Тиша.Тиша. І знов тиша. Самотність...Я ж так її хотіла.Бажала,жадала кожною клітиною тіла. Наївно думала,що вона стане для мене рятівницею. Загоїть рани зболеної душі.
Ну щож,отримала.Отримала. І де ж це омріяне відчуття насолоди,де ?
гм....нема його....нема...
А зараз від тої самотності хочеться кричати.От сісти біля цього гарного фонтанчика і ревіти. довго і сильно. Просто банально плакати. Мене минають сотні людей,знічев*я кидають холодними поглядами. Їм байдуже. Моє маленьке горе залишається моїм. І тільки моїм. Так було і буде.Адже коли на небі згасає одна малесенька зірочка,то це аж ніяк не впливає на загальну світність нічного неба.Нічогісінько не змінюється. І ніхто цього не помічає. А саме від цього найбільше болить. Щож, факт, сумний,але факт. І проти нього, як-то кажуть, не попреш.
та чи зробила я хоч щось,ну хоча б якусь мінімальну спробу для того,аби щось змінити ? га ? відповідай, ну....я чекаю...і ти сама чекаєш відповіді,цієї клятої правди....
Ні...
Напевно,сама відлякую людей.Кожного ранку надягаю маску вселенської печалі .така собі закінчена песимістка,для якої стакан назавжди залишиться на половину порожнім. назавжди.
Але ж чорт забирай ! Я не хочу,щоб так було. Хочу змінити це своє існування,ставлення до світу,людей і врешті-решт ставлення до самої себе.Хочу,але я боюся.Боюся змін. Мені сташно і важко. Важко залишатися з цим наодинці. Важко боротися самій. Потребую поруч когось.Але не того,хто з презирством вказуватиме на недоліки,говоритиме багато гучних і холодних слів, зверхньо афішуватиме свою першість і показову правильність. НІ. Але і не того,хто жалітиме.
А просто того,хто по-справжньому зрозуміє...чи-то відчує мене. Людину,у якої в душі бринить мелодія. Плаче скрипка. так само,як у мене. Хочу,щоб ці мелодії співпадали.
