Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46991
Рецензій: 91403

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Золотавий браслет. 2

© Тала Владмирова, 15-02-2010
Початок на моїй автрській сторінці
***
(Кілька аркушів у клітинку, видраних із зошита, як-то кажуть, "із м’ясом". Папір безжально зіжмакано і засунуто у найдальший куток нижнього ящика письмового столу. Та все ж на ньому можна розгледіти рядки, списані тупив олівцем нервовим Ірчиним почерком)
Сни теж не завжди приносять радість.
Хоч сама винна, вирішила, що долю так легко надурити.
У той день спершу ніби пощастило. Батьків не було вдома. Тож не треба було розігрівати суп та обідати «як слід». Кілька ложок холодного супу довелося-таки сьорбнути, а то мати увечері, перевіривши кастрюлі, вчинила б скандал, мовляв, я і так свічуся.
Мені воно треба, її крики, ва то й хлипання?
Навіть підручники із фізики та хімії розгорнула на півгодини. Сенсу у тих формулах ніякого, та все ж посписувала їх у зошит, попідставляла цифри із заданих задач, звірила результати із відповідями в кінці книг. Усе гаразд. Чіплятися до мене нема чого.
Чекати ночі ще довго. Але я все ж спробувала заснути. На хвилинку стулила очі, намагаючись пригадати як не його обличчя – це ніколи не щастило зробити вдень, так хоч духмяний запах лісу й отой відблиск одинокого променя на темному листі велетенських дерев. До речі, чому над лісом завжди похмурі сірі хмари? Невже сонце не бажає милуватися такою красою?
На цій думці я заснула. Навіть не заснула, задрімала. Замість бажаного лісу перед очима – звичайна міська вулиця. Та ще й ніби вкутана туманцем.
Доводиться напружувати зір, аби щось розгледіти, а прокинутися, аби не мучитися казна на що сил нема…
***
Сон Іри
Кав’ярня ближче до околиці міста.
Господар закладу трохи поквапився виставити на вулиці білі пластмасові столики. Весна весною, а квітень надто непередбачуваний місяць. Хоч і вже й до обіду близько, а на вулиці прохолодно.
Та сміливці усе ж знайшлися. Дві жінки примостилися за крайнім столиком. Нічого, пальта не лише тильні, але й теплі. У  приміщенні ж, за законами підлоти, обов’язково знайдеться давня знайома, яка підсяде, бажаючи поділитися свіжими плітками.
Перед ними парують, швидко вистигаючи кухлики з кавою. Певно, в напої нема цукру. З усього видно, що вони, зазвичай слідкують за собою.
Одна нервово крутить в руках непотрібну ложечку. В її очах - той особливий блиск, який буває лише у благополучних жінок, що раптом відчули: роками вибудований затишний світ от-от дасть тріщину.
Інша смалить, задумливо проводжає очима машини, що мчать повз. До автівок їй байдуже, не хочеться зустрічатися очима з подругою. Вона ж першою уриває мовчання:
- Знаєш, Олю, ще вчора, як тебе по телефону слухала, каюся, думала із жиру бісися. Половина знайомих і собі б забажала, щоб їхні доньки ніде вечорами не лазили й спати без скрипу вкладалися. Щось дивне у щоденнику мазюкає – теж дивина… А може, письменниця росте… Чим погано? Що мовчазна стала, так я телефон у моєї Машки з боєм відбираю щодня, бо годинами торохтить…
- Але приїхала… подивитися, як із жиру бішуся?
- З Іркою твоєю поговорити. Машку хочу на канікули до табору відправити: ремонт невеличкий намічаю, так щоб під ногами не плуталася. Вмовити і твою за компанію, завжди вона розсудливішою була, дивись моя збитошниця трохи втишиться. Думала, дівчина рада буде відпочити від тебе…
- Тільки в табір і залишилося сплавити. Добре, як лише до ізолятору запроторять та мене ж викличуть: дитина захворіла. А як, не дай Боже, гірше їй там стане?
- Якщо чесно, тепер тебе розумію. Вже краще б твоя Ірка права качала… Як згадаю, що вона руку ножем порізала, як хліб краяла і навіть не зойкнула... Кров тече – то й байдуже. Змила, хліб дорізала і до себе, аж поки ти її не вигукала. Вона ж у тебе ще малою від кожної подряпини верещала. А тут… Вже не кажу, що й подарунок не розгорнула, поки не загадали подивитися… Справді, геть усе байдуже малій, не перебільшуєш ти. Кажеш, лікарі лише про хронічну втому торочать, а нічого конкретного зробити не можуть? Може, зурочив хто дівча?
- Тань, ну припини! Забобонів бабських тут не вистачало. І так…
Ольга невдоволено морщиться. Тягнеться до кухлика, ніби хоче підкреслити абсурдність ідеї подруги. Так і не сьорбнувши холодного напою, Ставить чашку на місце. Тетяна пильно стежить за кожним її рухом.
- Чи й приворожити невдало спробував. Ти звернула увагу, наскільки твоя Ірка змінилася останнім часом? Я ж пам’ятаю під Новий рік ти на неї дорослу сукню начепила: підліток підлітком тоді виглядала. Довгонога, худенька, не знає, куди руки діти… А сьогодні глянула: Мати Божа! Вже зовсім доросла дівчина. І гарненька, на таку й око хто може покласти. А оте око не завжди добре буває. Невже й Машка моя вже така доросла?
- Таню! Перестань. Не можеш забути, як першокурсницею того покидька Семена приворотним зіллям пригостила? Думаєш, Ірка моя така ж дурна?!
- За «дурна» - окрема дяка, хоч ні, не думаю, щоб вона таке втнула. Кажу ж, мо, її приворожити хто спробував. Забути ж не можу не так свої дурощі. Перше кохання. бачте, селючку до міського парубка накрило, та так, що зілля оте чортове напитала, як те, що ти єдина з усіх мене в біді не кинула. Пам’ятаєш, як силою до хрещеної своєї потягла? Хтозна, що було б, якби не зласкавилася тоді вона наді мною. Семен і так звіром і на мене, і на всіх навколо чоловіків дивився. До повітря ревнував – ото й усе кохання…
А так, спасибі, і я чоловіка гарного знайшла, он, Машка скоро онуків приведе, як такою ж безголовою виявиться. І Семена попустило, чула, що недавно весілля відгуляв із черговою моделлю. Чи то третьою, чи четвертою… Ти от скажи, у Горпини Никифорівни часто буваєш?
Ольга рвучко підводиться зі стільця. Гарячково нишпорить в гаманці, кидає на стіл зіжмакану купюру. Тетяна ще більше похмурніє: подруга завжди уважною до  таких дрібниць була. А тут не до акуратності.
- Дякую за пораду. Ірку свою я до тої відьми не потягну!
- Та відьма – твоя хрещена. Та й до чого тут відьма, у травах жінка розбирається, як її мати і бабуся. Поп’є твоя Іра трав’яного настою, свіжим сільським повітрям подихає… Чи ти віриш, що й зараз хтось на мітлі на Лису гору літає?!
- А мене батьки питали, як таку хрещену обирали?! Тебе усе дитинство не дражнили відьминою хресницею, не пускали про тебе чутки, ніби й ти відьмуєш чи й хвіст маєш! Знаєш, коли тікала із того села після випускного – твердо знала: поступлю – не поступлю, не повернуся. Хай під парканом у місті здохну…
- А тобі нагадати, чого тобі батьки таку хрещену напитали?! Згадай, як п’яна мені у гуртожитку сповідувалася. Скільки батьки до тебе немовлят на кладовище знесли: троє, четверо?! Сама кажеш, селом чутка шугала, що ваш рід ще у давнину прокляли. Тут ще й не у такі забобони повіриш.
Та й чим погана хрещена?! Не відмовилася, коли твій батько її першою на вулиці стрів, як із полового будинку вийшов. У дитинстві тебе любила. Чи не ти це казала. Навіть як втекла у місто й носа не показувала до села, допомогти не відмовилася. Навіть не тобі – твоїй знайомій…
Вони нервово крокують вулицею. Перемовляються майже пошепки, щоб не ловити здивованих поглядів перехожих, але від того не менш гаряче. Відчувається, що от-от розпочнеться справжня сварка.
