Пам’ятаю бузкове платтячко і мамине:
- Доню, 3+4 скільки буде?
- Сім, - і погналася доганяти гусей.
- От непосидюче дівчисько. Прямо вітрюган якийсь.
- Залиш дитину в спокої. Хай хоч літом відпочине,- благала бабуся і клала на пательню пиріжки…
Математика з мене не вийшло. Коли підросла, я навіть почала жартувати, що ліва півкуля у мене відсутня. А бабусині пиріжки, попри надмірну калорійність, мою фігуру не псують ще й досі.
Наталка, моя найліпша подруга, і я якось вирішили у п’ятому класі допомогти моїй мамі-вчительці перевірити зошити. Незважаючи на свою грамотність, почали виправляти в учнівських зошитах червоними ручками «помилки». Ну Наталці нічьо, вона покреслила і пішла додому, а мені, як мама повернулася, добряче перепало на горіхи. От тоді я вперше стояла колінами на гречці. Ой, яке ж неприємне враження!
З того часу бажання «виправити комусь помилки» в мені почало розвиватися і розмножуватися)
Якось дівчинка з міста (себто я) приїхала до бабусі. Сусідський Женька ніяк не хотів зі мною дружити, а тут раптом прийшов, вручив мені під звуки фанфар якусь штучку (пластилін на ниточці) і сказав, що ми йдемо ловити павуків. Зібравши в кулак всю свою сміливість, я слідувала за ним. Дірки в землі – то, як виявилося, нірки павуків. Туди Женька запихував ту дивну штуку, яка, як потім я дізналася, називалася павучкою. Кілька хвилин він ходив від однієї ямки до іншої, але дива так і не сталося. Поволі я почала підозрювати, що він мене розводить. Аж раптом хлопець запропонував зробити це мені. І я погодилася. Запихнула павучку в дірочку, трохи почекала і… витягнула павука. Справжнісінького! Я так розверещалася, що сусідські собаки почали гавкати, а коти повилази від страху на дерева.
З тих пір я дуже боюся павуків і не ведуся на провокації.
Пам’ятаю Сашка. Мені тоді було тринадцять, хоча ягнят, як Шевченко, я не пасла. І слава Богу! Я була горда і не цілувалася з усіма підряд. А цей каштановолосий Сашко із сірими очима таки добряче заставив мене поніякові.
Вечір. Не зоряно, бо тільки шоста година. Сашка і я. Перший поцілунок. Лавочка. Звідкись раптом взявся Женя (безнадійно в мене закоханий), побив Сашу. Сашина мама кричала найбільше на мене. Бо я, бачте, для своїх тринадцяти занадто мала, щоб пудрити мізки хлопцям.
Отож, з тринадцяти років я не люблю романтику.
З насолодою ностальгую тихими зимовими вечорами, бережно зберігаю шматочки пам’яті, перекладаю, пересипаю нафталіном. От тільки про тебе нічого не можу згадати. Ні того дня, коли зустрілися, ні як цілувалися до світанку, ні прощання. Може, я викреслила тебе зі свого життя? Може, вишкребла із закутків, щоб ніколи не згадувати? Може, розбила об асфальт всі спогади, як кришталевий прабабу син посуд? Ні, просто закінчився нафталін, і всі спогади про тебе зотліли, або були зіпсовані міллю…
