РОЗДІЛ ІІІ
РЕЙД
1.
Рейдова група складалась із п’ятьох: Макса, Лесі, Олексія, Ніла Аристарховича і угорського солдата Мірчи, котрий з квітня 1943-го року воював у лавах УПА. Дві в’ючних конячки, навантажені валізами з документами і похідною провізією.
Йшли переважно вночі. Вдень відпочивали, ховаючись у лісосмугах: пошук ночівлі завжди поставав проблемою. Спати просто неба у жовтні вельми холодно, а вогнище не завжди можна розвести.
Чехію пройшли протягом трьох діб, допомогли двоє представників Абверу. Після арешту шефа військової розвідки Вермахту – Канаріса1 як одного із учасників замаху на Гітлера, Абвер потерпав від внутрішнього розладу. Після Канаріса розвідка підпорядкувалася СС. Більшість керівників шукали контактів зі спецслужбами Англії, Америки, всіляко надавали допомогу антибільшовицьким силам. Але багато пішло на співпрацю із НКВС, саме проти таких застерігав Шухевич.
Група без перешкод дійшла до Австрії, де мала затриматися на кілька днів у місті Зальцбург, доки підпільники виготують нові документи і визначать зелений коридор до Швейцарії.
Макс відпустив вуса з клиноподібною борідкою і носив окуляри. Так сфотографували для нових документів на ім’я Вінсент Лебон. Леся стала Катреною Лебон. Олексій перетворився на чеха Владека.
Місто розділене річкою Зальцах. Вони оселилися на лівобережжі у так званому Старому місті. Макс з Лесею зняли кімнату в районі Шварц-Валіз, неподалік середньовічного замку, розташованого в лісі, де квартирували полки гірсько-піхотної дивізії Вермахту. Олексій з Мірчою і Нілом Аристарховичем поселилися на сусідній вулиці.
Відзначатися до комендатури, яка знаходилася у Новому місті на правобережжі, ходили окремо. Подружжя Лебон мали відпустки на лікування. Згідно з документами обидва працювали перекладачами в Берліні. Тепер їдуть до Швейцарії, бо лікарі порадили гірський клімат.
Вийшовши із комендатури, Макс і Леся рушили вулицею Аугустинергассе. Назустріч сунула колона полонених, яких вели із соляних шахт. Колону конвоювали до концтабору, розташованому на цій же вулиці неподалік комендатури. Полонені – переважно румунські євреї і опозиціонери режиму Антонеску2.
Макс показав на гору, де розташована велична фортеця.
- Дивовижна споруда. Може, сходимо?
- Це фортеця Хоензальцбург, – пояснила Леся. – Символ Зальцбурга. В путівнику про неї дещо читала. Десь поруч у підніжжі фортеці має бути знаменитий Катедральний собор і будинок Моцарта, там є особисті речі маестро.
Екскурсія до історичної пам’ятки виявилася доволі важкою. Пройшли головною вулицею Мьонсберг до Ратуші, де працював Амадей Моцарт. Потім піднімалися крутою стежиною, викладеною кам’яними сходинами. Із кожним кроком підйому, здавалося, зовсім не наближаються до замку. Леся захоплювалася архітектурною красою старовинної фортеці і міста, яке поволі підйому розгорталося. Макса архітектурні краєвиди зовсім не цікавили, все оцінював зі стратегічної точки зору:
- Скільки ж поколінь затрачувало сил і ресурсів… Просто не уявляю, як таке можна збудувати… Тут навіть підійматись важко. – Макс почав розглядати мур через бінокль: – Атакувати фортецю теж довелось би складно, навіть при сучасному озброєнні… Без диверсійної групи ніяк… Цікаво, її хоч раз захоплювали?
- Якщо вірити путівнику, то ні, – Леся розгорнула книжечку-путівник і знайшла потрібний рядок. – У 1542 році фортецю намагалися захопити бунтівні селяни і шахтарі. Облога тривала два місяці, але захисники вистояли. А ця гора, на якій фортеця, називається «Фестунгберг».
- Тут тільки мінометним обстрілом… – замислено зазначив Макс, оцінюючи висоту муру. – Фортеця, без сумніву, має безліч підземних комунікацій. Нападаючим треба було спробувати їх відшукати…
Леся цей вислів розцінила як зневагу до її старань зробити екскурсію цікавішою.
- А які у тебе були думки, коли проходили біля Ратуші? Мабуть, думав, як довго там можна тримати оборону або скільки вибухівки потрібно, щоб підірвати споруду? Ти неможливий бовдур. Солдафон.
Макс обійняв її і поцілував.
Піднявшись до входу, зіткнулися з літним фельдфебелем, який виконував функції охоронця і гіда.
Макс привітався, піднявши криси капелюха. Заговорив німецькою, в якій відчувався беззаперечний французький акцент.
- Чи можна, гере фельдфебелю, для нас невеличку екскурсію?
- Так точно. Тільки через півгодини. Зараз на головному плацу стройова підготовка. Ви можете почекати у кав’ярні.
Крізь прочинені ворота Макс побачив вишикувані шеренги літніх солдат, які несли внутрішню службу, слідкували за порядком, патрулювали вулиці. У фортеці, окрім мобілізованих пенсіонерів, квартирував в’ючний полк гірсько-піхотних дивізій, основні частини яких розташовані у горах.
Місто кілька разів на тиждень потерпало від авіанальотів союзницьких військ.
Макс з Лесею пішли повз казарми до західної стіни, де можна було присісти і милуватись краєвидом міста з висоти 120 метрів.
Де-не-де над старовинними будівлями здіймались димові струмочки. З гори Фестунберг Зальцбург здавався невеличким містечком, дуже мальовничим, що навіть Макс, який ніколи не вважав себе естетом, поволі захопився старовинними спорудами, оточеними горами і озерами.
- Мені думалось, у Львові й Одесі найбільше старовинних будівель, – сказав Макс, передаючи бінокль Лесі і показуючи на Кафедральний собор. – Звідси його краще можна роздивитись. Здається, каплиця ушкоджена бомбою…
Леся притулилася до Макса.
- Казкове містечко. Правда, Олександре? Я б хотіла тут оселитися.
- Скоріш за все так і буде. Залишишся тут або краще в Швейцарії.
Вона відсторонилася.
- Як то розуміти?
- Ти почула.
- Чому кажеш в однині? Сказав «залишишся», а не «залишимось»!
- Тому що на Україну повертаюся один, а тебе на деякий час сховаю у безпечному місці.
- Цього не буде! Не залишуся…
Макс підняв праву долоню, що значило – обговоренню не підлягає.
- Окрім того, що ти – дружина, ще й боєць мого підрозділу, а це – наказ і не тільки мій. Ось розпорядження за підписом Старого3.
Макс вилучив із внутрішньої кишені згорнутий особистий наказ Чупринки, з підписом і печаткою.
- На мою думку, схоже, ніхто не зважає, – на її очах виступили сльози.
- Ти мені на майбутнє тут знадобишся, – Макс поцілував руку. – Штабом прийняте рішення про збереження сил у підпіллі і за кордоном.
Обіднє шикування солдат завершувалося. Макс з Лесею рушили до кав’ярні, де замовили каву.
Невдовзі прийшов фельдфебель, присів поруч. Під шинеллю виявився мундир зразка часів першої світової війни. Старий солдат назвався Куртом. Макс замовив йому порцію шнапсу і за майбутню екскурсію дав тридцять рейхсмарок.
Курт виявився обізнаним гідом. У фортеці він аж із дев’ятнадцятого року. Працює двірником і охоронцем. На території замку у нього кімната, де він мешкає з дружиною.
Курт повів екскурсантів через широкий двір до кутової башти, яка називалась Ректурм.
- Тут була в’язниця.
- Була? А зараз хіба не експлуатують як тюрму? – спитав Макс. – Приміщення, здається, доволі придатне для цього.
- Ні, в’язницю організували в місті. А тут потім гауптвахту обладнали. На початку війни нагнали багато полонених поляків. Ті у вересні масово тікали, бешкетували по місту, нападали на городян. Виявилося, арештанти знайшли потаємні ходи. У цій башті збереглася навіть катівня.
- О, Господи! – зітхнула Леся і перехрестилася. – Сподіваюся, її тепер не використовують за призначенням?
- Звісно ні, шановна фрау, – казав, посміхаючись Курт. – Це не російський НКВС.
Курт звернув увагу, що «фрау» перехрестилася, як православна, хоча обручку носила на лівій руці, як католичка.
Курт повів через башту Глоккетурм, вона виводила до солдатських казарм. Багато приміщень, помічених вивісками як музейні, зачинено. Курт пояснив, що музеї, котрих на території фортеці три, не так давно евакуйовані. На завершення екскурсії пішли до башт, найдавніших споруд у фортеці – Заячої і Сіркової, що знаходились на найвищій кріпосній брамі. Вздовж стіни в бійницях стояли старовинні гармати, націлені на місто. І тут же на майданчику розташована сучасна зенітна артилерія.
- Саме цю стіну штурмували у 1525 році, – зазначив Курт.
- Думаю, нападникам було непереливки, – казав Макс, дивлячись зі стіни вниз. – Звідси можна тримати оборону, просто жбурляючи у ворогів каміння.
- Маєте рацію. Армія князя Матеуса Ланга саме так і робила, коли фортецю штурмували шахтарі, селяни і городяни. А загалом фортеця лише одного разу потерпіла поразки, під час наполеонівських війн. Тоді її просто здали без бою.
- Напевне, Наполеон втратив би тут значний людський ресурс, – сказав Макс і про себе подумав, що йому для захоплення фортеці достатньо було б десятьох диверсантів. Принаймні, захопити головні ворота і утримати їх.
Пізно увечері, коли Макс з Лесею вже вкладалися, несподівано прийшов Олексій зі зв’язковим агентом Абверу – Вальтером Бідерманом, той приніс документи і квитки на ранковий потяг до Цюріху.
- В Інсбруку митний і прикордонний контроль, та не варто ставити під сумнів, усе буде добре, – Вальтер дав Максу квитки і документи. – Інформацію на блокпости передадуть після того, як перетнете кордон Швейцарії. Господарка не має знати, що ви з’їхали.
- Що передадуть на блокпости?
- Ваші прикмети вже у зальцбурзькому гестапо. Взяли на облік як підозрілих осіб. Повідомив про вас…
- Курт, – перебив Макс.
Вальтер схвально кивнув.
- У Цюріху зустрінуть. Будьте до краю уважні, вам на п'яти неодмінно наступатимуть агенти нашого відомства, гестапо і НКВС.
2.
Як і обіцяв Вальтер, кордони перетнули без проблем. Німецькі прикордонники неуважно перевірили документи і спитали про мету подорожі, на що Макс показав рекомендації лікаря про необхідність лікування на курортах Швейцарії і дозвіл на виїзд військового коменданта Берліну.
Доки Леся милувалася краєвидом Альп, Макс вирішив відвідати товаришів, які їхали в сусідньому вагоні.
Зайшовши до тамбуру, побачив у коридорі обіцяний «хвіст» – двоє. Однак Макс стовідсотково знав: є ще люди. Вочевидь, «фліки» вирішили зняти групу на нейтральній території, ближче до однієї із конспіративних баз, які кожна держава має у будь-якій країні. Макс доки не з’ясував, чиї це люди: гестапо чи НКВС. Один стояв неподалік тамбура, другий – біля купе, де саме знаходилися його товариші.
Ці не знали про Макса і Олесю, значить, до них надійшла інформація раніше від часу, коли Макс підключився до операції. Їхня мета очевидна – старий Ніл.
Із тамбура Макс вийшов, удаючи підпитого француза. Підійшов до першого «фліка» біля тамбуру і спитав:
- Excusez, ja vais correctemeht jusgu’au wagon-resurant? (фр. Вибачте, я правильно йду до вагону-ресторану?)
- Verzeihen Sie, ich verstehe französisch schlecht… (нім. Вибачте, я погано розумію французьку.)
Акцент видавав слов’янина.
Макс двома пальцями ледь підняв криси капелюха і сказав вже українською:
- Мені так шкода… – приткнув ручку-пістолет, подарунок Шухевича, «фліку» під ребра. – Шуруй, дорогенький, повільно до товариша. Тільки-но подай йому знак – і твоя Нюрка тебе не побачить.
На це флік відповів рідною мовою: «я понял» і ледь підняв руки. Цей рух насторожив другого і той потягнувся до бокової кишені.
Зброя, колись розроблена у секретній лабораторії спецвідділу Абверу, спрацювала безшумно. Отруйна стріла влучила «фліку» в шию. Другому Макс перебив боковим ударом ліктя шийні хребці. Швидко всадив трупи на відкидні стільці для паління.
Вилучивши у одного «люгер», увірвався до купе.
Там ще двоє. Мірча і Олексій лежали на підлозі. Ніл Аристархович сидів, закутий у наручники. Макс блискавично вдарив одного рукояткою пістолета в скроню, другий кинувся на несподіваного ворога, але незграбно. Максу вдалося перехопити у нього кисть, яка потягнулась до горла, заламати її і проломити супротивнику перенісся.
Мірча був мертвий. Його необережно оглушили, падаючи, смертельно вдарився головою. Олексій непритомний, але живий.
Швидко затягнувши двох до купе, зачинився. Відкрив наручники Нілу Аристарховичу і привів до тями Олексія. Обшукав мертвих, вилучивши із кишень усі папери, які були. Потім «фліків» і Мірчу скинули через вікно. Місцевість лісова, безлюдна. Тіла знайдуть не скоро, а коли знайдуть, не обізнають.
- Чекісти, – казав Макс, вивчаючи вилучені документи. – З румунськими паспортами… І ось…
Поклав на стіл світлину Ніла Аристарховича.
- Он як воно… – зітхнув Ніл. – Довоєнна світлина, ще в Кракові зроблена, здається, у тридцять сьомому.
- Доведеться вам зійти раніше, – Макс дістав карту-схему і олівцем відзначив місце.
- Але ж, друже мій, я не маю таких фізичних якостей, щоб на ходу зістрибувати.
- Вам Ховрашок допоможе. Довіртеся йому, – Макс показав місцевість на карті. – Зійдете ось тут… Пройдете двадцять кілометрів до Галяну. Чупринка дав адресу, там перебуватимете, доки не прийде від мене людина.
Нілу Аристарховичу нічого не залишалося, як підкоритися. Макс на останнє попередив Олексія:
- Пам’ятай, життя старого дуже важливе. На нього великі сподівання людей, що в лісі.
3.
Макса вразили розміри Цюріха. Йому уявлялося невеличке містечко, на зразок середньовічного Зальцбурга. Такий стереотип склався завдяки невеликим розмірам країни.
- Величеньке місто для маленької країни, – сказав Лесі, коли вийшли на перон.
Дружина поділилася черговою інформацією, вилученою із путівника:
- Столиця Берн значно поступається Цюріху. Де наші? Чому досі не вийшли?
- Зійшли вже. Ось що, люба, слухай уважно…
Доки йшли по перону, Макс стисло проінструктував про нововведення в легенді.
Невдовзі біля виходу із вокзалу до них підійшли чоловік і жінка. Жінка років тридцяти, вдягнена у чоловічий одяг: костюм-трійка, фетровий капелюх, на лікті тростина-парасолька, відсутність будь-якої косметики, та й поведінка не зовсім жіноча. Вона простягнула Максу руку для привітання. Чоловіку років тридцять п’ять, статурою і одягом мало відрізнявся від супутниці. Назвались Луїзою Лерміт і Двейном Грінлі. Обидва представники британської дипломатичної місії, це передбачало, що вони співробітники англійської розвідки – МІ-5.
Двейн подивився за спину Макса, на його обличчі читалося питання: «Де інші?».
- Вони зійшли раніше. Поясню потім. Давайте усамітнимося, відпочивати ніколи.
- Міс Луїза проведе вашу дружину до готелю, а ми можемо викурити по сигарі.
Макс із Двейном вирушили на побережжя «цюріхського моря», озера, навколо якого розбудований Цюріх. Зайшли в одну із багатьох вуличних кав’ярень з видом на «цюріхське море» та Альпи. Замовили коньяк і каву.
Макс детально розповів про подію, що трапилась у поїзді, передав вилучені у чекістів документи.
Двейн, смокчучи сигару, здавалося, занурився у стан медитації, та коли Макс закінчив, ніби прокинувся:
- У Швейцарії активно діє так звана «Червона трійка», вона на фінансуванні і підпорядкуванні комуністичних спецслужб, схоже, це їх справа. Сьогодні ж ваших людей вивезуть із Галену.
- Тільки напишу своєму підхорунжому письмовий наказ, інакше він не повірить.
- Пишіть. Завтра запланована зустріч із представниками нашого офісу.
Під «нашим офісом» малася на увазі розвідка.
Макса відвезли до готелю, де вже очікувала Леся. В журналі їх зареєстрували як подружжя французьких інженерів. Закрившись у номері, Макс обстежив приміщення і в люстрі виявив мікрофон.
Пішли гуляти по парку.
- Чий же він? – питала Леся про мікрофон. – Гестапівці? Чекісти?
- Нас влаштувала англійська розвідка, апарат їхній. Починаймо, люба, працювати. Ніла мабуть вже доставили. Шукаємо музей «Культурму», там неподалік штаб-квартира гестапо, наші люди із Абверу вже дали наводку. А чекісти самі невдовзі сядуть.
Ідея Макса полягала в тому, що їх з Лесею негласно викриють гестапо з чекістами. Для цього двом службам «надійні джерела» «злили» інформацію про пару, яка в Цюріху збиратиме розвіддані про роботу спецслужб СРСР і виступати спостерігачами на можливій зустрічі емісарів УПА із представниками британської і американської розвідок. Насправді подружжя мало відволікти на себе якомога більше резервів зарубіжної резидентури гестапо і НКВС, цим даючи можливість Нілу вільно виконувати місію.
Коли Макс наказував, Леся нарочито помітно щось занотовувала до товстого записничка. Це створювало ілюзію збору розвідданих. Насправді вона писала всілякі нісенітниці: «Третє вікно на другому поверсі, сімнадцять дріб три, фрау Еріка», «Гвантанамо на зв’язку». Також нотатки складалися із набору випадкових цифр і цитат із класичних творів.
За задумом Макса спецслужби мають докласти чимало зусиль, щоб викрасти ці записи або ж потаємно скопіювати. Розшифровка абракадабри мала відволікти штат дешифрувальників. Для достовірності Леся робила записи, користуючись вже застарілими кодами.
Існувала небезпека спроби захоплення упівських емісарів гестапівцями і чекістами. Щоб цього запобігти, їм надали охорону – двох молодих людей, котрі зовнішньо підкреслювали, що вони агенти якоїсь спецслужби. Однакові темно-коричневі шкіряні плащі, однакові капелюхи і затемнені сонячні окуляри, котрі у похмуру погоду зовсім недоречні. Макс знав, що вся ця буфонада англійцями створена цілком серйозно і за інших обставин він би дивувався. Та в даному випадку хвалькуватість молодих оперативників грала на руку, зайвий раз агенти гестапо і НКВС переконаються, що мають справу із серйозними «об’єктами».
Лесю дуже гнітило прослуховування, від цього почувалася некомфортно. Соромилася кохатися. Спілкувалися французькою, обмінюючись малозначущими для стороннього вуха фразами, доповнюючи недоговорене мовою знаків.
- Тобі тут подобається? – питав Макс, коли сиділи вночі перед відчиненим вікном, дивлячись на краєвиди Альп.
- Міг не питати. Як тут може не подобатися? Ніяких вибухів, зруйнованих будинків, стрілянини. Райський куточок… Однак, Олександре,..
Макс обережно торкнувся її руки і притулив палець до вуст, даючи зрозуміти, що вона забула про мікрофони. Леся схопила себе за рот. Макс, посміхнувшись, відтулив її руку і поцілував у долоню.
Знаками показав, щоб не переймалася з того, що назвала його Олександром.
До ранку вони так і не лягли. Просиділи, обійнявшись на балконі, доки ідилію не порушив Двейн.
Він вивів їх чорним ходом, пройшли кілька дворів і вузеньких вуличок. Сіли в автомобіль, який поїхав крізь безліч арок старовинними вулицями.
Прибувши до штаб-квартири, Макса з Лесею розділили, розвели по різних кімнатах.
Макса завели до невеличкого кабінету, більше схожого на конторський архів, заваленого від підлоги до стелі стопками папок, просто паперів, зв’язаних зошитів. Посередині паперових гір – конторський столик, кілька стільців і одне крісло, в якому сидів лисий товстун з маленькими вузькими очима, він часто примружувався, як властиво короткозорим. Окрім лисого, в кімнаті ще двоє, вони вийшли з-за книжкових стосів. Один розмістився на підвіконні, другий став праворуч товстуна, дав знак Максу сісти навпроти.
- Існує потреба у перекладачі? – спитав лисий ламаною російською. – Покликати?
- Я володію англійською.
- У такому разі… – товстун потер долонями, наче перед їжею, однак цей жест послужив одному із підручних знаком, який тут же, наче із повітря, вилучив шкіряну папку.
Другий поставив на стіл тацю із графином коньяку, коробкою сигар і фруктами. Товстун закурив, Макс взяв яблуко.
- У такому разі, – монотонно продовжив лисий, вдивляючись Максу у вічі, – це економія часу. Моє ім’я – Гарольд Мак’Ален, мої супутники – Дік і Трейсі. Ми представники Сполучених Штатів.
На це Макс схвально кивнув, показавши, що він зрозумів, хто вони насправді.
- Тут інформація про вас… – Мак’Ален розкрив папку і почав уголос читати, ведучи пальцем по рядках: – Успішні диверсії у глибокому тилу росіян, на Смоленщині, в Брянську, Криму. Знешкодження тилових баз, підрив залізничних центрів, знищення комуністичного комскладу, політкерівників…
Мак’Ален закрив папку і, зітхнувши, заговорив з нотою співчуття:
- Війна закінчується. Ви розумієте, що за певних умов у випадку вашого полону союзницькими військами, вас як громадянина Радянського Союзу мають видати…
- Суть справи! – перебив Макс. – У лавах УПА під моїм командуванням знищено не менше перерахованого, тільки німецької живої сили і техніки. Ви ж не для того викликали, щоб прочитати мою сумну статистику і полякати тегеранськими санкціями.
Дік і Трейсі боязко глянули на шефа і осудливо на Макса, бо ніхто не насмілювався подібним тоном говорити з Гарольдом Мак’Аленом. Сам Мак’Ален на це ніби не звернув уваги, жуючи сигару, продовжив:
- Так-так, ви справедливі, даруйте за мою манеру висловлювання. Хотілось би спитати, ким ви себе бачите після війни?
- Маєте на увазі після розгрому Гітлера? Коли так, то ця війна для нас давно скінчилася, від дня наказу Головного штабу про припинення бойових дій.
- Ви правильно перефразовуєте питання. Нас дійсно більше цікавить ваша антикомуністична діяльність і наскільки довго ви залишатиметеся у лавах українських повстанців.
- В Українській Армії залишатимуся доти, доки триватиме війна з комуністами. Бо УПА – єдина реальна військова сила, яка чинить їм супротив.
- Людина з вашими навичками стане бажаною для будь-якої європейської спецслужби. І не тільки Європи. А в питаннях антикомунізму наші інтереси збігаються. Давайте реально глянемо в сутність. Мета вашої місії заздалегідь приречена. Жодна держава не погодиться на пряму співпрацю з УПА, найбільше, чого вдасться досягнути – це матеріальної підтримки за рахунок спецслужб. Політики не визнають Україну як окрему незалежну територіальну одиницю, відокремлену від Радянської Росії, незважаючи на створений вами підпільний парламент. Ворог у вас надто потужний і ми віддаємо належне мужності ваших солдат… – Мак’Ален зробив паузу, розсмоктуючи сигару, потім додав вже німецькою: – Die Sache lohnt die Mühe nicht (нім. Не варта справа зусиль).
Макс, у свою чергу, відповів іншим прислів’ям, тільки латиною:
- Fortes fortuna adiuvant. (лат. Хоробрим доля допомагає).
Мак’Ален замислено кивав головою, обличчя наче маскував димовою завісою сигари. Потім заговорив повільно, ніби стомлено:
- Ви, слов’яни – небезпечні мрійники. Вам бракує нашого прагматизму. Коли прямуватимете цією стежиною, то вимрете як нація.
- Принаймні, це буде горда смерть.
- Мені ваші латинські вислови слід сприймати як відмову?
- Ви прямолінійно нічого не запропонували, хоча я зрозумів. Можемо бути взаємокорисними. Адже ви пропонуєте у майбутньому передавати вашим військовикам мій досвід. Правильно зрозумів?
Мак’Ален схвально кивнув.
- Особливо цікавить методика роботи радянських спецслужб. Відомо, маєте відповідну освіту.
Бесіда тривала ще годину. Обговорили можливі місця зустрічей у різних країнах Європи і СРСР. Під кінець розмови Мак’Ален спитав, чи не має особистих прохань. Макс попрохав два комплекти паспортів на громадян США і Швейцарії.
Макса і Лесю довезли до центра міста, де висадили неподалік центрального парку. Вже через півгодини прогулянки з’явився «хвіст» і вони почали імітувати збір інформації. Пішли до радянського представництва, де протягом години сиділи навпроти в парку, Леся робила нотатки, коли хтось заходив і виходив.
4.
Вранці Леся «забула» записничок у шухляді. Макс встановив сигнальні позначки, щоб визначити, чи зазирне хтось у тумбочку під час їхньої відсутності.
Цього дня мала відбутися зустріч Ніла Аристарховича із представниками дипломатичних місій, старий вимагав, щоб на зустрічі неодмінно був присутній Макс.
Двейн Грінлі привіз їх до невеличкого двоповерхового будинку, який зовні здавався звичайним житловим, навіть на одному із балконів сушилася білизна і простирадла. Про те, що це не так, вказувала присутність двох дужих молодих людей біля входу.
У коридорі Макс зустрів Олексія і Ніла Аристарховича.
Пройшли реєстрацію. Макс в графі «La grade militare» (фр. Військова посада) написав – «сотник булавної старшини». Секретар запитав, якому званню відповідає за британськими військовими стандартами.
- Полковник, – відповів Макс.
Секретаря здивував молодий вік полковника, за записом йому лише двадцять три роки.
У просторій вітальні окрім столу і дванадцяти стільців – нічого більше. Гості заходили із різних дверей. По один бік розмістилися п’ятеро представників місії США, по інший – четвірка української сторони.
Зайшов перекладач, спитав Ніла, чи потрібні його послуги. На відмову Ніла зауважив:
- Можливо, ваші супутники потребують перекладача? Буде некоректно, якщо вони не розумітимуть…
На що старий не без гордощів відповів:
- Особисто я володію шістьома мовами, а кожен із людей, що зі мною, принаймні трьома.
Один із американців підвівся. Представився Гербі Уолесом, назвав інших: Деніс Бігс, Пітер Глессон, Боб Норман, Дерік Корбі.
Гербі Уолес, головний, сів навпроти Ніла, той назвав своїх людей, потім пересунув по столу шість об’ємних папок.
- Це, пане дипломате, частина привезеної документації Української Повстанської Армії від дня її заснування – 14 жовтня 1942-го року. Тут протоколи засідань, накази, універсали, звіти про бойові рейди. Це одні із основних документів, які нам вдалося вивезти. Також свідчення про те, що антирадянська боротьба бере свій початок задовго до німецької окупації. Теперішні окупанти росіяни-комуністи намагаються нас позиціонувати як бандитів, а не як воюючу сторону. Незважаючи на те, що українські вояки мають свою уніформу, мають зброю і відповідні документи на неї, в УПА функціонує система табелів про ранги. Більшовицькому уряду зручніше позиціонувати нас світовій громадськості як бандитів, бо, так би мовити, бандити не потребують суду. До того ж від комуністичних репресій потерпає цивільне населення, яке Сталіним занесене вже до списків зрадників. Більшість документів, панове, перекладено англійською мовою…
Гербі Уолес щось занотовував і, здавалось, неуважно слухає Ніла, у нього вигляд, який буває у слідчих, котрі слухають свідчення, які вже визначені як брехливі. Коли Ніл закінчив промову, Гербі, наче школяр, підняв руку, прохаючи слово:
- Стосовно сказаного вами ми маємо деяку інформацію. Ваш рух, певним чином, сприяє нашим подальшим планам стосовно майбутнього Радянського Союзу. Не тільки ви маєте прагнення дещо звузити радянські кордони, особливо на заході. Бо, висловлюючись метафорично, чим більше буде це звуження, тим ближче до серця ворога. В даному випадку – поетапне викорінення комунізму, іншого шляху доки немає. Бо Сталін зараз – потужна сила і, враховуючи це, ми до вас ставимося з великою повагою.
Вислови Уолеса Максу сподобались. Він уважно спостерігав за кожним доповідачем, хоча на переговорах головним чином спілкувалися Ніл з Уолесом, інші де-інколи вставляли репліки і ставили запитання. Макс легко визначив, що Глессон і Корбі – представники розвідки, тут вони лише грають дипломатів, до того ж непомітно вивчали самого Максима.
Ніл розказав про нещодавні рейди УПА до Угорщини і Югославії, про які Макс і гадки не мав. Ніл стверджував, що ці рейди мали агітаційний антибільшовицький характер. Хоча Макс впевнений, головна мета – вивіз до безпечного місця поранених повстанців.
- А як з тим фактом, що чисельна кількість ваших вояків та цивільне населення на підконтрольних вами територіях засмічені більшовизмом? Не заперечуватимете, що майже половина ваших бійців раніше служила у Червоній армії? Чи не призведе це до розколу в ваших лавах? – спитав Боб Норман.
- Заперечувати нічого… Більш того, додам, ще в тридцяті роки ОУН направляла своїх людей для навчання до червоноармійських військових училищ. У нас завжди нагальна потреба у спеціалістах. Часто надолужуємо поповненням із колишніх військовополонених німецьких концтаборів. А останнім часом до нас добровільно переходять офіцери Червоної армії, які давно розчарувалися у комуністичних доктринах і загалом у більшовицькій владі.
- Які ж причини слугували цьому розчаруванню? – знову питав Норман. – Перебування у німецьких концтаборах?
- Багато хто встиг побувати і в комуністичних – це одна із вагомих причин. Велика кількість бійців Червоної армії, повернувшись із фронту, не знаходили своїх рідних. З’ясовувалося, вони підпали під масові сталінські репресії як вороги тільки тому, що були українці. Зараз ці люди успішно воюють проти вчорашніх товаришів, котрі захищають ненависну більшовицьку систему. Стосовно населення скажу так – комуністична влада протягом своєї окупації достатньо скомпрометувала себе. На початку війни війська Вермахту зустрічали як визволителів, доки ті, у свою чергу, теж звели нанівець репутацію. Ми ж завжди мали підтримку, хоча нас всіляко компрометують в очах населення, особливо на східних територіях України. Для цього створюються чисельні загони фальшивих УПА, які здійснюють провокації – терор проти населення, грабунки, убивства і при цьому в радянській пресі все подається як безчинства, здійснені українськими повстанцями. Проти нас працює потужний інформаційний апарат.
- Чи не виникне у людей впевненість, що деморалізація згодом зачепить і вас, коли прийдете до влади? – продовжував задавати провокаційні питання Боб Норман.
- Зважатимемо на сьогодення. Для українського народу і всіх інших поневолених більшовизмом УПА – єдина надія.
- Ми поступово отримуємо документи, котрі підтверджують ваші слова, – Гербі Уолес зняв окуляри і старанно протирав скельця, дивлячись не на Ніла, а на Макса: – Знаходиться документація Абверу про діяльність ОУН-УПА, як антирадянську, так і антифашистську. Однак ініціативу перехоплюють більшовики. Без сумніву, їм потрібно вилучити якомога більше документів, які б свідчили про антигітлерівську направленість УПА. Це все робиться, як ви справедливо зазначаєте, для подальшої фабрикації справ проти вас. Позиціонувати ваш рух як групу колабораціоністів, щоб згідно з Тегеранською домовленістю інтерновані колишні громадяни СРСР передавалися радянським військам.
Переговори тривали ще дві години.
Макс, не звиклий тривалий час «базікати казна про що», вже не сприймав, про що йдеться мова на переговорах. Йому захотілося погуляти з Лесею.
Повернувшись до номеру, помітив, що сигнальні позначки зрушені. Лесин записничок на місці. Лежав так, ніби його не чіпали, однак волосина-позначка розірвана.
Вони вийшли на балкон. Леся відчувала, що він приготувався сказати щось неприємне.
- Лесю, ти залишаєшся. Назад тобі не можна… Скоро будуть надійні документи, тож сховаю тебе десь тут, а за мною вже розпочалося полювання.
- Це зайве підтвердження, що я маю бути поруч із чоловіком.
- Це підтвердження того, що шансів у ворогів стане більше. У лісі тобі жити не дозволю, а в селах тим більше: рано чи пізно спіймають. Тоді я змушений буду здатись або застрелитися.
- Позбутися мене можеш і вдома. Я досвідчена підпільниця… У мене конспіративний вишкіл…
- Не треба про вишкіл, люба, чекісти далеко не телепні, сама знаєш, якою методою працюють. Для загальної справи маю принести максимум користі і принесу, коли буду впевнений, що ти у безпеці. Все, питання закрите. Наказую залишитись – як чоловік і як командир.
Перед тим, як зайти до номеру, Леся на вході зупинилась.
- Я вагітна…
Вона зайшла, а Макс ще довго стояв у роздумах, дивлячись на нічні Альпи.
5.
За Лесею приїхали Луїза і Двейн. Її перевдягнули у чоловічий одяг і вони з Луїзою та охоронцем вийшли через другий хід, де очікував автомобіль. Потім приїхав Олексій. Двейн запросив хлопців до кав’ярні.
- Ваш дядько вже у безпечному місці, – Двейн простягнув конверт. – Лист від нього. Його забрали американці. Моє керівництво цікавлять ваші подальші плани.
- Подальші плани – повернутися на Україну, але з часом не визначилися. Пан Мак’Ален обіцяв конкретизувати наше завдання.
- На нейтральних територіях готуються загони командос для подальшої боротьби в окупаційних зонах, і не лише проти німців… Для усіх нас зараз взаємовигідний час. Наскільки відомо, на території бойових дій у вашому регіоні в зимовий період боротьба Української Армії приймає пасивний характер. Тож виникла ідея залучити вас на цей час до підготовки наших людей.
- Зрозуміло.
Під «і не тільки проти німців» Двейн мав на увазі, що група диверсантів головним чином воюватиме проти наступаючих радянських військ. Макс погодився, не прохаючи часу на роздуми, бо очікував цієї пропозиції. Тільки поцікавився, скільки у нього буде людей.
- Доки двадцять шість.
- Доки? Значить, поповнення передбачається… Який у нас із Владеком термін?
- Місяць.
- Достатньо.
Двейн розказав, що для тренувань є потаємна база в горах, колишня ферма.
- Тільки база не підготована, – додав Двейн. – Ми не знали, що конкретно потрібно для облаштування.
- Даруйте?
- Маю на увазі: ферма не обладнана спальними кімнатами, їдальнею, медичним пунктом, туалетом …
- Саме так, і служниць теж бракує. Це все – обов’язок бійців, важливий розділ, так би мовити, навчальної програми. Коли познайомлюся із бійцями?
- Завтра.
Того ж дня Макс виїхав зі «шпигунського» готелю. Ферма знаходилась у лісі, з одного боку мала гірське пасовисько. Господарство належить МІ-5. Агентство придбало ще задовго до війни.
Оселилися у невеличкому мисливському будиночку окремо від ферми, оточеному сосновим лісом.
Зброю і амуніцію привезли увечері. Макс замовив різноманітні одиниці: німецькі МП-40, компактні американські М-3 – розроблені для морських піхотинців, британські «стени», «ланчестери», один кулемет МГ-42.
Перша група курсантів із шести чоловік прибула опівночі. Решта прибувала протягом ночі. Усіх на вході зустрічав Двейн і проводив на місце збору.
О шостій ранку Макс з Олексієм, вдягнуті у камуфльовану зимову форму, вийшли на подвір’я, група вже вишикувалася, складалася здебільшого із молодих французів, було двоє бельгійців і італієць. Лише кілька чоловік мали початковий військовий досвід. Французи брали участь у партизанській боротьбі.
Макс дав знак Олексію. Той почав вигукувати команди:
- Sois egalise ! tranquillment ! L’attention au commandant! (фр. Шикуйсь! Струнко! Увага на командира!)
Макс з бійцями говорив теж французькою:
- До мене звертатись – полковник Марсо! А це – мій заступник, майор Владек. Коротким терміном я маю зробити із вас бойову одиницю, спроможну вести бойові дії у глибокому тилу ворога. Ви навчитеся основним доктринам партизанської війни. Хто розуміє німецьку мову – крок вперед!
Всі зробили крок.
- От і добре. Тепер військові команди отримуватимете німецькою. Командуйте, майоре.
- На перший-п’ятий розрахуйсь! – скомандував Олексій німецькою.
Загін поділили на п’ять ланок по п’ять чоловік, в одній було шестеро. Шостого, італійця, призначили командиром взводу.
- Ланкові і командир взводу до мене, інші – розійтись! – скомандував Макс.
(далі буде)
