Жодного світла – ні променя, ні відблиску, жодної краплі, аби жодної тіні не падало на неї чи від неї. Дивитися як мої руки пестять її довжелезні пальці з обгризеними нігтями. Коротке чорне волосся б перебирати без зупину, мимоволі торкаючись оголеної шиї. Ловити б погляд її чорнючих очей на собі, віддзеркалюючись в товстих лінзах окуляр.
Вдень важко сконцентруватися на її зовнішності, але не можливо відірвати погляд від неї. Заплутатися б язиком в залізних кільцях, що в її губах, віднайти витатуйовані символи на її спині, а можливо десь на передпліччі, а можливо на литці, десь там, чого вона ніколи не оголює.
Вчора вона мені снилася. Вже втретє. Цього разу вона просто пройшла повз, усміхнена і з довжелезним волоссям. А я так люблю її коротку зачіску, – подумала я собі в тій реальності і прокинулася збудженою. Вже завтра мені не вистачатиме віддзеркалення її в офісному моніторі, вже сьогодні мені бракує спогадів про нас. Таких, яких не могло бути насправді, і не може бути взагалі, але яких хочеться безупинно, хочеться до болю внизу живота, хочеться до скусаних в кров губ. Просто розчинитися в її темряві, приміряти на себе довжелезний чорний плащ, і дарма що на виворіт, обійняти її, аби самій опинитися в обіймах. Я бачу лише контур її тіла, він світиться мов рентгенівські промені, а може вони не світяться, а лише просвічують... Байдуже, аби це стосувалося її, аби це доторкалося до неї, аби відчуття доходили до моєї шкіри.
Я – рентгенівський промінь, що в темряві пронизує її нутрощі. Я – шматок завжди вологого металу, нанизаний на її губу, яким весь час бавиться її язик. Я – залишки чорної фарби, що з потоком води змиваються з її волосся і стікають по її шкірі. Я – невтілений образ неоцнотливої гетеросексуалки, яка потайки забрала собі її стілець, яка щовівторка вночі перебирає відтиски її пальців на брудній клавіатурі, яка тримає свої журнали, розгорнуті на її сторінках. Завтра хочу бути її обідньою перервою – 15 хвилин на одинці з її зубами і великими ковтками зеленого чаю, 15 хвилин тиші за столом з чотирма стільцями.
Я тоді таки зізналася їй. Я просто сказала, що люблю, запиваючи ці слова червоним вином. Вона так красиво здивувалася, усміхнено зраділа: «О, мене тут люблять!», - і сп’яніла втекла додому. А цього вечора я про неї написала.