- Змовкни краще, Тетяно. Не кажи, чого не знаєш. Посваримося та й по всьому. А пуття з такої розмови… Думаєш, як відьму травницею назвати, то й усе гаразд буде? Я вже думала, може, оте нещастя мені призначено через таку хрещену. А не на мене впало, на Ірку? Свічку ставила в церкві, та щось не видно, аби допомогло…
- Бо не можна так: і в церкві свічку ставити, і думати, чи не слід дівчину до знахарки тягти. І ні в те, ні в інше до пуття не вірити…
Жінки на мить завмирають просто посеред вулиці. Їхня б воля –вчепилися б одна одній у волосся. Здавалося б, чого? Не суперниці, що чоловіка ділять…
Люди не замислюються, наскільки місто сильніше за їх. От і зараз перемогло, обплело невидимим, але міцним мотуззям пристойності.
Розійшлися в різні боки. Мовчки, без прощання. Але й без образ, висловлених уголос.
В останню мить, вже коли одна мала звертати за ріг, не втрималися, озирнулися.
Саме в цей момент туман перед моїми очима розвіявся. Так, звісно, обличчя знайомі. Як я не збагнула раніше?!
Мене відразу стало млоїти. Настільки сильно, що пощастило прокинутися.
***
У ванні довго хлюпала на щоки холодною водою. Поступово ставало легше. Добре ще, мама не встигла прийти додому. Побачила б мене зараз – знову лікувати б почала. Не від якогось авітамінозу – від грипу, як мінімум.
Щоб я їй сказала? Що не хвора, просто побачила уривок сну про неї та тьотю Таню?! Та ще й порадувати родичку, мовляв, маєш таку розумну дочку, що й не відразу свою матір і її найкращу подругу у сні пізнала?!
Чи про те, що тепер відчуваю себе так само паскудно, як тоді, коли у дитинстві її з батьком сварку підслухала?!
Головне ж, розумію: дурниця повна. Яка відьма-хрещена? Яке приворотне зілля?! Ми у якому столітті живемо?! І чого їм від мене треба?! Я кому заважаю?!
От у санаторій можуть із Машкою відправити… Певно, десь краєм вуха почула. так і в сон вплелося.
Надто балакуча ота Машка, хоч бувають і гірші варіанти. Та й санаторій – те ще щастя, хоч за великим рахунком хіба не все одно?
Праве зап’ястя болісно пульсує. Ледь зсовую акуратну білу пов’язку – у медпункті забинтували на совість. Ого, аж припухло! Зрозуміло, чому якась маячня наснилася…
Це – згадка про урок фізкультури, того невдалого пасу у волейболі.
Нема лиха без дрібки добра, як каже тьотя Таня (чорт, невже вони таки посварилися з мамою?! Та ні дурниця це). Мати якраз відмовилася виклопотувати нову справу про звільнення із фізкультури. Мовляв, рухаюся я зараз замало. А тепер куди вона дінеться?
От буде вечором: чим ти думала? ти ж скалічитися могла…
Нічого переживемо.
Шкода тільки, що браслет довелося зняти ще там, у гімназії, не поверх же туго накрученої марлі його чіпляти? Тільки зараз зрозуміла, наскільки до нього звикла. Відразу відчула себе так, як тоді, коли вперше опинилася на справжньому пляжі, а не в басейні в роздільному купальнику. Хоч кому я там потрібна, у тій гімназії? Не більше, ніж вони мені.
Нічого, як завтра краще стане, знову надіну. Скільки тут до вечора залишилося?..
Мати, схоже, кинула читати мій щоденник. А може, і не знайшла нового сховку.
Та все одно, хай йому, такому сну. Аж у роті неприємний присмак залишився. Записати запишу, як уже взялася записувати усе важливе, але потім вирву під три чорти. Нема чого інші записи таким сусідством паскудити.
От тільки дещиця правди в тому кошмарі є: я таки змінилася останнім часом.
І вперше помітила це також у сні.
Ще в той день, коли він мав завітати просто до  мене додому після моїх запросин – для мене це важливо, хай і уві сні усе це відбувається - я видивлялася у дзеркало.  
Тобто, вже лежала у ліжку і уявляла, як дивлюся у дзеркало і бачу там красуню, що може сподобатися будь-кому.
Не помітила, коли й заснула, бо й уві сні була моя кімната та дзеркало. От тільки за тонким склом була цілком симпатична дівчина. Я зраділа ще раніше, ніж з’явився він: зрозуміло хоч тепер, чому він звернув на мене увагу.
Уже потім я вдень стала помічати: в дзеркалах відбивається дівчина, в якій усе менше від колишньої незграби Ірини…
***
Кабінет директорки гімназії. Дорогі стильні меблі, зі смаком підібрані дрібнички. Господарка явно намагалася підкреслити: це – кімната, що немає нічого спільного з атмосферою страху і недовіри, якою просякнуті школи старого типу.
