Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2598
Творів: 47329
Рецензій: 92087

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авантюрна проза

Чорна панна

© Вірлена, 05-10-2006
Роман закохався у неї з першого погляду. Тихо скрипнули двері напівпустої кав`ярні, цокнули каблуки – і він не міг не озирнутися. А озирнувшись, зрозумів, що пропав. Вона поважно пройшла до сусіднього столика, замовила каву. Хода королеви. Легка посмішка на обличчі, недбалий погляд навкруги, перш ніж відкрити потріпане меню. І Романові враз страшенно, до божевілля захотілося, щоб вона посміхнулася саме йому. Йому одному. Кілька хвилин він крадькома придивлявся до незнайомки: невеликі ніжки у чорних шкіряних туфельках на високих підборах, та й сама невисокого зросту, чорна спідниця до середини коліна і чорна ж кофтинка із круглим глибоким вирізом, прикрашена вишивкою і стразами. Не траур, не печаль – стиль. Блискуче чорне каре акуратно підтримують темні окуляри, світла, ледь засмагла шкіра, ідеально наманікюрені пальчики злегка вистукують по столу. Вона була як фатум. Красива і неосяжна як ніч. І чорний їй страшенно личив.
Чорна Панна – назвав її про себе Роман, не відводячи захопленого погляду. Чорна Панна.
Він піднявся, рушив до її столика. Дивно, давно вже не хлопчик-підліток, а чомусь хвилюється.
Знайомі підсміювалися над Романом – мовляв, вже за тридцятку перевалило, чого чекаєш? Розплющ очі, старий, ідеалу не існує, берися за розум, поки не пізно. Але ні, це він, Роман, був правий. Ось вона, ідеальна жінка, зводить на нього здивований погляд очей кольору вічності. Що таке тридцять два роки? Таких шукають усе життя.
- Доброго дня. Дозвольте скласти Вам компанію. – Підсів навпроти своєї ожилої мрії.
- Будь-ласка, - обшпарила посмішкою, - тим більше, що Ви вже влаштувалися.
- Дозвольте пригостити Вас кавою.
Красива. Ба, більше – яскрава, як екзотична квітка – правильне обличчя, вміло підкреслені чорним красиві очі, але найбільше притягують погляд підфарбовані червоним уста. Жінка-картина.
- Дякую, у мене вже є. – Кивок на почате горнятко із запашним напоєм. Легкий усміх, від якого забиває дух. Так не вміють посміхатися ані відомі моделі, ані прославлені акторки. Жінка-спокуса.
- Я Роман, - представився. – А Вас як Вас зовуть? – Ледь відчутний аромат її парфумів п`янив краще за будь-яке вино.
- Інна.
- О, панно Інно, панно Інно... – не стримався.
- Взагалі-то, пані, - продемонструвала золоту обручку на тонкому пальчику.
І навіть усмішка її, солодша за мед, не могла пересилити гіркоту розбитих надій.

***

У неї була грація чорної пантери і отрута чорної мамби. Вона лиш усміхнулася, коли одного разу Роман їй так і сказав. Вона узагалі часто посміхалася – і Роман не міг опиратися її посміху. Він жив немов у дурмані, навіть не мріючи розірвати це прокляте коло, від зустрічі до зустрічі.
Вони гуляли містом, сиділи у кав`ярнях, двічі чи тричі навіть ходили у кіно. І Роман мучився, страшенно мучився, йому було мало такого ні до чого не зобов`язуючого знайомства. А ще він страшенно ревнував її до чоловіка. Ревнував дико, страшно і мовчки. Вони жодного разу не говорили про почуття, та й не було у неї, швидше за все жодних почуттів, але ж мусила вона здогадуватись, вона ж не сліпа!
- А твій чоловік не проти, що ти так багато часу проводиш не вдома? – Одного разу не стримався він.
- Ні, не проти.
Всього лише сказала вона, без жодних пояснень чи розповідей. Вона узагалі мало розповідала про себе, нічого не говорила про родину, мало – про роботу. Зате вони часто розмовляли про життя, людей, мистецтво. Вірніше, на ці теми говорила вона, а Роман часом навіть не робив вигляд, що слухає. Йому була цікава тільки вона, її життя, її реальність, а не якісь віддалені абстракції, тож він просто віддавався в полон звучанню її голосу, грі її губ зі словами, а вона, помітивши його неуважність, усміхалася, і не було у світі нічого кращого за її посмішку.
Романові страшенно хотілося знати про неї усе, але вона мовчала, а випитувати Чорну Панну було марною справою.
- Розкажи мені, як ти живеш. – Просив він її.
- Живу? - дивувалася вона. – Живу. Ну, можна й так сказати. Просто, як усі. Ходжу, дихаю, займаюся дрібницями. Отак і живу.
- Ти ухиляєшся від відповіді. – Докоряв він.
А вона лише хитала головою і посміхалася. Жінка-таємниця. Жінка-загадка.
І Роман не наполягав, щоб не потрапити під її їдучий коментар. Гумор у Чорної Панни був теж чорним.
Подумки він не називав її інакше, хоч ніколи більше не бачив одягнену лише у чорне. Але якась дрібниця, якась деталь – сумочка, брошка, хусточка, шарф, рукавички, берет чи пов`язка - будь-що, безпросвітного кольору агату, завжди нагадувало йому: жінка-пітьма. Чорна Панна.

***
Вони приятелювали вже півроку, перш ніж Роман наважився. Та ж мала кав`ярня, Інна за круглим столиком, гріючи руки до горняти кави, дивилася, як за вікном кружляє лапатий сніг. А Роман набирався рішучості.
- Інно, - покликав він. – Інно, давай поговоримо.
- А ми хіба не цим займаємось? – Усміх.
Пересохло в горлі. Яка ж вона гарна, коли посміхається. Роман ніколи не дивився їй довго у вічі, не міг затримати погляд на красивому обличчі, рівному носику, густих віях – його погляд завжди сковзав до губ кольору полуниці і із завмиранням серця чекав, щоб пити дурман її м`якого усміху. І вона ніколи не змушувала його чекати довго. Жінка-усмішка.  Жінка-вино.
- Інно, я... Я хочу дещо сказати тобі.
- Кажи. – Знову жбурляє йому посмішку, зводить з розуму одним лише порухом губ.
- Я... Я кохаю тебе, Інно.
- Ні, - хитає головою. – Не кохаєш. І повір мені, це пуста розмова, нічого хорошого з цього не вийде.
- Інно, чому ти не віриш мені? Я правда вже давно, так давно закоханий у тебе, і кожен раз... Бачити тебе, це так боляче... Зрозумій мене... – ніби прорвало греблю. Він так довго мовчав. Надто довго. – Я так більше не можу, розумієш? Я кохаю тебе.
- Ні. – Все так же твердо. – Не мене. Ти вигадав собі якийсь образ, Романе, якусь видимість, але це не я. Мене там немає. І ти повинен це зрозуміти. Ти мене не кохаєш. Ти не знаєш мене.
Збентеженість. Що вона таке говорить, як не розуміє? Ну що за вигадки, вона таки чудна, йому ніколи її не зрозуміти. Але чому вона не хоче просто повірити? Просто...
- Це через твого чоловіка? Покинь його, Інно. Благаю тебе. Я не можу без тебе жити. Я зроблю тебе щасливою. Ти потрібна мені.
Мовчить. Посміхається. Тією посмішкою, що перевертає увесь світ. Але мовчить, чорт забирай! – і хитає головою. Відвертається до вікна. Ні. Не розуміє. Не чує. Не хоче.
- Інно, я прошу тебе...
- Не треба, Романе. Давай залишимо так, як є.
Посміхається.
- Але я не можу так, як є.
Серце рве груди. А він і не думав, що може ще так сильно почувати. Як хлопчисько. Як вперше. І він не може відпустити її, ділити із кимось, вона так потрібна...
Посміхається.
- А я не можу інакше.
- Чому, Інно?
Це виявляється боляче, битись об кам`яну стіну її неприйняття, її нерозуміння. Вони ж уже знайомі півроку. Півроку майже щоденних зустрічей. Чому вона не хоче просто...
- Я уже говорила тобі, Романе. Говорила. І не раз. Але ти ніколи мене не слухаєш. Ти не знаєш мене. Більше того, ти не хочеш мене знати. Тобі не потрібна я. Тобі потрібен образ. А я не готова заради цього покласти усе, що у мене ще залишилось.
Посміхається.
Скільки ж можна посміхатися, дідько його забирай! У них серйозна розмова, вона роздирає йому всю душу, і при цьому посміхається? Сміється над ним? Над безнадійно закоханим дурнем? Не вірилося, що отак просто... Вона візьме і перекреслить усе, що у них було. Через якісь свої надумані... Як вона може?!
Захотілося щось зламати. Виплеснути ту лють, що клекотіла усередині. Ну як же ж отак...
Ні, він не думав, що вона відразу погодиться. Але ж навіть усе не розмислила! Просто кинула йому його почуття у обличчя, поставивши висновок – „не кохання”.
А у неї з чоловіком – кохання? Яке там, к бісу, кохання, коли більшість часу вона проводить із ним, Романом. Чи їй так хочеться гратися обома?

А вона посміхалася. Така певна, що він нікуди не подінеться?

Захотілося зробити їй боляче, стерти цю ідеальну посмішку, жбурнути у лице щось таке ж жорстоке, таке ж відчайдушно болюче, щоб теж, теж відчула...
- Ти безсердечна.
Мовчить. Посміхається, навіть не повернувши до нього обличчя.
- Безсердечна, бездушна змія.
Ні, він ще не кричить, але вже близький до цього. Люди вже починають зацікавлено озиратися у їх бік.
Одна вона мовби не чує. Посміхається. Мовчить.
- У тебе посмішка Мони Лізи. Завжди однакова. Завжди мертва.
- Так. – Посміхається. – Так.
- Подивися на мене. Відчепися від цього клятого вікна і подивися на мене!
Помалу обернулася, і Роман подавився своїми злими звинуваченнями. Очі – дві чорні діри на зблідлому обличчі, а посмішка, така ідеальна посмішка, якщо не придивлятися. А насправді – холодна застигла гримаса, над якою зяють дві темні безодні відчаю.
Мало не відсахнувся, нажаханий. Тоді, ніби раптово усвідомивши, прихилився вперед.
- Хто? Хто зробив із тобою таке? Це твій чоловік?
Розсміялася. Такий красивий дзвінкий сміх тепер різав йому вуха скляними скалками.
Нахилилась ближче, зашепотіла на вухо, не перестаючи посміхатись.
- Всі. Ви всі. І ти теж. Тиснете, поки не починаю відповідати вашим уявленням про правильне. Посміхайся, Інно. Посміхайся. Тобі так личить усмішка. А цього не роби. Будь такою як ми хочемо тебе бачити. Тільки такою.
Відкинулася на спинку стільчика. Граційним рухом перекинула ногу за ногу, склала руки на грудях.
- І ти бачиш? Бачиш? Я посміхаюся.
А тоді, ніби втомлена непередбаченим одкровенням, сховала обличчя у долонях, опустила голову. Здригнулися плечі.
- Інно, що...Інно, ти плачеш?
Рвучко піднесла очі, не перестаючи посміхатися.
- Де ти був? Де ти був років з десять тому, коли я ще могла плакати?
І помітивши сум`яття на його обличчі, різко розсміялася.

Вона сміялася, а Роман не знав, що думати, що казати. Це – Інна? Його Інна? Ні, це якась незнайома жінка. Він дивився на неї і бачив уперше – знервована, засмикана, очі – божевільні колодязі. Як же ж він раніше не помічав її очі? І посмішка, посмішка, як знущання. Над ним, Романом. Над світом. Над собою.
Вона ще сміялася, коли він зірвався з-за столику і прожогом кинувся звідти, подалі, якомога далі від цієї кав`ярні. І від неї. Ні, не Інни. Чорної Панни.
Він знав, що більше ніколи її не побачить. І вона знала.

***
Інна утомлено зітхнула, обвела невеличке приміщення поглядом, послала посмішку заінтригованим відвідувачам. Допила каву. Дивилася у вікно, на кружляння снігу, обертаючи навколо пальця власноруч куплену обручку. Вона ніколи не була заміжня. Поправила на шиї шарфик чорного кольору. Чорний – це добре, за ним так зручно ховатися. Пустота рвала зсередини душу, віддирала клапті і жадібно пожирала.
- Вибачте, можна присісти за Ваш столик?
Губи автоматично складаються у посмішку.
Господи, тільки не сьогодні, будь-ласка, тільки не знову, це ж важко, Боже. Тільки не зараз, бо обличчя вже болить від дерев`яних посмішок, бо все тіло колотить від стримуваної дрожі, і так тяжко, Боже, так тяжко...
Чоловік присів, прийнявши мовчання за згоду.
- Він Вас не вартий, - сказав упевненим тоном. – Ви варті більшого.
Хочеться добрести до пустої квартири і лежати, бездумно вдивляючись в стелю, рахувати плитку... Вісім впоперек, третя справа – відклеюється, треба би найняти майстра, зробити такий-сякий ремонт...
Допоможи, Господи, тільки дійти додому, просто дібратися... А там... Або дай сліз, пошли ж мені сльози, щоб так не пекло всередині...
Опустити обважнілу голову, впертися ліктями у столик, сховати обличчя, а руки відчувають зсудомлені м`язи губ, і хочеться перестати усміхатися, Господи, як же усе набридло...
- Вам потрібен чоловік, що зможе зробити Вас щасливою.
Стерти, стерти цю кляту посмішку з обличчя, клята десятирічна звичка, розпрямляти її пальцями, розтираючи помаду, то й що...
- Я вже втомилася... Як же я втомилася бути щасливою Дайте мені хоч трохи побути нещасною...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Золотий фонд ГАКу (версія Хижого Птаха)

© Хижий Птах, 09-03-2008

Торкнутися душі

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Віталій Кривоніс, 14-04-2007

Нещасна жінка (раджу прочитати)

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталія Дев’ятко, 04-04-2007

Енциклопедія жіночої душі

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Долик, 25-12-2006

зрілий твір

© tet 85, 15-11-2006

З білою заздрістю до "Чорної панни"

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ksenka, 08-10-2006

Просто розумниця!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юлія Петрусенко - Левківська, 06-10-2006

Тут багато смачної кави!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Макс Сторожук, 06-10-2006

Панну нудить

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Камаєв Юрій, 05-10-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4148008823395 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …