Щасливці завжди у меншині.
Тоді як основна частина людства вимушена миритися із безнадійним кружлянням за
варіаціями законів чи то Е. Мерфі чи то С.Н. Паркінсона …
Тому нічого дивного немає у тому, що й мені не поталанило потрапити не тільки до могутньої жменьки пестунчиків долі, але і навіть до когорти відносних везунчиків.
Ба навіть більше.
Мені здається, що у моєму випадку всі правила невезучості значно посилюються.
Наприклад, коли якась неприємна подія не може статися навіть теоретично – вона все таки стається, і щоб довести селективну неприязність долі – повторюється як мінімум тричі…
Зацінили !
Ха !..
А уявіть, як мене це все забембало…
Хоча, думаю - уявити то все неможливо.
Як неможливо повірити в реальність такої конкретної Недолі…
..Всі удари нічим необмеженого (!) невезіння цілеспрямовано направлені на мої основні професійні та особисті інтереси.
При цьому, чим ґрунтовніше і ретельніше виконується робота – тим безглуздіші випадковості і накладки, які незмінно приводять до стабільно катастрофічних результатів…
Жити так - просто не до витримання…
Тому було все – поїзди, літаки, шнурки, яди, ножі, пістолети…
І все марно…
Бо якби, наприклад, Анна Карєніна була мною – то її поїзд так і не прийшов би через якусь дурнувату бродівську фосфорну аварію …
Та що там казати - ціанід незмінно обертається на різну гидь (чомусь найчастіше на фенолфталеїн)…
найміцніші шнури виявляються перегнилими дрислями…
патрони або осікаються або ж в кращому випадку клинять…
стальні ріжучі предмети ведуть себе як переморожена гума…
нерозкритий (умисно!) парашут компенсується пухкою стиртою…
Коротше і жити неможливо – і злиняти зась !!!
Правда, з часом, я помітив – що все-таки відносний вихід є…
Так от, варто періодично змінити професію, імідж, територію – і на перших порах
вдається провадити майже нормальне людське життя.
При цьому треба пильно стежити, і коли починають відбуватися дрібні дуже малоймовірні події – це свідчить, що недоля надходить і пора робити ноги.
Ким мені тільки не довелося працювати…Офанарєть…
І ніде більше кількох місяців не затримався.
Результат цього – я перетворився на симбіоз афериста та авантюриста.
Як би ви знали, як легко можна зробити собі нове життя…
Так от, так все було і в цей раз.
Тихо працюю собі в автосервісі «Галичина-Авто».
Плинність кадрів жахлива, набирають всіх підряд …
Тому пристосувався, руку набив.
Живу собі потихеньку…
Аж раптом підірвав гайки, і доки зібрався запалити зненацька згаслу цигарку, побачив як колесо прямо-таки зіскакує із вісі, а гайки котяться одна за одною через все приміщення сервісу і акуратненько рядочком закочуються в отвір каналізаційного люку…
Це знак. Значить все. Стоп. Досить.
Пора линяти.
Сумно.
Збираю речі.
В транспорт не сідаю – це небезпечно, не так мені , як нащасним випадковим пасажирам…
Йду пішки.
Проходжу повз вітрину.
В ньому вродлива дівчина витирає вікно і усміхається…
Такі ситуації я прораховую і ніколи не попадаюся.
Та раптом – усвідомлення.
А раптом – я просто втікаю від дійсності і просто боюся життя.
Настільки боюся, що імітую все - від своїх почуттів до оточуючої дійсності.
І тут я роблю те, чого раніше ніколи б не зробив.
Це так само недоречно, як всерйоз відповідати на стандартне питання-привітання – як справи ?..
Отож, я піднімаю праву руку… у вітальному змаху,
широко усміхаюся…і тоді…
стандартна картина змінюється –
дівчина махає саме МЕНІ і до МЕНЕ усміхається…
Заходжу в магазин опромінений дурнуватою посмішкою закоханого шимпанзе…
Руда, конопата, низенька й опецькувати дама далеко не першої молодості чекає мене в холі, похитуючи в руках брудну віконну ганчірку і скрегоче зіпсованими зубами…
- Сороковий за сьогодні…
Брешеш тупа Недоля. Закриваю очі і набираюся хоробрості, відчуваю легкий поштовх…
Затим відкриваю очі і бачу осяйні очі небесної красуні, яка дивиться на мене з непідробленою радістю і каже…
- нарешті вдалося…Де ж ти так довго був…
Досить. Заплющую очі. Відключаю слух і дотик. Відключаю логіку.
Гравітація щезає. Відключаю свідомість. Відключаю тіло.
Темрява. Хаос.
Світлий тунель. В ньому тьмяна фігура привітно махає рукою і усміхається…
Підлітаю ближче…
Постать лупить мене по лобі оливковою гілкою і гнівно кричить …
- Прокинься, заразо !!!
Такий знайомий голос рідної дружини…
Повільно відкриваю очі…
Життя продовжується ?..
