Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48260
Рецензій: 92955

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Криницю виливали

© Віктор Полянецький, 15-03-2010

Сьогодні парко як ніколи. Пилюга крізь підошви ноги пропікає. І корові непереливки – ледве плуганиться. Вже другий місяць отак пече і жоден дощик не бризнув. Здавалося, такого й бути не могло, бо Україна – це ж не пустеля якась: не буде сьогодні дощу, так піде взавтра. Барилися десь дощові хмари, хоч радіо з телевізором їх щодень передбачали. Земля порепалася, трави на горбах пожовкли, наїжачилися.
Добре, в кого город при долині, ще можна з річки овочі полити. А що робити тим, у кого обійстя на згірку? Помідори зеленцем попеклися. Хіба наносишся води криничної? І жалко праці своєї, і рослиноньку ту жалко, коли бачиш, як вона гибіє...
Жарінь. Пити хочеться. Всередині все пересохло. Вже й ми у село з Ласійкою припленталися. Можна було б забігти до чиєїсь хати та вгамувати спрагу. Я ж терплю, бо хочеться з нашої криниці напитися – там вода холоднюща і аж солодка. Добра! Куди там тій міській, газованій! Криниця на нашій вулиці давня – ще відтоді, як село народжувалося. Кажуть, будувалося воно ще за козаччини, бо колись і на Бузі вільні місця були.
Я вже друге літо на вакаціях пасу корову. Раніше для студентів студзагони організовували і вони щось будували на неозорих есесерівських просторах. А тепер навіть восени в колгоспи не возять – немає чим прогодувати ту дармову робочу силу.
Отож я тепер на підряді в матері. Бо як у старших класах вчився, то стидався корову за налигача водити. Виганяли Ласійку до череди, щоб вона хоч стернею походила, а запашну лугову траву чи інколи колгоспне кукурудзиння припасали, щоб молоко давала.
Тепер я пастушити не соромлюся. А чого б то соромитися майбутньому філологові споконвічної праці своїх пращурів? Я гордо проводжаю Ласійку з села, потім веду по видолинку аж до гринівецьких верб – там і паша краща, й джерельце прохолодне поруч. І знову ж – коли сонце припече, у тіні непоганий відпочинок.
Ласійка залюбки скубає траву, а як починають докучати ґедзі, до мене у холодок перебазовується. Коли ж я дрімаю, вона хекає мені у вухо (уваги до своєї персони вимагає), а якщо й це не діє, лизькає мене язиком – деручким, мов терпуг.
Я чухаю їй під шиєю, і Ласійка від задоволення мружить очі, потім гепається на коліна і теж залягає на прим'яту траву. Я знаю, що так відпочиватиме вона ще годин зо дві, жуючи свою жуйку. А мені знову можна буде додивлятися свій сон. У гуртожитку ми хронічно не висипалися. На перших курсах – від підручників, потім від побачень-зуст-річей. А ще у нашій кімнаті зібралися завзяті картярі, часом до ранку чамріємо. Зате у матері лафа - спи, їж...
Що це? Чи, може, то од спекоти мені ввижається?.. Марево якесь... Та ні, щось на кінозйомки наче схоже... Так і є. Люди бігають, метушаться. І режисер он у кріслі, як і належиться, ще й парасолька кольорова над ним. У місті я не лише спостерігав за таким дивом, а й сам кілька разів у масовках брав участь. Але це не дуже цікаво. «Біжіть туди – стоп! Сюди – стоп!» І так цілісінький день чуба грієш. А потім тицьнуть тобі кілька гривень, та й то ще за ними у черзі треба довгенько промарудитися. Отаке кіно...
Кінокамери, правда, щось не видно. Стоїть якась машина, але наче й не знімальна. Може, вони у когось на подвір'ї працюють?
А на знімальному майданчику, здається, таки не чоловік порядкує, а якась жінка в хустинці. О, в мій бік показує. Хлопчаки та дівчатка до мене притьмом біжать, та ще й з відрами. Лопотять, аж вода на дорогу вихлюпується. Бач, розуміють, що пастуха у таку спекоту спрага мучить. Хай біжать, бо вже й язиком не поворухну. Ти ба, як мчать, мов наввипередки: хто першим мене напоїть? Першим завжди буває сильніший. А сильнішого та спритнішого од нашого фізрука немає нікого. Діточок он вже трійко нагуляв, бігають селом, викапаний батько, а той так і не пристав до берега і аліментів нікому не платить. Біжить, мов бузівок – червоненький, тлустенький, на густому молоці та сметанці розкоханий, і відро здоровенне попереду себе пре. Тетянка он Волітчина у кварті зелененькій воду несе. Чого ж, хай дівча кварту піднесе. Бач, аж платтячко захлюпало... Батьки – обоє п'яниці, а воно само по господарству – кози доїть, молочко процідить та до льоху винесе, щоб холодненьке було, – отим на похмілля... Чіпляється за життя, мов та тополинка на белебні – наче й вологи немає, а зеленіє...
Фізрук вже підбігає до мене і... раптом вихлюпує мені на груди відро холоднющої води. Масна його пика розпливається в усмішці од задоволення. У мене перед очима, мов у кіно, прокручується стрічка.
...Тоді фізрук з Людою – найвродливішою дівчиною з нашого класу – поверталися від лісу, конвалії збирали. Ми з хлопцями вишикувалися на узліссі, мов вояки,– хто з бучком, хто із солдатським паском. І – ні руш!
Він кинувся на мене першого – і розсипалася шеренга, хоч ми і домовлялися з хлопцями йому викрутити роги. Фізрук добряче вклепав мене кулаком – із розсіченої губи юшила кров. А Людмила плакала і прикладала мені до рани пахучу хусточку. Я відсторонювався од неї, а з її рук на мене сипалися конвалії...
Зараз ми вже зчепилися по-справжньому. Майка у фізрука одразу втратила фірмову пиху. А підлітки ллють і ллють на нас крижану воду, та хіба остудиш? Ми вже борсаємося у суцільному багні, мов пуголовки в намулі, аж тут підбіга Ігорко-гирьовик – чемпіон району – і розборонив, розкидав нас, мов кошенят, у різні боки.
Я знову беру Ласійку за налигач.
– Яблуко од яблуньки далеко не відкотиться,– шамкотить у мій бік баба Секлета. То саме вона красувалася, як режисер, в інвалідському кріслі під парасолею (син-професор із Москви привіз, коли бабу паралізувало). Секлета вже б давно на цвинтарі спочивала, якби не ліки дефіцитні – теж синок подбав. Отож баба у свої вісімдесят п'ять ще крутить руками колеса у візку та язиком теліпає. На батька, бач, натякає, бо той замолоду, розказували, верховодив на вулиці і нікому не дозволяв у кашу наплювати. А помер од дурної, випадкової рани – рекетир під ребро ножа встромив, коли батько помідори в Росію возив.
Баба з парасолевого холодочку виглядає й світить рівними, як квасоля, зубними протезами.
– Бач, у городі вчиться, а дурне. Не знає, що всіх, хто мимо криниці йде, треба водою обливати. Щоб дощик ішов, щоб усе росло. А воно, бач, не знає. Ге? З кулаками, бач, на чоловіка напався...
Розумна яка Секлета. А чого ж їй! Син лікує, дочка у бізнес подалася (раніше головним агрономом працювала), годує, то можна ще й язиком плескати. А що тим робити, кому по п'ятдесят гривень пенсії, та і ту не дають?
Я бачу, що з криниці зняли цямриння і до широкого отвору підносять аж кількоро порожніх відер разом – щоб швидше вичерпати, бо джерело одразу криницю наповнює.
– Хе-хе, – напружується Секлета, втративши враз інтерес до мене, бо інший об'єкт угледіла.– На руки воно, бач, важко, а на руль начепила, то й нічого. А сама на велосипедику тому їздити не годна. Пре од свекра. О, зиркає на всі боки, аж іскри з очей сиплються... Та біжіть же хутенько та остудіть її холодненькою водичкою, бо то ж така хитра бестія, через прогін чкурне!
Терешкова невістка таки й справді навіжена: галасує на всеньку вулицю, водою, бачте, її облили. Та в таку жарінь те плаття умить висохне. А вона встигла всім дозолити: на дітей насварилася, Секлету старою каргою обізвала і ще й дуль усім насукала, щоб не сміялися. Ото приндя! А в самої ж, як то кажуть, ні циці, ні сідниці...
Вдома мені перепало ще й од матері – ні, не за зашморгані штани та сорочку, а за моє невігластво. Бо колись, як довго не було дощу, з батюшкою криниці виливали й освячували, щоби дощу Бог послав, і водою проїжджих окроплювали. Секлета підбила односельців криницю виливати, бо, бач, до гуртового зараз немає нікому діла ніякого. Кожен за себе дбає. А так добру справу зроблять, а там, дивись, може, й дощ піде.
Я поспіхом обідаю і вже не йду в прохолодну хату відпочивати як завше – мати до криниці мене відряджають: нехай і від нашого обійстя представник буде...
Представників повно – сидять під липами в холодочку дядьки й тітки, перемовляються стиха. Бо й коли за господарськими справами погомониш – хіба коли вмре хтось, то зберуться за поминальним столом. А так кожне біля свого – зима спитає... Воно, правда, балакалося, бо й роботи не було: Оріон  -  електрик із заводу – припер помпу на колесах, тепер он ціла річка на вулиці розіллялась. Каченята радіють, хлюпочуться. До того ж черпали-черпали воду у троє відер, а воно впаде рівень на палець – і знову прибуває, не виллєш.
Ми ж сидимо з наповненими відрами – за дорогою чатуємо, та чи встигнеш за бабою Секлетою? Тільки цятка мелькне за гаткою – вона й вгадає, хто йде чи їде. Як дівка, на старість стала бачити.
На дядька Івана хлюпнули лише задля годиться – з  однією легенею він. Самотиною живе, жінку поховав, а дітей у них немає. Дядько Іван веде з позагородів корову – стару, ялову. А куди її дінеш? На м'ясо не беруть, та й з обійстя не виженеш – своя ж корова, рідна... У дядька Івана й мішечок за плечима – сушить своїй Калині сіно на зиму. А ще в дядька штани ветхі-ветхі і сорочка вигоріла, аж біла. І дихає він, як риба на березі.
Фізрук уже перевдягнувся в спортивні штани та футболку і прийшов до криниці. Зирить на мене набурмосено. А чого йому на мене зобиджатися? Людмила ж ні мені, ні йому не дісталася. Стояла за селом військова частина – ракетні шахти демонтовували, от і вискочила за офіцерика. Фізрук до молоденької вчительки пристав, дитину їй пристарав, а женитися знов не захотів, і край. Ходить, дочку провідує, допомагає, а у своїх батьків живе.
А он Сергєєв кричить і лається у три вирви – на дідька йому народні традиції! Роботи немає, бо завод закрився. Та Сергєєв не розгубився, як інші. Щоб гроші на книжках не пропали (він нутром відчував інфляцію), купив у селі аж дві хати — на себе й на сина. Але хазяйнував на тих садибах досить дивно: то садив на всіх городах лише цибулю чи помідори, а то якось замайоріли на городі одні тюльпани. Сільчани дивувалися такому хазяйнуванню й сміялися з нього хто позаочі, а хто й у вічі. А він щось там сушив, продавав, здавав. Та нічого із того не виходило путнього. Бо за все платити треба. Адже ніхто тебе дурно на базар не одвезе й посадкового матеріалу не дасть – тож з великої хмари, як кажуть, дрібний дощ пішов. На межі виноградна лоза, правда, жирувала – грон на дротяній огорожі чіплялося чималенько, отож соку багато навичавлював. Пив вино і матюкався на хохлів, котрі тільки й здатні що свиней годувати та сало їсти.
Блискучий «Мерседес» на вулиці з'явився якось несподівано – швидко так вигулькнув. І, видно забачивши натовп, водій трохи пригальмував. А фізрук уже й тут: відро води, вже трохи збовтаної,– у відкриті вікна. Циган в яскравій сорочці вискочив із машини і змахнув у повітрі якоюсь залізячкою. Фізрук стиха зойкнув, але встояв і збив нападника з ніг. Ми з хлопцями підбігли на допомогу й вихопили у джиґуна залізний прут. З машини повипли-гували строкаті циганки з циганчатами й несамовито заверещали. А сопливе дитинча, мов щеня, кусало усіх без розбору.
Фізрука заюшила кров, і Олена-лавошниця, спиняючи її, аж заплакала (в селі подейкували, що заїжджа продавщиця через нього й заміж ні за кого не виходить, і вже кілька абортів зробила).
О, он учителька вже з воріт летить і волає. Ґудзики на довгому халаті порозстібалися, литками повними вилискує. Вона оцінила ситуацію миттєво (може, з подвір'я стежила за своїм прикоханим), бо схопила відкинутий убік залізний прут – той самий, котрим циган фізрука вдарив,– і заходилася гамселити по склу машини. Циганчата знову залементували. А скло лише тріщало і вгиналося, але не розсипалося на шматки. Й од того, видко, вона ще більше розпалювалася та лютувала. Бемкала і по кузову, але залізо ще міцнішим було.
Вчителька врешті відшукала очима свого фізрука, але вгледіла Олену. Лавошниці ото б тихенько злиняти, але та не з полохливих.
– Шмаляй звідси, хвойдо. Перед людьми не ганьбись. Іди, чуєш...
– Його до лікарні треба...
– Авжеж, у лікарню,– озвався дядько Іван, що голову колгоспу возив і саме нагодився на те. Фізрука обережно всадовили на переднє сидіння. А вчителька з лавошницею залізли в машину і вмостилися позаду.
Монотонно гуділа помпа. Залягла неприємна тиша.
Бенеді на «комарі» приїхали – фізрукові батьки. Бенедиха сиділа у кузові мотоциклетки – очі приплющила, губи міцно стулені. Тетянка хотіла хлюпнути водою, та її спинили: не треба.
Бенедь – невисокий, тлустуватий, вже з чималою лисиною, жир звисав на його обличчі та шиї старечими зморшками,– почав першим. Голосом тихим і аж неначе винуватим.
– Добру справу, людоньки, робите, що оце криницю виливаєте. Бач, усі грамотні нині, розумні, а бабу стару послухали. Навіщо ж ото людей холодною водою обливаєте? Хіба од того дощ піде? Хлопця он через те скалічили...
– А скільки ваш спортсмен душ скалічив? – одразу озвалася Секлета із затінку. – Може, згадає врешті, для чого голова на плечах, та за розум візьметься...
– Коли ж ти така мудра стала? – заверещала Бенедиха.– На старість? Чи вже забула, як до себе у постіль заманювала, щоб у партію прийняли та роботу у коморі дали? А вишкребків своїх на чиї гроші вивчила? Чи не я на ту комору біля свинарника ішачила? Іч, розумна! Та якби по твоїй макітрі був так утелющив!..
Бенедь вже чмихав триколісною мотоциклеткою, і Бенедиха змушена була закінчувати свій монолог.
– Не так уже тій Секлеті й добре живеться,– тихо озвалася котрась із жінок.– Син далеко, а дочка щотижня їздить як не в Польщу, то в Одесу по базарах, якийсь непотріб возить. Ото залишить бабі купу концентратів чужинських, а там нема їй кому й горщик із хати винести, щоб не смердів. Сидить у хаті обвахляна, аж доки сусіди не зглянуться та не перевдягнуть її.
Між тим наближався кульмінаційний момент -до криниці мали опускати чоловіка в довгих гумових чоботях, щоб він там вичистив дно од намулу та різного сміття, котре ненароком туди нападало. А тим часом на Ганьчиному подвір'ї вже розстилали скатертини й заставляли наїдками, як колись, у складчину.
Дядька Євмена одягали гуртом, немов космонавта, та ще й шолом насунули на голову, аби щось, упавши згори, не вцілило. А він аж запишався з гордощів. Євмен бездітний, стару свою вже років із п'ять як поховав, то вже й забув, як то обходжують...
І ось всі прислухаються до отвору: що там дядькові забагнеться – чи кирку подати, чи, може, самого його треба хутко витягати, щоб водою не залило.
Намул сірий, з піском. Його виберуть, і вода стане чистою-чистою та смачною.
Було душно. Надвечірнє небо бралося сірими збрижами, і навіть червонясте сонце вже ледь-ледь проглядало крізь захмарені фіранки. Десь узявся вітер і заходився здіймати пилюгу на дорозі.
Коли вже дядька Євмена, як героя, витягли з криниці й налили в гранчак законно зароблені сто п'ятдесят, несміливо затріпотіли перші краплини дощу. Жінки вже переносили наїдки до Захарка - він дітям недавно весілля справив, то не встиг ще й навіс розібрати.
Мені ж не хотілося йти до Захаркового обійстя, втомився, немов від перегляду двосерійного фільму. Перед очима знову кадри, кадри... Вони не дають мені спокою і потребують ще довгого осмислення.
Дощ приємно остуджував мене. Пахло свіжістю і терпкою землею.
...Біля криниці бовваніла постать у кріслі. Чи не вмерла стара? Бач, забули про неї. Ні, жива, бо, здається, рукою ворухнула.
Я пішов, а тоді ще раз огледівся. Жінки покотили Секлетиного візка до подвір'я. Лише криниця на вигоні зосталася. З новим цеберком над цямринням.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© , 15-03-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.89815902709961 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …