11:20 ( Олег )Нарешті прийшов…
Так часто відчуваю, що я ніхто не цій землі. Лише я. Всі мають якісь справи, зустрічі, бізнес…Всі ділові. А у мене нема нічого окрім власного життя. Та хіба я маю право взагалі думати про життя, якщо я збираюся його зруйнувати? Стоячи тут, де все вирішиться за кілька секунд. Лише секунди. Так хочеться змінити щось…Саме зараз. Але я вже не керую собою. Я втратив себе.
11:13 ( Віка )
Найгірший день в моєму житті. Цікаво, як я зуміла сьогодні взагалі прокинутись та піти на роботу? Мити, мити, мити…
- Мама мила раму, - кажу я, протираючи мокрою ганчіркою вітрину магазина, - мама мила раму.
- Що? – розгублено запитає Оксана, визираючи з під новорічної ялинки.
- Нічого. Нема настрою, - кидаю я.
Новий рік так нічого не змінив. Шампанське не робить див.
Він ніколи не вибачить мені зради.
11:19 ( Людмила Петрівна )
Нездара. В житті не бачила такої. Тьху.
Я увійшла у власний магазин і відразу в ніс проникли парфуми. Огидний запах. Різкий.
- Віка, скільки раз мені тобі казати – хто так миє вікна?
11:20 ( Віка )
Стара видра. Глянула б ти на себе, як курка. Вираз обличчя такий, ніби під носом хтось добряче постарався навалити купу. Та врешті-решт, хоча б погладила свій одяг.
- Що не так, Людмило Петрівно? – запитую, злізаючи зі стільчика та кидаючи брудну ганчірку у відро, - я вже не перший день у вас працюю…
- Отож-то! – злісно посміхається господарка.
Посмішка. Немов у клоуна-вбивці з сучасних фільмів жаху. Ненавиджу. Потрібно йти геть в цієї клятої роботи…
- Дай ганчірку, - господарка вже закочує рукава, - я тобі покажу як потрібно мити вітрину! Ти не ображайся, але ти наче ото якась нездара.
Оксана сміється. Так-так, дівчинко, прогинайся під неї. Вона це любить.
- Та он Оксана вже краще б мила, - ніби жартує вона.
- Ну то нехай ваша Оксана і миє їх, - я закурюю.
11:21 ( Людмила Петрівна )
Беру ганчірку, викручую.
- Дивись як треба, - кажу, швидко ялозячи ганчіркою. На лице чомусь находить посмішка, смішно - бачиш? Нічого складн…
11:21 ( Олег )
Вона. Миє вітрину. Сука.
Вибігаю на дорогу, дістаючи пістолет. Прицілююсь. Постріл.
11:21 ( Оксана )
О Боже! Вітрина розлетілась! Людмила Петрівна!
- Людмила Петрівна! – кричу не своїм голосом, - о нііііііі, людоньки!
Кров. Багато крові. Розбите скло.
11:22 ( Олег )
Я це зробив. Я…вбив її.
Крики. Але…що це? Чому в неї не чорне волосся? Що це за блондинка?
Дивлюсь уважно. Це не вона! Не Віка.
- О Господи…о Боже…Хто це? Що?...
Сирена.
Тепер бачу її. Он Віка. З цигаркою в зубах. Перелякана. Не розумію.
- Стій! Не рухайся! – кричить міліціонер, - руки за головуй, негайно! Повільно відкинь пістолет!
Руки трясуться.
- Я сказав повільно!!!
Не можу.
- Я не… не можу, - кажу я. А чи чує мене міліціонер?
Нічого не розумію.
Почали сходитись люди. Жінки кричать. Чому вони кричать?
Жахливо почала боліти голова. Нестерпно.
Я лежу на землі, міліціонер дістає наручники.
Все.
Добре, що це не Віка.