Цього разу її зусилля пропали дурно. Кабінет схожий на судилище. Крім господині тут знаходяться двоє підлітків та троє дорослих.
У хлопця кілька синців на блідому обличчі. Стильний одяг забрьоханий.  Чоловік, швидше за все, його батько, поглядає на спадкоємця не лише із співчуттям, але й із осудом: скільки можна, мовляв?! У твоєму віці інші самі заробляють собі на хліб, а ти навіть без фокусів вчитися у престижній гімназії не здатен…
Жінка, вбрана у коректний діловий костюм, відчутно схвильована. Вона не звикла до тяжких розмов у цьому кабінеті.
Не менше її непокоїть стан доньки.
Ще одна жінка – класний керівник – уважно вислуховує докори начальниці, час від часу кидаючи швидкі докірливі погляди на своїх вихованців.
Дівчина – Ірина, а хто ж ще? – виглядає надто спокійною. Лише час від часу проводить язиком по нижній губі чи ледь прикушує її. Не від нервів, як може видатися. Губа припухла й болить. Схоже, дівчина цього ледь соромиться. Як і плями на форменій спідничці, яку намагається непомітно прикрити рукою. Інших емоцій вона ніби й не відчуває.
- …Це, врешті, гімназія, а не ПТУ! Нам така пляма на репутацію не потрібна! Ірино, куди ти дивишся?!
Іра відводить погляд від вікна: вона сіла досить вдало, відзначити її байдужість до того, що відбувається в кабінеті, може лише досвідчене вчительське око.
- Так, Галино Петрівно, - ввічливо погоджується вона з директрисою. І не чекаючи питання, що саме «так», дає більш розгорнуту відповідь: - Це – гімназія, а не ПТУ. Але й у ПТУ не завжди троє хлопців до однієї дівчини чіпляються.
- Та кому ти потрібна, щоб до тебе чіплялися?! - не втримується хлопець.
- Сергію! – різко уриває його класна. – Твою версію ми чули. Зараз слід вислухати Ірину. До того ж, вибач, але при будь-якому розкладі тобі не варто було б отак відразу за шкільним парканом стовбичити зі своїми… приятелями. Скінчилися уроки, а гуртки тебе не цікавлять – іди додому вчити уроки. До речі, де вони навчаються?
- Та не в ПТУ, а  в нормальній школі!
- Змовкни! – уриває його батько.
- Господи, та хіба в цьому справа?! – не втримується Ірина мати. – Хто і де стояв?! Що там трапилося, я так і не зрозуміла?..
- Саме це ми і намагаємося з’ясувати, - запевняє Галина Петрівна. – Отже, Сергію, за твоєю версією, ви стояли і про щось важливе розмовляли з приятелями, тут підійшла твоя однокласниця Ірина. Сама підійшла, хоч ви у гімназії і словом зайвим доброю волею між собою не обмовитеся. Почала втручатися у вашу розмову, так?
- А чого вона там стала…
Ірина презирливо морщиться. Це ми не перший щирий рух із того моменту, коли вона опинилася в кабінеті директорки.
- У мене відстібнулася ручка на шкільній сумці: я взяла надто багато книг у бібліотеці, бо готую реферат із географії, - ввічливо уточнює вона, - затрималася, тому йшла додому сама, без Альбіни. Ну, стала ту ручку поправити. Аж тут підходять троє, і він серед них. Він і почав згадувати про ту дискотеку.
- А що було на тій дискотеці?! – у тоні Галини Петрівни чується: ну,  ж казала, що такі розваги – то лише для найстарших, так ні ж. у нас – демократія…
Очі Ірини – чисті, аж прозорі. Так, зазвичай, кажуть про блакитнооких, але й у карих очах інколи важко розгледіти справжні почуття.
- Я його відшила, та й по всьому, - легеньке потискання плечима: ну, що там могло, справді, трапитися?
- Іро, слідкуй за мовою, - на автоматі зазначає її мати. Перше нервове напруження вже її полишило: донька не виглядає наляканою, мабуть, нічого аж такого не відбулося.
- Я відмовилася із ним танцювати, - слухняно виправляється та. – Сергій образився, бо його хлопці через це дражнили. І от, вирішив помститися…
- Та кому ти потрібна?!
- Змовкни! – на цей раз наказ батька супроводжується легеньким потиличником. Схоже, він уже відмовився від думки захищати несправедливо скривдженого сина і тепер прикидає, як би зам’яти можливий скандал. От чорт, невже хлопчисько такий ідіот?!
- Я злякалася. Трохи. Їх же троє, дурниці усякі верзуть, такі вже круті вишукалися… Мам, це по-літературному не скажеш, - легке невдоволення в останній фразі – справжнє. А от  розповідь про переляк…
Дорослим не до інтонацій. Уважно слухають, класна співчутливо киває. В очах Ірчиної мами з’являється той блиск, що передвіщує скандали.
- Ну, поруч – нікого із знайомих, а кричати я не хотіла. Бо це – скандал, а могли б без екскурсії залишити…
- Господи, яка ж ти дурна у мене! У такій ситуації про екскурсію думати!
- Я таки закричала. Ну, як губу розбили, там кров йшла…
- Хто? – у голосі Галини Петрівни – вирок Сергію. Залишилося лише  уточнити, чи йтиметься про найвищу міру.
- Не знаю… Я їх вперше бачила, вони якісь схожі… - Іру пересмикає. На цей раз, схоже, по-справжньому. Та краєм ока вона не забуває відслідковувати реакцію того покидька. Он, в очах щире здивування: могла втопити остаточно, але чогось поки не стала.
Схоже, він і сам не знає, чого вдарив. Допекло те, що оця нахаба дивиться на нього, як на порожнє місце. Навіть тоді не злякалася, бреше вона усе, дивилася як на дитсадовців, що під ногами у дорослого плутаються… Треба було ж робити хоч щось, аби хлопці не глузували потім… зробив-от…
І зуб гидко так хитається…
- Ну, добре, - після тяжкої паузи втручається батько злочинця. – Звісно, розбиратися з дівчиною, та ще й у трьох на одну, та ще й до крові… Не думав я, що мій син до такого дійде. Але схоже, що нападникам не пощастило більше. Цього-от треба було б до стоматолога. Ще в одного ніс розбитий. У третього взагалі ребро зламане… Це не враховуючи синців.
- Ви думаєте, що то я так їх змогла? – вії Іри кліпають часто-часто, як вона те бачила в якомусь дорослому фільмі. Вона й сама відчуває, що виглядає по-дурному. Нічого, не на олімпіаді виступає, тут розумного виразу обличчя для успіху не потрібно.
- Ми й намагаємося розібратися, хто це зробив? – навдивовижу терпляче пояснює Галина Петрівна.
- Якийсь чоловік… спортсмен, мабуть, - видавлює Сірий, бо Ірина ніби й не збирається відповідати. А дорослі переглядаються все більш нетерпляче.
- Тим його раніше бачив?
- Ні… - Сірий косує на Ірину, хоче щось додати, але прикушує язик, згадавши, що й вона не всі його гріхи перерахувала.
- Та немає у мене знайомих дорослих хлопців! Мам, ну, ти ж знаєш?! Він просто заступився…
- Йшов мимо, побачив, що тобі непереливки, і заступився? – ледь скептично  уточнює класна.
- Ні, він сидів у машині… великій такій, іноземній… Машина там стояла. Трохи віддалік від школи… Ну, побачив усе, відкрив дверцята, крикнув, аби ті дурні забиралися… А вони йому відповіли… ну, погані такі слова… не він, хтось із його дружків… Ну, той, із автівки, він вийшов, і… а потім сів і поїхав собі.
- О Господи! Невже міліцію доведеться вплутувати?! Нам ще детективів не вистачало… – Галина Петрівна хапається за скроні із непідробним занепокоєнням.
- Яка саме машина у нього була? Номери? – перепитує батько Сірого. Питає в Ірини, схоже, із своїм сином він зараз не бажає розмовляти принципово.
- Я ж кажу: велика, іноземна… я у машинах не дуже, і номери… ні, не знаю…
Дівчина вмовкає, розгублено крутить плетений браслет на зап’ястку, не помічаючи, що стискає його усе сильніше.
Сірий мовчки мотає головою: не побачив, не запам’ятав. Схоже, він навіть не дуже здивований згадкою про оту міфічну машину.
Ще питання, якби у нього був знайомий, що може ледь не одним рухом розкидати трьох людей у різні боки. Та ще й як розкидати… Он, у вухах і досі дзвенить голос Ірки: «Не треба більше їх бити! Не треба!» - отоді вона справді злякалася. Чомусь отой крик запам’ятався краще, ніж обличчя незнайомця.
- Зрозуміло все, - дуже важко каже директриса, - ну, що ж…
- Зрозуміло, що забезпечити захист учнів від їхнього ж глупства не у Вашій владі! – не втримується Ірчина мати.
- Це Ви даремно, - примирливо зазначає батько Сергія. – Від такого ніде не захистять… А чи не варто продовжити розмову без… молоді? Питання тут серйозне, чи все їм варто вислуховувати? Може, хай зачекають в коридорі вироку?
- Але ж…
- Не хвилюйтеся, Ваша дівчина не дурна, нічого першою не накоїть, а отой красень і на три метри до неї не підійде, це я Вам гарантую…
***
Із роздумів Ірини
Не певна, чи тут можна сказати: «пощастило»? Але якби батько цього дурня менше був би заклопотаний збереженням сімейної репутації…
Чи ж не зрозуміло, як саме він зараз пробує владнати питання отам, за зачиненими важкими дверима?
І ладна закладатися: він таки свого досягне. Сірого залишать «до першого навіть найлегшого порушення», ну, поставлять трійку з поведінки, змусять каятися перед дорослими та мною особисто… Потрібно це мені, його каяття! Ну, ще й дома отримає за повною програмою. Нічого. Не вб’ють.
А гімназія найближчим часом отримає від невідомого спонсора чи то обладнання для лінгвокабінету чи новий комп’ютер.
Про тих його приятелів і мова не йде. Їхні батьки нікуди не рипнуться скаржитися, бо я усе можу усе переповісти такими словами, що синочки опиняться на обліку в міліції. І це – мінімум.
Мені хіба що прочитають лекцію про правильну поведінку в екстремальних умовах. Якщо коротко, порадять не нариватися. Золоті слова, до речі.
Смішно буде, якщо мене, попри цю історію, потягнуть разом із найкращими учнями на ту екскурсію до сусіднього міста. Ну, як же, дівчинка кілька місяців була такою млявою, нічим не цікавилася, аж тут такий інтерес до краєзнавства!
Доведеться витерпіти. І не через таке проходили.
Сиджу просто на широкому підвіконні, наплювавши на усі правила. А що, скажу, що ноги підкошуються, від хвилювання.
На колінах – підручник із географії. Може, я й переграю, але, по-перше, Сірий спробував був сунутися ближче, порозумітися. От ще чого мені для щастя не вистачало! А підручник доконав героя.
По-друге, може, яка дещиця прочитаного таки осідає у мене в пам’яті. На більше не розраховую.
Перед очима не літери – обличчя.
Обличчя, яке б пізнала завжди і скрізь, хай і бачила до цього лише уві сні.
Повинна була б зрадіти, зрозумівши, що він прийшов до мене насправді, не у сновидінні. Та ще й як прийшов, аби захистити. А може – й врятувати!
Але у першу мить я навіть злякалася. Він розсердився на отих гадів так… так… навіть наймиліше лице, спотворене злістю, може видатися страшним. Отепер я це добре зрозуміла. Так не рятують когось. Так захищають від наглих зайд дорогу річ.
І ще… якби я не закричала, не почала прохати за них… Я! Прохати! За кривдників! Ні, сам би він не зупинився…Той дурень Сірий хоч розуміє, чого уник насправді?!
Уже потім, перед тим як забратися, щезнути чи то у найближчій підворітні, звідки, ніби й вигулькнув, чи то й так, просто… він на мить підійшов до мене зовсім близько, доторкнувся до щоки: як ти, мала? Ледь усміхнувся. Його справді турбувало, чи не дуже я злякалася.
Мені стало легше. Та відразу відчула себе не впевненою красунею зі снів, а розгубленою незграбною Іркою.
Жахливо!
Певно, розревілася б, якби не знала точно: вночі він знову прийде.  І тоді можна буде забути про таку дрібницю, як невдалий день.
                                                                   Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Кононенко, 14-10-2010

Сюжет

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ніка Нікалео / Veronica, 24-02-2010

Де ти ходиш, моя доле

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дара К., 15-02-2010

Персонаж "він" цікавий, безперечно,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 15-02-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0644891262054 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …