Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2626
Творів: 47980
Рецензій: 92772

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Пісня фесту "Березеві коти"

КОТИ НЕ МАЮТЬ ПРАВА МОВЧАТИ

© Володимир Вакуленко-К., 01-04-2010
Якби Діоген жив у наші часи, то, напевно, він визначив би молодіжний драйв укрсучліттусовки однією фразою: «Подорожі за світлом». Фестивальна Україна бачила все: і феєричні шоу, й антинаркотичні акції, і просто поетичні читання, але всі ці види літературних заходів (чи, вірніше, напівзаходів…)  впираються в одне те й саме – брак коштів, непробудні спонсори та фуршети після виступів. Отак, розраховуючи «просто виступити», поїхали з дружиною на фест «Березневі коти», що відбувався в Ужгороді, а організував його Вік Коврей. Хотілося нових вражень, також обдивитися місто, в якому ще не бували, та й відпочити в галасливому колі приїжджих друзів. Минаємо кордони Львівщини, майже доїжджаємо до нової області… від вікна у поїзді нас неможливо відірвати. Вельмивеличні гори, гладкокамінні річки, білодикі підсніжки, синьодальні ліси… вибачайте за сповнену неологізмами лірику, але вона сама тут проситься. А ще тунелі, які закінчуються якраз у безкінечності. Потім висяча залізна дорога і попід нами прірвисько з розбурханими весняними річками, підсніжками та закарпатськими хатками і крамничками. Наближався вечір, зустрічало голлівудною вивіскою Закарпаття. Щоправда – в’їздом у темну пащеку тунелю
Ужгородський вечір зустрів нас теплом, і хоча нас ніхто не підхопив (про це трохи згодом) і я трохи почав ображатися, чекання біля церкви виявилося насправді приємним. У Львові так не світять ліхтарі, при яких можливо не тільки на відстані добре бачити людину, але й читати всю ніч напроліт. Словом, Діоген таки переміг, і нас нарешті перехопив трохи п’яненький відомий одесит, який вказав, куди треба йти, розуміючи, що з цими приїжджими пива не вип’єш. Перший день фестивалю набирав кінцевих обертів, тож організатор, перевівши дух, відкислочувався під шалений драйв діджеїв. На ніч спокійну був досить непоганий, але через мою сонливість ледь сприйнятий фільм корейського розливу в кіно-барі «Deep». Далі, після вечері, повний провал на лоні прохолодного ліжка гостинного флету організатора. Хоча його улюблена киця Сіма намагалася ще серед ночі зазнайомитися з новими людьми, а тобто організувавши собі пікіруюче турне «Ліжко-Шафа» мені в ноги, це все не заважало трохи поспати. Нібито все… хоча ні, ще під ранок продовжився фільм, але на цей раз білоруського розливу. Кажуть, що Сірошку Пістончика (в картотеці рахується як Сяргей Прилуцкі) ледь принесли, але то трохи було не так. Його, можливо, й принесли, але він сам ніс із собою закарпатський сувенір, а тобто – важелезні поручні від лавки, що їх недбало залишили п’яні майстри напередодні вихідних. Мабуть, не гріх згадати мій двадцятилітній драйв на якійсь харківській рок-тусовці, з якої я повертався дуже нехороший, але з величезним шматком бруківки у сумці. Поясню вам ще таку річ – з Харкова до мене додому рукою подати, якщо не зважати на те, що там якихось 128 км і від вокзалу ще три пішки. Так що без сувенірів шлях додому немислимий. Цілу ніч ті перила прикривали Сяргея від можливості впасти на підлогу.
Другий день наливався свіжим дощиком, хмари хижо жували небо, але водночас погода не намагалася підмочувати репутацію письменникам. Небо дуріло декілька разів, але учасники ЕротАртФесту таки дійшли до запланованої акції в музеї, де поруч з ерокартинами і не тільки мали відбуватися читання мачок (так лагідно називають на Закарпатті кицьок. Котів там називають теж не менш елегантно - мацурами, але про них згодом.) Звернув увагу на те, що в Ужгороді дуже цінується мистецтво, спонсори не прикриваються культурою, як це закономірно на Львівщині чи в інших областях, картини всюди, художників не перелічити. Різнопланові натхнення художників, кожен бачив по-своєму еротику, все строкате й апетитне, але особисто мені закарбувалися в пам’яті «Ударниця» з кукурудзяним початком для жіночих справ, яку я ніжно охрестив «Кукурудзниця», і вагітні. Можливо, я збоченець, але для такого фестивалю це нормальне явище. Почалася літературна частина, і всі повсідалися гріти свої вуха на теплих тонах жіночої поезії. Щоправда, почалося з журналу «Дніпро», точніше, його представлення, а ще точніше – працівниці журналу презентували еротичну збірку «Лінії пристрасті». У рамках презентації голова тамтешньої Спілки довго хвалив перший випуск «Дніпра», який ще згадувався йому з дитинства, казав, як він добре розуміє сучасність, врешті-решт плюхнув у своє ложе і заскрипів щось на вухо своєму компаньйону, коли почали вже виступати дівчатка. Так він усіх і прослухав, щось на кшталт – уважно. Акустика в залі була слабенька, і публіку розігріли тільки Христя Венгринюк та Дана Кваша. Забув найголовніше: ця акція, як і подальші, а також попередні, які я не встигнув побачити, починалися з презентації-продажу антології ЕротАртФесту «Березневі коти». Насичене оформлення починається з обкладинки, тож, мабуть, нікого не дивуватиме те, що символом збірки стали не коти, а два оголених тіла. Поки що не читав, але, переглядаючи, звернув увагу на те, що там не тільки представники майже усієї України, а й гості із-за кордону. Отже, фестиваль виправдав свій статус міжнародного не тільки акціями. На початку антології – коротка історія всіх п’яти фестивалів, усередині – фотографії, а загалом у збірці вміщено твори всіх літучасників, починаючи з першого фестивалю. Як на мене, зі збіркою не прогадали, і рекомендую поспішати придбати її в організатора, бо недовго їй бути нерозпроданою. Тим пак ціна не куслива! Перша акція скінчилася, до наступної був час, і ми з дружиною вирушили на оглядини міста та на пошуки фігового листа для майбутньої акції. У ботанічному саду, який ми невдовзі знайшли, фіги ще не порозквітали, і довелося зірвати з порослі три листки екзотичного лавру. Далі був замок, проте вхід до нього загородила зла тітка, яка за все хотіла мзди. Гроші в панків автостопні, тож, сфотографувавши лише експозиції на транспаранті, рушили вниз по вулиці. Не знаючи, куди нам іти далі, ми зустріли Віка. Випадковий збіг обставин – і ми на акції-презентації творчості Сяргея Прилуцкого. На цей раз дійство відбувалося під замком, у який ми так і не зайшли, просто кафе має аналогічну назву. Склалося враження, що замок – єдине місце в Ужгороді, в якому за вхід беруться гроші, бо в кав’ярні-музеї приймалися лише кошти за замовлення. Десятки допотопних сифонів, трембіта, миски, гасові лампи, годинник, угорська елітна пічка, рояль і знову ж таки картини (здається, нічого не забув) якось відвідувачів не засмутили. За ширмою, однак, буйно веселилася компанія якихсь людей, яких цінителями мистецтва аж ніяк не назвеш. Виступант у таких обставинах лише тяжко позіхав, не маючи сили перекричати гамір. Дехто з дорадників (у тому числі й я) активно виснув організатору на вухах із альтернативними варіантами проведення акції. Урешті-решт нерви не витримали, й організатор у стриманій, але недвозначній формі попрохав любителів пожувати й поклепати язиками за двері. Після цього у залі стихло, і виступ таки почався. Веселий білорус підкинув декілька прозових речей на побутову тему любові та іншого, й зал пожвавішав. Згодом я щиро зацінив організатора і врешті-решт зрозумів, чому нас не зустріли першого вечора. От наша біда – ми організовуємо фестиваль, але боїмося витрачати свої сили на нього. Коврей не боявся своїх сил і не програв жодної акції!
Відеопоезія в дегустаційному залі «Шардоне» захоплювала публіку бідним Іздриком на тему психопатів і невротиків, молодими пошуками першородного, декого вражали смаки в суміші випитих напоїв, але не думаю, що хтось лишився незадоволеним. Далі слем із кактусами літератури, ціни на виборне журі, учасники, алкоголь та димова завіса. Не люблю розповідати про свої програші, граю на гроші у виняткових випадках. Хотілося лише кота – статуетка вартувала того, щоб за неї позмагатися, і естафету перехопила моя дружина. Отак потихеньку, путаючи в хвилюванні шнур мікрофону, досить-таки артистично Іра виходить у фінал, в трійку лідерів, трохи заплутавшись поміж грандами слему Оксаною Варгою та Дімою Лазуткіним! Перемогла дружба, тобто Дмитро Лазуткін. А увечері – боді-арт, купання фарбою, легка еротика з оголеними торсами і підготовка до наступного дня.
Ранок наступного, останнього дня фестивалю, почався знову ж таки з улюбленої родоначальниці фестивалю Сіми. Передранішнє пікірування з шафи на ноги багатостраждального автора статті особливої втіхи кицьці не принесло, й оскільки я полюбляю спати на животі, після світанку вона вирішила змінити свій маршрут і всією вагою свого еротично-артистично-фестивального тіла садонула мене в печінку. Щастя моє, що з бухлом вирішив не мати проблем, і це мені суттєво допомогло. Чотиригодинне перебування в горизонтальному положенні так і не допомогло каві мене повністю розборсати, тож ми поїхали маршруткою до селища Горяни милуватися Ротондою. Хто не знає, то скажу, що це така собі кругла церква, а в згаданому селі її ще називають Горянським храмом. Власне, для поетів Закарпаття вона має символічний знак, тобто свого роду коло, яке об’єднує їхню спільноту. Трохи пофоткавши і полазивши по невідомій місцині, повернулися знову до міста, де мали зустрічати гостю з Польщі Анету Камінську. Часу було достатньо, і наші подорожі продовжилися пошуком каньйону-озера, де найчистіша в усій Україні водиця, а береги обрамлюють гранітні глиби. Зверху вода вже тепла, але деяка глиб вимірюється сорока метрами, є підводна холодна течія, яка позбавила життя в минулому році відомого поета Назара Гончара. Хто знає, можливо, в майбутньому той каньйон по праву носитиме його ім’я, але поета вже не повернеш… Якось Вік розповів, що на місці ущелини в далеких шістдесятих добували руду і от одного разу зачепили русло. На ранок під воду пішло все – трактори, екскаватори, кладовище. Але риба, кажуть, смачна.  Я назнімкував те озеро, вже видряпавшись на гору. Кому як, але та дряпанина, оминаючи мокру глину, мене найбільше задрайвувала. З гори непогано виглядає місто, щоправда, трохи фонив якийсь ковбойський завод. Час був повертатися – починалися акції, і перша запланована була у вищезгаданому кафе-музеї. Зворотний шлях крутився вужем, точніше, через річку Уж. Тут гріх не згадати пішохідний міст, який я люб’язно охрестив «алеєю замків». Направду дивовижне видовище: замки замикають на ключ на поренчатах мосту, деякі з прикріпленими до них сердечками, закохані або ті, що одружуються. Ну, і дивує те, що кіт є неабияким символом для ужгородця – були і біжутерні коти, і керамічні, на сумках і всюди. На акцію ми несли теж атрибутику свята – березневих котиків, які швидко опинилися на столі у пляшці з «Поляною квасовою». Отже, починалася акція, яку я переназвав би так: «Вільний мікрофон без мікрофону з падаючим старим мопедом (який навмисно забув вказати в описі) та з булькаючими котиками». Всі виступили просто чудово, ті, що мали книги, презентували їх, ті, що не мали, – слухали разом з тими, які не читали, двічі падав мопед, але до наступної акції він так і не завівся. А може, просто забракло бензину. Потім усіх запросили на великі польські читання у ляльковий театр. Лялькам наказали мовчати, тиша не стосувалася лише виступаючих. Тож польські гості Зофія Балдиґа та Анета Камінська, окрім читання власних творів, ще дискутували на тему польської літератури. Польську розумів майже кожен, але в оригіналі мені більше засмакувала Зофія. На жаль, перекладач її творів був надто лажовий, зате Маріанна Кіяновська представила чудові переклади з Анети. Не розчарувала мене як перекладач і Богдана Матіяш, хоча й не була присутньою. Вечір завершувався, мачки віднявкали з учора, хоч ще було їх і чути на «вільному» мікрофоні, тепер підійшла черга мацурів. Готувалося закриття, і я просто задарував трохи прим’ятий екзотичний лавр Юрку з Одеси (здається, його всі знають, щоб називати). Він-то і потішив зал обкуреним похмільним пивом, молочними священними коровами, прекрасними знаннями про Індію та хорошим настроєм. В принципі, після нього мені виступалося як ніколи легко, хоча краще був би панк з іншими віршами – більш норовистими. Але я приїхав не так завоювати ужгородську публіку, як просто від душі потусуватися, - як і більшість приїжджих. Література закінчилася, попереду ще була жива музика – остання акція фестивалю. Вечірка мала бути у джаз-кафе, і я, і моя дружина були дуже потомлені, та й обоє ми не надто любимо джаз, але все ж таки вирішили піти туди. Джазу не було, але музика була жива й запальна, з елементами блюзу, трохи навіть харду, що нас затримало в залі до самого стомлення музикантів. Іра просилася танцювати, мої старечі ноги нишком і самі підтанцьовували, але заради конспірації я себе не видавав. На ранок додому – сили не люблю використовувати не за потребою. Та і треба вважати, що мої вуха меломанські, а ноги не в тому місці виросли, що у танцюриста.
Закінчити цю подорож без опису ментів було б з мого боку негуманно, тож, уже доходячи до люб’язного Ковреєвого флету (метрів 20 біля головного вокзалу), ми таки побачили і надто добре почули трьох людей у синій формі, та ще й із собакою. Ми, нічого не підозрюючи, стояли біля під’їзду й докурювали, Вік зайшов уже до квартири, і коли в руках лишилися недопалки, любов до порядку повернула нас до смітника. Мазохістичний пес чорної породи, три менти – все як має бути. Питання: хто, чому без прописки, куди… вивернули заодно й мої кишені. Не сподобався цукор із логотипом кактуса, моя флешка і крихти на дні курточки. Врешті-решт Ірі дозволили погукати господаря, той у замішанні вийшов, і нас одразу ж люб’язно відпустили.
Вранці Віка не наважились будити – не знаю, як моя дружина, але я прощань не люблю. Фестиваль вдався до кожної акції, Ужгород минав сном у поїзді. Розжарена бабця поміж сновидіннями доброзичливо відкрила вікно, закликаючи повітряні хвороби зняти щасливі міми з наших облич. Але засмучений Львів одразу ж нам пробачив маленьку зраду, а вдома чекало щасливе дитя і його малесенькі зігріваючі обійми…
31.оз.2о1о

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василина Іванина, 05-04-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.6913480758667 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …