Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50953
Рецензій: 95696

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 2184, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.86.235.207')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Елегія

Зустрінемось біля фонтана

© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 08-10-2006
А потім заспівали муедзини з мінаретів і з’явилося над морем сонце. Ніхто не виконає наказу так ретельно, як сонце, якщо наказати йому вранці зійти на Сході.

Ми зі старпомом вже звикли до цих релігійних співів щоранку: наш пароплав заходив у це турецьке містечко кожного тижня. Співи неслися з усіх мечетей, над древніми мурами фортеці, над вузенькими вуличками, в яких важко було розійтися двом віслюкам, над базарами, над чайними, духм’яними кав’ярнями, готелями на набережній, над столиками ресторанів, що однією ніжкою звисали на теплою та паруючою, як пунш, водою, над строкатими яликами, що пахли рибою. Містечко було маленьке і компактне. І набережну й ресторани для туристів суміщало з рибною гаванню.

Як тільки доспівали муедзини, на набережну вискочив місцевий дивак – юний барабанщик п’ятидесяти літ віком. Барабанщик зимою та літом був в самих шортах, весь день бігав вуличками міста і невтомно стукав в свій величезний турецький барабан, щось виспівуючи.

- Добрії люди, прокидайтесь! Злії люди, спать лягайте! – переклав старпом. Він знав декілька тюркських слів, але зазвичай цього не афішував, особливо на базарі.
- А про дурних людей він нічого не співа? – поцікавився я.
- Два ідіоти. Ми могли зібратися на цю риболовлю ще влітку, але ми героїчно дочекалися грудня. Бр-р, - мене пересмикувало від одного вигляду засмаглого тулуба юного барабанщика. Погода була цілком зимова, волога й холодна, над морем лежала мряка.
- Влітку нас щось не дуже-то запрошували, - заперечував старпом, піднімаючи капур своєї теплої аляски. Щасливчик. Я міг лиш натягнути на вуха в’язану шапочку.

Цілодобова чайна для злих людей була на все містечко лише одна – біля фонтана на набережній. Фонтан мав неєвропейську функціональність – в ньому мили ноги. Фонтан був мармуровим, з написом. З напису випливало, що побудовано його на кишенькові гроші загиблих в битві моряків. Дикуни-с. Я намагався спроектувати подібну ситуацію на свою цивілізовану державу, і не міг. В кращому випадкові в мене будувався скромний будиночок начальника похоронної команди. В гіршому – усе в той же день пропивалося.

Біля побудованого загиблими моряками фонтана ми й чекали на нашого місцевого друга, попиваючи міцний турецький чай зі скляночок, схожих за формою на українські глечики, але малесенькі-малесенькі. Ми випили по три скляночки, коли з’явився Ніко.

- Привіт. Давно чекаєте? – Ніко пристойно говорив англійською. Власне, тому ми і здибались.
- Дружина прокинулась, коли виходив, - пояснив він причину затримки.
Мабуть, турецькі жінки теж не схвалювали риболовлі.

***
Звали нашого поводиря по місцевих нетрях якось більш вишукано, але він називався Ніко, навчений спілкуванням з іншими іноземцями, яких влітку в цьому курортному містечку навіть з надлишком. Влітку йому було кого покатати на риболовлю, навіть за гроші. Нас же він запросив безкоштовно, але взимку. Навіть пообіцяв, що гроші за рибу ми розділимо порівну.

- І проп’ємо, - доповнив пропозицію старпом.

Ми досьорбали чай і пішли вздовж води, спотикаючись об швартови. Сонце вже відірвалось від видноколу і снідало клубами туману над хвилями. Великі та маленькі сейнери з помаранчевими, червоними та синіми корпусами один за одним йшли на вихід з гавані. На самому кінці молу ще одна місцева знаменитість – капітан порту Хабеш - махав кожному рукою і запам’ятовував, хто сьогодні вийшов в море. Записувати Хабеш не любив чи не вмів. Посада «лиман башкана» належала старійшому рибалці міста. Хабешові було вже років сімдесят, і він пам’ятав, як за часів війни в містечку виходжували наших поранених. До Криму звідси було 160 морських миль, і вивезти сюди поранених з Севастополя було безпечніше, ніж на Кавказ. Хабеш навіть фото нам показував. Ось так. Виявляється, в тій війні нейтралітет Туреччини був дружнім до нас, але хто ж з істориків нам тепер зізнається.

- З нами буде мій напарник, - повідомив Ніко.
- Човен – мій, сітка – його.

Напарник – неголений черевань в рибальській штормовці – був не в захваті. Але помовкував. Човен все ж таки був не його. Він мовчки кивнув нам, пропускаючи до білого вилизаного до блиску човна і відв’язав мотузку. Ніко запустив двигун і ялик моторно побіг вздовж волнолому. Напарник правив навісним стерном, стоячи на кормі. Він правив ногою, сховавши руки до кишень штормовки. Був у цьому якийсь шик і зверхність чи то до нас, чи то до дрібної, але каверзної хвилі в гавані.

Хабеш порахував і нас.

- Бережи вас Аллах! – гукнув він нам турецькою, коли ми виходили з порту в затоку.
- Аякже, - українською відповів старпом.

Місцеві звичаї мені подобалися. Рибалкою тут міг стати кожен власник човника та мережі. Те, що в нас називають браконьєрством, в Туреччині вважають риболовлею. Улов можна тут таки здати до рибної крамниці, які є в кожному кварталі, і заробити на цьому чесні пахучі рибою ліри. Турецькі рибалки виходили в море засвітло зовсім не тому, що були злими людьми: їм потрібно було здати улов до крамниці раніше, ніж прокинуться домогосподарки.

Шлюпка в Ніко була доглянута. Борти блищали свіжою білою та синьою фарбою. Намальовані на бортах очі. Напис «Машаллах». Такі очі та напис-оберіг турки малюють навіть на бамперах вантажівок. І попервах вони з недовір’ям ставилися до нашого «сліпого» пароплава кримської лінії, аж поки наш капітан на махнув на все рукою, і не наказав вивести оте «З нами Аллах» на нашій білій рубці. Ось тут турки й стали нашими постійними пасажирами, а ми стали поважними людьми у містечку. Нам навіть відкрили кредит в барах та ресторанчиках поблизу порту. І тепер ми чесно могли відповідати на дивакувате турецьке запитання при знайомстві:

- В якому ресторані у тебе стілець? – перш за все питав будь-якийсь турок.
- У Марата, - чесно відповідав старпом.

В турецькому ресторані, чайній чи більярдному клубі зазвичай не побачиш жінки. Зате кожен чоловік кожного вечора ходить грати в нарди, карти, кості чи дивитися футбол в якесь суворо визначене місце. Такі звичаї. У Марата ми з Ніко і познайомилися свого часу. В нього збиралися рибалки й інша портова босота. Тоді в Ніко ще була робота механіка і відкритий у Марата кредит. Зараз в нього просили спершу показати гроші.

За молом шлюпку стало хитати не по-дитячому, однак наш незворушний керманич навіть не витягнув рук з кишень, лише ширше розставив ноги. Щоб не відчувати себе зовсім вже пасажирами, ми заходились допомагати Ніко перекладати з місця на місце ящики, буйки, барильце з водою, каністру з пальним, пластмасове відро, щітку на довгому черенку та інше спорядження.

Взагалі-то, в кредит жила більша частина містечка, в якому усі всіх знали, не замикали на ключ крамниць, йдучи обідати, ювелірні магазини були без сигналізації, і було навіть незрозуміло, навіщо в містечку існує в’язниця, поліціянти, і яких саме злих людей відправляв вранці спати згаданий юний барабанщик. Це призводило до непорозумінь.

Один наш метикований матрос першого ж дня нашого перебування в містечку дуже вдало знайшов «нічийного» годинника на підлозі в шкіряній крамничці, геть порожній. Ну так, покинута напризволяще шкіряна крамниця без продавця і годинник валяється. Який наш матрос розгубиться? Поліція чекала його прямо біля нашого трапу. Ні, ви пройміться теж. В цьому п’ятидесятитисячному містечку вкрасти, крім зальотного матроса, було нікому.

Досі пам’ятаю нашого першого пасажира на Ялту. Охайно одягнутий коротун в темному плащі (він збирався на Північ) боровся з втричі більшою за нього валізою, перетягуючи її набережною до нашого борту, а потім втомився, покинув її метрах в тридцяти від трапу й поцікавився в мене:

- Скільки часу до відходу? Дві години? – і пасажир тут же розвернувся і пішов до бару Марата пити пиво, забувши про валізу.

На набережній було людно, вештались не тількі молоді мамаші з дітьми, але й підозріла портова босота.

- Пильнуй валізу на всяк випадок, - сказав я матросові. Саме тому, який в подальшому виявився єдиним годинниковим злодієм цього містечка. Знав кому поручити. Ледь ми тоді це прикре непорозуміння з годинником владнали в поліції.  І знайомство з англомовним Ніко дуже нам в тому допомогло.

Отож, в цьому місті таки можна було залишати валізу на вулиці. Дикуни.

Я подивися на пасажирський причал і наш білий пароплавчик під ним. Вахтовий матрос, той самий, позіхаючи, стояв біля трапу й теревенив про щось з нашим кухарем, що вже прокинувся на спів муедзинів. Зручно, будильник не потрібен.

- А у в’язниці зараз макарони, - мрійливо сказав я старпомові. Ми не встигли поснідати, збираючись на риболовлю.

А потім ми майже відразу влетіли в смугу туману, що звивався над самою водою, і зникли з виду навколишнього світу. Тільки голова нашого небалакучого стернового продовжувала стирчати над цим молочним киселем.

Так, наш пароплав, нудьгуючий матрос біля трапу, якось непомітно стали для мешканців містечка такою ж невід’ємною частиною місцевого краєвиду і звичаїв, як велетенський білий паром зі Стамбула, який прикрашав собою містечко по п’ятницях. До його приходу на набережній та пасажирському причалі збирався натовп аборигенів під руку з дружинами у хустинках та дітлахами на триколісних велосипедах. Набігали на причал звідкілясь продавці кукурудзи, фундуку, морозива і навіщось – чистильники чобіт. А і справді, а що як якась столична штучка забажає проїздом почистити черевики в містечку, а чистильника й нема під рукою. Зважаючи на те, що стамбульський паром стояв в містечку хвилин двадцять, саме цього на причалі і не вистачало.

- Який сьогодні день? – спитав я у старпома.
- П’ятниця, - підтвердив старпом.

***
Рівномірно стукав дизельок. Сонце доїдало туман. Але подекуди він ще клубився між хвилями. Вітер задував з моря. Ми вже звикли до хитавиці невеличкої шлюпки у великій морській затоці і грілися розмовами.

- Гарна в вас набережна, - сказав я Ніко. Вона рясніла готельчиками та ресторанчиками, що виходили просто до води.
- Не шкода було стіни фортеці руйнувати, щоб місце під готелі розчистити? – спитав старпом.
- А це не ми. Це під час того морського бою. Адмірал, як його, забув прізвище, - розповідав Ніко. – Він блокував нашу ескадру в затоці, став на якорі саме отут де ми зараз, і нікого не випускав з порту, хоча війни не було. Ну раз війни нема, наші моряки на нього теж не нападали цілий тиждень. А потім до нього підійшла підмога, і він спалив і нашу ескадру, і місто, і стіну фортечну розвалив. Він тоді вперше використав новий винахід - артилерійські бомби, і стіни не встояли. Їх ще Мітрідат будував...
- Який Мітрідат? – не повірив я.
- Євпатор, - сказав Ніко. В нашому місті знаходиться усипальниця його роду, і він сам похований.
- Стоп. Євпатора поховано в Керчі на горі Мітрідат, - заперечив старпом.
- Сам бачив? – спитав Ніко.
- Ну-у...
- Повернемось на берег, покажу тобі його могилу, - впевнено пообіцяв Ніко.
- Щоб ти знав, Мітрідат, отруївся в Керчі цикутою, щоб не потрапити в полон до римлян, - заперечив старпом.
Вони заходилися сперечатися так заповзято, наче знайшли спільного родича, але тепер не могли поділити його спадщину.

Береги вже зникли з виду, тільки в далечині, наче вже на видноколі, а на небі, виднілися гори в снігових шапках.

- І як ми знайдемо ту чортову сітку, - вирішив я повернути спорщиків з сивої давнини.
- Цей хлопець знайде, - заспокоював Ніко, маючи наувазі неголеного напарника.
- Це його сітка, і він знайде її вночі, вдень, в сутінках і в тумані.

На підтвердження його слів «цей хлопець» навіщось втягнув повітря носом і поклав стерно на борт. Двигун фиркнув і замовк. Ми прибули на місце.

- Розбирай весла, - весело скомандував старпом. Йому не терпілося зігрітися.

Через п’ять хвилин зігрівальної греблі неголений керманич виловив з-поза борту невеличкий пластиковий буйок, і вони з Ніко заходилися вибирати спочатку тонкий капроновий шнурок, а потім і мережу, старанно, як парашутні стропи, вкладаючи її на дно човна. Мереживо складалося з двох частин з різними комірками: великими камбальними та маленькими – на дрібну рибку.

- Щось давно не їв я камбали, - розмріявся старпом. Він був оптимістом.
- А султанки не хо-хо? Або пікші, - я був, як мені ще тоді здавалося, реалістом.

Перші метри путанки принесли всього пару чахлих рибок невідомої породи. Потім пішла червона шипаста барабуля, вона ж султанка. Ніко оптимістично приготував великий ящик. Він був з партії старпома.
- Скільки метрів сітки? – спитав я.
- 700 – відповів Ніко.
- Нормально, - оцінив старпом, наче був старим бердянським браконьєром, а не штурманом пасажирського пароплава. Схоже було, що він просто перемножував кількість барабульок з перших метрів мережі на 700. Виходило 2100 султанок.

Але, «цей хлопець», несподівано вилаявся в самий розпал старпомових підрахунків. І перекладач нам був не потрібен. Виходить, не тільки Мітрідатова спадщина була в нас спільною.
- Путана, - повторив він і вказав рукою вперед, де кричала, метушилася й носилась в небі ціла зграя бакланів та чайок. Баклани камнем падали в воду, склавши крила, як надзвукові винищувачі, ракетами вилітали з-під води, билися один з одним і з чайками, захищаючи впольовану рибу. Це було навіть приколько, нам все ще не було зрозуміло, чому лаявся напарник.
- Баклани їдять рибу з нашої мережі, - пояснив Ніко.
- Ось я вас! – закричав старпом. Але що він їх? Відповіддю йому служив єхидний регіт чайок.

Майже вся барабуля, яку тепер приносила мережа, була виклювана по самі гланди, чи то пак – зябра. Обидва напарники лаялись, вже одне з одним. Це ми вже лише здогадувались за їхніми інтонаціями. На нас якраз наповзла чергова смуга туману, така щільна, що ми корму нашої шлюпки майже не бачили.

- Чорта з два таку рибу приймуть до крамниці, - сказав я старповомові похмуро. Вже з півгодини я мріяв лише про той момент, коли ми нарешті закотимося до Марата й зігріємося, в нього в барі пічка є і щось поміцніше за чай. Які там вже заробітки?
- Наша справа – гребти, - не вгавав старпом. Він ще вірив, що зловить камбалу, яка перекриє усі наші збитки від бакланів.

Але краще б він промовчав. Тому що в ту ж мить ми почули пароплавний гудок просто над головами. І то не якийсь писклявий гудочок сейнера, а низький, проймаючий до сечового міхура, бас морського гіганта. Здавалося, навіть весла завібрували в кочетах від цього утробного звуку. Так могла гудіти лише Єрихонська труба або паром на Стамбул.

Ніко кинувся до дизелька, його напарник горлав щось відчайдушне, ми навалились на весла. Я ще ніколи так не гріб, навіть на Кубок Чорного Моря. Я вчепився в весло, як графоман в олівця, і не міг зупинитися, ні тоді, коли старпом на черговому гребкові піймав лопатю ляща на хвилі від парома і покотився на пайоли, ні тоді, коли Ніко нарешті запустив дизелька, бо я бачив, як в п’яти метрах за нашою кормою вигулькнула з туману Китайська стіна. Підсупна стіна, верхівка якої губилась у хмарах, мандрувала морем і чатувала на нещасних рибалок, яких не вберіг Аллах. Високий білий борт парома був так близько, що було видно патьоки іржі під заклепками, і те, що здивований стюард у дверях над трапом, поголений не краще за нашого керманича.

- Вони що, усі по п’ятницях не голяться? А якби дизельок не запустився? – спитав я в старпома, кидаючи нарешті весло. На кормі парома хтось годував хлібом чайок і накидав нам повний ялик хлібних крихт.
- Чайки вже нагодовані, - відмахнувся від чергової порції хліба старпом.
- Чого б це дизельок мав не запуститися? Надійна немецька машина. Зульцер-Манн, - прочитав старпом тавро виробника.
- А Ніко - все ж механік.

І тут дизельок справді заглох.
- Путана, - вилаявся неголений напарник, а Ніко зазаирнув до баку для пального. Порожньо. Старпом передав йому каністру.
- Просто пального забули долити, - втішав він чи-то мене, чи то вже себе.
Каверзний Зульцер-Манн на новій порції пального працювати відмовлявся. Ніко пробував і так і сяк, посадив акумулятора, крутив ручку, але дизельок фиркав, і... і все.

- Воядниста якась солярка, - з сумнівом сказав я старпомові, спробувавши паливо на смак.
- Де пальне брали? – спитав старпом у Ніко.
- На вашому пароплаві, в механіків, - відповідав наш товариш. Справді, ну де ж іще.
- Все ясно, - пошепки сказав я старпомові. – Набодяжили.

Справді, хто ж іще, крім наших співвітчизників, здогадається набодяжити пальне рибалці, що йде у море.
- Повернемося – яйця повідкручую обценьками, - пообіцяв старпом.
- Ну, наша справа – гребти, - засміявся я. Несподівано до мене повернувся добрий гумор. Я згадав фразу старпома, сказану з іншого приводу:
- Серього, повір мені як спеціалісту, гірше – не буде.

***
Сонце сідало у хвилі. Містечко було на півострові і море оточувало його з трьох сторін. Знову співали муедзини з мінаретів.

- Добрі люди, спать лягайте! Зілії люди, прокидайтесь! – вистукував невтомний барабанщик.

Більш злої людини, ніж наш старпом, коли ми нарешті ввалилися в бар до Марата, в усьому містечку точно було не знайти.
Догребли. Аякже. Якби не пильний Хабеш, ми б ще й досі греблися в холодній моторошній затоці, підміняючи одне одного на веслах.

- Марат, ти завжди поїш нас поганим дешевим віскі, - просто з дверей заявив старпом барменові.
- Не переймайся, Ніко, ми пригощаємо, - сказав я.
- Подати мені найдорожчого віскі, без содової і без льоду! – замовив старпом.
Марат почухапв потилицю, зателефонував власникові бару, і дістав з самої вітрини запилену пляшку віскі з чорною етикеткою. Склянка старпома теж не влаштувала, і Марат замінив її на пивний фужер.
- До країв, - командував старпом.
Усі, хто був в генделику, вже замовкли і мовчки спостерігали, як він схопився за фужер віскі і одним помахом перекинув його у себе. Видудливши усе віскі, він заклацав пальцями, шукаючи закуски, і, так і не знайшовши нічого підходящого, зірвав папаху з якогось турка біля шинквасу, занюхав мерлушкою і виписав голомозому власникові шапки смачного щигля.

- Тихо, тихо,  випивка за рахунок закладу, - кинувся заспокоювати жертву Марат.
- Спокійно, це вигідний клієнт.
- Віскі всім, - встиг замовити старпом, перш, ніж я відібрав в нього гроші.

Коли, так і не знайшовши ніякої закуски, крім горішків, старпом тихо заснув у кутку, ми з Ніко намостирилися нести його на пароплав. Але бармен і тут не дав нам попіклуватися про бойового товариша:

- Я сам, - сказав бармен Марат и закинув старпома на спину.
- У наступний ваш рейс запрошую на полюваняя, - сказав Ніко.
- Зустрінемося біля фонтана, - погодився я.
- А знаєш, я згадав ім’я того адмірала, - ні сіло, ні впало сказав Ніко.
- Ну того, що розваляв кріпосну стіну й спалив бомбами усе місто. Нахімофф. Був такий?
- Ну звісно, хто крім наших на таке здатен, - подумалось мені.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Про пам'ятник Нахімову

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© М.Гоголь, 09-10-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.6874680519104 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …