Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46982
Рецензій: 91390

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Записки попа. Похорон.

© Петро Муравій, 08-04-2010
Суботній вечір. Заграв телефон. З подивом бачу, що це телефонує Майстрючка.
— Як Ваше здоров’я? – питає.
— Добре!
— У нас похорон.
Я припускав, що коли помре Майстрючка, мене покличуть її відспівувати. Ба більше. Нікого крім мене не стали б кликати. Але на цей раз померла не Майстрючка. Вона говорила по телефону, отже вона жива. До кого ж вона мене може кликати? Невже померла Петронія – остання моя парафіянка?
До недавнього часу у мене в церкві було дві парафіянки: Петронія й Майстрючка. Але два місяці тому Майстрючка перестала ходити. Перестала ходити буквально: не тільки до церкви, але й по своєму домі. Спершу трохи полежала у лікарні, згодом була вже вдома, але лежала вдома й не вставала. Дивилася телевізор. Приходили її відвідувати родичі й знайомі. Приходили й ми з Петронією.
Що ж? Якщо Петронія померла, то вже зовсім немає чого їздити до Шестірні.
Минулої осені трапилася прикра пригода. Я захворів, і цілих два з половиною місяці вичухувався. Ніби й не тяжко хворів, але клопіт був у тому, що хвороба довго не минала, даючи про себе знати лише трохи підвищеною температурою, яка вперто не проходила: не піднімалася різко вгору і не хотіла приходити до норми. Ситуація ускладнювалася тим, що тривалий час терапевт неправильно визначала мій діагноз, і, відповідно, неправильно лікувала. Такої напасті у мене в житті ще не було.
Коли ж я нарешті приїхав до села на службу, з приємністю почув:
— Ми з Пашою ходили до церкви. Хоч нікого, й Вас немає, але ми станемо, помолимося трохи і тоді підемо.
Майстрючка мала від храму ключа. Пашою називали Петронію, яка часом ніякого почувала себе через своє екзотичне для цих країв ім’я.
Я не сподівався почути таке й захоплено тоді відповів:
— Молодці!!! Слава Богу! Таки є серед моїх парафіян ті, хто увійдуть до царства Божого!
Значить дорогий моїм парафіянам зв'язок із Господом, раз призвичаїлися вони до самостійної молитви у храмі на час моєї тривалої відсутності, хоч і мирським чином.
— Молодці! – я дуже тішився почутим.
Так вони й ходили до мене на службу вдвох. Доки Майстрючка не «впала на ноги».
— А хто помер? – питаю Марію.
— Бабушка Юля, — відповідає.
— А-а? Це та, що Ви за нею доглядали?
— Так. То Ви зможете приїхати?
— Я у будь-якому випадку буду завтра у Шестірні! Адже завтра неділя! А о котрій годині похорон?
— Ми призначили на одинадцяту. Так Ви приїдете?
— Я приїду! Я приїду не на одинадцяту, а на дев’яту на службу! Помолимося з Петронією, а потім і похорон відслужимо!
— Тоді ми будемо Вас чекати!
— Гаразд. На все добре Вам! До завтра!
— До завтра!
Наступного дня дізнаюся на автовокзалі, що Херсонського автобуса не буде. Через кепську дорогу він не їзде. Дорога занесена снігом, слизька. Може занести або й забуксувати.
Поспішаємо з паніматкою на ЮГОК. Голосуємо. Машин взагалі мало. Нарешті зупиняється одна, везе нас до Інгулецького повороту. Як же довго він їде? Я розумію, що швидше їхати зараз дорога не дозволяє. Але ж нам треба на службу!?
Ми їдемо. Швидше не виходить. Що ж? Зрозуміють. Але треба поспішати!?
Швидше як їдемо, не поїдемо. Ми повільно, але все ж рухаємося у потрібному напрямку.
Ось і Інгулецький поворот. Стоїмо. Одна машина зупиняється. Їдуть до центру Широкої. До краю не їдуть. Відправляємо машину. Стоїмо. Холодно. Я дивлюся на свою Олену.  І тут помічаю, що вона не в шубі.
— Ти чого шубу не вдягнула??? Ти ж замерзнеш!!?
— Мені тепло. Це пуховик.
Пуховик. Шуба їй і ноги закриває. А ця курточка так собі щось трохи нижче пояса. Але її пуховик влаштовує. Я скептично вголос оцінив її пуховик, чи то пак теплу сінтапонову курточку. Вона сказала, що їй не холодно. Тут підійшла машина, зупинилася. Я поліз, не питаючи, до неї, і потягнув паніматку.
— Принаймні, до Широкого ми доїдемо точно.
— Так, — відповів водій.
Власне, за кермом сидів не водій, а його малолітній син. На задньому сидінні поряд з нами ще сиділа його жінка.
Вони довезли нас до самого початку Широкої, до колишньої автостанції.
— Тут ви сядете на любу маршрутку!
Я подякував водію, прикликав на них Боже благословення і виліз з машини.
Йти треба швидко.
— Треба було таки спитати, до чого вони їдуть, перш ніж сідати до машини. Необачно я вчинив. Тепер доведеться пішки перетинати всю Широку. Ходімо, сонечку!
За півгодини ми здолали ту Широку. Стали з краю селища. Хвилин за п'ятнадцять їхав знайомий таксист додому до сусіднього із Шестірнею села. Зупинився.
— Ми до Новокурська!
— Таксі не мій транспорт! – відповідаю.
— Знаю! – відповідає літній таксист. Колись він мене вже підвозив. Він жив у Новокурську зі своєю жінкою.
— Якщо до Новокурського повороту підвезете, то буде добре, — сказав я, і ми полізли в машину.
Звідти нас вже забрав машиною із Шестірні зять Майстрючки. Таким чином у Шестірні ми опинилися вже у половину дванадцятої.
А далі був дивний і такий звичний похорон. Дивний тим, що він не мав таким бути, і звичний тим, що він не міг би бути інакшим. Покійниця не була побожною людиною. Тільки почувши про покійницю, я одразу зрозумів, що буду ховати атеїстку.
Коли вона була молодшою, казали, що ніколи до церкви не тягнулася, а коли зістарілася, вже стала погано бачити, тому я не міг їй нічого запропонувати почитати, хоч і опікувалася нею моя віддана парафіянка. До церкви вона, звичайно ж, не ходила. Та не тільки до церкви, але й за межі двору свого не виходила. Вередувала, коли їй Майстрючка приносила харчі: того не буду, а хочу того; не хочу того, а хочу он того. «Що старе – що мале,» — казав я раніше Майстрючці. – «Ще хуже,» — відповідала вона.
Довкола гробу у нетопленій кімнаті стояло менше десятка бабів. Я розміркував, як мені вдягатися. Вирішив бути у розстебнутому кожусі, щоб видно було єпитрахиль. Однак швидко зметикував, що так замерзну, тож кожуха застібнув і продовжив так служити.
Коли процесія вирушила до кладовища, попереду ніс надгробного хреста Анатолій: чоловік моєї колишньої парафіянки, що відмовилася від церкви на користь їзди по неділях до приватної лікарні, де їй і всій її сім’ї виводили безліч гельмінтів та глистів. При тім, як тільки виведуть один вид паразитів, так візьмуться за інший. І так впродовж півроку. Усі троє членів його сім’ї  були хворі й худі на вигляд. Я розумів, коли його дружина Ольга – єдина, що ходила до церкви, тривалий час не буде ходити на службу — чи через гельмінтів, чи через що інше —  їй не просто буде потім поновити відвідування храму. Так воно і сталося. Ольга просто тихо відійшла від церкви. Потім ще через інших моїх парафіян намагалася забрати назад термос, що пожертвувала, а тепер їй не було «де трави від гельмінтів заварювати».  Вона таки добряче моїм бабам надокучила, кілька тижнів вони збиралися було принести їх з церкви того термоса. Але я рішуче припинив ці спроби:
— Ви брали у неї термоса чи ні?
— Ні.
— Тоді в чому справа? Раз я його у неї брав, то нехай і мені, а не вам виговорює!
— Ну так. Але ж вона каже, щоб їй його вже віддали.
— Ви в неї не брали, і нехай вона вам нічого не виказує! Я не благословляю вам нести їй термоса! Коли ж вона прийде сюди, я не боронитиму їй забрати того термоса. Але нехай прийде сюди бодай один раз. Нехай прийде до церкви хоч би для того, щоб термос забрати! Скажете їй, що я отак і отак сказав!
На цьому галас зник. Баби більше нічого про термоса не говорили. З цією Ольгою я кілька разів зустрічався потім в селі, чекав, що вона заведе тему термоса, але вона  не заводила. Тільки віталася і все на тому. Все то й все.
От цієї Ольги Толя тепер очолював похоронну процесію. Він ніс хреста так, як повертається втомлений косар з поля з косою через плече. Хрест він ніс ну трохи вище горизонтальної смуги. Здавалося, він не опускає його нижче цієї смуги тільки тому, що тоді хрест міг вислизнути з рук і впасти.
Колись, через місяць після свого висвячення на священика, я мав було похорон на першій своїй парафії на Київщині. Там несли і хреста, і хоругви. Тут хоругви були, от тільки нести їх не було кому, тому вони ніколи не виносилися з храму, а стояли собі у ньому як нерухомі ікони. Так от там на Київщині хреста тоді ніс місцевий дещо недоумкуватий парубок. Ніс його криво, чи то пак у порівнянні з тутешнім способом носіння, кривувато. Я тоді передав людям кадило, поклав свого хреста до кишені, наздогнав того парубка, узяв у нього надгробний хрест і проніс метрів з п'ятнадцять: хотів показати, як гарно воно й врочисто, коли нести, як слід.  І що ж? Парубійко на мене образився і потім не підійшов одразу до хреста: мовляв, неси його далі, коли тебе не влаштовує, як я несу. Довелося вмовляти. Іншого ж чоловіка, який зголосився б нести хреста, просто не було.
А тут, цьому Толі добре було б повчитися носити святиню хоч би в того недоумкуватого парубійка з Київщини. Але я вже мовчу. Хоч і несе він вкрай… Ні, він хреста не зневажає. Він зовсім нічого не тямить у тому, що він несе. І я мовчу. А коли б у свої семінарські роки побачив би таку похоронну процесію і попа у ній, тобто себе років через п'ятнадцять, подумки зміркував би про того попа: «Що ж ти робиш? І для чого ти тут взагалі?» Ох, Грицьку п’ятнадцятирічної давності. Яким ти був хорошим і завзятим, чистим і правдивим. Тепер, отче Григорію, що з тобою сталося? Набрався досвіду? І пізнаєш власною шкірою, навчаєшся, що то значить: «Не судіть – та не судимі будете»?!! А до чого ми так прийдемо? Що далі буде з церквою? Чи мало людей відвернулося від неї або не приєдналося, бачачи таке недбальство? Мабуть, такі люди були. А що можна вдіяти? Чому люди не ходять до церкви? Тому що уявляють її повністю побудованою за правилами старих бабів?! Таж ображаються на мене ті баби. А крім них просто нікого немає. І зовсім нема на кого спертися.
Ми йдемо. Я час від часу стаю на перехрестях і читаю Євангелії над спочилими. Читаю «ЗІЛу», що деренчить одразу за мною своїм дизельним двигуном, бо крім нього мене ніхто не чує, крім паніматки, та й не намагається почути. Ось врешті й кладовище, могила. Звершую коротку відправу-літію над ямою. Опускають труну. Мужики, що об’явилися, коли дійшло діло до фізичної роботи, кваплять мене, хоча відправа на кладовищі зовсім коротка: хвилин вісім.
— Може мені взагалі звідси піти?
— Баби вже повтікали, — відповідає квапник.
І тут я обертаюся і о диво. Я справді не бачу поряд бабів. Вони вже ген відійшли, вже заходять на край вулиці і ось-ось зникнуть за першим будинком. «Овва,» —  такого ще не було. Померзли? – таж мороз не сильний. Навіть я не замерз. Е-ех, навіщо? Кому потрібен цей похорон???
— Цілуйте хреста, хто хоче!
Хрест поцілувала паніматка. Мужики не підходять. Навіть шапки не знімають. Я й не наполягаю. Цілую його сам і ховаю до кишені.
Ну а далі… Далі був обід і все інше за планом. Мені дали замість звичайних ста гривень двісті, за власною ініціативою замовниці похорону:
— Ви, — каже, — пішки сюди йшли.
І я подумав, що я скоро це село полишу. Було б тільки де зачепитися в іншому місці. Я постараюся цього року зробити собі інше місце. І в цьому було тепле сподівання на краще.
  














Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© михайло карасьов, 10-04-2010

..............................

© Залєвський Петро, 08-04-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.066556930542 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …