- Петро Панасовичу! – не стримав радісного окрику взрівши невисокого на зріст й дуже вертлявого чоловічка.
- О і я дуже радий нашій зустрічі, пане журналіст. Ми, ж мабуть, років із двадцять не бачились! Швиденько нирнули в невеличку кав’ярню, благо їх у місці на кожному кроці.
- Що замовимо? Коньячку, горілочки? – запитую
-Що ви, що ви! Я й на дух її не переношу, проклятущу!
- І давно, Петре Панасовичу? – запитую з посмішкою.
- Та років так із десять уже. Вилікувався начисто.
- Невже доктор Довженко допоміг?
- Довженко? Хто такий Довженко? Такого й не знаю. Вилікував мене кращий у світі професор - онука рідна. Нехай благословить Господь її роки.
- То може розповісте? Щиро зацікавився, бо якраз закінчував книжку про узалежнених алкоголіків.
- Чому ж не розповісти? Може кому й у пригоді стане? Лишень відлучусь на хвилинку, комунальні послуги мушу заплатити.
Мене ж поки замовляв каву й солодощі й підчікував старого знайомого, обсіли спогади.
Згадав зиму, а вона того року була лютою, у мене ж, як на зло, піч із ладу вийшла. Правду, мовити - сам її у тому й допоміг: забув уранці вимкнути, а коли прийшов увечері, аж сахтіла з жару. Потріскалися, й почала розповзатись, що піщана бабка. Тоді ж нараяли мені сусіди «пічника у третьому поколінні» - зробить швидко, і візьме не дорого... Цей останній аргумент був для мене, початкуючого журналіста, вирішальним. Того ж таки дня Петро Панасович розіклав свій нехитрий інструмент у моїй кімнаті.
Поволеньки, якби мав справу з грецькими амфорами чи, трипільською керамікою здіймав одну по одній потріскані кахлини, з неменшим пошанівком ставився він й до цеглин, - делікатно розкладаючи їх на табуретки. Не працював, - священнодіяв, так з певністю ведуть себе мінери, знешкоджуючи вибухівку, подумав тоді. Та за деякий час майстрів педантизм видався мені надмірним.
- Послухайте, чи не можна трохи швидше? У мене о дев’ятій потяг, у столицю їду. За терміновість й оплата додаткова буде, - виставив на стіл пляшку “Столичної”. Ні словом ні жестом, майстер не реагував на мовлене. Уважно зняв чергову цеглину, поволеньки уклав її на табурета. Опісля, так само мовчки, пішов до умивальника й довго мив руки, мов хірург перед операцією, тоді знявши фартуха присівся та стільці, обслинив цигарку, припалив, і лише тоді, примружившись, виголосив:
- З усього видко паняга ви, поважний, і при пильній роботі. На це вам нічого зарадити не можу, бо часу свого вам позичити не годен. Ми умовлялися з вами про роботу, а не про час. Свого фаха я перейняв від батька, так само як в свою чергу він перебрав від діда. Ставлю п’єци, що до йоти, як це робив мій батько, а вперед нього і дідуньо. П’єци мого діда Карагульки, - таке у нас прізвище, палац Бісядецьких обігрівали, а й покійний митрополит Андрей, царство йому небесне, теж теплом із рук мого ненька тішився.
Та й нині мене обкомівські товарищі запрошують, професура, та я ріжниці між клієнтами не роблю, не вмію робити трохи швидше а й трохи гірше для простого трамваяра, і трохи ліпше для партєйного секретаря. П’єц, може бути із витворної, слічної кахлі, що до нього торкатись лячно, і такий, вибачте, простюх, як ваш, та завдання в них одне: як один, так і другий мають рівномірно нагріватись, і довго утримували тепло. Людські ж бо тіла усі однакові, - усі мають однакову потребу в теплі. То ж не годен я зробити швидше, чи повільніше, лиш так, як належить. То ж, коли ви, панунцю, спішитеся, то бувайте мені здоровий! Таксівка годна їхати повільніше, чи швидше, я ж позаяк не годен…
Які почуття нуртували в грудях, поки вислуховував тираду майстра - не згадаю, та старий таки мене присоромив. В моїх життєвих університетах був першою людиною, яка з пошананівком ставилась до своєї праці.
Щиро попросив майстра вибачення, зла на мене не тримав, повірив у моє “навернення”, одяг фартуха й продовжував своє священнодійство. Залишив майстрові ключа від своєї холостяцької квартири, й сказавши, що повернусь днів за три, поїхав.
Коли повернувся з відрядження, в хаті було тепло, й розносився приємний запах свіжо обпаленої глини. Увечері майстер - приніс ключа. Зиркнув на плящинку, яка все ще стояла на столі, (він її так і не торкнув). Запросив до столу, виклав нехитрі холостяцькі закуски. Розлив горілку. Відтоді ми й заприятелювали.
- Тепер можна й випити - поспіла пора. Тоді я ще й тямки не мав, що ця “пора” у Петра Панасовича означає, у майстра починався черговий запій… Мені, як сам це визнав, дуже повезло, що замовлення моє не співпало з його “критичними днями”, а, то, вибачте, на тиждень вийшла б заминка, виправдовувався. Запій у Петра Панасовича починався у в останній день місяця й тривав у середньому тиждень. Пропившись до нитки, а зачасти й заборжившись, він знову брався за роботу. На нього терпеливо чекали, навіть у чергу записувались, бо кращого пічника годі було знайти. Кожен, кому він ставив, чи переставляв грубку, запам’ятовували його назавше. Це можу посвідчити й я. До візиту майстра, я кочегарив свого п’єца два, а то й три рази на день, в холодні ночі взагалі не вимикав, лиш трохи прикручував газ. Тепер же, топив лише зранку, не довше як півтори години, а грубка стояла тепленька усеньку добу, як би якийсь добрий домовий підтримував у ній це тепло.
Іще Петро Панасович був великим жартівником: його жарти, скетчі сипались, гейби був начинений ними. Знав він массу-масенну потішних історій, зачасти й сам їх вигадував, рот у нього ніколи не закривався: завжди баляндрасив, жартував, веселив людей.
Запивав Петро Карагулька неподалеку, у шашличній, що за рогом. Цілодобово з неї не вилазив. Коли закінчувались свої гроші, пив на чужі, тут його охоче пригощали, давали у борг, практично ж бо й так увесь свій зарібок майстер тут таки й залишав. До кінця запою, обличчя його ставало втомленим, та він без кінця продовжував просити горілки, поки не засинав тут же, під столом. Та коли “критичні дні” закінчувались, і він брався до праці, тут уже випивки - ані ні! “Пічник, може бути п’яний, - повторював, але п’яний ніколи не може бути пічником!”
- Невже так ніколи й не спробували потягатись з “вражою силою”? – розпитував майстра.
- Був випадок. Знайомий виконроб (хапуга, рідкісний!), до приїзду якогось великого Цебе, мав закінчити ремонт у його квартирі, а за грубку видати забув з перепою, чи що там іще, але приповз до мене на колінах:
- Виручай, Петро Панасовичу! Не підключимо грубки у спальні, мені з цим місцем доведеться розпрощатись, а у мене ж діти…
- Розумію, але ж і ти мене зрозумій – яж лише увійшов у свої критичні дні… Не можу ж я супроти, неї, супроти природи...
- Постарайся, візьми себе в руки. Потім чого хочеш проси. Озолочу!
- Гаразд, - вимовив я й сам за себе злякався, бо ніколи насупроти “неї” не посмів іти, - тільки ж ти дивись за мною, не залишай самого - самотужки ніколи зміюку не долав... Дрижали ноги, під ложечкою смоктала добра сотня п’явок, горло скручувалось, усеньке тіло нестерпно боліло від бажання й нестерпної спраги, а руки таки не підводили, - робили свою роботу. Ось, яка сила у мені! Дарма, що плюгавенький, а сили неміряної чоловік! Таки видюжив - закінчив іще й за день перед приїздом.
- Скільки ж тобі заплатити? - задоволено потирав руки виконроб.
- Змилостивлюсь над тобою, - виграючи очима усвідчив тоді, знав зажерливу вдачу, - одну половину заплати!
- Яку половину? - не второпав він, - половину з того, що готовий був заплатити, коли отут по усій кімнаті грубка розібрана валялась...
- Бач, чого захотів! - загиготів виконроб.
- Тоді, давай половину з цієї половини!
Виконроб назвав його опришком, грабіжником, але триста карбованців усе таки дав... Таких грошей я ніколи й у руках не тримав. Тоді уперше відніс ці святі гроші, що були платою за його безприкладну, як казав, «Вікторію» - дружині. Вона сплакнула на радощах, гадала навіки закінчились карагулькові «критичні дні» й від тепер почнеться у них щасливе, багате й сите життя... Карагулька ніколи не шукав власної вигоди. Не вмів користати зі свого становища неперевершеного майстра, не умів притискати людей, як його знайомий виконроб. Працював за сущі копійки, а то й узагалі за харчі, коли бачив, що у хаті бідося. Роботу він любив більше, аніж гроші, а грішми й узагалі не дорожився. Чим він дорожив, то це своєю славою майстра.
- Що уже майстер, наш Петро Панасович! Золоті йому руки Бог дав! Від таких похвал, майстер умлівав. Був він й справді, прекрасним майстром, й свій фах тримав, чи не найкориснішим у світі. Життєвий у мене фах - казав. Муляр стіни зведе і йде, життя він їм не дає. Після роботи штукатура, теж життя немає. Маляр красу наведе, але у самій красі не поживеш, лише коли грубку гарно розпалять, отоді саме життя і починається...
Майстер уже у пенсійний вік увігнався, а учнів так і не мав Навіщо? - дивувався він. Пічник - це праця для одного. Насправді це була вимовка, нікому не хотів відкрити таємницю свого фаху. Один майстер, що прочував про нашого Петра Панасовича аж із Києва приїхав до нього, його секрета вивідати, підходив до нього тихцем, у тій же шашличній, коли саме у Карагульки були «критичні дні», цілими днями пересиджував із ним за столиком, вислуховуючи його безконечні баляндраси, та усе підливав й підливав старому. Петро Панасович пив, прицмокував, хвалив «кумпля» за щедрість, але коли тільки той спробував підняти питання за грубки, його очиці починали ще яскравіше блискотіти.
- Не можу тобі на це нічого повісти, то не мій секрет, - треба б із батечком порадитись, а він, бач, давно у могилі ... Або з Богом, бо то він талантами відає, а Він іще мені не нашептав, аби мав його комусь передавати... Коли той чіплявся як воша кожуха й таки не відставав, Карагулька робив вигляд, що вагається.
- А ти мовчати умієш? - запитував по-змовницьки.
- Ось тобі хрест святий, радів киянин, поквапом, перехрещуючи лоба.
- Молодець! - хвалив його Карагулька, - я такий само твердий як і ти. Наливай! Так і поїхав бідолашній ні з чим.
Розмову наша з Петром Панасовичем за чаєм затяглась. Він із смаком заїдав булочки домашньої випічки, й вів свою розповідь.
Скільки мене моя покійна дружина Настуня по всіляким лікарям водила, скільки я усіх тих пілюль перековтав, - цілу аптеку у животі тримав. Від ін’єкцій сідниці поопухали, а один поважний такий, наш львівський дохтур - Тарнавський, зі старої генерації, шість років на мені усілякі методи випробовував: підшивки еспералі, мало не з усього світу ліки спроваджував - усе, що, де тільки найновіше в медицині появлялось. Я за той час грубки як йому самому, так усім ближнім й дальнім родичам попереставляв, як швейцарські годинники працюють, а мене, як вже він не старався, так нічого й не взяло… Дивився він на мене дивився, та й каже дружині:
- Видати, добродійко, медицина перед цим безсила. Скільки яйця не вари, а навару так і немає! Так і вашого чоловіка, - як не лікуй, а видно таки на роді йому написано, алкоголіком бути.
Після того руки у моєї сердешної опустились. Непотішена й померла.
Вилікувала ж мене на старість років найкращий у світі лікар - онука моя. Нині вона уже в столиці у Ставропігійському університеті навчається, а тоді у сьомому класі була. Чого вона дотямкувалась того б жодна семирозумна вчена голова не додумала. Бо такого рецепта у жодній медичній книзі не знайдете, навіть у тому найстаршому трактаті східних мудрагеликів - Жуд-Ши.
- Усідаюсь одного разу за обід, а треба вам повісти, було це внезабарі після запою, ложка у руках іще дрібно дрижить, підношу до борщу й чую - борщ сивухою заносить.
- Що це ти за вариво таке приготувала, - запитую в онуки.
Вона принюхується, їсть, ніби то й не відчуває нічого. А я не можу й усе тут! - сивухою мені заносить. Це ж хай не буде для вас секретом, що після важкого запою, пияки ні запаху, ні виду горілчаного не виносять, верне їх од нього...
Того ж вечора пішов я у лазню, рештки зеленого змія з організму вимести, так гарно напарився, мов на світ Божий заново народився. Починаю вдягати білизну, що мені знову ж унученька приготувала, що за приключка така? І білизна горілкою просмерджена! Вранці на роботу йти, одягаю куртку, а у ній знову горілка. Отак і пішла карусель: що у рота не візьму, до чого не діткну - усюди горілка… За цей один місяць я таки справді, всохся, що кащик безсмертний, горілчаний дух переслідує, що й у рота нічого покласти не можу. Здорово я тоді захарапудився. Унучка уся в сльозах, якби кошик цибулі утеребила: “Дідусю, каже, це у тебе уже усі нутрощі проспиртовані, з них усі ці випари й лізуть, а я й дійсно, ходжу я по хаті, мов неприкаяний, із всіх щілин, від кожного предмету сивушним духом несе, хоч у петлю лізь. Підходять мої “критичні дні”, а я не те що йти у свою шашличну боюсь, на другий бік вулиці переходжу, коли лиш подумаю про спиртне, - із душі верне. Добрих півроку зі мною тая приключка трималась. Увесь той час - горілка у мене усюди, - в носі, на тілі, на одежі, на кожному предметі була. Почав я щиро молитись, аби Господь прибрав тую напасть, дарував життя. Допомогло – визбувся того проклятущого запаху.
Років зо два минуло, як довідався, що це моя семирозумна внучечка так мене тією горілкою запавутинила. Усю батькову пенсію на горілку зводила, лила її проклятущу на мене сонного, у черевики, у їжу, оббризкувала геть усе, до чого лиш руки мої дотикали... І вилікувала… Не інакше сам Бог їй того метода у вухо нашептав… А яку силу яку я відчув після того у собі, й не повірите - гори годен звернути!
Іще раз із славним пічником дозволила мені зустрітися доля, коли він важко захворів, і уперше в житті зліг на лікарняну постіль. Зустрів його онуку. Стривожена хворобою діда приїхали зі столиці й тепер доглядала старого.
- В лікарні він нікого бачити не хоче, - пролебеділа, а от за вас, згадував. Казав, що ви добре слухати умієте, й певно, добрим учнем були б… Вас, напевно, радий був би бачити. Не відкладаючи у довгу шухляду, сей же час пішов з онукою до Петра Панасовича.
Зуздрівши мене, Карагулька, зацвів очима:
- Бач, яка дивна приключка зі мною сталась. Карагулька задер піжаму, зі злістю витер простирадлом впалого живота – завше вважав його показником здоров’я, (у час запоїв він у нього завсіди западав), і знесилений лежав, тихо уже не намагаючись боротися з наступаючою слабістю.
- Що лікарі кажуть, Петре Панасовичу?
- Руками розводять, кажуть у вас усі органи пошкоджені, за що й братись не знаємо... Ніщо воно “за так” людині не проходить. Спалив я видати колись нутрощі тим алкоголем. Виходить так, що нині перший раз у житті маю померти; жодне діло без початку не буває. Дивне воно - життя - молодим був, усе очікуванням жив, старим став - спогадом живу. А коли ж я жив, аби повне своє діло тут на землі зробити, зараз й не второпаю. Звичайно ж, багацько грубок, а тепер, востаннє, камінів поставив, а ніби й немає їх. Чогось головного в житті так і не зробив... Він закидав голову, заплющував очі і говорив уже ніби й не мені:
- Життя своє я прохіхонькав, прокрутився паяцом, це дійсно... Скільки б можна, ах, скільки б можна... Кажуть навіть фаху свого нікому не передав. Але ти мені повір, - не тому, що не хотів. Усі, хто до мене підходили, секрети ремесла лише для доброго зарібку вивідати хотіли. А коли людина лише зарібку хоче , вона усе рівно у тонкощі справи не увійде... Це як кепського музику якого - ти його за фортеп’ян усадови, скрипку дай, чи акордеона, а усе рівно пихтітиме, що труба. А з пихтіння музики жодної не буде... З фаршу антрекота не зліпиш, казала моя Настуня. Треба, аби та справа серце людині розворухобила, а таких не знайшлось...
Мені так ненько сказали: «Твоє діло - пічка. Не став її ніколи для людей, бо озлоблюватимеш серце і житимеш одними лиш образами. Усе, що на землі робиш, для Бога роби. Тоді Він, а не люди тобі заплатить. Так я й робив.
Певно, скоро уже мене туди, (звів у небо очі), покличуть, бо, бачиш, життя своє якось виправдати намагаюсь. Шельма чоловік, навіть коли й на порозі смерті стоїть... Надію, все ж маю, бо покаявся у гріхах своїх. Та себе не здуриш, припізнило моє каяття. Душу пічки навчився чути ліпше, як свою власну. Пришли мені священика, щось важливе для нього маю. Я дочекаюсь. Тільки ж ти особливо не тягни...
