Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48260
Рецензій: 92955

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

На благо

© Віктор Полянецький, 31-03-2010
Щось дзенькнуло в шибку - наче хрущ, чи, може, суха галузка одлетіла від розлогого клена, - і розбурхало мій сон. У хаті неймовірна тиша, й парко від м'якої пухової перини.
Мене, як гостя, поклали спати на батьківській постелі - на двоспальному ліжкові. Мої мати вже двадцять літ як спочивають на цвинтарі серед пристінських вишняків. У селі в нас багато повмирало. На кого не кинь - у часі минулому. Вчора проїжджав автобусом попід лісосмугою і дивувався - як розрослося кладовище - пам'ятники та хрести бовваніють аж до скель, що піднялися над Бугом. Усім притулок знайшовся: і сільським, і заводським.
Залишилася тільки та ж сама довга сільська вулиця, сяк-так заасфальтована приїжджими заробітчанами, яка тепер чомусь погорбатішала, повужчала. Неначе ті ж самі дерева, і та ж сама річка у долині, лише сьогодні не плавають у ній зграйками хитруваті коблики - видохли в смердючій воді, бо зараз і ставка немає, і млин не працює. Правда, споруда минулого століття не пустує: "нові українці" переобладнали її під корчму, щоб було наче колись, у давнину.
... Тоді, в дитинстві, коли у ставку набиралося вдосталь води і молов млин, літепло вщерть заповнювало береги, можна було стрибнути в воду, і швидка течія несла тебе в своїх обіймах аж до ковбані - там течія вирувала й кружляла. Ти тоді хапався за  міцні вербові гілки, що, мов дівочі коси, звисали до води, вилазив на берег і знову біг проти течії, щоб вкотре відчути себе на дужих плечах Деренюхи...
По приїзді в моє село мене найбільше вразила тиша. Вона, мов цвіль, чаїлася усюди - і там, за річкою, біля колгоспного господарства, і на схилі, у робітничому селищі, де розташувалися багатоповерхові будинки-вулики. Та звідки тому гомону взятися? Велет-завод он третій рік без діла стоїть, непотрібним став. Нерентабельний. То раніше ферронікелеві сплави визначали стратегію колишньої держави. Сьогодні  ж  ніхто й нічого не визначає. Пливе собі корабель у розбурханому морі - без компасу та вітрил.
Тепер  кожен працює сам на себе, бо як дбатимеш, те і матимеш. Мої тато навіть у сімдесят встають вдосвіта і крутять педалями велосипеда аж до траси - продають проїжджим пряжене молоко, сир, яйця. Звичайно, біля землі можна працювати, наші предки жили й не вмирали од голоду.
Бо що - я: відірвався од села, як яблуко від яблуні, та й подався до міста на інженера вчитися. А воно, бач, зараз наукову установу закрили, то вже   навіть сантехніком нікуди не втовпишся. Копійка потрібна, а де візьмеш?..
Дивно - люди в Капітанці стали якимись іншими, десь  наче  поділася ота добропорядність, доброзичливість, взаємоповага, що так були притаманні селу. З ким оце спілкувався – чужі якість: і родичі, й однолітки. Одні вбачають у тобі лише частувальника, інші – зазіхала, бо мають добротні кількаповерхові будинки, теплиці, звіроферми, іномарки.
Он, хоча б Іван Костенко, однокласник. Дружили колись – нерозлийвода, краще, ніж брати рідні. Я й задачі йому рішав, бо він в цьому ділі валянком був. Тепер, бач, фермером став – ставок у кар’єрі загородив, автопарк за штахетником  стоїть: і машини, і трактори. Обіцяв рибою почастувати та слово його тепле. Проїжджає мимо  нашого подвір’я  й одвертається, мовби не бачить мене...  Із Сашком також товаришували, вже як старшими стали, - до дівчат у Любомирку їздили. На базарі зустрілися – він мед із жінкою продавав, - то хоча б для годиться  запропонував півлітрову баночку. Та що вже той мед! До родича-сусіда зайшов циклю попросити, щоб стару фарбу з вікон здерти, а той завів мене до кладочки, де все по стелах аж розкладено (до пенсії він на заводському складі працював), знайшов ту циклю, обдивився з усіх боків, здмухнув  пил і не дав, - мовляв, зламаєш, де я собі тепер  таку дістану?..
- Ти обдирай ножем чи топірцем. У твого ж батька є напевно?
Я пішов геть з подвір’я. І було мені так гірко і образливо, не за себе, ні, а за своє село, за дитинство, за прожиті роки...
У хаті уже бралося на ранок, і од такої переміни навіть вільніше стало
дихати, склеплювалися повіки, і я майже поринув у сон. Та раптом скрипнули двері й до господи зайшли батько - геть сиві у сивому світлі.
- Я оце, синку, намірився їхати до церкви. І не мав такої думки та мамаша мої приснилися... Вони завжди на Великдень паски святили. Пам’ятаєш? Вже коли й розібрали нашу сільську церкву, то до Голти святиво возили.
Бабу Варку я добре пам’ятаю. Худеньку, дуже згорблені, з костуром, але завжди сумирні й лагідні.
... – То хотів би, щоб і ти зі мною. Машина ненадійна – може, доведеться пособити у дорозі.
Татова “Волга” таки  й справді  недоладна – заїржавіла, обшарпана, бо стара вже. Колись це була перша машина на селі , і всі нам завидували. То вже трохи пізніше з району виділили таку саму машину, щоб голову колгоспу возити, а “Волгу” ми в Києві через родичів купили у одного професора. Грошей напозичалися – може, років зо п’ять одробляли за неї, а машина стояла під накидкою, ще й кукурудзяними сніпками її прикрили, щоб сніг не задував. Згодом зладнали просторий гараж. Тато їздили в район на  курси водіїв, й права їм видали, але їздити чомусь не навчилися, й добирали цієї пре мудрації дуже довго. То ніяк не могли зрушити з місця, то не встигали загальмувати і “вписатися” в гараж. Машина одразу набула захисного кольору: зчахнуті місця батько заквацьовував зеленою фарбою (тільки така була в сільмазі), щоб машина не іржавіла. Проте вона однаково була гарна – блищала нікелем і привабливо пахла фарбою та  бензином. А ще сидіння - м'які, зручні, радіоприймач працював...
Тато вмощують мені до ніг каністру з прохолодною водою - щойно з криниці витягли -  то щоб у радіатор доливати, бо протікає.
Машина котить селом мимо школи - довгої, вибіленої. Ні, я в цій будівлі не вчився: для школярів молодших класів була відведена велика попівська хата - на три кімнати, з просторим коридором. А поруч церква - кам'яна, із дзвіницею, з банями.
... Нас приймали в жовтенята й прикріплювали гарненькі п'ятикутні зірочки з портретом дідуся Леніна. Ми читали  якісь віршики й співали пісеньки, а в  той час надворі дзвонили дзвони. У церкві розпочиналася вечірня служба.
Якось учителька захворіла, і до нас на уроки прийшов вожатий з великої білої школи. Він розказував, що жовтенята не повинні вірити в  Бога, бо то є опіум. Бога я ще міг уявити, а той страшний опіум - ніяк. Опісля вожатий кожного учня піднімав з місця і питав грізно:
- Є Бог?
- Нема, - видушив із себе і я, як і всі інші, хоча й  тоді вірив у Його існування. Кому ж тоді щоденно молилася  моя  бабка Варка? Вона вставала дуже рано, світила світло чи лампадку і подовгу, нарозспів читала молитви. Напам'ять. Книжки церковні у неї були, але читати не могла через поганий зір.   Інформацію з усього світу вона мала  з гучномовця і дуже сердилася, коли іноді радіо ледь шамкотіло, їй доводилося брати стільчик і підставляти вухо аж до самого динаміка, щоб усе почути.
- Розумні там люди сидять, бо геть про все знають, - говорила бабуся. Та все кажуть: на благо народу, на благо народу... А таки кращає життя. Хімією та машинами вже он хліб вирощують, і всім його вдосталь, бо ще й, бач, по заграницях роздають. І вдягнутися зараз є в що. Та чи буде воно ще краще, як ото обіцяють? Ні, без Бога оте "благо" не наступить. Бо ж вже й  он церкву розвалили. Два віки вистояла...
І пішла баба Варка із світу легко і тихо: витягли з криниці відро води, занесли до хати, сіли на лаву й упокоїлися...
А Церкві Христовій більше  двох тисяч  літ. Будівники життя безбожного давно на тому світі. Нема і директора школи, який ікони та церковні книги палив на дворищі, а потім, коли церкву розвалили, будинок собі на тім місці побудував. Та недовго він там із сім'єю розкошував. Спочатку син утопився, а потім і його засудили за якісь там махінації, згодом жінка померла.  Він, відсидівши в  тюрмі, мало прожив...
А біля церкви машин як багато! І людей повно. - Де ж їх стільки набралося? На харківському авторинку в базарний день такого не буває. І "Жигулі" й іномарки. На церковному дворищі - також людський вир. Землі під церковною огорожею гектарів, мабуть, зо три. Нарізали вже в перебудовчі часи. Бо в містах за Брежнєва впритул до культової споруди будували і заправочні станції, і магазини, і різні майстерні... Аби лише якось викоренити "пережитки минулого".
Великдень у цьому році пізно, перійка встигла вже на долоню вирости. Люди вервечкою розташувалися на зеленій травиці якось спірально, як  і домашня ковбаса, що чекала освячення.
- Христос воскрес!
- Воістину воскрес!
Ми з татом примощуємся скраю, на самому пагорбі. Тітка забули покласти нам якусь скатертину, тому ми розташовуємо наїдки на целофановому пакеті. Вітер такий їдкий, що свічки одразу тухнуть. Піднімаю очі - і ...
... Ганя  стояла переді мною у монашому одязі і скриньку для грошей тримала. Погляд її був зневажливим, як і тоді, на засіданні заводського парткому. Мені було ще тільки двадцять, одразу після армії. Працював  у заводському будинку культури , отримував на самодіяльних фестивалях призові місця, був секретарем комсомольської організації. Запропонували вступити до партії. В первинній організації прийняли, але виявилося, що я належу до службовців, а на них був ліміт, бо партійні ряди мали рости, в основному, за рахунок робітників. Тож у парткомі мене мусили були "завалити"( про це я взнав пізніше). І от встає тоді на засіданні наша комсомольська "богиня" Маня і починає мене розтирати в порошок: мовляв, я і такий, і сякий, і внески невчасно сплачую, і погано працюю, і комсомольську   роботу послабив. Сиві ветерани, які ні сном, ні духом мене не знати, теж до неї підпряглися. Але мене таки прийняли тоді.
... Колись  їздили автобусами по місцях бойової слави. Ми з Ганею відокремились від усіх, гуляли лісом довго і ' цілувалися, бо нам так хотілося, мабуть, од випитого. І ще чогось хотілося, і Ганя не одмовила мені, тільки дуже потім сердилася за вимурзану спідницю...
- На, синку, кинь і за мене, - тато пхають мені до рук кілька лопотючих гривнів.
Маня пішла собі далі, вихляючи стегнами, як і колись, тільки тепер у чорному вбранні.
Батюшка, на наше щастя, почав освячення не від церкви, а з нашого боку.
....Христос воскресе із мертвих...
Півчі співали, тільки не було чомусь такої врочистості, як, скажімо, у міських церквах, чи кафедральному соборі. Спів звучав якось журливо, мов десь у полі на ланках, або на якихось посиденьках. Бо хто в тих півчих? Ті ж самі тіточки з ланки та доярки, що одробили своє. Хоч здоров'я для роботи в них, може, ще вистачило б, та закрили телятник і ферми у першій бригаді. Частину корів продали на м'ясо, а бідовіших - перевели на центральну садибу. Ферми переобладнали, було, на теплиці, та не вийшло з того ніякого діла. І в ланку йти нікому не хочеться, бо майже не платять. З найнятими западенцями розраховуються сповна, бо, видно, ті й колгоспне начальство не зобиджають.
Над кузнею ж спорудили куполи, і вийшов досить пристойний Божий дім. Навіть могили батюшок від розваленої церкви перенесли...
Я помітив, що з виробленими колгоспницями співала ще й одна дуже миловидна особа.
- То матушка, - пояснили тато і додали: - Доладну молодицю має отець Миколай, а сам, бач, ще й в гречку стрибає...
- Ви ж почім знаєте? - питаю.
- Хіба в селі що-небудь встоїться? Це ж у вас там, у місті, - переїхав на іншу станцію метро, тебе ніхто й не знає...
Дійсно, матушка немов намальована: великі очі, повні губи, перса...
О, Боже!.. Моєму здивуванню немає меж. Воду для освячення Пєвнєв ніс. Колишній заступник голови колгоспу, як заведено, ще й керував колгоспною парторганізацією. Колись, як тільки до нього докочувалися чутки, що хтось із комуністів хрестив дитину, - вважай, догана була забезпечена. А зараз, бач, божий чоловік.
О, батюшка раптом одірвався од процесії і зашурхотів рясою до церковної споруди.
- Чи щось забув? - захвилювалися довкола. – Хіба хтось інший не міг збігати?
- А може, таке дало, що тільки самому й треба? - докинув хтось із дядьків і багатозначно кахикнув.
Та батюшка перекинувся на початок вервечки і там кадилом закадив. Півчі якусь хвилину стояли ні в тих, ні в сих, але Пєвнєв першим змикитив і теж побіг з відром та віхтем за о. Миколаєм. Півчі й собі посунули.
Наш фланг помітно скис - ще б пак, скільки ж тепер чекати того освячення?
Вітер  холодний задував. Я ще в теплій шкірянці, а батько в благенькому піджачку.
- Ви б ішли, тату, в машину. Я вже тут сам якось...
- Мабуть, піду, сину.
З-за Бугу вже сходило сонце - рожеве, велике. Пахло бряклою зеленню, як на баштані. А чи є у світі смачніший і таємничіший овоч? Біля коротко посіченого листя сплять смугасті красені: який із них стиглий? Бо солодкі тільки ті, що добре достигли.
... Я тоді прийшов зі школи, а бабка Варка:
- Підемо, онучку, баштан садити. На Чабановім яру, в молодому лісі, наділили нам землю. Бо хочуть, щоб дерева швидше росли, і щоб гроші
полільникам не платити.
На Чабановому людей - мов мурах і старі й малі. Не для колгоспу працюють, для себе. Кидали в землю насіння кавунів і динь. Позичали його тим, в кого не було. Пенсіонерам одиноким допомагали. Люди добрими тоді були. Такого не було, щоб хтось комусь реманенту не позичив або на толоку не прийшов. Його всеньке село тоді б зневажало...
А тут навіть родич - циклі, залізячки якоїсь пожалів, що вже говорити, коли в тебе горе трапиться !..
Кавуни тоді виросли на славу. У нас були найбільші - може, на згірку сонячна радіація була вищою. На баштані ж господарювала баба Варка. Батьки на роботі, мені - корову пасти. До бабусі бігав у обід - повз  лісосмугу, мимо старого лісу.
Бабця Варка не шкодувала кавунів ні проїжджим, ні перехожим, у яких, з відомої причини, шлях частенько пролягав повз баштан. Інші жаліли, хоча куди ж ти ті кавуни дінеш, коли їх цілий гектар?
Добре бабці Варці було на баштані, тільки дуже сумувала за своїм радіо. Просила завше, щоб я розказував їй світові новини.
- Вони, бач, кажуть увесь час, що все робиться на благо народу, на благо... А землю в людей одібрали, і голод зробили у тридцять третім... Гуртове, як той казав, чортове. Своя земля - то благо. Бач, які кавуни виросли, бо доглянуті! На колгоспному баштані, казали, ж, - осот та перекотиполе зеленіє.
Наш учитель фізики (за безтарку кавунів звичайно) змайстрував транзисторний приймач. То вже бабка Варка рада тому була...
... Христос воскресе із мертвих,
Смертію смерть поправ...
Жіночки вже виспівались і гарно співали, лише було то не по-церковному, не врочисто.
- То батюшку "Зірка" (куток нашого села, так тут колгосп називали) переманила, щоб додому пошвидше, - каже батько, вернувшись од машини. Нагрівся.
Пєвнєв кивнув мені - впізнав, видно, і трохи притримався з відром. І батюшка довго кропив нас, бо хіба води жалко?.. Водоноси напоготові стояли – Семенчині сини. Молоді, а вже сині-сині, немов астматики.
... Христос воскресе із мертвих...
Матушка, мов манекенниця, гарна-прегарна. І в місті не знайдеш такої...
А тітка сиділа на ґанку й чистила великих дзеркальних коропів, що поволеньки плавали у ночвах, чекаючи своєї черги. І сердилася:
- Та в празник он твій однокласник мені роботи придав.
Осторонь емальоване відро стояло із зацукрілим медом.
Хлопці біля гною заходилися. "Джип" японський виблискував на сонці. Мабуть, тридцять тисяч американських доларів коштує. Причіп старий до нього приладнали.
Сашко хозяйновито підбирає лопатою знизу рідкуватий коров'як і ляпає на причіп, аж на темно-зелене авто бризки летять. Тато бідкалися, що голова коней не хоче дати.
Сусіда по зораному прошкував, циклю ніс.
.. Христос воскресе із мертвих... - все ще лунає в моїй голові спів півчих. Тільки не урочисто - по-простому, по-народному.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Зоряна Z, 31-03-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.75872015953064 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …