Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48260
Рецензій: 92955

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

ПАМОРОЗЬ

© Віктор Полянецький, 10-03-2010
                        
Із-за почорнілого обійстя віяло холодною сирістю. Над усе гнітив вигляд найближчого довгого хліва – за сліпими шибками, пофарбованими в брудний зелений колір, знаходився морг, до якого санітари, а найчастіше самі хворі на ношах з вицвілої парусини виносили того, хто ще донедавна хворів і  мучився… Хоча зараз там покійника не було (Михайло про це знав напевно), все ж щось неприємно муляло душу.
Квіти на клумбі – жоржини, повняки , айстри – геть вимерзли, похилилися долу, змінивши кольори. Ще позавчора вони так розкішно квітли, над ними кружляли і гули бджоли, оси та всяка інша комашня, що полюбляє пахучість та нектар, а це вночі якось неждано вдарили приморозки, хоч за календарем і перейшло на другу половину вересня, у самій природі ще буяло літо.
Клаптями висіло листя – закон відторгнення: померзле не приживається.
Забряжчав скляний посуд, і це вивело Михайла з задуми. Олена, одягнена не в лікарняне, а в своє – короткий блакитний плащик, босоніжки на високих підборах, - перегнувшись, несла в здоровенній сітці різнокаліберні банки та пляшки.
“Куди це вона? – здивувався Михайло, бо з лікарні, як заведено, виписували одразу після обходу – до обіду. Олена, вгледівши його, зупинилася.
         -   Іван Платонович чергує, подивився мої аналізи й виписав, - знехотя блиснула посмішкою. Стояла проти холодного вересневого сонця, мов застигла, схожа на статую: виразні очі з поволокою, повні та солодкі губи (про це він знав достеменно) і скубла поглядом пожухлу, вкриту пилом траву. – З цим ось, - торохнула коліном по склу, - не знаю, що й робити: баби повіддавали, не хочеться до зупинки перти. Хочеш – забери собі.
         -    Не треба, - буркнув. – Викинь на смітник он…
- На, піди викинь, а мені авоську принеси, - не попросила, а наказала, і вже була впевнена, що він так і вдіє. – Неси, бо ще на автобус запізнюся…
У хлопця під грудьми завовтузився болючий клубок, занудило, і він глибоко вдихнув носом, як лікарі радили, щоб погамувати напад. Його охопило обурення – мов нетерпляча весняна повінь. Воно росло, клекотіло, намагаючись прорвати загату. І враз брудний потік хлинув, змітаючи все на шляху.

- А більше ти нічого не хочеш, га? – вибухнув криком, від якого аж водій “швидкої” прокинувся і, мов барбос, виткнув із вікна свою заспану пику. – Пішла ти знаєш куди? – І сам язик, вже не скоряючись йому, сказав, куди саме.
Олена, не зронивши й слова, поторохтіла з посудом до воріт, якось згорбившись і зблякнувши.
… Її привезли до лікарні десь днів десять тому, готували до операції, але, видно, передумали, якщо виписали. Удвох вони завжди прогулювалися лікарняним подвір’ям, а ввечері, як темніло, сиділи на лаві біля квітника й цілувалися. Звичайно, Олена не часто це йому дозволяла, та й він не насмілювався, але цілувалися затято. Позавчора ж Олена увесь вечір простовбичила біля бабів з терапевтичного, через те не пішла на вулицю, потім прошмигнула до своєї палати. Михайло таки дочекався, поки вона йшла на уколи до маніпуляційної.
-  Олено, ти що образилася на мене?
Вона мовчала і терла облізлим тапком щойно помиту підлогу.
     -   Не треба нам про це… - все ж видавила з себе.  –  І так уже про нас у лікарні балакають. Та й старша я од тебе…
Він не встиг на це нічого сказати дівчині, бо нагодилася медсестра і розігнала обох по палатах. Потім із-за дверей до Михайла долетіли Оленчині слова, що обпекли йому слух: “Нащо він мені, у нього ж рак!”
“Який рак? – вкотре перепитував себе, – дурниці!”. Його б тоді не тримали б у районній лікарні, до Києва відправили б , тут же недалеко. У нього звичайна пухлина, не ракова, так і Платонович каже, вилікують і все буде гаразд, скінчить школу, поступить учитися. Хворі на рак – бліді, виснажені, як он їхній учитель, у котрого рак стравоходу,- на уколах лише живе. Хлопцеві хотілося про це розповісти Олені, аби вона так не думала, та коли вранці дівчина завітала до його палати, щоб піти на подвір’я, він одмовився, посилаючись на нездоров’я, - заговорила гордість. А тепер, бач, не стримався.
… Лунко бахнули напнуті пружиною двері – на ганку посміхався дядько Ладимир у прим’ятому сірому костюмі. Посміхається… Лікарі розрізали, подивилися та й зашили знову. А він думає, що вже здоровий…
-  До жінки на неділю відпустили, - бадьоро гукнув дядько до Михайла. – Піди, він і тобі розрішить…
І Михайлові теж так закортіло додому – тільки не до своєї рідної хати, ні, там матері немає – померли від хвороби крові навесні, коли на великій грядці зійшли квіти. Квітів же тих багато-багато, і вони звідусіль. Тільки мати було розчують або вичитають десь про який сорт, що в них немає, одразу листи квітникарям. Михайло і собі уподобав це заняття, бо допомагав матері, доглядав за квітами. Хлопці  лише брали на глузи його захоплення. Після материної смерті спився тато, валявся п’яним на вулиці.. Михайло, як ще не хворів, приводив батька додому – брудного побитого, і вкладав його в ліжко. А тато не спав, усю ніч плакав, аж подушка була мокрою, та надвечір він знову напивався. Тепер немає кому за ним доглянути, казав голова, що на лікування відправлять.
Прагнулося хлопцеві  у своє село. Прагнулося – і край.
-  Ні-ні, дорогенький, - затявся Платонович (він усім казав “дорогенький”), - не можу відпустити, та й головлікар узавтра чергує.
-  Та пустіть вже його, Іване Платоновичу, - подала голос медсестра Галя – високе худорляве дівча з червоним вуграстим обличчям.
-  І не проси, йди до палати.
-  У Михайла всередині так різонуло, що він мало не зойкнув, тільки губу прикусив, тамуючи біль.
Платонович, не піднімаючи очей, щось писав у історію хвороби, демонструючи: розмову закінчено.
  -   Якщо ви не відпустите, то я сама візьму ключі й видам йому одіж. – Галині очі наповнилися слізьми.
-   Ну-ну, спробуй тільки, перед головним відповідатимеш…
-   Відповідатиму. Серця у вас немає. Пішли, Мишко!
Мерехтіли східці підвалу, вже Галя скреготіла ключем у замкові, а мерехтіння оте чомусь не проходило – таке вже з ним бувало. Не біда, померехтить і пройде.
-   Устигнеш  на автобус? – спитав Іван Платонович, затягуючись на ганку сигаретою.
-   Устигну, - кинув він зраділо, бо вже виходило, що не сестра його відпускає, а сам Платонович.
Та й зовсім він не збирався  йти до автобусної зупинки. В СПТУ вчився його товариш і односелець Іван Гамандій. Мав мотоцикла, то, напевне, не відмовить одвезти.
Михайло швидко йшов  добре знайомими вуличками районного містечка, але чомусь стомився – серце лунко гупало в грудях, а сорочку хоч бери та викручуй. Хіба первина йому швидко ходити – від Вербівського кутка до школи за будь якої погоди діставався за десять хвилин…
Ваговози зелені зупинилися – військові, із зони, емблема хімічних військ, мабуть, дезактивацію проводять. Один он солдатик рудий-рудий, здається ось-ось спалахне. Прикручує буксирну линву в одній гімнастерці, аж посинів, бідний, од холоду. Михайло ловить себе на думці, що йому також через рік в армію.
Від школи йшла Оксана, Михайло упізнав її одразу – костюм яскраво-рожевий на ній, очі ріже. Серце затіпалося, мов перелякане. Будка телефонна. Забіг. Зняв трубку, застрекотів дірчастим коліщатком, і Оксана пройшла мимо, лунко цокаючи каблучками по бруківці.
“Чого б то я ховався? – питав сам себе. – Хто вона мені така? Ну, танцювали на дискотеці, в кіно раз ходили. Що з того…”
Оксанина постать тимчасом зникла за рогом вулиці, наче й не було її.
Ось і гуртожиток. Вітер бавиться відірваною афішею з написом “VIDEO”.
Швидко проскочив повз вахтера, намагаючись дивитися собі під ноги. Піднявся на третій поверх, а піт очі виїдав, не вистачало духу. Серед довгого казармового коридору відшукав на дверях потрібну цифру “35”.
Магнітофон з Розенбаумом мало не розірветься. Стіл з наїдками, а Іван, наче полководець перед битвою, стояв біля відчиненого вікна і курив, а вітер знову  заносив дим до кімнати.
-   Свято, старий, - вісімнадцять. Тепер громадянин з усіма звідси правами. Тебе що, виписали?
-   Відпустили на день. Думав, ти підвезеш, а тут…
-   Нічо, - набурмосив Іван свого боксерського носа, - відтарабаню, бо й мені сьогодні додому тра. Трохи посидимо, щас хлопці з подругами прийдуть. Устигнемо.
Михайло одразу скис, не хотілося бути серед незнайомої компанії.
Гості не забарилися – усі по парах, і Михайло ще дужче похнюпився, усвідомлюючи  свою зайвість.
Дівчата були бідові – дудлили горілку не згірш од хлопців, міцних слів не соромилися. Невдовзі покотилася під ліжко остання пляшка. Од випитого і в Михайла поліпшився настрій. Джинсова красуня – видно, місцева – запропонувала Іванові з’їздити до неї за домашнім вином. Іванова ж Світлана, мабуть, із ревнощів, була проти, була проти, але після коротких торгів вони таки поїхали. Друга страшенно закохана пара – ці весь час обнімалися і цілувалися, - пішли до іншої кімнати. Подався геть опечалений залицяльник джинсової. Михайло залишився удвох із Світланою.
Замовк магнітофон, але дівчина не підходила міняти касету. Зрештою, голосно зітхнувши, вирвала з розетки електровилку й окинула  Михайла довгим оцінюючим поглядом, від якого хлопець аж зіщулився.
-   Да-а-а! – протягнула, підходячи до дзеркала. – Раз вони удвох поїхали, то тепер скоро не жди. Я Алку знаю…
Намилувавшись собою досхочу, вона впритул підійшла до хлопця.
- Чому такий блідий? Нюхаєш чи на голці сидиш?
Михайло спантеличено добирав слова , які мав їй сказати.

-   Ну, не дмись, то твоя справа, - дівчина грудьми прихилилася до нього – міцна, здорова. – А як до жінок? Ну?
-   А Іван? – вихопилося несамохіть.
-   Що Іван? Він там зараз із Алкою, думаєш, чим займається?
Михайло поцілував гірку нагримовану щоку, потім у губи.
-   Давай без увертюр, любий. Зачини двері й не дивися, поки я роздягнуся. Ключ он на тумбочці.
Михайло відвернувся до великого дзеркала і не впізнав себе, хоча так схожий був на матір: кругловидий, брови чорні, от тільки очі великі – переполохані – не його зовсім.
-   Тільки не підглядати! – застерегла Світлана.
Та хіба ж він підглядав? Тепер лише побачив, що вона в синій сорочці – тонюній-тонюній, стрункі ноги осліпили небаченою досі рожевістю. Перевів погляд – з кольорової афіші багатозначно посміхалася до нього Алла Пугачова. І йому зробилося моторошно: невже це з ним насправді? Виявляється, все так просто… Не брехали хлопці. Але ж Іван – його товариш, хіба так можна?
-   Тепер і ти роздягайся. – Вона вже лежала  у розстеленому ліжкові, одвернувшись до стіни.
… Ноги та руки наче ватяні. Якось спромігся скинути костюма, стягти сорочку, і засоромився своїх худих, аж синіх колін, що так і випирали маслаками. Боязко примостився скраєчку.
-   Я не кусаюся, можна й ближче, - посміхнулася Світлана й, мов дитину, накрила ковдрою, перед тим знявши з його рештки одежі.
Михайло довго цілував її, і від запаху парфумів та помади йому аж паморочилося в голові.
-   Малий, скажи чесно: ти хоч раз був із жінкою?
-   Ні, - зізнався  Михайло.
Світлана  сумно зітхнула:
-   Ну що з тобою робити? Заплющуй очі.
Він відчував її гладеньке тіло і дуже дивувався з того, що чомусь не провалювалася земля, не відбувався землетрус і не було кінця світу, а були він і вона – Світлана, Іванова дівчина, я якою вони оце щойно сиділи. Світлана важко дихала, і він відчував, як йому на груди падали гарячі краплі. У Михайла заболіли очі і він їх розплющив: на нього дивилися рожеві пуп’янки її великих персів.
-   Малий, ти мені подобаєшся…
-   І ти мені теж…
Перед очима пливли прибиті морозом квіти – з збляклими пелюстками та зчорнілим листям. Сонце ласкаво вигравало на інеї, розтоплювало його, щоб відродити вистигле життя, - та марно.
Проте стало тихо й легко, як після весняного дощу.

-   Принеси мені з кухні теплої води, - попросила Світлана, і в голосі її вчувалася лагідність і ніжність.  

Він підвівся, і його хитало. Не соромлячись, одягнувся, взяв зі столу чайник. Коли повернувся з кухні, застав у кімнаті навстіж відчинені двері. Іван розмахував мотоциклістським шоломом і гнув матюки.
Надворі Михайла одразу занудило. Вже й не було чим блювати, слина котилася пекучо-гірка, а нудота не проходила. Його всього тіпало, Михайло вибіг в одній сорочці – піджак залишився в гуртожитку. Всередині як вогнем пекло. Пересидівши навпочіпки, доки влігся біль, почвалав у долину, де світилися вікна лікарняних корпусів. Біля квітника блимали два вогники. – Платонович із Галею сиділи на лавочці й палили. Сестричка чомусь тихенько схлипувала.
-   Запізнився на автобус? – глухо спитав Платонович. – а вчитель твій помер…
Квітник ще зберігав теплий запах літа. Михайло навпомацки зірвав м’яку кульку, що донедавна пишно квітла на клумбі, й щосили здушив її в кулаці, аж юшка потекла по пальцях.
В животі у Михайла наче серпом різонуло – знову починався напад.





  






Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Видерто з життя. З м"ясом.

© Наталка Ліщинська, 11-03-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4133660793304 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …