовж перону. Мимо, як у воєнних фільмах, пробігають бабусі та меткі тіточки — “базар-вокзал”. Пропонують ковбасу, варену картоплю, пиво, воду…
І раптом він бачить батька. Той стоїть біля переходу згорблений, худенький. Мов щиглик. Тільки очі збереглися — такі ж колючі й відразливі. На батькові старі військові штани (мабуть, це ті, в яких Михась із армії прийшов), картатий вицвілий піджак і невипрана сорочка. Він усе ще безпомічно роззирався довкола. Не впізнавав. Не дивно, адже скільки часу спливло. Та й Михась змінився — чорний чуб вже брався памороззю. Проте високий, підтягнутий, в білій сорочці, в англійському костюмі.  
Михась підходить до батька майже впритул, але старий все ще десь никає поглядом.
— Здрастуйте, тату, — видушує Михась.
Батько одривається од мішка і  припадає до Михайла, як   до
рідного.
— Ти все не приїжджаєш… Хоч би листа написав. Я ж вам і  
гостинців…Картопелька оздзьо і ще кой-що. Кажуть у вас тут тугеньке життя. Бач, не схотів гроші забрати, ті що ми з матір’ю для тебе настарались, погордував, а вони так і пропали на книжках.—І своїми очима-буравчиками невдоволено в мішок впивається — видно, думає, кому доведеться нести оті гостинці? Михась у святковій одежі, а йому, як гостю, не годилося б.
Та Михась його упереджує — підзиває послужливого носильника.
Батько сідає в авто і сильно гахкає дверима: так колись гахкала хвіртка з німецького ваговоза, і тоді Михасю робилося страшно — на  подвір’я заходив батько. Зараз він влаштувався  на м’якому сидінні — жалюгідний і тихий.
… Того вечора залізо з крупівського  прокату вибухнуло громом:
— Брав мотоцикла?!!
І дубцем по чім попало, і ще чобітьми кирзовими…
Загрозливо грюкнули двері ліфта. І вони тієї ж:
— Брав мотоцикла?!!
Відлуння болю в душі…
“Брав”, — рипнули двері, і батько вже намагається поцілувати
Світлану— покоївку. Але та оборонялася затято.
— Я ж казав: Ніна з Оксаною відпочивають, — стримує батько
Михась.— Хіба забули? Я ж казав…
— У нас горе, — повагом вимовляє батько. — Жінка померла
— та, з котрою я був зійшовся, коли нашої матері не стало.
(…Тоді серед ночі загрюкали в двері гуртожитської кімнати:
телеграма — мати померла…
“Хіба я з собою все заберу? Для тебе, сину, стараюся”. — Мати тоді й не думала, що її праця рідній дитині й не дістанеться…).
— Приходили сини тієї жінки, — продовжував балачку батько.
— Кажуть, щоб сплатив їм за пів-хати, або вони мені дві тисячі дадуть, коли до тебе переберуся.—Старий брав шпроти руками, і олія текла йому за брудні рукави.
— То що порадиш, сину?
“Та який же в біса я тобі син!” — вихопилося подумки.
Старий ненароком зачепив пляшку, і вона гепнулася на
підлогу. І десь знову звіддалік заспокійливий голос матері: “На батька зла не тримай, він же зі скотиною увесь час…”
Та що значать для Михася ті дві нещасні тисячі? У нього грошей вдосталь, За путівки он десять заплатив. Бо Ніна з Оксаною більшого варті — одна дисертацію захистила, друга — сесію на відмінно склала. А для чого ж тоді на світі жити, і для кого?
— Порадиш, сину?
— Михась мов не чув.
… Мотоцикл   виблискував    нікелем   і   так   солодко  пахнув
бензином та неїждженою дорогою. Так хотілося на ньому проїхатися, хоча б разочок! І на “Жигулях”, отих, що батько Волощиному синові купив. Бажав саме вночі проїхатись — тоді лампочки на приладах горять теплим зеленим світлом. У Михася ж і посвідчення на водіння було…
Старий знову перервав ту довгу мовчанку:
— Бачу дурна моя дорога…
Батько хряпає дверима авто.
(“Брав мотоцикла?!!
“Брав” —   грюкає Михась.)
— У тебе там мілких немає? Сигарет та пива купити в дорогу.
— Немає. — Пак доларів муляв ногу— знов не поміняв.
Старий майже на ходу встрибує у вагон.
Поїзд набирає швидкість.
А мати знову:”Ти не сердься на нього, синку. Він же весь час зі
скотиною, той сам такий…”
Михась вихоплює у якоїсь тітки сумку з пляшками та наїдками, тиче тій жмут зелених папірців і біжить за батьковим вагоном. Поручні боляче дубинять його по руках, як колись батько…
“Брав мотоцикла?!!” — зашипіло сконденсоване повітря локомотиву. То хтось стоп-кран зірвав.
Михась забігає до вагона. Поїзд знову рушає.




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Згадав

© Зоряна Z, 13-04-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.33750319480896 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …