Зачекай, не йди! Побудь у моїй світлій пам’яті ще одну мить вільну від клопотів. Не йди… Чуєш, не йди так швидко. Втома вбиває мене зсередини, а ти кудись тікаєш….
Ти пам’ятаєш дні, коли ми збирали у лузі волошки, коли попекли від спеки тіло до червоного жеврію на плечах. Ти казав усе минеться і ми підемо гуляти під зорями, яких лічити не перелічити. Їх відблиск у калюжі ти називав мерехтінням кольорових мушок. Щоразу тих днів над нами пролітав рейс літака, знати б куди він ось так щовечора рухався цяткою рівно о 10 20, минаючи повітряний коридор над нашим селом. Саме тим невеличким селом, яке згодом назвали містом, де ми були єдиними і неповторними , щиро закоханими і взаємно люб’язними до віку, який не дозволяв усього і відразу. Чекання миті дорослого життя минуло у щасті, відчутті гармонії, а ще - це було дитинство, бо хіба назвеш 16- ти річчя дорослістю.
Квіти, викрадені з горщиків на маминому підвіконні, тюльпани із погризеними кінчиками часто без пелюсток, які ти губив ховаючи стебла у кишенях. Я любила їх, вони були рідкістю. Усе що відбувалося випадково, особливо дороге пам’яті. Вона досі пригадує твоє освідчення, поцілунки і обіцянки. Обіцянки щасливого життя – будинку за містом, собаки і двійко дітей.
«Купи мені білих ромашок», - пригадуєш ти чув цю фразу мало не щодень, а я не розуміла, що ти хотів пива і жменьку коноплі, аби бути щасливим без мене. Мене ж тоді повністю полонила робота. Справи, невідкладні дзвінки. Зустрічі з чоловіками. Ти став диким, мучив себе роздумами про те, що я тобі зраджую. Та все було навпаки, я вірно поверталася до нашої орендованої квартири, аби повірити у те, що ти таки купив білих ромашок. Вони будуть, я знатиму про це , та буде пізно.
Зламане життя – твоє зліва, моє справа. Наче сіамських близнюків, нас розлучили рідні батьки, без операцій, щипців і вмовлянь. Якось вони прочитали мій потай від тебе написаний щоденник і зробили висновок – потрібна негайна психіатрична допомога. Вони ж у тебе були лікарями з великої літери, от і зробили висновок про шизофренію. Виписали справку, надіслали на роботу листа зі зверненням про мою негайну госпіталізацію, а тобі сказали що там, у цьому зашарпаному щоденнику, я нотувала усі свої зради.
Криком, намаганнями подати на них до суду , я нічого не досягла. Ти ж допоміг в усьому. Щоденник спалили, копії віддали до лікарні.
А мої слова «Я помру без нього», сприйняли як передчасну спробу суїциду.
До пам’яті мене повернула випадкова зустріч із моїм чоловіком, з яким через два місяці побралася. Чужа любов не горить вічно у зворотному боці. Бо не любити, наче у лікарні, перебуваючи під впливом снодійного. Обманювати себе щоразу, коли тверезість думок стає вищою від сп’яніння червоним напоєм любові.
Я не знаю як ти і що з тобою. Моє життя тебе теж не цікавить. Ти можеш навіть не здогадуватися, що весь цей час на протязі двох років, я просила у Бога твого щастя. А ти снився мені у снах, повен сліз, часто з кимось, інколи твоя оніміла постать проводжала мене до потяга, а потім кидала на колії. А ти як і тоді у парі з батьками, тікав від проблем , ховаючись у димі коноплі. Дим робив твої очі, розлюченими, червоними, із кровавими розпухлими судинами . Вони дивилися на мене, а я їх ненавиділа – тоді ти зраджував мені з нечистою силою.
Ти пам’ятаєш оті волошки, ми поставили їх біля пам’ятника невідомому солдату. Ти сказав, я принесу тобі інших квітів.
Без вагань я погодилася на свій вчинок. Та квітів, подарованих навзаєм, довелося довго чекати.
Я рано вийшла заміж. Білу сукню і море квітів, мені купували напередодні весілля, коли дізналися про випадковий нещасний випадок на залізничному вокзалі. Тоді усі газети писали про смерть дівчини, яка ішла попри потяги в нікуди, розсипаючи білі ромашки.
Тепер ти чуєш мене. Не йди. Ти приніс мені квіти, поклади їх біля хреста, запали цигарку, чи ти кинув палити. Постій, мені так сумно без тебе. Дякую за квіти. Мої улюблені. Як завжди у цій порі на річницю нашого спільного життя ти приносиш мені білі квіти.
Хлопець ще довго стояв біля вітрини магазину із квітами. Перебирав у кишені останні гроші. Позаду друзі кликали на пиво, а він не оглядаючись рахував, скільки коштуватимуть усі білі ромашки. Тоді він вирішив не купувати їх, пообіцявши що зробить це наступного разу. І хто б знав, що цей наступний раз станеться у день його смерті.
Р.С. Коли рахуватимеш кількість пелюсток на білих ромашках, промовляючи – любиш не любиш, я буду поруч, аби ти бодай не обрала заборонену квітку із негативною відповіддю. Люби їх усіх, вони цвітуть для тебе, клади їх білі тіла на могили солдатам, але ніколи не обіцяй, що любитимеш вічно. Вічно нездатен ніхто.
