Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48260
Рецензій: 92955

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Журавлик

© Віктор Полянецький, 29-03-2010
    
      Спека. Важка, задушлива.
      Навкруги, куди сягав погляд, стирловані луки, а на небосхилах сивими шеренгами перекочувались овечі отари марев, яким не було кінця-краю. Недогризки жовто-коричневої трави так перетліли, що розсипалися під пальцями, коли він часом торкався тих маленьких їжакуватих кущиків.
      І хоч би тобі якась хмарина набігла, хоч би вітерець… Пожухли й потріскалися губи. Усе жаром пломеніло всередині, і через яскраве сонячне мерехтіння боляче дивитися. Свого тіла не відчував – воно немов потонуло, розчинилося у морі нестерпного болю.
      Михайло один-однісінький серед розпеченого, мов пічні челюсті, степу Коли  ж ні, не один. Ондечки журавлик шкандибає, роззявив безпомічно дзьоба, важко дихає. У нього ж крило перебите!  Стежка кривавиться. Теж , мабуть, водички, бідний,  хоче. Так де ж її взяти? Курличе  жалібно, криком кричить од болю та безпорадності своєї, аж серце стискається.
       - Не кричи, бо голова болить,  – умовляє хлопець. – Оздьо вода, у калабатині, тільки жаби збовтали. Пий, та помовч, бо дуже болить мені – фашист з автомата стріляв… ногу поранив…Ні, ні! Не в лісі поранили! То так… корову дядькову пас. А хтось із кущів стрельнув…
   Не захотів, бач, забрудненої води, поплентався далі. Вуж у калюжі бовтається – їх влітку багато на річці. Киш! Лоскоче за ногу, а воно ж боляче. Добре, що річка поруч – можна напитися вволю. Але десь поділася річка – пересохла, лише муляка на дні, де  копошаться бридкі пуголовки та вертляві п’явки… Біля верб джерело. Як хочеться пити!.. Він жалібно ковтає прохолодну вологу, перепочиває, відсапується й знову припадає до джерела, намагаючись загасити разом зі спрагою і пекучий вогонь болю.
- Пий синку…  - долинає звіддалік голос матері.
      “Мамо, де ви?” – хочеться покликати, проте  голосові не вистачає сили, щоб вихопитися на волю.
      Із суцільного копошіння вишпортується вуж – знову вразив рану. Холодно зробилося, а Михайло лише в сорочці, без куфайки, різновізерункові сніжинки так і обпікають тіло. О, журавлик знову причвалав… кров на снігу?
      Треба бадилля запалити, щоб диму додалось,  - його ціла купа на межі…Загорілося, палає. Сніг розтанув ураз, а цвіту так багато! Навіть яблунька кривенька, що восени посадив, розквітла. Не час їй, квіточки слід обірвати,  - так батько учив, бо зачахне.
      Сонце знову нещадно пряжить. Жарко. Болить дуже.
       - Во- ди… - ледь вдається вимовити Михайлові. Знову п’є, але вода та недобра. Із зусиллям відкриває повіки, намагаючись якмога швидше розвіяти поганий сон. Проте свідомість поспішає розчарувати: не сон це. Він удома. Від закіптюженого рудого скла гасниці падають такі ж руді і закіптюжені відбитки світла – на стіни, на запнуте грубою хусткою причілкове вікно, на материні заплакані очі. Обіч жінка незнайома. “Лікар” – майнула здогадка.
      … На сволоці зчорніле павутиння, і павучище здоровий з хрестом на спині, як на літаках чи танках німецьких.
Він ніколи не бачив такого великого. Павутиння по всіх кутках понаплутував, і ще й пальці обснував та так міцно, що й не поворухнеш. Чому мати його не познімають? Людина в хаті чужа, а вони таке розвели.
      … Журавлик…кров’ю спливає. Перев’яжіть, лікарю!.. Швидше, прошу…Сили останні втрачає, помре… Встрелили його… Ні, то коли корову дядькову пас.. Павутиння в очі… Павук! Павук за ногу кусає… Бо-ля-че…
       - Авжеж боляче,  - погодилася лікар. – Що вдієш. Терпи, козаче. Витерпів, коли кулі виймала, то й тепер терпітимеш…
      Вона говорила не так, як в їхньому селі балакають,  - по іншому, та він і не прагнув, щоб розібратися у змістові сказаного незнайомою жінкою, бо може, на те й сили не вистачило б, щоб розібратися, не заплутатися. Не міг і обличчя її роздивитися, воно бачилося йому невиразно – коливалося, віддалялося, а то й геть утрачало обриси.
-Уколю, хоч біль погамує.
      Ця фраза чітко дійшла до свідомості, найсильніше кресонув початок із отим неприємним “уколю”.  Уколів боявся найбільше.
      Велика тупа голка з хрускотом уп’ялася в руку, але чомусь не боліло, як завжди, а може, він не відчував того болю.
      Невдовзі Михайло провалювався у темну безодню, куди летів і летів, не відчуваючи  страху.
      …Він одразу упізнав цей степ. І Деренюха он у мочарах виблискує з-під зеленої осоки, жаби солодко кумкають у болоті, і слід червоний на траві: журавель пробіг. Ранили його в лісі, коли від партизанів ішов. Але Михайло нікому про це не скаже, клятву дав. Нічого, все минулося, бо й кулі витягли, кров спинили. Тепер заживе, і знову полетить у піднебесся, закурличе, збираючись у теплі краї.
      … Оксана йшла йому назустріч усміхнена, струнка, а груди з-під рожевої кофтина на волю просилися.
- Це тобі,  - простягнула Михайлові кілька зелених вишеньок.
          - Вони х не достигли,  - він їй на те.
       - Їжмо, вони вже припалилися на сонці. Їжмо самі, аби фашистам не дісталися,  - таємниче шепотіла на вухо і обпікала його подихом.
       Хруснула гілка. Кінь тривожно заіржав, аж у грудях похололо. З ярка Курт вийшов – губи в  жовтках, а руде волосся звисало з-під каски, мовби стріха на вдовиній хаті. Клацав запобіжником автомата й дурнувато посміхався.
      Курт осів у селі відтоді, як німці вступили. Через поранення голови його визнали не сповна розуму, а тому на передову більше не посилали – залишили при госпіталі. Він возив воду, колов дрова, а коли справ не було, надівав на голову каску, брав автомат і  йшов вимагати  "яйко-млеко”.  Потім бігав по селу за дівчатами.
      Михайло хотів заспокоїти Оксану, щоб не боялася, бо Курта-дурника немає вже живого, партизани розстріляли, але очі враз розкрилися і сон перервався, мов кіно в сільбуді. Гасниця ледь блимала, лікарка відпочивала на лежанці, а мати сиділи чорні, як земля, поклавши на коліна стомлені руки.
        - Що тобі, синку?
        - Нічого, мамо, - зітхнув Михайло й склепив обважнілі повіки Якась байдужість охопила душу. Біль від уколу чи від утоми вгамувався, тільки дивний сон непокоїв. Згадалася весна, тоді вони з Оксаною з поїзда тікали, який їх до каторги німецької віз.
      … Біля потічка калина вже відцвітала  - земля од пелюсток була ніжно-біла, мов ліжко дівоче. Оксана плела із кульбаб вінок і приміряла собі до чола, а розпушене вітром світло-коричневе волосся висвітлювалося сонцем і робило навколо її голови золотаве коло, як у святих на іконах. На губах дурманно-солодкий присмак трави. Од поцілунків міниться світ, стає тісним. Сонце одним краєм за хмару зачепилося, і над Бугом стиха прогуркотів грім, Пелюсткове простирадло упало раптом обом до ніг, і застережлива блискавка – яскрава-яскрава  засліпила очі, а за нею грім – різкий і оглушливий.
      … І світ став широким-широким. З-за скель війнуло духмяним свіжим вітром, лапаті краплі сліпучого дощу падали додолу. Дихалося легко, і серце, мов звільнившись од непосильної ноші, билося рівно й спокійно. З калини облітали останні пелюстки, а в Оксани – сльози. Михайло притулився до її солоної щоки.
       - Ти вибач,  - сказав і не пізнав свого голосу – іншим став, чужим. Оксана спинила його.
       - Не говори мені зараз нічого, Михальцю. У жінок у всіх сльози дуже близько. Я відтепер жінка, жін-ка…
      Смуток тінню заступив їй очі, й вона  важко зітхнула: німчура затягнув мене у хлів, бив, катюга, одежу зривав. Утекла від нього. Стріляв навздогін мені, кулі свистіли, але страху не було – краще смерть ніж наруга…
      Од тебе не боронилася. Тільки ти… -  Вона на якусь мить  примовкла, прикусивши губу. – Нікому ж , чуєш…
      - Я…
      - Цить, цить. Окрім того, я ж старша од тебе… Чув?
      Оксана розплітала недоплетений вінок і квітчала кульбабами зелені ріжки трави, які тяглися до сонця.
      … Боляче. Боже, як боляче! Крига тонесенько чикрижить тіло, шматує…Ні, то окуні у риболовну сітку позаплутувалися. Він звільняє їх з вічок, а дужі рибини ріжуть плавниками все тіло. Сітка путяща, не наша. Ще коли німці у наступ йшли, покинули – забули певно. Нитка дуже міцна, не перегниває, улов важко з неї вибирати. До того ще й руки холонуть, дубіють, бо вода холоднюща. Під берегами вже он кригою схоплюється.
      Німець дивиться на його муки й дає Михайлу якісь обценьки. Бач, жалісливими тепер стали коли назад, на фатерлянд драпають…
      Із дзота виїхала самохідна гармата, прасуючи гусеницами промерзлий берег. Стій, та це ж танк! І дзоти не там, де він раніше думав. Ото де кулемети виглядають, там дзоти. Чекай, скільки їх? Якби це запам’ятати, щоб потім командиру партизанського загону доповісти!..
      …Окунів колючих, як на те, ціла сітка набралася. Зараз ніхто вже рибою не промишляє, бо вона в зимову сплячку залягла. Ці ж  розбишаки плавали, от і доплавались. Михайло сітку для годиться розкидав, щоб  тільки ворожі укріплення краще роздивитися. А вони, дурненькі, половилися… Він тепер окуням тіло обценьками шматує, кров цибенить… Боляче…Фашисти вас з’їдять…
      Кулемет у дзоті тратахкає, мов Михайлове серце – тах, трах-тах…Вода біля човна буруниться. Німці розважаються, пристрілюються. Куля за човен зачепила. Певно, галузка одлетіла і в ногу встромилася. Чи то, може, куля? Та ще й так глибоко зачепила… Боляче…
       Німці джеркотять, зуби скалять. Наловив же вам окунів дурних, так не стріляйте по мені… Непереливки вам скоро буде, наші наступають…
Не по нашому на вулиці говорили, собаки гавкали. Бурчик їхній аж з цепу зривався. Прострекотіла автоматка черга. Собака болісно кавкнув і змовк.
У хату нанесли морозяного повітря, і стало дуже холодно.
          - Матка, бістро! Гдє єст партізанен? Показвай! Бістро!
      Офіцер довготелесий, картузом до сволока діставав, За ним двоє з автоматами стояли – забрьохані.
       – Кто єсть там? – І вже стояв біля Михайла. А ті двоє на нього цівки смердючої зброї наставляли.
       - То дитина моя хвора, - бідкалася мати.
      Михайло від втрати крові білий лежав, мов крейда, аж ластовиння попроступало.
       - Кіндер? – здивувалися німці.
       - Я, я, -  розчарувався офіцер.
       - Дитина ж хвора, -  шепотіла мати,  - хвора…
      Проте офіцер не слухав її, нишпорив по хаті. Солдати вже відчинили віко скрині, кожух батьків забирали.
      А мати плакали. Чого ж плакати, коли німці поїхали собі геть? Лікарка он кулі вийняла, тепер рана лише заживе і все буде добре.
       - Не плачте,  мамо,  - прохав Михайло. Нога сильно боліла. І йому на очі сльози навернулися. Бурчика шкода було. Поховати за городами треба.
       - Оксана прибігала, - промовила мати. – Я казала, що ти захворів…Сьогодні ввечері навідається.
      Так, його Оксана… Скоро виженуть німців, тато з фронту повернуться, і в них у хаті буде велике весілля. І командир загону – Антон Лісняк – найпочеснішим гостем буде.
      Знову гавкали сусідські собаки, віз подвір’ям прогуркотів…
      Кацоев, як завжди був п’яним. Шланг у руках тримав зі сталевим тросом усередині. Хижо блищали очі.
      Він тоді з оточення потрапив, не встиг утекти, бо командира за селом ховали. Сільчани притулок дали, а він до поліції пішов служити. Скільки разів партизани на нього засідки робили – завжди тікав. Кінь у нього  був добрий, елітний.
       - Де партизан?
       -  У мене партизанів немає, -  похопилася мати.
       - А тож хто?
       - Син, дитина ще…
       - Поранений? – Кацоєв зірвав ковдру, оголюючи забинтоване тіло. – Грузіть на віз! – дав команду поліцаям.
      Мати заголосила.
       - Вмовкни! Краще соломки чи сінця підстели пораненому…
       - Куди ж ти, душогубе, дитину забираєш? Німці й ті не займали…
       - Не галасуй, бо змережу ось цим… - І змахнув шлангом. – У лікарню його повеземо. Там спочатку вилікують, а потім розберемося…
      Кацоєв їхав попереду на білому коні. Сипався сніг. Віз об мерзлу землю дуже торохтів. Пити хотілося.
      Журавлик біг полем, бо летіти не в змозі був – крило у нього перебите. То фашист встрелив, коли од партизанів йшов…Коли вони про це дізнаються…
      …Тільки так чомусь спокійно і тепло, а ранній сніг все сипле і сипле на розквітлий садок. Не добереш – чого більше: цвіту чи снігу…
    

      
      



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Журавлик пам*яті

© Зоряна Z, 29-03-2010

"Коли вони про це дізнаються"?

© Paketyk vid chayu, 29-03-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.91534209251404 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …