Епістолярне кохання закінчується кровотечею... Банально, але ти мав принаймні про це здогадуватись. Ти сам обрав щастя в конверті. Ти сам вигадував власного листа. Запитуєш, що ж тоді робила вона? Вона кохала тебе – ось і вся відповідь...
Від першого “так”, до останнього хляпання дверима пройшло трохи більше чотирьох років:
- Мама нервується. Давай одружимось, – казала вона.
- Свобода мати приватне життя і хоч раз на три місяці прокидатися в
ліжку самому – важливіше за батьківські заповіти й моральні принципи, – відповідав ти.
Але якось твоя мила заблукала в чужому місті. Ти навіть не здогадувався про це, адже був переконаний, що вона й не поткне носа далі вашої рідної оселі. Та... Знаєш, їй сподобалось никання негостинними вулицями. Сотні дверей, брам, шибок, парканів. Сотні какофоній із шаркання ніг, трамвайного скреготу, поглядів, круків та липкого розчарування, що все це не можна вишити на носовичку...
Крокуючи бруківкою вона, стиха намугикувала рядки з “Ранку біля вікна” Еліота й кволо роздивлялася навкруги:
“...в кухнях підвальних уздовж вичовганих тротуарів – живуть зрозумілі лише мені душі смутні покоївок, що проросли без надії за ворітьми...”.
Ти запитаєш, що вона шукала в тому чужому місті? Не будь наївним, хлопче, звичайно – стіну! Стіну прадавнього будинку, аптеки, ратуші, каплиці... Стару, пошарпану, трохи припорошену мохом, але мудру й мовчазну. Не розумієш? Дарма, дівчина просто хотіла із кимсь побалакати. І це зовсім не химерно, адже розповісти щось стінці – вряди-годи набагато безпечніше за ведення щоденників:
“Хіба я вмію бути гострим лезом? Хіба я вмію сміятися голосніше за луну його минулого? Єдине, на що здатна моя хвора уява – так це на порізану долоню. Так, я люблю її різати й дивитись як цівка крові струменить тремтливим потоком. Від трему червона крапелька падає ниць. Вона падає в пилюку. Звичайну пилюку нашої спальні. Він не любить капці й білі простирадла. Він не любить брудні шкарпетки на підлозі. Він не любить...не любить...не любить... Але, що я можу зробити з пилюкою? Крапелька падає в пилюку. Вона падає – я сміюсь. Я завжди радію, коли кров’ю змивають бруд не з душі, а з підлоги. Ця процедура приємна й далека від серцевих нападів. Він нервується і думає, що то травма дитинства. Він впевнений, що мені боляче і я маю йти до психіатра. Він ігнорує мої послання залишені на стінах. Він не знає, що існує настінний епістолярій. Він не вміє слухати стіни, до яких торкався мій подих...
Йому важко зрозуміти, чому я ненавиджу його валізи. Йому важко розівчитись плескати мене по плечі. Йому, врешті, важко звикнути до кровотечі. Він милий, рідний, коханий..., але він забув, що мене інколи варто стягувати з останніх поверхів і на деякий час саму зачиняти в бетонну коробку...”.
Ти не побачив як вона повернулася, бо як завжди, писав листа. Кому? Але хіба хтось про те знає. Ти писав їх щодня (півгодини на добу – не більше), а потім складав із них паперові літачки і викидав з балкону. Вона знала про цю твою звичку, але була впевнена, що цей дивний моціон необхідний просто для зняття стресу:
“Чому ти постійно палиш, не відкриваючи кватирки? Колись я думав, що твої думки схожі на “Крейцарову Сонату”, але тепер переконаний – вони жахливий Деймос... Якого дідька, ти постійно запитуєш, який сенс в рушникові, якщо я все рівно не мию руки? Я не розумію навіщо тобі кров, навіщо химерні візерунки в школярських зошитах, навіщо щодня дзвонити матусі, навіщо постійно вибачатися переді мною...? Згадуєш про вчора? Згадуєш і казишся, що те, що болить у тобі не хоче роздерти моє довбане серце? Ти щомісяця будеш різати руки? Вважаєш – це дотепно? Вважаєш крапля крові врятує світ? Чи що там в біса вона має врятувати? Тебе? Мене? Ляльку в солом’янім капелюсі? Нашу квартиру?
Одного разу тобі зробили боляче. Одного разу тебе образили. Одного разу ти відчула, що й коханий може бути одчайдушним катом... Але до чого тут я? Я не викручував тобі руки, не садовив тебе на антидепресанти, не бив, не кривдив, не зраджував...Постійно стримував у собі фантазії, аби не дай Бог не сполохати привидів. Проте, кохана, мої нерви далеко на залізні!
Так, я вислуховував як тебе бив по обличчі, той твій колишній, бо його, бачте, збуджували заплакані очі. Так, я три роки намагався втовкмачити тобі, що секс – задоволення, а не листовий пиріг із знущань, спермовиливів і згустків крові в блювотинні. Я був сумлінним, лагідним і терпимим... Я... Не знаю, певно завтра-позавтра, з цього балкону вилетить останній літачок із згадкою про тебе.”...
Вона повернулась і звично поцілувала тебе в ліву щоку. Ви знову були разом. Вам знову стало затишно у вашій маленькій зйомній оселі. Пам’ятаєш, як ви її прозивали?
“Це наша спільна душа, – із професорською ґречністю казали ви знайомим. – Ми не віримо, що коханим для порозуміння варто жити за принципом “душа в душу”. То наївний принцип, адже кохання – два, а місце в серці кожної людини, всього одне. Виходить: ти живеш в мені, я – в тобі, проте, де живемо ми – незрозуміло. Збагніть, аби цих питань не виникало, два кохання повинні створити із своїх почуттів захисну оболонку і назвати її третьою душею. Ми ось спробували. Можете подивитись на це творіння. Тут усе передбачено. Дивіться, під столом у души є хованка для щастя, правда є ще маленькі хованки на ліжку й у ванній, але про них не варто всім розповідати. Стіни в душі обкладено подушками, щоб їй не було боляче, коли ми сваримось та тепло, коли когось із нас нема вдома. На стелі намальовано сонце, місяць, зорі, її улюблену ляльку й мій перший розкладний ножик – від цього робиться затишніше. Підлога встелена газетами. Це пояснюється просто: по-перше, ми обидва любимо запах паперу, а, по-друге, в нашій душі прийнято топтатися по буденним проблемам, а не забивати ними мізки. Ще тут є акваріум – він символізує порожнину наповнену слізьми. Через те, що в нашій душі плакати не заведено, там завелися риби. Це дуже символічно... А ще в душі багато чого є, але розповідати про те ми не будемо, адже навіть перед добрими знайомими душу повністю відкривати не слід.”...
Знайомі називали вас утопістами й пошепки казали, що із таким ставленням до життя, ви довго не протягнете. Вам було плювати на їх мову. Вам навіть не хотілося думати, що колись весь рай в малометражній душі почне стікати кров’ю.
Першою почала вона: злість, небажання здаватися слабкою, чванливі закиди:
“Ти мало звертаєш на мене уваги. Ти звик до зверхнього тону. Ти незграбний. Ти знову робиш ті самі помилки. Ти через силу дивишся на мене. Будь лагідніше. Де лицарська ніжність? Де.. де??? Чи я кохаю тебе? Звичайно, що за дурні питання?”.
Потім ти: злість, небажання здаватися слабким, чванливі закиди:
“Кохана, благаю, не впевнюй мене в нашій цілковитій несумісності – то приведе до непотрібної лайки...”.
****
Сьогодні вона знову різатиме долоню. Сьогодні ти дивитимешся на те як вона стікатиме кров’ю. Ти дивитимешся і нічого їй не скажеш. Але мовчатимеш не через кінець кохання, і навіть не через огиду до цієї осоружної ситуації. Ти просто вже все сказав. Сказав, незнамо перед ким, спорожнивши свідомість. Сказав, коли дописував літачкове послання. Сказав, коли вирішив, порвати зі всім раз і назавжди... Тобі трохи сумно, що на твої листи не було жодної відповіді. Тобі трохи ніяково від думки, що вона ніколи не знатиме, що кожен ваш день було в епістолярній формі занотовано й викинуто кружляти світом. Ти страшенно наляканий, адже думаєш, що її сум через тебе.
Мовчи. Так, мовчи, але розріж ліву долоню й підійди до своєї коханої. Епістолярне кохання закінчується кровотечею, а кров’ю ліпше мити підлогу. Хоча б на хвилинку відчуй те, до чого вона починає звикати. Хоча б на хвилинку, повір у її казку. Можливо, колись ти збагнеш, що й це – цілковита дурниця, проте зараз – ти певен своїх дій. Тож...
