В одному великому лісі жило багацько різної звірини. А щоб був якийсь лад, то вони ділом займалися.
Ведмідь, що за старшого був серед них, дерева саджав та бджілок задля меду розводив.
Їжачок яблуні-груші доглядав та гриби збирав.
Заєць-вухань моркву сіяв та капусту поливав.
А лисиці курочок годувати довірили. Усі знали, що вона їх дуже любить, та не здогадувались – у якому вигляді.
От працюють вони і працюють. Аж якесь свято підоспіло. Хотіли звірі в святковий день яєчками та курятиною поласувати, коли ж приходять до курника, а там – вітер в загорожі гуляє. Це лисиця так їх доглядала, щовечора курочку чи півника хапала та додому несла. Всіх і переносила.
Розсердились страшенно звірі і рішили лисицю покарати: прив’язати злодійку до дерева, щоб її комар покусав і муха захвицала. Лиска ж почала дрібні сльози лити, ще й на додачу голосно кашляти, мовляв, пожалійте хвору та нещасну. Її й відпустили. Але з лісу прогнали, щоб іншим наука була.
Пішла лисиця полем-гаєм і незабаром дійшла до якоїсь хатинки. Сіла на призьбі і плаче. А в тій хатині добрий господар жив, побачив він хвостату та й питає:
- Чого ти плачеш?
- Так і так, - бреше підступна лиска, - жила в лісі, працювала як віл, сторожила діл, вночі не спала, удень не їла, та ось яку дяку заслужила: коли захворіла, то й осталась без діла.
Шкода стало господареві лисиці. А в нього далеко від дому жито було посіяне, тільки пташки його викльовували і тим господареві великих збитків завдавали. Він і доручив лисиці його охороняти. Робота не тяжка, а за те кусень хліба щодня матиме.
Так і лишилася лисиця в господаря на службі. Чи спить, чи лежить, чи з кузьками грається, а при ділі вважається.
Ішов одного разу мимо того поля старий ховрах. Побачив він жито, як золотом налите, та й замилувався.
- Що, подобається? – питає його лиска.
- Так, - відповідає ховрах, - мені б мішечок такого, то я б зимою і горя не знав, бо сам недужий вже став.
- Бери, скільки донесеш, - каже хитрунка, - мені лише срібну копієчку дай.
Зрадів ховрах. Віддав лисиці срібну копійку та й нумо жито косити. Стільки накосив, що ледве допер до свого житла.
А тут і мишка-полівка повз те поле на самокаті їхала. Уздріла жито й стала, як укопана.
- Що, подобається? – питає її лисиця.
- Дуже, - аж пищить миша, - мені б такого снопок – на кашу для діток…
- То бери, тільки мені срібну копієчку принеси, - каже лисиця.
Узяла мишка сніп та в нірку – скік. А лисиці з дочкою копійку передала.
Сподобалося лисиці чужим добром гендлювати. Так захопилася, що, коли поле вже зовсім опустіло, тоді спинилася. Повнісіньку калитку срібляків собі назбирала.
Прийшов господар у свій час ниву жати, а там лише три колоски на вітрі хилитаються. Розгнівався він дуже, хотів лисицю посадовити в темницю, щоб знала, що не своє продавала.
А руда, не будь дурна, надламала одну монетку і за ту щербату копійку вовка підкупила.
Вовк її і вирятував, ще й господаря добряче налякав. Сховався той у хаті і вийти боїться.
- За моє жито, мене ж і бито, - зітхає та у вікно визирає.
А лисиця з вовком злигалися і до лісу помчалися. Там до них інші звірі пристали, які від роботи тікали. Стали вони пити-гуляти та пісні горлати. Навіть у дальніх лісах за грошовиту лисицю прочули, й потяглися до неї всілякі бездомні пройдисвіти, ласі до дармовщини та ладні за щербаті копійки хоч самому чорту хвоста причісувати.
Ходить лисиця зі своїм кодлом лісом, ходить-походжає, носа аж до неба задирає.
А тут, як на лихо, ведмідь занедужав. Ягоди збирав та на отруйні напав. З’їв пригорщу і заслаб.
Лисиці ж тільки того й треба. Вона вже й чекає-не дочекається, коли ведмідь лапи простягне. Тоді ніхто їй слова впоперек не скаже.
Коли ж у лісі старосту обиратимуть – лисиця себе й покаже. За неї вся шушваль стане, що задарма гуляє. А різну дрібноту: зайчика-вуханчика, їжака-гостряка, сороку-білобоку й улещувати не треба. Вони зі страху самі за лиску голос віддадуть, аби лише цілими зостаться.
Хочете – вірте, хочете – ні, а про ці лісові вісті вже й сови пишуть на листі. Усяк читає та гірко зітхає: ой, будемо бідувати, як лиси стануть керувати.
Одна надія у всіх, що ведмідь одужає.
І ми з вами на те сподіваємось.
